Ист. укр. культ. Т.2

501

закладений в основу єзуїтського шкільництва, логічно витікав не тільки з завдань ордену як "десантного загону" універсальної римо-католицької церкви, але й із всеєвропейської надетнічної доктрини "освіченого благочестя", санкціонованої авторитетом Еразма Роттердамського. На практичному рівні "єзуїтський інтернаціоналізм" (як іноді це називають) виявлявся в тому, що ледь не в кожній з колегій професорами були люди різних національностей, і за наказом генерала ордену їх регулярно переміщували з країни в країну. Що ж до керівних органів на місцях — у Польській чи Литовській провінціях, то лише іноземці виконували функції провінціалів, а в переважній більшості випадків — і ректорів шкіл до 1610-х рр.; пізніший склад шкільного начальства бував, як і в інших провінціях Європи, мішаним. Універсалізм єзуїтської освітньої доктрини породив не менш універсальну шкільну культуру, що продукувала в різних країнах схожі, немов брати-близнюки, літературні твори: емблематичні і гербові вірші, панегірики, моралізуючі проповіді й вітальні промови, тексти театралізованих вистав тощо (православна Україна, найсхідніша околиця всеєвропейської мапи Бароко, що виростало значною мірою на базі єзуїтської шкільної культури, приєднається до цього потоку вже через практики Львівської братської школи 19 і остаточно — завдяки взорованому з єзуїтської моделі Києво-Могилянському колегіуму).

На окрему увагу заслуговує виховна методика в колегіумах Товариства Ісуса, як на ті часи, безумовно, новаторська. Головним стимулом навчання виступав принцип змагальності, широко практикований у найрізноманітніших формах. Наприклад, під час обов’язкових диспутів, тобто однієї з форм перевірки знань, клас розбивався на дві "партії" — скажімо, "римлян" і "карфагенян", які конкурували між собою у відповідях; у класному приміщенні учнів регулярно пересаджували відповідно до рівня успішності, причому кращим присвоювали почесні звання; обов’язковою була практика взаємоконтролю, яка передбачала заохочення тих, хто підмічає помилки товаришів тощо. Вже опоненти-сучасники, підкреслюючи вади духу суперництва, писали, що єзуїти вчать дітей під страхом покарання, і тим самим виховують рабів, а не вільних громадян (схожі закиди ще гостріше будуть сформульовані в добу Просвітництва).

Проте тонкощі такого роду помічали хіба що рафіновані інтелектуали. Для основної ж маси шляхетського та міського загалу переваги єзуїтської школи були надто очевидними: вона безкоштовно давала добру освіту, блискучі знання латини і навички пристойної поведінки. На цій безпрограшній карті члени Товариства Ісуса з 1560-х рр. почали розбудову свого шкільництва у Речі Посполитій. Її землі, з одного боку, охоплені протестантськими бродіннями, а з другого — населені "схизматиками" православними, являли собою ідеальний об’єкт для прикладання місіонерських зусиль енергійних єзуїтських подвижників. Як писав 1573 р. у листі до провінціала один з найвидатніших письменників-єзуїтів Польщі Петро Скарга: "Не шукаймо східних і західних Індій — Литва й Північний край є справжніми Індіями" 20.

Безпосередній поштовх до руху єзуїтів у Річ Посполиту пов’язується з Чехією, терени якої входили до Австрійської провінції ордену, а перші єзуїтські школи вищого рівня функціонували у Празі з 1556 р. (Колегіум св. Климента, зрівняний з Карловим університетом), а в Оломоуці на Моравії — з 1566 р. (останній 1573 р. теж отримав академічний статус) 21.

19 Пор., для прикладу, виданий 1591 р. Львівською братською друкарнею текст панегіричних віршів, якими школярі вітали Київського митрополита Михайла Рагозу: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — Львів, 1981. — Т. 1. — С. 30, № 23.

20Listy Ks. Piotra Skargi. Z.l: 1566 — 1610 / Wyd. J. Sygański. — Kraków, 1912. — S. 55.

21Ширше про це див.: Gmiterek H. Związki intelektualne polsko — czeskie w okresie Odrodzenia (1526 — 1620). — Lublin, 1989. — S. 139 — 174.

