Ист. укр. культ. Т.2

591

українській полемічній літературі це не просто найбільший за обсягом твір, а й найфундаментальніший нарис низки ключових питань православного богослов’я і церковної історії на рівні тодішньої науки. Науковість підходу засвідчують численні цитати, посилання на Біблію, твори отців Церкви, богословів, істориків, українських та білоруських письменників-полемістів 34. На закиди щодо залежності константинопольської патріархії від турків автор відповідає, що утиски православних "християнами костела римського" болючіші й несправедливіші, ніж утиски від поган. Копистенський наводить, ймовірно, з власними риторичними прикрасами популярну в українському середовищі сеймову промову Яна Щасного Гербурта, який обурювався порушенням прав православних в Королівстві Польському. З глибокою повагою говорить він про князя Костянтина Острозького як захисника віри. "Тон Палінодії взагалі спокійний, хоч місцями перериваний філіпіками, тирадами, сатирою з саркастичним забарвленням або дотепом, подиктованим... українським гумором... Послуговується залюбки приповідками, що оживляють його виклад" 35.

Літературний хист Копистенського підтверджують його проповіді — на похороні Єлисея Плетенецького ("Казаньє на честном погребі...", Київ, 1625) і з нагоди річниці його смерті ("Омилія альбо казаньє на роковую пам’ять...", Київ, 1625), а також передмови до низки лаврських видань. Як гадають, він був і автором спрямованої насамперед проти протестантів "Книги о вірі" (Київ, 1619).

Повагу суспільства до науки й письменства засвідчує той факт, що високий сан архімандрита Києво-Печерської лаври належав визначному письменникові й богослову тієї доби Захари Копистенському. Високоосвіченим книжником був і наступний архімандрит лаври, пізніше також київський митрополит Петро Могила. Він є автором низки передмов до літургічних книг, талановито написаної проповіді "Крест Хреста Спасителя" (Київ, 1632), записок про чудеса в лаврі та інших святих місцях, духовного заповіту. Натомість найфундаментальніші твори могилянського гуртка — "Православне ісповідання віри", "Требник" і "Літос" — створено Могилою спільно з його співробітниками (на чолі, як вважають, з Ісаєю ТрофимовичемКозловським), але під керівництвом Могили, погляди якого вони відображають 36.

33Факсимільну публікацію першодруку твору Кревзи і одного з рукописів Палінодії див.: HLEUL: Texts. — 1987. — Vol. 3. Англійський переклад обох творів, здійснений Б. Струмінським, див.: HLEUL, English Translations. — Cambridge, Mass., 1995. — Vol. 3, part 1.

34Див. Грунтовно опрацьований Б. та І. Струмінськими перелік джерел твору Кревзи "Obrona..." і "Паліноді" Копистенського: HLEUL. English Translations. — Cambridge, Mass., 1995. — Vol. 3, part. 2.

35Возняк M. Історія української літератури. — Львів, 1921. — T. 2. — C. 246.

36Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997. — С. 153 — 154, 176.

"Літос", виданий під псевдонімом Євсевія Піміна, є достойним завершенням української полемічної літератури першої половини XVII ст. Написаний як відсіч на закиди Касіяна Саковича у книзі "Епанортозіс albo Perspectiva...", "Літос" захищає з позицій традиційного богословія православні обряди й богослужіння, полемізує з католицькими поглядами на походження Святого Духа і про примат римських пап. У творі з пошаною говориться про римський обряд, не відкидається ідея зближення церков, але категорично заперечується можливість підпорядкування православних папі. Якщо богословський виклад написаний стримано, то щодо особи Саковича автори не шкодують лайливих і глузливих зворотів.

Одночасно з появою полемічного письменства набуває дальшого поширення повчально-ораторська проза — окремі проповіді і цілі збірки недільних та святкових проповідей, відомі як Учительні Євангелія. Популярним було перекладене з грецької мови Учительне Євангеліє, авторство якого приписували патріархові Каллістові. Насправді, як

592

гадають сучасні дослідники, це так званий Патріарший Гоміліарій, укладений в XII ст. (можливо, патріархом Іоанном IX Агапітом) і перекладений церковнослов’янською в XIV ст.

