Ист. укр. культ. Т.2

431

на 10 днів, яка з часом мала збільшуватися). У відповідь константинопольський патріарх Єремія закликав підлеглі йому церкви дотримуватися у святах і обрядах старого (юліанського) календаря. Щодо Речі Посполитої, то новий календар був запроваджений тут королівським універсалом з 5 (15) жовтня 1582 р. Різка опозиція протестантів і православних призвела до загострення обстановки, а невдовзі й до сутички, коли у Львові католицькі ієрархи силоміць опечатали руські храми під час різдвяного богослужіння, яке віднині не збігалося з католицьким. І хоча у січні 1584 р. король Стефан Баторій видав універсал з роз’ясненням, що календарна реформа стосується лише світських справ ("бо вольно єсть і маєт быти кождому набоженства и віри своєї уживати, свята святні обходити"), довколакалендарні конфлікти відсунули на другий план діалог про перспективи унії. Смерть 1585 р. папи Григорія XIII, прихильника унійної ідеї, а також від’їзд з Польщі Болоньєтті та Поссевіно спричинили втрату до неї інтересу Римської курії.

Однак сама ідея вже встигла пустити коріння і навіть оформитися у двох відмінних варіантах можливої реалізації 4.

4 Ширше про еволюцію унійної ідеї див.: Gudziak B. A. Crisis and Reform. The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest. — Cambridge Mass., 1998.

Перший перегукувався з точкою зору, висловленою ще в 40-х рр. XVI ст. Станіславом Оріховським-Роксоланом, який вважав, що обидва відлами християнства як самодостатні мали б з’єднатися у загальній унії на рівноправних засадах згідно з домовленостями Флорентійського собору.

Інші позиції обстоював лідер католицької Польщі кардинал Станіслав Гозій, який тлумачив унію як підпорядкування східної церкви папі. Під таким самим кутом зору розглядається унійна перспектива в книзі одного з найпомітніших польських церковних письменників кінця XVI — початку XVII ст., єзуїта, першого ректора Віленської академії Петра Скарги, що була видана у Вільні 1577 р. під назвою "Про єдність Божої Церкви". Скарга переконував читача, що істинною є лише одна церква — римо-католицька, тож найкорисніше для Русі було б відкинути помилки греків і об’єднатися зі столицею істинної віри. Тобто пропонувалася концепція регіональної унії — між Руською церквою Речі Посполитої та Римом, не беручи до уваги інші церковні спільноти східного обряду.

Проминаючи критику розходжень у догматах, варто звернути увагу на реальні переваги визнання православними верховенства папи, які підкреслював у своїй книзі Скарга (і які невдовзі ляжуть в основу позитивної програми прибічників унії). На його думку, це сприяло б зняттю напруги у відносинах між православними і католиками, підвищенню культурного рівня і суспільного престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків", себто протестантів, зміцненню держави, в якій вщухнуть конфесійні конфлікти. Для з’єднання церков, підкреслює Скарга, досить, щоб київського митрополита благословляв не константинопольський патріарх, а папа, і щоб православні, визнавши його зверхність, прийняли католицьку догматику, лишаючись при власній обрядовості і мові богослужіння. Схожу програму викладав і ректор

Ярославської єзуїтської колегії Бенедикт Гербест у другій, виданій ним, брошурі "Виклад віри Римської церкви" (Краків, 1586). Спільність позицій обох теологів-єзуїтів промовиста. Хоча орден не розробляв спеціальної програми з даного питання, однак архітекторами унійної концепції стали діячі саме з його середовища, вперше окресливши контури майбутньої унії і вибравши з двох варіантів реалістичніший — регіональний.

Проте за життя папи Сикста V, який неприхильно ставився до унійного задуму, справа обмежувалася приватними переговорами та обмірковуваннями концепцій. Ініціатива практичної підготовки вийшла з неочікуваного джерела і збіглася в часі зі смертю папи.

432

20 червня 1590 р. четверо владик руських єпархій (луцький — Кирило Терлецький, львівський — Гедеон Балабан, пінський — Лев Пелчицький, холмський — Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папи за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння східного обряду 5.

5 Documenta Unionis Berestensis ejusque auctorum (1590 — 1600) / Collegit P. Athanasius G. Welykyi OSBM. — 1970. — № 1. — P. 5 — 7.

