Ист. укр. культ. Т.2

671

землями та реґіонами, що перебували в орбіті політичних і владних впливів Османської імперії (Північне Причорномор’я, Крим, Молдавське князівство) та Московської держави. Оскільки Підляська й Волинська Україна були, по суті, внутрішніми землями і не мали спільних кордонів з іноземними державами, то звужувати поняття "Україна" лише до прикордонного пругу українних воєводств немає підстав.

Аналогічне узагальнююче сприйняття України збереглося і в першій половині XVII ст. Зокрема, це відображено у назві книжки французького інженера Ґійома Левассера де Боплана (особи, свого часу близької до урядових кіл Речі Посполитої): "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". У посвяті королю Янові-Казимиру автор конкретизує поняття "Україна", вбачаючи в останній обширну порубіжну провінцію. Він розглядає власний твір як опис "великого пограниччя — України (Ukranie), розташованої між Московією (Moscovie) і Трансільванією" 22.

20Там само. — С.21, 31 — 33, 35, 95 — 96, 133.

21ЦДІАУК, ф.25, оп.1, спр.91, арк. 175, 175 зв.

22Боплан Г. Л., де. Опис України. — Київ, 1990. — С. 3, 22.

Проте в офіційних документах того часу назва "Україна" в такому значенні, як у Боплана, не була нормативною. Коли виникала потреба територіально вирізнити цей реґіон, то найчастіше перелічувалися окремі історично сформовані адміністративнотериторіальні утворення — землі або воєводства (виникли на місці ліквідованих у 50 — 60-х рр. XV ст. удільних князівств). Причому стосовно того самого реґіону міг уживатися цілий спектр синонімічних визначень, що мали однакове смислове навантаження. Так, Поділля в різних документах називається "Подільськими краями", "Подільською землею", "Подільським воєводством", "Україною подільською", Київщина — "Київським воєводством", "Україною київською" та ін.

Цей термін у вузькому, більш спеціальному, значенні вживався з метою окреслення території тих воєводств, які, з одного боку, мали особливий порубіжний статус (з півдня межували з татарськими і турецькими володіннями, зі сходу — з Московською державою і загалом були найбільш віддаленими від метрополії), а з іншого — характеризувалися своєрідним соціально-політичним укладом життя населення та специфікою застосування правових норм. Слово "Україна" в такому значенні творило досить цілісне й змістово строге політичне, правове та адміністративно-територіальне поняття. "Класичними" на той час воєводствами з предикатом "українні" були Київське та Брацлавське.

Про локалізацію України в межах двох згаданих воєводств свідчить, зокрема, внесена до луцьких гродських книг заява краківського орендаря Фелікса стосовно заподіяння митній справі збитків унаслідок козацького повстання під проводом Семерія Наливайка та Григорія Лободи. Звернімо увагу в цьому документі на таке: "Через увесь рок прошлый (тобто 1596 р. — Авт.) козаки в земли Киевской лежу мели и по всей Украине". Змістове навантаження наведеного повідомлення досить однозначне: Україна присутня в Київській землі (власне, Київському воєводстві) у "знятому" вигляді. Ця земля є місцем козацьких леж (постоїв), яку автор виокремлює "персонально", вдаючись до відповідної політикоадміністративної дефініції. Не викликає сумніву й те, що "вся Україна" в документі охоплює не лише Київську землю.

Знаменно, що для орендаря торговельних мит (отже, особи, досконало обізнаної з адміністративно-територіальними реаліями сходу Речі Посполитої) Україна служить своєрідним адміністративно-територіальним репером, із яким він співвідносить свої збитки в інших реґіонах: "Для которое небезпечности военное и лежи, жадная живая душа

672

— будь купец великий, будь наменший не постал ани прибывал. За чим мыто все королевское старое згинуло и писари мусели се позаставовати и убозство своє власно утрачати. Так теж я, вряд того сведомый, не толко на Волыню, але и по всей Украине так козаки, яко и жолнерове попустошили и нивоцтво обернули".

Отже, в наведеному фрагменті опредметнився авторський погляд на Україну ззовні: Волинь окреслюється як територія, що перебуває у виразній смисловій опозиції до України. Якщо злитість і сутнісна гомогенність Київської землі і України виражена сполучником "і", то диференційованість і протиставленість Волині та України позначається вставкою поміж ними "але й". З урахуванням того, що Волинь виноситься за дужки поняття "Україна", можна уточнити його територіальну визначеність. У документі, що розглядається, таку інформацію містить фраза, в якій відтворюється загальна картина воєнних сутичок і постоїв ворогуючих сторін: "... по всей Украине и по всей Волыни, й все Киеве, так теж и в Браславским" 23.