503

загальмувала справу аж до 1610 р., коли, врешті, подільська шляхта, приваблена вигодами єзуїтського шкільництва, не зібрала, за рішенням власного сеймику, кошти на його користь; великі суми були внесені також подільськими магнатами Станіславом Лянцкоронським і Валентієм Олександром Калиновським. У граматичні класи, відкриті 1610 p., записалося одразу близько 180 учнів; поетики і риторики почали навчати, ймовірно, 1611 або 1612 рр. Варто додати, що до рук кам’янецьких єзуїтів з 1611 р. перейшла друкарня ліквідованої у Панівцях кальвіністської школи, про яку згадувалося вище. Хоча Кам’янецький колегіум у викладанні "вищих" наук (філософії і теології) регулярності не досягнув, але завдяки доброму оснащенню і матеріальному забезпеченню відповідні курси читалися тут часто.

До навчальних закладів, що робили перші кроки майже в цей самий час, належить також колегіум у Перемишлі. На внески тутешніх магнатів його було зафундовано між 1610 — 1617 рр., але через протидію місцевого католицького єпископату формально відкрито лише 1628 р.; фактично ж школа стала функціонувати аж з 1650-х рр., втім — на статусі "вищої"; славилася доброю бібліотекою.

З другої чверті XVII ст. єзуїтське шкільництво розпочало просуватися на схід, у глиб української території. Зокрема, згідно з фундаційним актом княгині Анни-Алоїзи Острозької, онуки Костянтина Острозького, з 1626 р. почала діяти нова колегія в Острозі; у тутешньому конвікті (бурсі) для "убогих школярів" мешкало і харчувалося близько 30 осіб, схоже — переважно дітей службової шляхти дому Острозьких і Заславських. Від 1628 р. започатковано клас філософії: його студенти видали 1630 р. поховальний панегірик "Panselene... splendescens in funere..." на смерть князя Олександра Заславського 25. Спеціальних теологічних студій у цій колегії не практикувалося, однак принагідно, як і в Луцьку, викладали моральну теологію, а також математику.

25 Там само. — С. 52, № 211.

Щодо Центральної України, то невеличка єзуїтська резиденція, заініційована брацлавським і вінницьким старостою Валентієм Олександром Калиновським, з’явилася тут вперше 1611 р. у Вінниці. Однак кошти, потрібні для відкриття школи, були зібрані нескоро: вона відкрилася аж 1630 р. завдяки фундаційним записам князів Криштофа Збаразького і Юрія Чорторийського. Діяла як середня, з викладанням граматики, поетики та риторики, до війни 1648 р.; на звістку про початок козацької революції була розпущена і пізніше не відновлювалася. Інакше склалася доля невеликої колегії в сусідньому м. Бар на Поділлі. Зафундована 1615 р. гетьманом Станіславом Жолкєвським (у 1620-х рр. великі грошові внески зробили також князі Криштоф Збаразький і Юрій Чорторийський, а також Станіслав Конєцпольський та ін.), колегія була відкрита 1636 р. з класами граматики й поетики; 1640 р. додано клас риторики. Розпущена, як і Вінницька, 1648 р., Барська школа з часом відновилася, проіснувавши аж до ліквідації ордену; у XVIII ст. належала до тих небагатьох єзуїтських колегіумів, де навчали церковнослов’янської мови.

Таким самим короткочасним, як і в Вінниці, стало існування колегіумів, зафундованих протягом останнього десятиліття перед Хмельниччиною у Ксаверові під Овручем, Фастові, Переяславі та Новгороді-Сіверському. Так, Овруцька школа з викладанням поетики й риторики, створена на кошт вихідця з родини старовинної київської шляхти Федора Єльця, відкрилася 1647, а згорнула роботу 1648 р. Лише вступні граматичні класи встигли організувати єзуїти для новостворюваних шкіл у Переяславі (1635 р., фундація Лукаша Жулкевського) та Новгороді-Сіверському (1638 р., фундація Олександра Пісочинського). З 1625 по 1646 p. у резиденції київського католицького єпископа — містечку Фастові під Києвом — члени ордену утримували невеликий навчальний заклад з класами поетики й риторики. Кінцевою метою фастівських отців був переїзд до Києва, і

504

1646 р., як тоді здавалося, вони наблизилися до цього: київський воєвода Януш Тишкевич купив для колегіуму будинок і частину міського плацу, а сейм проігнорував протести православних проти переміщення єзуїтів до столиці Київської митрополії. Відтак у вересні 1647 р. школа була урочисто відкрита, але вже через кілька місяців її професорам довелося втікати з охопленої козацькою війною Наддніпрянщини.