Цей крок навряд чи можна розцінити як разюче несподіваний. Ідея унії циркулювала в умах еліти вже трохи не півстоліття, обіцяючи сприятливі перспективи для нормалізації розладнаного внутріцерковного життя і піднесення престижу ієрархії. Необхідність кардинальних реформ була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, а не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських великих землевласників. Пожвавлення релігійного життя в католицькій церковній спільноті, започатковане Тридентським собором, ставило східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою. Загрозливим сигналом став, зокрема, вже згадуваний помітний відплив вірних з елітарного прошарку до протестантських віровчень. Щодалі більше прикростей для православної ієрархії створювала і діяльність міських братств, з останньої чверті XVI ст. густо замішана на реформаційній практиці (про це детальніше йтиметься). Врешті, несподівано з’явився додатковий політичний стимул, що пришвидшив події. 1589 р. було проголошено автокефалію російської церкви, митрополит якої став патріархом Московським і всієї Русі, що в підтексті містило претензії на українсько-білоруські землі. Останнє автоматично робило прихильниками унійної ідеї і короля, і політичні верхи Речі Посполитої.

Відтак, після першої заяви владик впродовж 1591 — 1594 рр. починається активна підготовка унійного акту, полегшена тим, що з 1592 р. папський престол займав рішучий прибічник з’єднання церков — папа Климент VIII. В Україні позиції проуніатськи настроєних ієрархів посилювалися тим, що 1593 р. володимиро-берестейським владикою став колишній берестейський каштелян і сенатор Іпатій (Адам) Потій, людина освічена, впливова і авторитетна. Але водночас з’явилися й ускладнення: князь Костянтин Острозький висунув власний проект, зіпертий на принципи згаданої вище загальної унії, тобто з’єднання східної і західної церков за згодою усіх патріархів, а також глав Московської та інших автокефалій. Це робило справу нереальною як з огляду на вороже ставлення Москви до "латинства", так і зважаючи на турецьку владу, котра не дала б згоди на співпрацю християнських ієрархів своєї держави з папським Римом.

Контури конфлікту з князем виразно окреслились уже наприкінці 1594 р., коли без його згоди Терлецький і Потій за участю луцького католицького єпископа Бернарда Мацєйовського склали так звані Торчинські артикули з викладом умов, за яких могла бути здійснена унія (цей документ завізували тодішній митрополит Михайло Рагоза і семеро владик). У лютому 1595 р. Кирило Терлецький вручив Торчинський акт папському нунцієві в Польщі Маласпіні, а той передав його до Риму.

Ось головний зміст цих артикулів, на підставі яких невдовзі буде проголошено унію 6: 1) форми таїнств, обрядів і свят руської церкви лишаються незмінними; 2) кандидати на вищі духовні посади обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації, владик посвячує митрополит, а митрополита — владики, однак підтвердження він мусить дістати від папи, як раніше діставав з Константинополя; 3) владики отримують обов’язкові місця в сенаті нарівні з католицькими єпископами

433

(всупереч рекомендаціям і навіть наполяганням Риму, цей пункт не був реалізований аж до 1790 р.); 4) усі монастирі, церкви і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб; 5) людей грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються мішані шлюби без переходу одного з подружжя до віри іншого (ці пункти так і залишилися декларацією); 6) руська церква нарівні з римською може засновувати школи та семінарії грецької і слов’янської мов, а також створювати друкарні під контролем церковної влади; 7) юрисдикція патріархату східної церкви на території Русі втрачає чинність, отже, будуть недійсними усі посвячення чи номінування, що йтимуть від патріархів.

6 Торчинські артикули неодноразово публікувались і мають чималу літературу: її огляд див., зокрема: Тимошенко А. В. Артикули Берестейської унії 1596 р. // Укр. іст. журн. — 1996. — № 3. — С. 15 — 34.

Після тривалих консультацій з курією, які провадив обережний нунцій Маласпіна, побоюючись, як він писав, "аби не викликати якихось народних заворушень у державі, які згодом приписали б мені", а також після надання гарантій короля стосовно пільг уніатському духівництву на початку осені 1595 р. було вирішено, що Кирило Терлецький та Іпатій Потій як представники Київської митрополії вирушать до Риму для звершення унії. Тим часом ситуація в Україні мирному від’їздові не сприяла. Артикули, які Потій надіслав для ознайомлення Костянтину Острозькому, викликали гостро негативну реакцію князя.

Не допомогла й особиста зустріч: незважаючи на всі умовляння, світський лідер руської церкви поставив ультиматум — умови з’єднання церков до їх затвердження мусять бути обговорені на соборі духівництва і шляхти. Потій пообіцяв, проте дотримати слова не зміг: на перешкоді став король. Відштовхуючись від деяких новин, тобто інформації про опозицію, що почала зусібіч підніматися, Жиґимонт III пише до Острозького про непотрібність собору, бо, по-перше, як мотивує він, турбота про порятунок душ вірних — це справа пастирів, а не мирян, а по-друге — багатолюдні з’їзди, як правило, не полегшують, а утруднюють справу.