23 ЦДІАУК, ф.25, оп.1, спр. 50, арк. 569 зв. — 570.

"По всій Україні і по всій Волині" — це генералізована локалізація повстання з вирізненням двох реґіонів: України і Волині. В другій частині фрази адміністративно уточнюється поняття "Україна" у вузькому значенні цього слова — Київське та Брацлавське воєводства. А те, що Волинь не охоплюється в такому розумінні Україною, підтверджує одна з ухвал луцького сеймика (1575). У цій колективній "рефлексії" волинського шляхетства стосовно своїх політико-територіальних і правових координат у Речі Посполитій наявний симптоматичний за своїм змістом пункт про оборону воєводства від татар. Формулювання цього пункту доводять, що волиняни не вважали свою землю Україною. Остання сприймалася ними як південно-східний регіон на турецькотатарському порубіжжі ("И о обороне так постановляєм. Где бы в том часе вестю якая з України пришла о неприятели, жебы, чого Боже уховай, до земли нашое ишол...") 24.

Статус "українних" зберігся за Київським і Брацлавським воєводствами (як репрезентантами територіального ядра України) також і в XVII ст. Показовим щодо цього є свідчення П’єра Шевальє, який виконував обов’язки секретаря французького посольства у Варшаві в роки Визвольної війни: "Країна, де мешкають козаки, — писав він, — зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і входить до складу Київського та Брацлавського воєводств" 25. Названий факт має численні підтвердження. Так, в одному з документів за 1659 р. українними воєводствами названі Київське, Брацлавське, а також Чернігівське (останнє утворилося в 1635 р.) 26.

24Там само, спр.15, арк.115.

25Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — Київ, 1960. — С.43.

26Inwentarz Voluminów Legum. — Petersburg, 1860. — Cz. 1. — S. 562.

Хоча за віросповіданням населення України залишалося "руським", однак "українне" самоусвідомлення руського народу України стає фактом. Це помітно також серед ідеологів політичної концепції "руського народу". Симптоматичним є лист Йова Борецького до Христофора Радзивіла від 24 серпня 1624 р. Торкаючись релігійних утисків "нашого російського народу", тобто теми, яка передбачала певний "загальноруський" стилістичний і термінологічний канони — високий стиль та екстраполяцію конфесійного на весь "руський народ", Борецький писав: "Так вже на всі боки утиснені, що гірше

673

зрадників і закоренілих злочинців, гірше неприятеля Святого Хреста — самих поганів, народ вірний, панам зичливий, народ невинний, народ старожитний християнський... у своїй власній країні зазнає переслідувань, тільки б до кінця дав Бог стерпіти". Далі в листі починається перехід від "протокольної" теми про утиски і права руського народу до теми приватної — "особистісного" звернення до адресата. На цій межі в автора листа на деякий момент мимовільно (чи усвідомлено) відбувається репродукування буденних стереотипів суспільної свідомості й побутуючих у повсякденному психологічному відображенні парадигматичних уявлень про рідну землю та співвітчизників. І тут виринає Україна. З’являються ієрархічно рядопокладені, але зрівняні тягарем навислих небезпек і спалих нещасть — не "руські люди" від Києва до Вільно, а "свої", у своїй Україні. Отже, перервана вище фраза продовжується так "При тім не маємо жодної новини з нашої України, яка була б гідною вух великого княжати. Одно, щодень, щогодини чекаємо, як віл обуха, від небожати вироку Астерового... з своїми святощами, з священиками, поспільством, рицарством і шляхтою, якщо те Бог допустить, і Естер, наша благословенна Діва Матір Божа, не заступить своїм сприянням і живильним посередництвом невинного мучительства і полону нашого народу, якій по Господу Богу щиро довіряємося" 27.

27 ГАДА, архів Радзивилів, відділ V. 1150, арк. 1.