Окремої згадки заслуговує єзуїтський колегіум, на Закарпатті — в Ужгороді (перенесений сюди 1640 р. з Гуменного). Програма його була така сама, як і в усіх інших школах ордену, в тому числі тих, що діяли в Західній та Правобережній Україні.

Завершуючи перегляд єзуїтських освітніх закладів, де навчалися юнаки з України, варто назвати так звані папські колегіуми академічного типу, які організаційними зусиллями єзуїтів фундувала в різних країнах Європи римська курія. За поданням Київського уніатського митрополита Йосифа Велямина Рутського (1613 — 1637), у цих колегіумах починаючи від 1615 р. гарантувалося визначене число місць для завершення освіти студентів "грецького віровизнання з Русі": по шість у Бранєві (Браунсберзі) та Вільні, по два в Оломоуці, Празі й Відні, чотири у Грецькому колегіумі в Римі, згодом ще два — у Граці 26.

26 Детальне опрацювання цього питання з переліками студентів, які навчалися в кожній зі згаданих колегій, див.: Blažejovskyj D. Bizantine Kyivan rite students in pontifical colleges and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576 — 1983). — Rome, 1984.

Згаданими пільгами користувався передовсім орден василіан, і власне таку, тобто на ті часи дуже високу, освіту отримувала більшість ієрархічної верхівки уніатської церкви — майбутні митрополити, єпископи, протоархімандрити. Втім, як свідчать іменні переліки, складені о.Блажейовським, у кожній з колегій навчалося чимало українських юнаків і поза квотою, причому з перших років створення даного навчального закладу: наприклад, у Браунсберзі — з 1580 р., Грецькій колегії в Римі — з 1578 р., Оломоуці — з 1578 р. тощо.

Ставлення українського загалу до єзуїтських навчальних закладів важко схарактеризувати однозначно. З одного боку, збереглося багато свідчень про гостро негативну, навіть ворожу оцінку діяльності членів ордену. Вона закономірна, коли взяти до уваги, що сучасники небезпідставно пов’язували відплив православної молоді до католицизму з освітньою діяльністю єзуїтів. Члени ордену справді були вправними "ловцями душ", здобуваючи нових і нових вірних не лобовою пропагандою (навчання релігії як окремої дисципліни в колегіях взагалі не практикувалося), а завдяки продуманим засобам впливу на світ емоцій молодої людини. Блиск ерудиції і манер професорів (а єзуїти проходили багаторічний вишкіл перед посвяченням у члени ордену), пишні театралізовані процесії, шкільні вистави на релігійну тематику, хорові декламації, участь втаємничених у студентських релігійних братствах однаково приваблювали і юнаків-католиків, і юнаків-православних. Для останніх це нерідко мало кардинальні наслідки, спершу обертаючись некорисними для руського духівництва порівняннями, а далі (не без допомоги єзуїта-наставника) — і релігійною конверсію. Тож мав рацію анонімний волинський полеміст 1620-х рр., звертаючись з дошкульними аргументами до батьків, які віддавали своїх дітей у єзуїтські колегії: "Аж ты дал сынка своєго, дал до проклятои школы, а звлаща до научаня діаволского вызуитов. Аж они там твоєго сынка русинка, засмаковавши єму поганую діаволюю науку, ошукали... Аж юже и на віру свою святую правдивую, яко пес, щекаєт, и на тебе, отца, и на матерь свою, и на увес род свой, и віри, и языка своєго многославного святого вырекаєтся російского" 27. Проте, схоже, така гостра постановка питання була характерною лише для людей з церковного середовища, у той час як світський загал на перше місце ставив доступність і якість єзуїтської "науки", тобто навчання. Надзвичайно показовим стосовно сказаного є