Обурений амбітний князь відповів знаменитим Обвіщенням — універсалом від 24 червня 1595 р., надрукованим в Острозькій друкарні. Титулуючи себе "Константан, Божою милостю княжа Острозскоє", він закликав православну Русь стати на захист загроженого благочестя. Наприкінці серпня цього ж року князь послав свого уповноваженого на з’їзд протестантів Польщі й Литви, закликаючи до спільних дій проти короля — порушника присяги на дотримання релігійної толерантності. Тут варто пояснити, що королі-електи Речі Посполитої з 1573 р., вступаючи на престол, підписували так звані Pacta Conventa, або договори, між пануючим і шляхтою-виборцями. На випадок порушення королем зобов’язань щодо обсягу й компетенцій влади шляхта звільнялася від обов’язків підданства, користуючись правом опору аж до збройних виступів включно. Серед іншого Pacta Conventa містили пункт про толерантне ставлення до іновірцівнекатоликів.

Погроза Острозького виставити 15 — 20-тисячне власне військо, яке потенційно могли підтримати й протестанти, викликала серйозне занепокоєння на королівському дворі. На двох спеціальних засіданнях сенату, скликаних з цього приводу, дебатувалася необхідність поступок князю або й взагалі — своєчасність унійної акції. Характерно, що її противниками були католицькі ієрархи, незадоволені перспективою підпорядкування Руської церкви безпосередньо Римові. Переважила, однак, силова точка зору — використати слушний момент, спираючись на міцну королівську руку як опору унії. Відтак посольство Терлецького і Потія, санкціоноване сенатом, наприкінці вересня вирушило в Італію, везучи з собою рекомендаційні листи від короля, варшавського нунція

434

Маласпіни і Скарги до папи та генерала ордену єзуїтів. Прогнозуючи ситуацію, Скарга у своєму листі писав без особливого оптимізму:

"Народ їхній якийсь незговірливий, грубий і дуже непокірний... Ці бунтівні єретики й схизматики згуртовуються, дуже роздратовані зближенням владик з католицькою церквою".

Два собори в Бересті. Руські владики, всупереч погрозам Острозького і чуткам, що княжі люди схоплять їх по дорозі в Австрії чи самій Італії, щасливо дісталися до Риму. Після офіційних слухань і переговорів 23 грудня 1595 р. у залі Константина — одній з найпарадніших зал Ватикану, у присутності 33 кардиналів відбулася урочиста церемонія адопції Руської церкви до союзу з римською, в пам’ять чого папа наказав вибити медаль з написом "Ruthenis receptis" (На прилучення русинів). Цим же днем, 23 грудня, датується і папська булла "Magnus Dominus" (Великий Господь), яка оголосила унію звершеною 7. Найближчі місяці показали, що в дійсності до цього було ще далеко.

7 Опис церемонії та текст булли див.: Documenta Unionis Berestensis. — № 142/145. — P. 202 — 226.

За ті півроку, поки Потій і Терлецький їздили до Риму (з осені 1595 до березня 1596 рр.), агітація проти унії набрала щонайрізкіших форм. А найбільшим дивом було те, — писав якийсь грек-анонім, учасник подій, — що світські пани і простий люд "розгорілися святими ревнощами і всією силою спротивилися їхнім [унійним] планам..." А інший тогочасний спостерігач, називаючи владик-уніатів "покою хрестиянського нарушителями", уїдливо докидає, що вони були "в Римі в замку честовани, і яко медведі музикою скоморошскою, тарарушками утішани".

На сеймі, що відбувся між 26 березня і 6 травня, проблема унії вперше обговорювалася публічно. Православні депутати вимагали від короля усунути з єпископських кафедр Потія і Терлецького, а отримавши відмову, оголосили, що не визнають ні унії, ні церковних ієрархів, які підписали її без згоди вірних. Аналогічну позицію зайняли і братства, зокрема впливове Львівське. Певною загадкою для істориків лишається спалах козацького повстання під проводом Северина Наливайка і Матвія Шаули, який припав на цей самий час — вересень 1595 — червень 1596 рр., причому зосереджувався у нетрадиційних місцях козацької активності — на Волині і в Білорусі. Римська курія вбачала зв’язок між заворушеннями і церковним неспокоєм, а що стосується репресивних дій повстанців проти оточення Кирила Терлецького, то сучасники не мали сумніву, що за ними стоїть владна постать князя Острозького.