Таким чином, у період, який розглядається, назва "Україна" в широкому розумінні — це збірне поняття східного пограниччя Речі Посполитої. "Україна" у вузькому значенні слова виступала політичнотериторіальним визначенням, що стосувалося Київщини і Східного Поділля. Сутнісними соціально-політичними і правовими складниками цього поняття були: статус окраїнного порубіжжя; відмінний від решти воєводств Речі Посполитої політико-правовий режим — "політичну реальність" тут багато в чому визначало козацьке право; свобода особиста, соціальна й господарська на цій території реалізовувалися порівняно в найбільшому обсязі, найвищими були соціальна мобільність та підприємливість населення; політичний та ідеологічний "дуумвірат" релігійного центру Русі — Києва і потужного автономного військового й політичного осередку — Війська Запорозького. Все це разом утворювало "живильний розчин", на основі якого відбувалося перетворення політико-територіального поняття "Україна" в політонім. Однак у першій половині XVII ст. цей процес ще не був завершений. Для цього потрібна була Визвольна війна українського народу середини XVII ст. з її глобальними політичними, соціальними, економічними наслідками й генералізацією національного в масштабах, до того не знаних.

674

Я. Д. Ісаєвич

ПІСЛЯМОВА

Чотири з половиною століття, з 1200 р. до середини XVII сторіччя — такі умовні хронологічні межі періоду, якому присвячено цей том "Історії української культури". Нелегкою була доля українського народу в цей час. Доводилося не лише захищати свою землю, а й відстоювати саме право на існування у кровопролитних і героїчних війнах із зовнішніми ворогами. Через українську землю прокочувалися спустошливі навали іноземних завойовників. Зрештою, відігравши важливу роль у захисті Європи від кочівників, самостійні князівства на терені України стали здобиччю сусідніх держав. Але всупереч всім труднощам український народ розвивав економіку й культуру на своїх споконвічних землях, продовжував освоєння нових територій на півдні та сході, вів боротьбу за відновлення земель, утрачених внаслідок навали степових народів. Довгі століття іноземного поневолення стали часом боротьби за збереження української культури, її самобутності, за саму можливість українському народові робити власний внесок у скарбницю світової культури. Піднесення культури, дальший розвиток національної самосвідомості стали передумовою ідеологічної консолідації народу, забезпечили успіх всенародному визвольному зривові 1648 р.

Як неодноразово доводилося зазначати на сторінках цього тому, щодо багатьох сфер життя і ряду історичних періодів відомі лише окремі, розрізнені факти. Часто про найважливіші питання збереглося значно менше джерел, ніж про речі другорядні й випадкові. Якщо йдеться про середньовіччя, то порівняно мало знаємо про розмовну загальнонародну мову, тогочасну фольклорну творчість, про багато галузей мистецтва.

Ретроспективно можна зробити висновок про надзвичайне багатство, різноманітність виявів народної творчості, що відображала світогляд українців. Навіть у першій половині XIX ст. і пізніше, коли збереглася лише частина старовинних звичаїв і обрядів, а багато із давнього фольклору вже забулося, всі, хто писав на ці теми, захоплювалися високою мораллю українських селян, естетикою їхнього повсякденного побуту, красою мистецтва й усної творчості. Можна було б пояснити це романтичним наставленням, властивим тодішнім дослідникам. Але романтизмові була властива ідеалізація фольклорних джерел культури всіх народів — чому ж тоді спостерігачі, в тому числі іноземці, підкреслювали вищість української народної культури порівняно з культурою багатьох інших народів? Йшлося насамперед про культуру селян. Але треба мати на увазі, що завдяки традиційному укладу сільського життя, орієнтованого на циклічний час, повторення споконвічних звичаїв і обрядів, саме в селах законсервувалася і дійшла до пізніших епох дорогоцінна спадщина давнини: елементи спільної спадщини індоєвропейських народів та давніх слов’ян і специфічні особливості культури та обрядовості праукраїнських племен. Село зберегло, слід гадати, чимало із загальнонародних культурних досягнень доби Київської Русі, зокрема, з надбань дружинної культури і культури, витвореної в церковних осередках.

З іншого боку, елітарна культурна творчість, професійна культура Київської Русі і князівств доби політичної роздрібненості відома нині в окремих зразках, але вони є надзвичайно високого рівня. Серед них — ікони, які зберегли для нащадків світ високої духовності предків, пам’ятки мурованої архітектури, що поєднують своєрідні риси з рисами, спільними для мистецтва православного світу і, зокрема, православних слов’янських народів.