505

датований 1579 р. заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського. Людина ревної православної побожності (велика частина заповіту присвячена дарчим записам на церкви), Загоровський детально інструктує виконавців своєї останньої волі, як виховувати його малолітніх синів, "абы писма своєго руского и мовенья рускими словы и обычаєв цнотливых и покорных руских не забачали". Проте коли підростуть — їх належить послати "до Вилни к єзуитам, бо там хвалят дітям добрую науку" 28. Варто додати, що таким самим прагматичним гаслом керувалися не тільки шляхтичі й городяни, але подеколи й священики: наприклад, серед учнів Луцької колегії під 1634 р. згадується Андрій Сакович, попович з Потелича 29. Назагал впродовж кінця XVI — першої половини XVII ст. через школи єзуїтів, розміщені на території України, за найзагальнішими підрахунками, могло пройти близько 2,5 — 3 тис. юнаків. Приклади помітніших осіб, чиї біографії достатньо відомі (як, скажімо, Богдан Хмельницький або Лазар Баранович), показують, що навчання в колегіях не обов’язково призводило до релігійної конверсії, як звично стверджувала, надто довіряючи церковним письменникам, стара історіографія. Та обставина, що в українській історіографічній традиції саме слово "єзуїт" ще донедавна слугувало за метафору мракобісся, перешкоджала нормальному науковому дослідженню єзуїтської освітньої діяльності, у тому числі стосовно персоналій професорів та учнів кожної з колегій. Тим часом з позицій сучасної науки оцінки масштабу релігійних конверсій православного учнівства мусили б спиратися не на публіцистичні випади православних полемістів XVII ст., а на документально підтверджену статистику, а власне її поки що й немає.

Інша, не менш цікава сторінка єзуїтського шкільництва в Україні (теж зі згаданих причин практично не досліджена 30) — це "інтернаціональний" склад і освітній, інколи надзвичайно високий багаж професури, яка приїжджала викладати по тутешніх колегіях, опосередковано прищеплюючи учням в буквальному сенсі "всеєвропейські" інтелектуальні стереотипи.

27Цит. за Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990. —

С.71.

28Цит. за: Українська література XIV — XVI ст. / Ред. В.Л. Микитась. — Київ, 1988. — С. 171.

29АЮЗР. — Ч. 1, т. 6. — С. 685.

30Як виняток, можна згадати єдину працю, безпосередньо цій тематиці присвячену: Florovsky A. V. Češti Jezuiti na Rusi. — Praha, 1941.

Врахувавши серед іншого й це, буде, вочевидь, недостатньо при підсумковій оцінці місця єзуїтів в історії української культури обмежитися знаменитим афоризмом Лазаря Барановича: "єзуїти навчили Русь латини". Як можна судити навіть на підставі узагальнених спостережень, власне єзуїтська освіта давала і безпосередні взірці, й істотний поштовх до видозмін в українській культурі та освіті, бурхливо започаткованих на зламі середньовіччя і нового часу.

Замойська академія. Нові віяння, пов’язані з поширенням на українських землях елементів ренесансної культури, позначилися і на діяльності католицьких шкіл, які діяли в Україні здавна. Насамперед це стосується неодноразово вже згадуваної Львівської кафедральної школи. Наприкінці XVI ст. серед їхніх педагогів з’являються вчені з доброю гуманістичною освітою, як, скажімо, Адам Бурський, але після обмеженого періоду пожвавлення кафедральна школа вступила в смугу стагнації. Короткотривалою була активність школи в Бродах, патронами якої були власники цього міста магнати

506

Конєцпольські. Натомість значно довше життя судилося освітньому осередкові у Замості31. Розцінюючи як позитивний фактор освітні мандрівки молоді за межі України, в "латинські" університети Кракова, Праги, німецьких земель, Італії чи Франції, українські дослідники досі майже не надавали уваги заснованому в цьому місті університету, набагато ближчому, розташованому безпосередньо на українсько-польському пограниччі і створеному, згідно з задумом його засновника, власне для поширення освіти в "занедбаній" Русі 32.