Церковнослов’янський текст, який неодноразово видавався (вперше у Заблудові 1569 р. і у Крилосі 1606 р.), став підставою для здійсненого Мелетієм Смотрицьким перекладу українською книжною ("простою") мовою, надрукованого у Єв’ї 1616 р. і перевиданого в Києві 1637 р. Це була збірка "слів", тобто проповідей на теми євангельських читань кожної неділі і головних свят року; крім текстів візантійського походження, деякі рукописи і всі пізніші видання "Каллістового" Учительного Євангелія містили слово на вознесіння Кирила турівського — твір, що відзначався поетичністю, своєрідним ліризмом стилю.

Як вже зазначалося (розділи 4.3 і 4.9), з кінця XVI ст. поширюються Учительні Євангелія, автори яких висловлюють реформаційні погляди, нерідко під впливом польських протестантських "постилл" — збірників казань. Ряд українських Учительних Євангелій першої половини XVII ст. були переробками або перекладами "Постилли" польського письменника Миколая Рея. Окремими брошурами було видано проповіді Захарії Копистенського ("Казаньє на честном погребі... Єлисея Плетенецького" і "Омилія або казаньє на роковую пам’ять Єлисея Плетенецького", обидві — Київ, 1625), Петра Могили ("Крест Хреста Спасителя..." Київ, 1632; "Mowa duchowna na szlubie Ianusza Radziwiłła z... Maryą córką Wassilia woiewody...", Київ, 1645) та інших авторів.

Оригінальністю вирізнялися твори Кирила-Транквіліона Ставровецького "Зерцало богословії" і "Євангеліє учительне", опубліковані письменником у власній друкарні — "Зерцало" у Почаєві 1618 р., "Учительне Євангеліє" у Рохманові Крем’янецького повіту 1619 р. "Зерцало богословії" було популярним викладом християнської догматики, а Євангеліє учительне, крім недільних і святкових казань, містило повчання на різні випадки — з нагоди посвяти церкви, пострижин в ченці, похоронів тощо *.

* Про зміст цих творів див. у розділах 4.17, 4.18.

Автор використовував і західні і східні джерела, намагався наслідувати стиль візантійських проповідників, зокрема найзнаменитішого серед них — Іоанна Златоуста. Свій безперечний літературний хист Ставровецький підпорядковував поставленій меті — дати доступне пояснення Євангелія і православного віровчення, моральних засад християнського життя. І хоч свої книжки письменник прагнув протиставити творам протестантів і тих, що опинились під їхнім впливом, православна ієрархія в Україні і Росії засудила його твори як надто вже новаторські. Проте книжки, які приваблювали сучасників як змістом, так і майстерністю форми, залишались одними з найпопулярніших творів українського письменства тієї доби, що засвідчують рукописні копії і пізніші перевидання.

Репертуар українських Учительних Євангелій досить різноманітний. Часто набирали самодостатнього значення вставні новели — приклади з життя або з писемних джерел, що служили кращому засвоєнню моралізаторської спрямованості казань. Белетристичні вставки і публіцистичні акценти зближують пам’ятки полемічної й ораторсько-повчальної прози. Втім серед дослідників прийнято зараховувати всі їх до літератури, не розмежовуючи творів богословських і пам’яток красного письменства. Таке розмежування, однак, дедалі більше ставало на порядок денний із ускладненням жанрової системи, появою нових, суто літературних жанрів.

593

Поезія. На ґрунті досвіду новолатинської літератури та українського фольклору до половини XVI ст. складається новий для України вид літературної творчості — книжні вірші 37. Звичайно, початки нашої поезії сягають значно давніших часів і особливо плідними є у гимнографічних жанрах: канонах, тропарях, кондаках, стихирях. Українські латиномовні автори успішно освоїли й зробили набутком рідного письменства техніку силабічного вірша. Знайомство з метричною версифікацією йшло через теоретиколітературні курси в острозькій і львівській школах, єзуїтських колегіях, зарубіжних університетах. Азбучний вірш з "Букваря" Івана Федорова (1574) повертає до слов’янської акровіршевої традиції, що йде чи не від ве~ ликоморавської місії св. Кирила й Мефодія. А внесений, за свідченням Ореста Левицького, до книг луцького й володимирського судів 1575 р. вірш-пасквіль Яна Жоравницького на братову дружину засвідчує входження поетики силабічного вірша до масової художньої свідомості.