675

Середньовічна культура, мистецтво, літературна творчість були в більшості випадків анонімними. Створюючи літературний твір чи ікону, споруджуючи храм, людина прагнула передовсім прославити Бога, а не свою особу. І все ж у XIII ст. були такі окремі визначні творці, що літопис увічнив їхні імена поруч з іменами князів, бояр і єпископів. Можемо лише здогадуватися, як вразили сучасників ті митці, імена яких згадав літописець: "словутний" співець з Перемишля Митуса, холмський різьбяр по каменю "хитрець" Авдій, "муж хитр" Олекса, який збудував багато градів. Лише про одного князя Володимира Васильковича у літописі сказано, що він був "книжник і філософ". Слово "філософ" ужито тут не у вузькому, а у широкому значенні: філософія, любомудріє — це загальна гуманістична освіченість. Про знання князем книжності і насамперед теології можна зробити висновок із згадки у літописі про розмову Володимира Васильковича "од книг" з перемишльським єпископом Мемноном. Поява князя, який вирізнявся своєю вченістю, була можливою тільки на тлі досить високого загального рівня книжності, в атмосфері пошани до "читання книжного", богословської освіти і знань взагалі. Важливо зазначити, що князь, який був "великим книжником і філософом", замовляв переписування книжок, одночасно був шанувальником мистецтва, будував храми, споряджав їх іконами.

Негативне ставлення у літописах та інших пам’ятках княжої доби до тих князів, які сіяли конфлікти, керуючись егоїстичними інтересами, відбиває формування уявлень про позитивний ідеал справедливого князя, який дбає про князівство, піклується про людей різних станів, обмежує боярське свавілля.

Наші відомості про роль віча у житті князівств і міст надто фрагментарні. Проте є підстави припустити, що воно було пов’язане з певними традиціями племінної доби, а з часом теж трансформувалося під впливом нових обставин. Незважаючи на певну неясність лаконічних літописних згадок про віче, слід гадати, що цей інститут відігравав істотну роль у формуванні політичної культури людності. Продовженням давніх традицій у наступний період були копні суди, діяльність селянських громад, особливо на ранньому етапі, поки громади ще не були підпорядковані впливові великих землевласників.

Поряд з роллю села як охоронця традиційних культурних вартостей важливо ще раз підкреслити показане в цій книзі на багатьох конкретних прикладах значення міст як осередків творення нової культури і на базі власних досягнень, і шляхом контактів з іншими культурами та народами. В межах міст чітко простежуються вияви окремих субкультур, пов’язаних із княжими і боярськими дворами, єпископами та їхнім оточенням, з великими монастирями, врешті, специфічні риси культури "містичів" — міщанського стану, що зароджувався і набував особливого правового статусу. Між субкультурами станів і суспільних груп не було істотних бар’єрів, вони взаємопроникали і взаємозбагачували одна одну, тим більше, що контакти між різними верствами населення були на початкових етапах інтенсивнішими, ніж пізніше. Попри загальнонародні закономірності, наявність специфічних рис культури різних прошарків населення була явищем цілком закономірним і зрозумілим.

Навала орд Батия не перервала поступального розвитку культури, зокрема у ГалицькоВолинському князівстві, де виникають нові культурні осередки: Холм, Львів та ін. Зберігає своє значення Києво-Печерська лавра, авторитет якої був високим серед усіх православних слов’ян.

У наступні століття, коли українські землі були поділені між різними державами, умови для розвитку самобутньої культури стали набагато гіршими, ніж це було у Київській Русі та тих князівствах, які продовжували традиції Старокиївської держави. У цей час посилюється різниця в характері суспільно-політичного життя і культури окремих реґіонів, навіть у межах тих земель, що входили до Великого князівства Литовського. Існування протягом десятиріч удільних Київського, Волинського та інших князівств продовжило діяльність політичних осередків, у яких порівняно довше зберігалися давні традиції. Значним був внесок українського народу у розвиток культури всього Великого

676

князівства Литовського, а також Молдавського князівства, де значну частину населення становили українці. І після ліквідації удільних князівств князівські роди намагалися спиратися на давню державницьку ідеологію. Пізніше помітним явищем стала спроба відродження князівствнапівдержав у нових умовах новими княжими родами.

Характерною рисою суспільної структури українських земель Великого князівства Литовського і Корони польської, особливо утвореної з них 1569 р. Речі Посполитої, було виникнення порівняно однорідної шляхетської верстви. Хоча рівноправність шляхти була тільки юридичною, все ж вона сприяла загальношляхетській солідарності. Дуже істотно, що православна шляхта українських земель стала усвідомлювати себе як "руську політичну націю". Йдеться, насамперед, про територію Київського, Волинського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, але й українські шляхтичі Руського та Подільського воєводств, і все українське міщанство в етнічному сенсі відчувало себе приналежним до тієї самої нації.