До церковного собору, призначеного на 16 жовтня в Бересті, обидві сторони готувалися не як до екуменічної акції, а як до вирішальної сутички. Уніатська партія в очікуванні полеміки була зміцнена чотирма єзуїтськими теологами на чолі з самим Петром Скаргою, а також підкріплена двома сенаторами, представниками двору, і трьома католицькими єпископами — луцьким, львівським і холмським. Православну сторону, окрім ієрархів, які не підписали артикулів унії (львівського і перемишльського), представляли троє високопоставлених уповноважених Константинопольського патріархату і близько двохсот осіб із середньої ланки духівництва: архімандрити, ігумени, протопопи. Поза тим, шляхта кожного з руських воєводств вислала до Берестя світських депутатів, а міщанство великих міст — власні делегації. Зрозуміло, що учасниками собору були й князь Костянтин Острозький та його син Олександр: Острозькі привели з собою чималий збройний загін, у тому числі татарський ескорт з гарматою.

435

З’їхавшись до Берестя і не дійшовши, як і можна було чекати, порозуміння навіть щодо спільного засідання, обидві партії на третій день, 18 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві св. Миколая, що охоронялася гайдуками котрогось із королівських посланців, а православні — в господі, де зупинився князь Острозький. Кожен із соборів розпочав з проголошення власної легітимності, а скінчив засудженням "відступників". Уніатський митрополит Михайло Рагоза викляв і позбавив сану неслухняних львівського та перемишльського владик, а на православному соборі представник константинопольського патріарха протосинкел Никифор, у свою чергу, відлучив від церкви і позбавив сану митрополита Михайла Рагозу та всіх єпископівуніатів.

Так сталося те, чого побоювалися сенатори перед від’їздом Потія і Терлецького до Риму — Русь розділилася на дві нерівні половини. З одного боку, став православний загал, а з іншого — опинилися руські ієрархи-уніати майже без вірних. І на тих, і на других лягла тінь церковної анафеми. І тих, і других огорнув запал цілком світської ворожнечі. В офіційній протестації, записаній 23 жовтня до судових книг найближчого замку в м. Володимирі (Волинському), учасники Берестейського православного собору заявили про твердий намір не тільки не приймати акту унії, а навпаки, всіма силами боронитися і "против него бути... моцними, твердими, і всяким кшталтом подпирати і спомагати" 8.

8Monumenta Confraternitatis Stanropigianae Leopoliensis. — Leopoli, 1895. — T. 1. — № 443. — P. 765.

Ав зверненні Костянтина Острозького до Жиґимонта III князь кваліфікував те, що сталося, як порушення прав і привілеїв руського народу, глухо погрожуючи: "...вижу, же то ку остатной згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свого права ані вольности безпечен уже не будет, і в коротком часі прийде до великого замішання, а бодай не домишлятися нічого іншого" 9.

9Цит. за версією промови до короля, наведеною у тексті "Перестороги" // Укр. літ. XVII ст. / Упор. В.

І.Крекотень. — Київ, 1987. — С. 45.

Відповіддю короля, який рішуче зайняв сторону уніатів, можна вважати універсал від 15 грудня 1596 р., де рішення Берестейського уніатського собору проголошувалися обов’язковими. А оскільки королю належало право патронату над людьми грецької руської віри, і саме такими, на відміну від "відступників", вважалися прибічники унії, то за ними офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над усім духівництвом східного обряду.

Починалося велике протистояння (вповні не розв’язане й донині), що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату й ворожнечі, коли обом сторонам, захопленим стихією боротьби, судилося нарівні стати жертвами власної затятості. Розмірковуючи над витоками цього феномену, мусимо визнати, що православний загал України-Русі на унії нічого не втрачав, ба — логіка владик-уніатів, які через голову можновладців Польської католицької церкви шукали опіки могутнього Риму і тим самим зміцнювали позиції православних у католицькій державі, була, поза всякими сумнівами, слушною. Нічого не загрожувало й зовнішній традиційній обрядовості східної церкви, а всі глибші догматичні розходження в акті унії були потрактовані з максимальною делікатністю, відкладаючись на розсуд і дебати богословів у далекому майбутньому. Тож в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині,

436

неприйняття нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак справедливу й добру старовину. Поштовхом же до організованого опору стали не конфесійно-світоглядні причини, а швидше соціальний інстинкт. Перед Руссю постала дилема: за ким іти, чиєму заклику коритися — монарха на троні чи власного некоронованого володаря? Вибравши князя Острозького, Русь тим самим відповіла, кому, за її уявленнями, належить першість влади.