Першою окремою публікацією віршованого тексту була видана 1581 р. в Острозі публікація Андрія Римші дванадцяти двовіршів під назвою "Которого ся месяца што за старих веков дієло короткоє описаніє". Тут йшлося про дванадцять біблійних подій, пов’язуваних з певними датами кожного місяця року (25 грудня — Різдво Христове, 6 січня — Трьох царів, 17 жовтня — ковчег опинився на суходолі тощо). В останній чверті XVI ст. виникає й віршова інтерпретація міжконфесійних православно-католицьких колізій, репрезентована твором "Скарга нищих до Бога" й поезіями зі збірників Київського й Волинського Загоровського монастирів, котрі В.Колосова виводить з одного гіпотетично відновлюваного віршового полемічного комплексу 38.

37 Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упоряд. В. П. Колосова, В. І. Крекотень. — Київ, 1978; Українська поезія XVII ст. (перша пол.) / Упоряд. В. Яременко. — Київ, 1988; Rothe H. Die älteste ostslawische Kunstdichtung 1575 — 1697. — Giesen, 1976. — 1. Halbband.

38 Колосова В. Віршовий полемічний комплекс 80 — 90-х років XVI ст. // Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 25-54.

Вцих віршах використовується 12-складник з нарощенням або втратою 1 — 3 складів

ісуміжне римування, переважно з жіночою римою, що загалом відповідало версифікаційній культурі тогочасного польського письменства, але не було тотожним її взірцям. Монологічна форма легко дозволяє пов’язати риторичну програму "Скарги нищих до Бога" з досвідом полемічного послання, також зазвичай сповненого викривальних інвектив і біблійних мотивів. Протиставлення двох церков розгортається в антитезу "Схід — Захід" із реактивацією звичних у релігійній полеміці семантики двох ключових понять: Схід — джерело світла, Христос; Захід — край темряви, сатани, зла. У Києво-Михайлівському й Загорівському збірниках історично-догматична перспектива цього протистояння розширюється, включаючи цілий комплекс образів і мотивів з Біблії, патристики й літописно-хронографічної літератури. В дусі ренесансного руху "до джерел" автори прагнуть дошукатися витоків міжконфесійного протистояння, пов’язуючи опонентів з феноменами ідолопоклонства, з постатями євангельських Ірода, Юди, Пілата, єретиків-аріан та їхніх наступників і навіть виводячи конфлікт між церквами з сюжету про Каїна й Авеля. Вибудовується досить цікава історіософія, котра в Загорівському збірнику перейшла в апологію українського православ’я, що його корені вишукуються в легенді про Андрієве хрещення та в літописних і агіографічних розповідях про давніх українських святих. Прикметні звернення до церковнослов’янської мови й середньовічної образності та стилістики, поетизація минулого. Проте водночас подекуди проступають явні риси нової естетичної доктрини, спричиняючи посилення антитетичності художнього мислення, метафоризацію образності:

594

Яко же бо звізди із неба упали, така і отступниці Востоку отпали.

Стилістика цих творів дозволяє говорити про визрівання в українському віршуванні барокових тенденцій вже з перших його творів, що писалися під час утвердження бароко на Заході як домінуючої художньої системи.

Міцний зв’язок гуманістичної культури з феноменом ренесансного меценатства найплідніше виявляється в панегіричній та геральдичній поезії. Твори на герб шляхетного покровителя — невід’ємний елемент українських стародруків, і цілком закономірно, що найважливіше з видань XVI ст., "Острозька Біблія" (1581), містило вірші чільного діяча Острозького гуртка книжників, першого ректора тамтешньої Академії Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина-Василя Острозького і його ж панегіричну віршову передмову, де славиться цей персонаж. Образний світ геральдичного вірша організується відповідно до структури княжого герба, увінчаного короною й поділеного на чотири поля із зображеннями Погоні Руської (Юрій Змієборець) і Погоні Литовської (вершник з мечем), а також переосмислених гербових знаків із зображеннями місяця, зорі, хреста. З шести строф геральдичного вірша чотири розробляють мотиви кожного з чотирьох полів, а дві обрамляють твір, оперуючи образом корони (вінця) й ідеєю тезоіменитого покровительства. При цьому панегіричні побажання вмонтовуються до кожної строфи за принципом паралелізму, віднаходячи в персонажі втілення рис, увінчаних гербовою символікою.