Оскільки національна свідомість була нерозривно поєднана з релігійною, в формуванні її надзвичайно велику роль відігравала освічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковними структурами. Також у XV — першій половині XVI ст., попри певну суспільну інертність, навіть стагнацію, вірність практично усіх верств українського суспільства православній церкві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереження українського етносу в плані релігійному, отже, і в плані культурному. А збереження етносу було передумовою і запорукою майбутнього політичного відродження.

Істотну роль у культурному житті відігравали іноземці. Зокрема, у великих містах Галичини провідні позиції зайняли римо-католики (в XIV — на початку XV ст. німці, пізніше поляки), в Закарпатті повноправними міщанами були також римо-католицькі поселенці — угорці й німці. В Галичині серед великих землевласників переважала польська шляхта, на Закарпатті — угорська. У ряді міст проживали вірмени, греки, румуни; у більшості міст на захід від Дніпра значним став прошарок євреїв. Роль іноземних поселенців важко оцінити однозначно. З одного боку, вони сприяли втягненню України в загальноєвропейські процеси культурного життя. Так, вірмени, греки, євреї підтримували взаємини з країнами Сходу. Католики сприяли культурному єднанню з католицькими країнами Центральної та Західної Європи. З іншого боку, привілеї іноземців-католиків були чинником денаціоналізації тих, хто не належав до привілейованої в масштабах держави католицької релігії.

У третій і, особливо, останній чверті XVI ст. гасла оновлення церковного життя, усунення недоліків у ньому, зміцнення позицій православної церкви були нерозривно пов’язані з боротьбою за збереження і розвиток національної культури. Дуже швидко після того, як почався рух за оновлення церкви, стало зрозуміло, що воно може відбутися лише за рахунок використання найновіших загальноєвропейських здобутків не тільки в галузі шкільної освіти як такої, а й у теології та церковній організації.

Характерно, що майже одночасно зі спалахом культурно-національного руху в останній чверті XVI ст. дуже зросло значення козацтва, яке поступово стало чинником не лише суспільного життя, а й культурного розвитку. Формується реєстрове козацтво і тісно пов’язана з ним Запорозька Січ. Незважаючи на те, що спершу козацтво не було дуже численним, саме образ козака-лицаря з часом стає загальнонародним ідеалом. Козацька старшина поповнюється за рахунок бояр і міщан, "покозачитися" прагнуть селяни. Заслуги козаків у захисті українських земель від татарських набігів добре відомі. Захищаючи свої станові права, виступаючи проти наступу на власні вольності, козацтво в ряді випадків, зокрема у роки козацьких повстань, очолює ширший рух, в якому поєднувалися соціальні й національно-релігійні мотиви.

Після проголошення церковної унії боротьба за права православної церкви, проти нав’язування унії стала лозунгом, який надав релігійного забарвлення іншим політичним вимогам козацтва. Проте слід мати на увазі, що поділ українців на православних і греко-

677

католиків не означав повного національного розколу. Попри всі взаємні звинувачення, якими сповнена полемічна уніатська й православна література, в ній звучить розуміння єдності походження і культури Русі, русинів, тобто українців та білорусів. Діячі обох таборів висловлювали вболівання з приводу розколу, прагнення до об’єднання. Водночас у першій половині XVII ст. (особливо в його другій чверті) намічається певний додатковий чинник диференціації на релігійній платформі білоруських і українських земель. Населення України залишається у цей час переважно православним, унія більшою мірою утверджується на білоруських землях, насамперед у Західній Білорусі та серед білоруського населення Литви, а також у столиці Великого князівства Литовського Вільнюсі.

Ще у XV і в першій половині XVI ст. намітилися певні зв’язки України з культурою гуманізму, яка розвивалася тоді у Західній і частково у Центральній Європі. Вихідці з України нерідко навчалися в європейських університетах, окремі західноєвропейські гуманісти відвідували Україну. Друга половина XVI ст. — це час поширення в Україні реформатських рухів, як тих, що проникали із Заходу, так і тих, що виникли на українському ґрунті. Час поширення на Україну Реформації був і часом найбільшого сприйняття ренесансних впливів, які модернізували світогляд реформаторів.