Словесна війна. Випробуваною зброєю протестантів було слово — проповідь і друкована книжка. Зі створенням ордену єзуїтів (1534), який акумулював потужні інтелектуальні сили римської церкви, відповідь "єретикам" не забарилася. Як ми бачили, поширення реформаційного вільнодумства проходило під акомпанемент полеміки, супроводжуючись появою в небачених раніше масштабах друкованої продукції з конфесійних проблем. Написана не раз украй гостро, полемічна література привертала увагу читача, привчала його до логіки доказів і контрдоказів, а не вогнищ і погромів. Обсяг книжкової продукції такого роду збільшувався лавиноподібно і в Польщі. Для прикладу можна зазначити, що на території Речі Посполитої між 1564 і 1600 рр. єзуїти видали 344 найменування книг конфесійного призначення, у тому числі 126 полемічних. Протестанти, своєю чергою, не лишалися в боргу: силами однієї Раківської друкарні впродовж 1600 — 1638 рр. було випущено понад 200 найменувань. Проте, окрім Ракова, протестантська література виходила у Вроцлаві, Ґданську, Торуні, Кракові, Любліні, Пінчові та інших містах. Нерідко зі справді блискавичною оперативністю вона дублювала у польському перекладі латиномовні видання, що з’являлися на Заході. Тоді ж склалася практика одночасного видання двох мовних версій твору — латинської і польської, а також оперативного друку коротких листівпамфлетів, спрямованих до конкретного опонента з обґрунтуванням хибності його поглядів, оголошених у якійсь попередній книзі (така форма дискусії була до блиску відшліфована ідеологами реформаційного руху Кальвіном, Меланхтоном, Серветом, Цвінґлі та ін.).

Цей арсенал агітаційних засобів і тактики належало в найкоротший час освоїти руській церкві, якщо вона хотіла встигнути за часом. Вдавалося не все і не відразу. Це, зрештою, не мусить дивувати — жанр теологічного трактату до кінця XVI ст. не практикувався в руській церковній традиції, схильній швидше до ораторськопроповідницької прози, часто в стилі плетіння словес. Спираючись на риторичні здобутки візантійсько-болгарської вченості, православні богослови з останньої чверті XVI ст. виходять на герць спершу з досвідченішими полемістами — єзуїтами та протестантами, а далі — й зі своїм братом-опонентом.

Першим кваліфікованим полемічним твором можна вважати "Посланіє до латин із їх же книг", написане близько 1582 р. у відповідь на книгу Петра Скарги "Про єдність Божої Церкви". Припускають, що цей текст за дорученням князя Костянтина Острозького написав аріанин Мотовило, відштовхуючись від методів протестантської полеміки. Останнє викликало гостру реакцію ортодоксів. Наприклад, князь Андрій Курбський, демонстративно повертаючи Острозькому подарований примірник, з обуренням писав: "Повік нечувано, аби хрістианин правовірный от аріанина христоненависного услаждался епістоліями".

Ширший потік друкованих полемічних творів відкриває книга ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного", видана в Острозі 1587 р. Цей твір, написаний сильно й жваво, спрямовувався проти календарної реформи, полемізуючи зі згаданою вище брошурою Бенедикта Гербеста "Виклад віри римської церкви" (1586). На коротку апологетичну історію католицизму Смотрицький відповів короткою викривальною історією папства, спираючись на протестантську тезу про папу-антихриста,

437

чия влада є передпеклом, у той час як ключ царства небесного знаходиться в руках людей статечної грецької православної віри. На календарну реформу Герасим Смотрицький поглянув не з догматичної, а з буденної точки зору, соковито змальовуючи "великий" і "дивний" розрух, що станеться від неї у побуті. Автор знає і винних: "А то все справа тих новоіменних законников [ченців], которим уприкрилося звати христіяни, прозвалися єсуіяни, или єсуїтани... робити чого потребного не хотять, так они староє поруть, да опять пошивають" 10.

10Українська література XIV — XVI ст. / Упор. В. П. Колосова, В. Д. Литвинов та ін. — Київ, 1988.

—С. 235.

Наступний острозький друк, підписаний іменем Василя Суразького, вийшов 1588 р. під назвою "О єдиной істинной православной вірі" (вважають, що автором його був член Острозького вченого гуртка Василь Малюшицький). Ця книга є, по суті, першим твором теологічного змісту, присвяченим критиці догматичних розходжень між православними і католиками, хоча формальним поштовхом до її написання теж став спір довкола нового календаря. Це показово: попри свою відстороненість від догматичних спорів, календарна реформа сприймалася як диктат папи, що і серед православних, і серед протестантів викликало побоювання, аби, як писав у 1597 р. Христофор Філалет (ймовірно, Мартин Броневський), за цим календарем не стояло чогось іншого. Тому календарне питання перетворилося на свого роду розминку перед великим словесним протистоянням з приводу унії.