Дослідники підкреслюють ритмомелодійну неординарність нерівноскладового вірша Герасима Смотрицького, визначеного Михайлом Гаспаровим як "приблизна силабіка... що спиралася на традицію говірної римованої прози", майстерність звукопису (Микола Сулима). Показова спроба Герасима Смотрицького в панегіричній передмові ввести діяльність Костянтина Острозького до широкого історичного контексту змагань за справдження в українському народі його богообраності. Дотримуючись алюзійного способу обґрунтування своїх поетичних концепцій, автор вмонтовує до тексту посилання на послання св. апостола Павла до римлян (Рим. 8: 28 — 39), також на польські хроніки, Руський літопис і ставить уславлюваного персонажа в один ряд з його предками — великим князем Володимиром, Ярославом Мудрим. Архаїзм мови, опис персонажа здебільшого як ревного християнина й оборонця православної віри, обумовлюється і загальними суспільнокультурними обставинами, і характером видання, де вміщено вірші. Натомість у гербових епіграмах Дем’яна Наливайка (помер 1627 р.) знаковий зміст тих самих символів розкривається вже в контексті лицарської, шляхетської культури:

Для тих теди двох причин того меча уживай, Домових звад утікай, приватних кривд занедбай. Ово згола: алъбо ти звитяж, альбо сам умри сміле За Реч Посполитую, аби тя споминано миле.

Серед творів Дем’яна Наливайка на особливу увагу заслуговує його вірш з виразним ренесансним характером "Прозьба чительникова о час" 39. Усвідомлення невпинної минущості життя загострює почуття земного обов’язку:

Даруй ми то прочитати і учинити, о що би мя там юж не могли обвинити. Узич до поправи живота якого дня, поки не згасла віку моєго походня.

Если ми не сфольґуєш, певне мя стратиш, і юж мя там і тисячею літ не заплатиш.

595

Поетика панегіричного вірша відкривала простір до застосування елементарної драматургічної техніки, роль якої в словесній культурі зростала зі складанням феномена шкільного театру. Початки ж шкільного театру в Україні сміливо можемо відносити до кінця XVI ст., коли досвід театралізованих вистав поширюється через єзуїтські й інші римо-католицькі школи та впливає на братську систему освіти. Б кожному разі виголошена 1591 р. учнями Львівської братської школи "Просфонима" становить винахідливо побудовану панегіричну декламацію з використанням літургійних прийомів антифонного виконання твору (три лики), мовної поліфонії церковнослов’янсько-україно- грецького тексту, поділом на частини за місцем виконання 40.

39Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 156 — 157.

40Текст: ППЛ. — Кн. 3. — Примеч. — С. 61 — 75; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.

—С. 137 — 144.

Властива гуманізмові естетизація архаїки виявилася в насиченні твору середньовічною стилістикою й деякими образами античного та біблійного походження. Вплив акафістової традиції виявився як у рефрені "радуйся", так і в закінченні-молитві. Ідеалізований образ київського митрополита Михайла Рогози набуває функцій антитези деструктивним силам у Церкві, ворожим підступам проти православ’я.

Одним з найкращих місць цієї пам’ятки є образ міста, що протистоїть хаосові:

Тучать світа сего моря попудливиї, біючи волнами в береги крывиї. Грозять упадком опоки, вивисившися под темные оболоки. Місто, котроє Бог милуєт, і прибитком своїм іменуєт, Тому ґвалт і грозная зброя,

не может нікгди зопсовати покоя.

Серед віршованих творів першої половини XVII ст. виділяється ряд таких, які були написані з нагоди смерті тієї чи іншої видатної особи. У кожному з них помітна модифікація канонічних жанрових ознак, яка пов’язується найчастіше з авторською свідомістю.

В одній з найвизначніших пам’яток — "Віршах на погреб Петра КонашевичаСагайдачного" Касіяна Саковича (1622) 41 — прочитується концепція розвитку поезії, що орієнтувалася на античні зразки, усвідомлення потреби писати "простою мовою" і прославити своїх героїв. Своєрідний синтез ляменту і панегірика, модифікація одного і другого жанру засвідчили нові естетичні погляди, що були результатом праці кількох десятиліть. І якщо дотримуватися погляду, що образ національного героя виказує певний рівень національної свідомості, то образ гетьмана Сагайдачного був другим після князя Костянтина Острозького.