31Зі старих праць, присвячених історії Замойської академії, найповнішою є: Kochanowski J. K. Dzieje Akademii Zamojskiej (1595 — 1784). — Kraków, 1899 — 1900. Серед нових праць докладну інформацію про академію, а також вичерпну бібліографію проблеми містить монографія А. Вітусика: Witusik А. А. Młodość Tomasza Zamojskiego: O wychowaniu i karierze syna magnackiego w Polsce w pierwszej połowie XVII wieku. — Lublin, 1977. Врешті, нещодавно Г. Ґмітерек видав друком тритомовий "альбом", тобто книгу студентських записів на навчання: Album studentów Akademii Zamojskiej. 1595 — 1781 / Opracowal H. Gmiterek. — Warszawa, 1994. Наведена далі загальна інформація про Замойську академію та її студентів спирається на це видання, а характеристика професорського складу — на спостереження

А.Вітусіка.

32Łempicki S. Działalność Jana Zamojskiego na polu szkolnictwa, 1573 — 1605. — Kraków, 1921. — S. 60, 101.

Йдеться про Замойську академію — вищий навчальний заклад, відкритий як фундація канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського в центрі його володінь, м. Замості у Холмській землі, поблизу україно-польської етнічної межі. У жовтні 1594 р. папа Климент VIII спеціальною буллою дозволив проголошення нової академії, визнаючи за нею статус університету з трьома факультетами: "вільних мистецтв", права і медицини (1648 р. до них було долучено теологічний факультет), а 1595 р. був прийнятий статут, згідно з яким мали віднині діяти класи і кафедри.

Програма навчання передбачала два рівні студій: нижчий — п’ятирічний (classes inferiores) і вищий — академічний, що тривав шість років (classes superiores). На нижчому щаблі, як і в середній школі, поглиблено вивчалися граматика латинської мови, поетика і початки риторики. Академічні ж класи обслуговували сім кафедр. Чотири з них (математики; логіки й метафізики; натуральної філософії і медицини; елоквенції, тобто красномовства) реалізували в дещо розширеному вигляді вивчення предметів давнього quadrivium’y середньої школи. Натомість закладами вже цілком університетського рівня були кафедри моральної філософії і політики, загального права та польського права. Впродовж 1640-х рр. відкрилися ще дві кафедри такого самого вищого щабля — історії і канонічного права (число кафедр пізніше зростало; напередодні закриття академії 1784 p. їх налічувалося 23).

Занепад Замойської академії у XVIII ст. став причиною досить скептичного погляду дослідників на її освітній рівень (як нищівно висловився свого часу Ян Кохановський, вона виховувала не громадян і не вчених, а саму лише темноту на шкоду і церкві, і краю 33). Проте стосовно періоду, який нас цікавить, тобто першого століття діяльності "університету пограниччя", такий присуд нині не вважають справедливим. Збережені програми студій з математики й астрономії, природничих наук, риторики, політики свідчать як про ґрунтовну підготовку молоді, так і про намагання пов’язати теоретичні знання з життям 34. Таку саму спрямованість мало й вивчення юриспруденції, де професори читали спеціальні курси з римського і саксонського та Маґдебурзького права, коментували статути Речі Посполитої і головні сеймові конституції, а також знайомили студентів з особливостями процесуального перебігу та канцелярськими формулами судочинства й нотаріату (університет міг надавати своїм слухачам звання публічних нотаріусів). Високий рівень навчання забезпечувався також добрими кадрами викладачів.

507

Так, протягом першого півстоліття діяльності Академії серед її ректорів та професорів бачимо фламандського математика Адріана ван Роомена, львівського медикаприродознавця Яна Урсинуса, кількох плідних письменниківфілософів (як уродженець Львова Шимон Бірковський чи мазовшанин Адам Бурський), видатного правознавця свого часу, теж львів’янина, Томаша Дрезнера та ін. 35 Останній, для прикладу, був сином львівського золотаря Ганса Кляйна. Як один з найздібніших учнів кафедральної школи, на кошт Яна Замойського виїжджав у освітню мандрівку на Захід, студіюючи право в Орлеані, Парижі, Бурже й Падуї, а 1606 р. отримав ступінь доктора обох прав у Римському університеті; видав кілька правознавчих праць, у тому числі вже в Замойській університетській друкарні відомий підручник з основ польського права "Institutionum iuris Regni Poloniae IV" (1613).