Початок довколаунійним дебатам поклала книга анонімного автора (найімовірніше, Іпатія Потія), видана у Вільні 1595 р. під назвою "Унія альбо виклад артикулов ку зодноченю Греков c костелом Римским". Твір присвячений розвінчанню агітаційних випадів проти унії. Не обминув Потій і тезу про папу-антихриста, звертаючись з властивою йому енергійністю до читача: "Нехай же тобі, дурню, што їх слухаєш... скажут геретикове, єсли відают, імя тоє Антихристово..." Відповідь не забарилася. Наступного року (1596), якраз напередодні Берестейського собору, Стефан Зизаній видає у Вільні одночасно польською і руською мовами "Казаньє святого Кирила, патріархи Ієрусалимського, о антихристі й знакох єго". Використавши трактат кальвініста Зібрандта Любберта "De Papa Romano" (Про римського папу), Зизаній перелічує одинадцять знаків на потвердження того, що папа є посланцем самого пекла. Попри очевидну абсурдність, ідея папи-антихриста, пропагована протестантською, а далі й православною літературою, стала одним із сильних козирів в агітації проти унії (характерно, що згодом її підхоплять і російські старообрядці).

Нової сили словесні баталії набули після собору 1596 р., виразно й надовго визначивши "лінію барикад", яка розділила Русь уніатську і Русь православну. Вступне слово випало проголосити Скарзі й Потію, двом духовним батькам унії: на початку 1597 р. було видано дві мовні версії (польська і руська) книги "Описаньє й оборона собору руского Берестейского". Друк вийшов анонімно, але гадають, що текст належав Скарзі, а переклад — Потієві. Автори, зрозуміло, описують уніатський собор як канонічний і законний, а православний — як напівприватну "схажку в камениці берестейской", спровоковану "єретиками" — кальвіністами та аріанами.

Відповідь опонентів виявилася стилістично сильнішою. Вже влітку цього ж року у Кракові в социніанській друкарні Родецького польською мовою вийшла (теж анонімно) збірка актів православного собору під назвою "Ектезис" (Коротка вибірка), де у формі протоколу викладено перебіг подій, процитовано документи, названо імена присутніх, переказано виступи в диспутах тощо. Документальність твору справляла сильне

438

враження, переконуючи читача, що з канонічного боку православний собор бездоганний, а протизаконною "схажкою", власне, був собор уніатський.

Однак найпомітнішим серед ранніх полемічних творів став написаний на замовлення князя Костянтина Острозького і виданий восени 1597 р. у тій самій друкарні в Кракові польською, а на початку 1598 р. в Острозі руською мовами трактат під назвою "Апокрисис" (Відповідь) 11.

11 Сучасне повне перевидання польської версії цієї праці див.: Marcin Broniewski: Apokrisis abo odpowiedź... / Wyd. J. Dęgosz, J. Byliński. — Wrocław, 1994.

Автор цього твору підписався псевдонімом Христофор Філалет (Христоносець Правдолюб), під яким, найімовірніше, ховалася довірена особа старого князя, протестант з Великопольщі Мартин Броневський. "Апокрисис" — це одна з вершин високої полеміки, книга, позначена яскравим літературним хистом і майстерністю досвідченого диспутанта, який влучною логікою б’є по слабких місцях опонента. Ще істотнішим є те, що саме в "Апокрисисі" було сформульовано програму, на яку впродовж десятиліть спиратиметься українська опозиція. Нагадуючи принципи Варшавської конфедерації 1573 р., порушені королем стосовно православних, Філалет звертається до шляхти Речі Посполитої з багатозначним закликом: "Стережітеся того, аби тоєю дірею, которая ся в правах нам служачих дієт, всі ся вашим милостям свободи не вислизнули!" Права й вольності русинів

іполяків, застерігає він, "в єдних дощках... замкнени й одними зв’язками утвержені суть", тому порушення їхньої рівноваги — це шлях до громадянської війни. Отож милість і згода, про яку говорять уніатські владики, може обернутися катастрофою для держави, котра наважується зазіхати на віру своїх громадян, бо ж "нічого не єст так доброволного, як набоженство й віра".