Особистість у тексті Касіяна Саковича має три виміри: перший, спільний для всіх християн, — "кождый, хто ся на світ родить, мусить умерти". Другий — той, що людина сама собі за життя надбає: більшу чи меншу, у випадку гетьмана — несмертельну славу. І третій — ідеальний, адекватний уявленням про того, хто може бути прикладом для наслідування. Це повчання мало конкретну мету — виховання особистості.

Бачимо, як цілеспрямовано добирається літературний матеріал з метою актуалізувати основний бароковий мотив невідворотності смерті; згадується ціла низка класичних

596

сюжетів, що мають виразний притчевий характер і служать прикладами того, "яко ся звикли люде на смерть готувати". Але так само сильно звучить інший мотив — про славу героя, який загинув у бою за волю Батьківщини.

Як за формою, так і за змістом "Вірші" є зразком дидактичної ренесансної поезії та гуманістичної думки, "їх ідеологія виступає не як набір поодиноких позицій або ідей, а як цілісне плетиво, як синтактична цілість" 42. В силу обставин, у другій половині XVII ст. не набуло дальшого розвитку виявлене у "Віршах" Саковича "почуття історії, тієї специфічно ренесансної впевненості, що сягає античності, але й знає своє минуле (Олега і Володимира)" 43.

Характер українського поетичного світосприйняття чутливий до впливів особливих ідеологічних завдань, які виникали перед поетами. Таким завданням було утвердження навчання як першоумови духовного й екзистенційного буття народу. В цьому плані "Євхаристиріон" Софронія Почаського (Київ, друкарня лаври, 1632) 44 — спроба ідеального образу світу, що через емоційне освоєння включає в себе природничо-наукове, гуманітарне і філософське знання.

41Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 322 — 338.

42Грабович Г. Зазн. праця. — С. 286.

43Там само. — С. 290.

44Титов Хв. Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. — Київ, 1924. — С. 45; Українська література XVII ст. — С. 245.

Ще більше помітним тут є намагання виділити структуротворчу здатність кожної з наук, її спроможність дати цілісний образ світу. Земні й небесні сфери поєднані в "Євхаристиріоні" образами світової гори і світового дерева:

Єст містце на високом землі положенню, Трудної праці назбит людем в прохоженню, Оказалое місце, і верх знаменитий, Леч гостинець в пребиттю барзо не ужитий,

На верху том пресличном пальма вирастаєт, а на пальмі зась цнота гніздо своє маєт.

Імя місцю Час Довгий u Многія Літа, До злічення труднії од початку світа.

Не можна не зауважити, що наведений вірш — це поетична інтерпретація давньоримського прислів’я — In pondere crescit palma (у труднощах зростає пальма). Мотив єдності небесного і земного робить поезію науки найсвітлішою в художній панорамі світу, переводить всі найважливіші поетичні значення в тональність веселої надії, на чому, зрештою, зумисне загострено увагу. І для неба, і для землі настає один теперішній час — час поезії, ключ від якого в руках тих, які щоденно вчаться і пізнають всі корені умілості.

В "Євхаристиріоні" представлено образ багатомірного просторового світу, де співіснують різні уявлення про нього. Це світ первісної природи, що занурена в музику творення:

Орфеова співаня ліси, ріки, скали Здумівшися слухали, u Евріп насталий;

Ту ж в тропі шол звір дикий, птаков u риб много, Вдячностю потягнений голосу такого.

597

Це і широкий світ історії — Європи, Азії, Африки, — доступний тому, хто "з землі обернет свою мисль до Бога", і світ космосу, що допомагає пізнати "Бога в тілі". Просторова вертикаль як вимір людських просторових устремлінь співвідноситься із силою людського інтелекту. Висота дорівнює тут глибині, а ступінь проникливості — можливості найменування назви того, що перебуває на різних рівнях цієї вертикалі.

Одним з найбагатших і найцікавіших є образ води, на прикладі якого можна побачити, як семантичне значення дає поштовх для розвитку художнього змісту, пов’язаного з науковими й моральними критеріями. У множинному відображенні постає проблема "мірності", "речі дорогої", очевидно, не лише для риторики, а й для поезії загалом.