У відповідних розділах йшлося не лише про запозичення рис ренесансної культури, поширення в Україні творів гуманістів, спроби літературної творчості чисто ренесансного типу, а й про типологічну схожість діячів українського національно-культурного Відродження з діячами Європейського Ренесансу. Втім для української культури був характерний синкретизм, поєднання середньовічної культурної спадщини з елементами ренесансної культури і культури, типової для Реформації. Але не встигли ще утвердитися ренесансні впливи, як культурний процес почав набувати істотних рис культури бароко. Перші прояви цього можна датувати кінцем XVI — початком XVII ст., барокові тенденції посилюються, а з 20 — 30-х рр. XVII ст. бароко стає провідним напрямом в українській культурі й ментальності. Якщо можна було говорити лише про ренесансні елементи української культури, то бароко стає її загальною парадигмою. Той синтез чинників — середньовічних і ренесансних, — який стихійно почав формуватися в Україні, набирає типового барокового забарвлення. Україна сприймає деякі барокові моделі із Заходу, а ще більшою мірою стає на шлях формування власного варіанта бароко на ґрунті місцевих суспільних відносин, власної соціальної реальності. На прикладі України підтверджується зв’язок культури бароко з Контрреформацією, яка в Україні набула різних форм. Ранні етапи відродження православної церкви відбувалися в межах громадських рухів, які містили елементи реформаційної ідеології або були аналогічними Реформації. Це було цілком природно, оскільки для оновлення церковного життя і культури слід було подолати старі структури. З іншого боку, коли виникла можливість, а зрештою і необхідність консолідації нації, це стимулювало прагнення до посилення авторитету церкви як організаційної гарантії легального забезпечення її статусу. Якщо наприкінці XVI ст. єпископам або не вдавалося приборкати братський рух, або, принаймні, доводилося з ним рахуватися, то в другій чверті XVII ст. церква, в основному, консолідується навколо ієрархії. Митрополитові Петрові Могилі вдається зміцнити церковні позиції верхівки, підпорядкувати їй культурні установи, зокрема Київський колегіум і друкарню Києво-Печерської лаври. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. провідною серед друкарень України стає лаврська друкарня.

Формою контрреформації або, точніше, реформування церковного життя під проводом ієрархії було і впровадження церковної унії. Є підстави гадати, що новонароджена греко-католицька церква і традиційна православна взаємно впливали одна на одну; були навіть спроби об’єднання церков. Головне ж те, що релігійний конфлікт змушував обидві церкви вдосконалюватися, зокрема, поліпшувати інституційне забезпечення не тільки церковного, а й культурного життя.

678

Важливою передумовою і чинником культурного розвитку суспільства, вдосконалення його самоорганізації було сприйняття ним певних засад політичної культури.

Самоврядування на підставі Магдебурзького права, цеховий устрій можна розглядати як зародкові форми громадянського суспільства. Попри свою станову обмеженість і класовий егоїзм шляхти і незважаючи на залежність шляхти у всіх істотних питаннях від магнатів, засади, що проголошувалися ідеологами так званої шляхетської демократії, сприяли поширенню і в інших суспільних верствах певних уявлень про виборність, необхідність виконувати волю більшості і т.д.

Справжньою школою громадянського виховання були братства, особливо провідні братства першого періоду їх діяльності. Виникнення такого роду організацій може розглядатися як вияв нової політичної культури в середовищі українських міщан. Козацька адміністрація, засади виборності козацької старшини, її підпорядкування волі загалу козацтва сформувалися, очевидно, на підґрунті давніх громадських традицій; з іншого боку, на них мали вплив інститути самоврядування, властиві тогочасному суспільству в багатьох країнах Європи. Певна політична культура козацтва сприяла створенню стабільних організаційних структур, які були зародками державних органів уже в ході козацьких повстань кінця XVI — перших десятиліть XVII ст., а якоюсь мірою і в ході формування структури реєстрового козацтва; саме ці вироблені козацтвом елементи політичної культури сприяли формуванню української держави 1648 р. і в наступні роки.

Самоврядування церковних громад, соборноправність в українській церкві були засадами, які могли сформуватися в умовах певної політичної культури суспільства. Коли ж в ході реформи, здійсненої Петром Могилою, було обмежено втручання мирян в церковне управління і зросла роль ієрархії та кліру, то це відбувалось в контексті аналогічних змін, властивих багатьом країнам тогочасної Європи.

Всупереч конфесійним бар’єрам, активізувалися культурні контакти і взаємовпливи, і це було чинником взаємозбагачення культур. Напевне, до всього українського культурного процесу протягом кінця XVI — першої половини XVII ст. можна віднести висновок, зроблений Ігорем Шевченком на прикладі Києво-Могилянського колегіуму: поєднання латино-польських культурних рис з православ’ям виконувало подвійне завдання, створюючи альтернативу прямій полонізації українських еліт і протидіючи їхній русифікації на наступному етапі. Отже, багатогранність і "багатоджерельність" культури "допомагали зміцнити або принаймні зберегти відчуття елітою відмінності і від поляків, і від росіян, створювали основу для пізнішого утвердження української тотожності 1".