Згідно з задумом Яна Замойського, завдання заснованої ним академії було прагматичним — готувати своїх вихованців до виконання публічних обов’язків (у листі до папського нунція Каліґарі 1580 р. Замойський писав, що в задуманій ним школі поруч з філософськими науками мусить викладатися "наше цивільне право разом з канцелярськими формулами, а також публічне право Королівства, привілеї, угоди з зарубіжними володарями, конфедерації та різноманітні старожитності, які стосуються Речі Посполитої" 36).

33Ibid. — S. 52.

34Див. ширше про це: Łempicki S. Działalność Jana Zamojskiego na pole szkolnictwa... — S. 204 — 276; Witusik A. A. Młodość Tomasza Zamojskiego... — S. 67 — 83.

35Перелік ректорів університету, укладений Г. Гмітереком, див.: Album studentów Akademii Zamojskiej... — S. 24 — 28; прізвища професорів вказуються у самій пам’ятці, в преамбулах до порічних записів.

36Цит. за: Gmiterek H. Album studentów... — S. 8.

Такий ракурс студій був привабливим для малозаможної шляхетської молоді, яка розраховувала заробляти свій хліб або й зробити престижнішу кар’єру на канцелярськоадміністративних службах чи займаючись адвокатурою. Іншою рисою, що забезпечувала популярність академії, був її, висловлюючись осучаснено, демократизм: поряд з юнаками з "великих" фамілій (як Замойські, Потоцькі, Лещинські, Конєцпольські та ін.) тут, завдяки дешевизні утримання і недалеким відстаням від домівки, навчалися діти ремісників, купців і навіть селян з галицьких, малопольських та волинських теренів. Як засвідчують реєстри студентів, вихідці з простолюду нерідко були досить численними серед слухачів, тоді як шляхта ніколи не посідала понад 60 % 37. Зрештою, вельми важливою рисою, що сприяла притокові юнацтва з України та Білорусі, у тому числі з- поміж заможної родовитої шляхти, була спокійна релігійна обстановка в академії, де поруч з католиками навчалися православні, уніати, вірмени-григоріанці і протестанти, проте конфліктів на віросповідному ґрунті джерела не фіксують.

У період від заснування Академії до середини XVII ст. у студентських метриках занотовано понад 4,5 тис. прізвищ 38 (оскільки деякі прізвища повторювалися щорічно при переході у вищі класи, це число, зрозуміло, є більшим за абсолютну кількість слухачів). Коли говорити про територіальне походження молоді, то безсумнівне лідерство тут належало вихідцям з Галичини — найближчої до Замостя Холмщини, теренів Белзького воєводства, Перемишльської землі, Львівщини, Галицької і Сяноцької земель. Другу за чисельністю групу, що більш-менш урівнювалася з групою уродженців сусідніх польських Люблінщини та Мазовша, становили волинці. Характерно, що якраз серед них бачимо юнаків з таких помітних некатолицьких родин, як Бокії, Войни-Оранські, Гойські, Гулевичі, Древинські, Єловицькі, Єло-Малинські, Жоравницькі, Киселі (в Замості навчався Адам Кисіль та його брат Микола), Курцевичі-Булиги, Ледуховські, Пузини,

508

Чапличі тощо. Трохи менше зафіксовано у студентських реєстрах приїжджих з віддалених Київщини, Брацлавщини та Поділля. Як і серед волинців, тут переважав заможний контингент: кияни Аксаки, Бутовичі, Вороничі, Грузевичі, Єльці, Стрибилі, СущанськіПроскури, Тиші-Биковські, брацлав’яни Дешковські, Клещовські, Черленковські, Шашкевичі, подоляни Гумецькі, Слупиці, Ярмолинські та багато інших. Показовим, однак, здається те, що поруч з багатими юнаками серед студентів бачимо синів з тих незаможних родин, які традиційно займалися адвокатською практикою або служили в судово-адміністративних органах земель, де зберігало чинність русько-литовське право, як, наприклад, Верещаки, Богушевичі, Колчицькі, Миньковські, Мужиловські, Родкевичі, Шпаковські, Щирські тощо.