Ще складніше почуття міри відображає образ води, принесеної "на долонях", знак води, витиснений кінським копитом. Мовиться тут і про талант вдячності, і про талант прийняти такий дар, який робить людину світлішою і забезпечує їй "в славі охолоду". У завершальному плані світ "Євхаристиріона" — це світ культури. Античні топоніми, імена античних богів і філософів, назви наук і муз — це і є ті орієнтири, без яких важко перебувати в культурному часо-просторі: бо хто йде на вершину, тому треба показати дорогу.

Крім проблем, винесених на поверхню духом часу, розвивається традиційна духовна поезія, найзначнішим представником якої виступає в цей період Кирило-Транквіліон Ставровецький. Його "Перло многоцінноє" вийшло у Чернігові 1646 р., а писалося, очевидно, раніше 45.

45 Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — Ч. 1. — С. 68 — 69, № 353.

Вірші "Перла многоцінного", які безпосередньо пов’язані з канонічними текстами, засвідчують, що Кирило-поет традиційніший, ніж Кирило-проповідник. Тематичне коло проповідей, — а навіть і в "Зерцалі богословія" він виступає саме як проповідник, — незрівнянно ширше від тематики віршів. Спираючись на свої знання й уявлення про світ і людину та намагаючись передати їх читачам або слухачам, Кирило-Транквіліон Ставровецький акцентує в людській природі не просто поєднання матеріального і духовного, а говорить про їхню взаємну залежність. Людські чуття, що є, на його думку, такими подібними до світових стихій, відіграють не лише руйнівну, а й оберегову функцію. Тіло, з одного боку, ворог душі, а з другого — джерело смирення, "милостивий приятель", який охороняє душу від гордині і дає можливість творити добрі діла. Таким чином, постійна боротьба між душею і тілом постає як природна сутність людського буття. Хоч у "Перлі многоцінному" відлунює боротьба в людині добра і зла, але з усього видно: ця книга в контексті вчення про людину призначена для "горнього" людського єства і будується на містичній інтуїції, що веде до пізнання Бога та до самопізнання душі. Цій функції і відповідають вірші Кирила: саме тут він зазначає, що Бог нагородив людину свобідною волею, "самовластієм", і "нікого не тягнет ґвалтом ані до пекла, ані до неба" 46.

46Маслов С. И. Кирилл-Транквилион Ставровецкий и его литературная деятельность. — Киев, 1984

—С. 154.

У "Перлі многоцінному" легко знайти класичні зіткнення між богослів’ям і риторикою: з одного боку, готовність до славослів’я як єдиної правильної відповіді на велич Бога, пафос подиву перед неосягненністю Божого чину, з другого — ряд "похвал", що є основним жанром риторики. Людина тут — насамперед людина загалом, абстрактна

598

субстанція, для якої не має значення ні вік, ні місце в суспільстві. Нарешті, все відбувається "днесь", будь-яка подія священної історії — це теперішня, бо нема часової дистанції і нічого такого, що за словом ритора не з’явилося б перед очима тут і тепер.

Водночас вірші Кирила-Транквіліона Ставровецького легко віднести до явища "поетичної філософії". За визначенням самого автора, "книга то святая филозофії бозкої". На відміну від проповідей, що мають більш практичну мету, тут автор наставляє людські душі на дорогу небесної благодаті. Скільки б він не наголошував на мистецтві тлумачення і розуміння Святого Письма, цього мистецтва не можна осягнути поза бажанням людської душі до вічного надприродного життя. Автор ставить собі за мету пояснити головні засади християнства через творення тексту, який дає можливість найповнішого переживання цих засад — можливість говорити з Богом наодинці.

Книга "Перло многоцінноє" цікава відчуттям безмежної перспективи наближення до Бога і водночас тією поетичною формою, яка давно стала набутком літературної історії. Джерелом його поезії, як і всякої християнської риторики, є множинність Божого імені, тема Царства Небесного і тема гріха. Тема гріха порівняно з двома попередніми чи не найбільше пов’язує вірші Кирила з його прозовими книгами.

Впадає у вічі композиційна продуманість "Перла многоцінного", в якій відбилося бажання дати читачеві тексти на всі випадки духового релігійного життя, а також систему філософських і релігійних поглядів самого автора: від загальної світобудови до окремого людського світу. "А по сих, — як каже автор, — лікарство полагаю роскошником того світа правдивоє: — Піснь вдячная при банкетах панських". Цей останній твір "Перла многоцінного" зберігає зв’язок з усіма попередніми творами, втім "тьма гріха" згустилася тут з усією силою поетичного таланту Кирила. Надзвичайність цього вірша виявилася в його літературній історії, поетичне красномовство було високо оцінене дослідниками різного часу.