1 Ševčenko L The Many Worlds of Peter Mohyla // HUS. — 1984. — Vol. 8, № 1/2. P. 39.

Тим самим змагання між "візантійнослов’янською" і "латинською" орієнтаціями сприяло витворенню стійкої моделі, яка передбачала поєднання або й синтез обох елементів.

Як бачимо, впродовж XIII — першої половини XVII ст. у культурному житті співдіяли і взаємно себе доповнювали дві тенденції: з одного боку, дальший розвиток започаткованих раніше процесів, з іншого — формування принципово нових явищ і структур. Виникає закономірне питання: якими ж були визначальні риси української культури й ментальності.

Як у світлі матеріалів, розглянутих у томі, уявляють його автори загальнонародну специфіку української культури, що формувалася впродовж XIII — першої половини XVII ст. творчим зусиллям різних суспільних верств і різних регіональних груп українського народу?

679

Насамперед слід підкреслити, що вже на початку розглядуваної доби українська культура виступала як християнська і такий її характер з часом посилювався. Збереження звичаїв, обрядів, успадкованих від дохристиянського часу, лише модифікувало релігійність, надавало специфічного народного характеру. Хоч давніх ікон збереглося порівняно небагато, вони є важливим дороговказом для проникнення в духовний світ людини тієї доби, відтворення їхньої ментальності. Теологічне значення іконопису, символіка храму були доступні лише частині віруючих, але мова сакрального мистецтва промовляла безпосередньо до серця людини, відповідала її налаштованості на індивідуальну й групову релігійність, на містичне спілкування людини з Богом. Як видно з обрядів християнства, що стали традиційними, люди прийняли основні християнські уявлення про тіло й душу, потойбічне життя, про воскресіння із мертвих. Власне ці вірування визначали сутність світогляду людей, їхнього ставлення до життя і смерті, і тим самим про місце людини в житті. В есхатологічній ділянці, як видно з фольклорних джерел, християнство в основі зберегло оптимістичний характер, віру в доброту Бога й остаточну перемогу добра над злом. Ні в середньовіччі, ні в добу бароко в Україні не зазначено властивого для середньовічної та барокової культури багатьох країн надмірного наголосу на жорстоких карах від Бога, залякування людей, — хоч деякі елементи цього були, тією мірою, якою вони властиві християнському вченню загалом.

Погляди на суспільство, суспільні ідеали народ втілював у оцінці постатей, які приймалися за взірці для наслідування. Канонізація православною церквою чернігівського князя Михайла і його боярина Федора сприяла утвердженню ідеалу християнина, готового жертвувати життям в ім’я вірності вірі предків. Вже йшлося про ідеалізацію волинськими літописцями князя-книжника Володимира Васильковича, продовжувача традицій Ярослава Мудрого. Повага до книги і книжної вченості ставала загальнонародною. І всетаки ідеал книжника був швидше властивим освіченим елітам, вченим-монахам, а не загалові суспільства. Також ідеал ченців-аскетів, хоч дуже пропагувався церквою (зокрема, у Києво-Печерському патерику та інших житійних творах і в творчості Івана Вишенського), поширився тільки серед частини духовенства, особливо серед монахів. Загальнонародним швидше став ідеал лицаря, воїна, захисника правди і справедливості. Недарма популярними були ікони святого архістратига архангела Михаїла, Юрія Змієборця, Дмитрія Солунського, на яких вони зображені як воїни. Світський ідеал воїналицаря яскраво представлений літописним образом Данила Галицького; втім у волинському літописі прославляється і лицарська поведінка простого воїна, людини з народу. Народні ідеали лицарства й мужності злилися пізніше з книжного походження концепцією полководця і воша, вірного батьківщині. Яскравим прикладом цього може бути образ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного у віршах на його похорон, укладених Касіяном Саковичем і декламованих студентами Києво-Могилянського колегіуму. Поєднання рис мужнього лицаря та ідеального ліричного героя характерне для образу козака у фольклорі.

Світоглядні переконання й вірування, суспільні ідеали, — все це відображало певну специфіку української ментальності і в той же час її формувало. Але коли спробувати узагальнено схарактеризувати ментальність, виділити її складові частини, неминуче виходить дуже спрощена картина: річ тут не лише в наявності тих чи інших рис, а у їхньому співвідношенні, у різних відтінках, часто невловимих на перший погляд акцентах, які зумовлюють створення того комплексу, який можна вважати національною ментальністю і який сприймається емоційно й інтуїтивно, але який важко сформулювати теоретично. Його швидше можна відчути, слухаючи тогочасні мелодії, захоплюючись пам’ятками архітектури й малярства.