Чималий інтерес становить географія міст, з яких прибували міщанські діти, що навчалися в Академії. Найбільше було уродженців самого Замостя, але не бракувало львів’ян, а також хлопців з Крем’янця, Луцька, Володимира, Ярослава, Холма, Ратна, Белза, Потелича, Олеська, Дрогобича, Самбора, Сокаля та багатьох інших населених пунктів тодішньої України, аж до віддалених Кам’янця-Подільського і Летичева. Очевидно, дітям ремісників і купців мусив особливо імпонувати прагматичний напрям студій у Замості, оскільки це давало надійний шанс "вибитися в люди". Тим-то не дивно, що вже серед перших осіб, яким 1607 — 1608 р. університет надав звання публічного нотаріуса, бачимо міщанина Симона з Самбора, а першим бакалавром вільних мистецтв і філософії став 1609 р. Варфоломій Якликович з Городка (під Львовом) 39.

37Ibid. — S. 21.

38Вказується за підрахунками Г. Ґмітерека (с. 29 — 30).

39Album studentów... — S. 67, 73.

Заслуговує на увагу й те, що в Академії часто навчалися один по одному представники кількох поколінь тієї самої родини, як-от: Аксаки (1608 — 1642), Балабани (1598 — 1684), Гулевичі (1619-1680), Киселі (1609 — 1651), Пузини (1595 — 1647), Семашки (1597 — 1655), Терлецькі (1615 — 1642), князі Святополки-Четвертинські (1634 — 1760) та ін. Цей факт свідчить про усталення певної тяглості освітньої традиції, коли сама освіта, інтелектуальні цінності щодалі більше переставали бути екзотичним набутком енергійних одиниць, поступово перетворюючись на буденну норму життя. Як скаржилися до суду в 1645 р. Гулевичі, недоброзичливі сусіди, наїхавши на їхню садибу в с. Радошин на Волині, вивезли серед іншого майна і родинну бібліотеку — "болше нижли тисечу книг" 40. Якихось півстоліття тому на таку колосальну книжкову колекцію (вочевидь, переважно з латинота польськомовних видань) годі було натрапити не те що в сільському шляхетському дворі — у княжих замках чи монастирських книгозбірнях.

40 ЦДІАУК, ф. 256, оп. 1, спр. 90, арк. 96.

Так виглядають основні здобутки "університету пограниччя", розташованого на найзахідніших окраїнах української території, в такій доступній близькості від сусідніх українських земель, що там уже до середини XVII ст. змогла отримати освіту не одна тисяча уродженців України. Відсутність явної релігійної заангажованості у спрямуванні університетських студій (чого не можна сказати про школи протестантів і єзуїтів) визначає особливе місце Замойській академії серед латинських шкіл того часу, через які масово проходила українська молодь. Завдяки самому змістові навчання, без тиску конфесійних упереджень, тут відбувалося стихійне формування світогляду вихованців з

509

України як людей двох культур — новонабутої "латинської", що накладалася на свою, "руську". Власне, цей симбіоз, як відомо, й породжував яскравий феномен синкретизму української культури XVII — XVIII ст.

510

М. Б. Боянівська

4.9. Книгописання

Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану

читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Водночас розвиток української книжності відбувався під дією тих чинників, що формували її характер у попередній період. Зокрема, не переривалася традиція засвоєння візантійської спадщини. Пам’ятки візантійського походження, як і раніше, мали великий авторитет серед освічених українців і відчутно впливали на формування книгописання в Україні.

Починаючи від середини XVI ст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки. Часто через ці слов’янські переклади західноєвропейські твори проходили апробацію та адаптацію в україномовному середовищі, згодом тут виникали і власні переробки та редакції.

Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVI ст. (після 1563 р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581 р., переклад з польського социніанського тексту 1577 р. Мартина Чеховича.

Під впливом друків Франциска Скорини в Україні здійснено переклад Пісні пісень (виявлено в Збірнику XVI ст.). Власні друки Скорини користувалися досить великим читацьким попитом в останній третині XVI ст. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро — "писарчик" із Зінькова, а другу — протягом 1576 — 1577 рр. ієрей Іоанн у