Таким чином, для літератури другої половини XVI — першої половини XVII ст. характерний інтенсивний розвиток, який виявляється в появі нових тем і жанрів, в багатовимірності літературного процесу, над яким домінують барокові явища зі всією специфікою українського бароко цього періоду, тобто виразності у ньому ренесанснореформаційних ідей. Безпосереднє значення у найзагальніших уявленнях про широкі людські виднокола життя займають уявлення про саме слово: "гріх слова" і "дар слова", "топос скромності" і високий ступінь авторського самоусвідомлення. Ідея мистецтва слова з її невід’ємною першоумовою професійного навчання виробляється як приєднання до святості, до культурної традиції.

Латиномовна і полъськомовна творчість. Наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII ст. дальшого розвитку набула багатомовність літературного процесу. Так, у КиєвоМогилянському колегіумі літературні твори писалися тими мовами, які були предметом вивчення або застосовувалися в навчальному процесі: не лише українською і церковнослов’янською (найвищим стилем "рідної літературної мови"), а й латинською та польською. Написані латинською і польською мовами твори українських авторів протягом тривалого часу залишалися поза увагою літературознавців. Останнім часом вивчення їх пожвавилося, деякі опубліковано в оригіналі або перекладено сучасною українською мовою. Однак при висвітленні літературного процесу в Україні дотепер ще не враховується ряд стародруків і рукописів, що містить цінні пам’ятки давнього письменства, а також невідомі або маловідомі польсько- і латиномовні твори діячів КиєвоМогилянської академії. Немає жодних сумнівів щодо належності українській літературі латиномовних творів українських авторів. Також деякі автори-поляки писали твори, змістом орієнтовані на Україну, її культуру та історію. Найяскравіший приклад —

600

Латинську мову діячі Київської академії вважали поряд з церковнослов’янською найдоречнішою в урочистих випадках. Латинські і польськомовні панегірично-емблемні твори викладачів і студентів Києво-Могилянської академії підтверджують висновок, зроблений на основі аналізу української поезії, що в українській культурі надовго утверджується зріле бароко. Незважаючи на суперечливість поглядів їхніх авторів, загалом ці твори сприяли зміцненню позицій українсько-білоруської православної церкви. Водночас літературна творчість діячів Києво-Могилянської академії була одним із виявів певної обмеженої секуляризації тематики й образної системи у провідних на той час жанрах літератури.

Церковнослов’янською, латинською, українською книжною ("простою") писалися твори, що стосувалися шкільної освіти, політики, церковного життя. Народнорозмовна українська мова утверджується в любовній ліриці, спершу вона була виключно усною, однак в розглядуваний час з’являються перші публікації україномовних пісень, щоправда в публікаціях іншомовних авторів. На особливу увагу заслуговує поява україномовних інтермедій і навіть цілих п’єс бурлескно-гумористичного характеру. Твори цього жанру, які докладніше будуть схарактеризовані при висвітленні історії українського театру, засвідчують проникнення в літературу народної сміхової культури і своєрідну поетизацію (інколи суперечну з намірами публікаторів таких текстів) народної культури. Є всі підстави вважати, що до наших днів дійшла лише незначна частина написаних свого часу текстів народнорозмовною мовою. У цьому огляді розглянуто лише деякі головні з пам’яток письменства останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. Проте і наведені приклади свідчать, що процес змін був досить швидким. Трансформується система жанрів, з’являються, хоч і не набувають згодом дальшого розвитку, ренесансні мотиви і мистецькі форми, сталіше утверджуються елементи літературного бароко. З новими жанрами співіснують, нерідко хоча б частково модифікуючись, традиційні. Загалом література переходить від пасивного плекання традицій до багатогранної і позначеної індивідуальним авторством творчості, пов’язаної з освітним рухом і реформою церкви. Цей перелом — вияв процесів, які готували інтелектуально-культурний ґрунт для політичного зрушення середини XVII ст. 53

53 Див.: Грабович Г. Зазн. праця. — С. 40.