Немає потреби зупинятися на всіх творах, які після 1598 р. вийшли з-під пера про- і антиуніатськи настроєних публіцистів: ріка полемічної літератури охоплювала низку імен

іпраць, виданих в Острозі, Львові, Вільні, Києві. У цьому потоці можна виділити два головні напрями, що відбивали властивий часові спосіб думання і, своєю чергою, спонукали читача до дій. Перший з них, започаткований книгою Філалета, попри гостроту полемічних випадів, відбивав тривожне передчуття катастрофи, закликаючи шукати шляхів полагодження небезпечного розколу. З особливо пронизливою силою така позиція відображена у творах, та й у самому житті Мелетія Смотрицького.

Максим (у чернецтві Мелетій) Смотрицький (бл. 1577 — 1633) був сином першого ректора Острозького колегіуму Герасима Смотрицького. Вчився в Острозі; з 1600 р. як наставник білоруського княжича Богдана Соломирецького здійснив разом зі своїм підопічним освітню мандрівку, слухаючи лекції у протестантських університетах Вроцлава, Лейпціґа, Нюрнберґа і Віттенберґа. З 1608 р. мешкав у Вільні, прийнявши 1618 р. чернечий постриг у Віленському братському монастирі, а восени 1620 р. був висвячений у сан полоцького архієпископа, впродовж 1625 — 1626 років здійснив паломництво на Схід. Після повернення на запрошення князя Олександра Заславського, спадкоємця Острозьких, став архімандритом Дерманського монастиря поблизу Острога, де прожив до смерті. Очевидно, саме тоді, 1627 р., почав схилятися до унії, про що відкрито оголосив через рік, після конфлікту з учасниками Київського православного собору 1628 р. На цьому соборі була піддана анафемі його книга "Апологія", у котрій Смотрицький доводив, що в найголовніших догматах західна і східна церкви не розходяться, а тому примирення між ними можливе і навіть бажане з перспективи майбуття Русі.

439

Окрім знаменитої "Граматики словенської" (1619), що стала першою науковою кодифікацією церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції, перу Смотрицького належить ряд польськомовних книг теологічно-публіцистичного змісту 12.

12 Сучасне перевидання творів Смотрицького див.: The Collected Works of Meletij Smotryćkyj / Introduction by David A. Frick // Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts and Facsimiles. — Cambridge Mass., 1987. — Vol. 1.

Зокрема, гучну славу молодому теологові принесла вже перша з них — догматичний трактат "Антиграфи" (1608), написаний у відповідь на польськомовні твори Іпатія Потія "Герезія" та "Гармонія". Проте знаменитим його зробила видана у Вільні 1610 р., теж польською мовою, книга "Тренос або Плач Східної церкви". Напередодні її появи Вільно схвилювали драматичні події: Іпатій Потій (на той час уже митрополит), підтриманий владою, силою захопив десять православних церков і добився, аби братчикам було заборонено збиратися на сходки і влаштовувати богослужіння. У відповідь залунали погрози про розправу, а в серпні 1609 р. стався замах на його життя, за яким послідували карні репресії. У повітрі замиготів тривожний привид збройного конфлікту, який у книзі Смотрицького відлунює передчуттям громадянської війни "Русі з Руссю". Твір не звернений, як було прийнято в полемічному письменстві, до конкретного опонента. Його вступні розділи, написані з глибокою художньою силою, — це нарікання матері-церкви (переносно — матері-вітчизни) на всіх своїх дітей, котрі забули про злагоду, ошукали й покинули її, спокусившися на марноти світу. Іншу частину книги складають міркування теологічного змісту, однак і тут автор робить дошкульні докори не уніатам, а служителям ортодоксальної церкви — неукам, пиякам і користолюбцям, чиє покликання — не впорядкування церковних справ, а кухоль у корчмі. Емоційні інвективи проти кліру характерно увиразнюють позицію Смотрицького, який не стільки закликає до перемоги благочестя за будь-яку ціну, скільки шукає засобів примирити Русь з Руссю через самоочищення.

Упродовж 1628 — 1629 рр. у світ виходить аж три праці Смотрицького (згадана вище "Апологія", "Протестація" та "Паренесис" [Напучування]), у яких теолог намагається знову й знову переконати опонентів, що примирення зберегло б православ’я від занепаду, а руському народові дало права, сприятливі для розвитку освіти й культури. Унія, доводить він читачеві, нічим не загрожує українцям і білорусам, більше того — боротьба між уніатами й православними не варта того, аби ми, Русь, одна одну проклинали: батьки синів, брат брата, сини батьків. Вихід із кризи письменник бачить у створенні власного патріархату під номінальною зверхністю папи — не як глави римської церкви, а як вселенського пастиря. Старожитна на руських землях не православна церква, а церковна єдність, — вкотре переконує він опонентів, викладаючи історію хрещення Русі й перші кроки її церковних інституцій. Гостро критикуючи православну церковну спільноту в останній зі своїх праць, виданій у Львові 1629 р. під назвою "Екзетесис" (Співставлення), Смотрицький закидає їй нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, все лишається по-старому, тобто в стані консерватизму й деградації, уособленням яких в очах автора є руська добра старовина.