Попри всі величезні відмінності між різними соціальними групами і станами, всі вони були причетні до формування загальноукраїнських особливостей ментальності. Спільні риси характеру українського народу виникали внаслідок спільності долі, необхідності спільних дій, щоб вижити і зберегтися. В умовах політичних катастроф, воєнного

680

лихоліття, нестабільності ситуації потрібні були такі риси, як стійкість, здатність пристосовуватися до обставин, не втрачати надії на краще, навіть в найнесприятливіших умовах. Здатності вижити у вкрай несприятливих умовах допомагало сильно закорінене почуття гумору, "сміхова культура", що могла протистояти впливам ідеології ворожих сил. Давні землеробські традиції позначилися на ментальності всіх станів, насамперед селян і шляхтичів-землевласників, але також міщан і козаків, значна частина яких була пов’язана з землеробством.

Зразки народно-декоративного мистецтва: вишивки, чудові писанки, відомі за зразками наступних століть, але безперечно поширені вже в розглядуваний час, — все це засвідчує високо розвинений естетичний смак, замилування до краси. Про це свідчить і краса співу, багатство пісенних мелодій, що супроводили людей в праці, відпочинку, були розрадою у важкі хвилини, прикрашали дозвілля. Все це пісенне багатство формувалося протягом століть.

Пізніше ряд авторів підкреслювали, що українцям властива перевага емоційного начала над сухим раціоналізмом. Був навіть вигаданий термін "кордоцентризм" на позначення того, що, мовляв, серце, почуття, емоції були центральними у ставленні людини до навколишнього світу. Звичайно, в такому загальному і категоричному формулюванні це твердження є спрощенням. Адже саме українські книжники кінця XVI

— першої половини XVII ст. зуміли стати на шлях критичного ставлення до джерел, аналізу їх і використання на цій підставі раціональних аргументів, які вони протиставили у багатьох питаннях пересудам і сліпій вірі, базованій тільки на почутті.

Все ж навіть фрагментарні матеріали, що стосуються XVI — XVII ст., дозволяють погодитися з думкою, що співвідношення емоційного і раціонального в українців часто було на користь емоційного, якщо порівнювати їх з іншими, прагматичнішими народами.

Здавна українцям приписують індивідуалізм, навіть впертість. Ця риса, з одного боку, може допомагати зібратися з силами для самостійного подолання труднощів, з іншого — нерідко стає на перешкоді спільним організованим діям. Аналіз історичних подій XVI — XVII ст. дозволяє в багатьох випадках бачити вияви і таких прикмет вдачі, але ж не треба забувати й того, що у відповідальні хвилини українці не раз давали зразки високої організованості та дисципліни. Можливість подолати негативні риси характеру великою мірою залежала від діяльності керівників, організаторів, які б зуміли переконати людей, дійти їм не тільки до розуму, а й до почуттів.

Формування певних рис характеру, що сприймаються як загальнонародні, не виключало, а передбачало розмаїття локальних варіантів культури і ментальності, — головне — різноманітність та багатство індивідуальностей, зі своїми властивостями світосприймання, особистого характеру, вдачі. Індивідуальна своєрідність творчого доробку окремих митців, творців ікон, майстрів ужиткового мистецтва, творців і виконавців пісень не роз’єднувала, а допомагала їм єднати свої зусилля для виконання спільних завдань, вносити індивідуальний внесок у спільну справу. Поява у суспільстві людей дуже різних, які себе взаємно доповнювали, була ознакою певного рівня культури, яка утверджувалася, не нівелюючи індивідуальних властивостей людей, а даючи їм можливість розвитку.

Історична доля українського народу склалася так, що його культура, органічно сприйнявши інтелектуальні здобутки еліт, набувала оригінальних рис значною мірою завдяки своїй демократичній орієнтації. У Київській Русі юридичне оформлення станів не завершилося, і бар’єри між різними соціальними верствами і прошарками були меншими, ніж у багатьох інших країнах. Хоч дальший розвиток суспільства неминуче вів до поглиблення соціальної диференціації та формування субкультур станів і суспільних груп, одночасно діяли й фактори загальнонародної консолідації.

Виявом цього була взаємодія культури низової, народної з професійною, їхні взаємовплив і взаємозбагачення. Одночасно, попри відмінності у положенні, соціальній структурі, політичному становищі різних українських земель, відбувався не тільки цілком