Протилежний полюс ціннісних установок у сприйнятті старовини й новини репрезентує найталановитіший український письменник того часу Іван Вишенський, родом з Судової Вишні. Біографічні відомості про нього вкрай скупі: народився між 1545 і 1550 рр.; жив у Луцьку, Львові та Острозі; чернечий постриг, імовірно, прийняв у Дубенському монастирі на Волині; як послушник бував у Спаському монастирі біля Самбора та в Унівському і Жидичинському монастирях. Близько 1576 — 1580 рр. виїхав на Святоафонську гору, де жив ченцем, а під кінець життя — анахоретом-пустельником

440

(помер близько 1620 р.). Україну відвідав у 1604 — 1606 рр. На заклик повернутися додому, бо цього вимагає "народно ожиданіє", відповів категорично: "Ні бо аз c народом завіти завіщевал, ніже отвіти творил... Почто мя ожидают? Єгда заімствовал что у кого й долг отдати должен єсмь?"

Печать максимального ригоризму лежить на всіх 16 збережених творах Вишенського, написаних переважно у формі послань. Що ж до їхньої загальної спрямованості, то чи афонський пустельник з незрівнянним художнім темпераментом громить владиквідступників, що поєдналися з "антихристовим племенем", чи метає громи й блискавки на "здохлий труп римської церкви", чи палко проповідує смиренну глупоту на противагу "латинским басням... се ж єсть граматик, рыторик, діалектик і прочих коварств тщеславних", чи вивергає філіпіки про рівність панів і "хлопов простих" перед лицем Божої благодаті, його позиція безхитрісно проста. Нехай, як слина, щезне все, що порушує старовину. Опора ж останньої — у збереженні руської простоти під гаслом "ліпше дома в благочестії, єсли й немного знаючи, седіти", охороняючи закон і віру прадідів, ніж наразитися "на огонь пекелний".

Апокаліптичною метафорою зла для афонського аскета, який живе поза часом і простором, є Лядська земля, "зарослая тернієм безвірія і безбожія". У ній немає жодного зерна добра, "все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все лжа, все дим, все суєта..." Пророцтво про загибель Лядської землі Вишенський вкладає в уста самого Саваофа, а про поляків і говорити зайве: "турки честнійшиє єст перед Богом в суді й правді якой-такой, нежели крещениє ляхи, коториє на євангельскую науку сопротивно борют й оную своим злим житієм... попирают" 13.

13 Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV — XVI ст. — С. 334 — 336.

Полеміст не милує і домашніх прихильників оновлення Русі. Вони під його палаючим пером перетворюються на сонмище монстрів, заражених розпустою, безвір’ям і користолюбством, яких "антихрист осліпил і омрачил".

Настільки ж відірваний від сучасного йому життя, наскільки й безмежно талановитий як майстер філігранного слова, Вишенський репрезентує найвищу форму православного консерватизму, чиїм символом віри було повернення до вже неіснуючих візантійських святощів. Відлуння ригоризму Вишенського чуємо не в одному з творів тогочасного письменства. Все далі відступаючи і за формою, і за змістом від милої старовини, ці твори за інерцією продовжують культивувати затяту опірність будь-якій новації.

Силові конфлікти "Русі з Руссю". Єзуїтське місіонерство і ворожість до "ляхів".

Інтелектуали-полемісти, дискутуючи, не зважували слів і ударів, якими обмінювалися в азарті протиборства. А тим часом відлуння словесної війни, що рік за роком вихлюпувалась на загал, почало приносити перші реальні, а не словесні ефекти.

Силові конфлікти, пов’язані з розпалюванням про- і антиунійних пристрастей, спорадично траплялися вже в ході дискусій про очікувану унію. За яскравий приклад може служити інцидент у Луцьку навесні 1591 р., коли луцький староста Олександр Семашко, новонавернений католик, підігрітий особистою ворожнечею з владикою Кирилом Терлецьким, збройно захопив соборну замкову церкву і наказав на Великдень у її притворі влаштувати гульбище з музиками й танцями, причому його гайдуки для