Ист. укр. культ. Т.2

391

Ю. П. Ясіновський

3.11. Музика

Інструментальна музика. У нових умовах продовжують функціонувати попередні форми організації музик. Це передовсім скоморохи, які репрезентували давній тип мандрівних музик. З часом вони переходять на осілий спосіб життя й утворюють окремі поселення, назви яких збереглися до нашого часу: села Скоморохи, Скоморошки, Скомороше на Вінниччині, Житомирщині, Івано-Франківщині, Львівщині, Рівненщині, Тернопільщині, Черкащині. Скоморохи згадуються ще й у пізніших міських актових книгах — наприклад, Клевані (три скоморохи), Збаража (чотири скоморохи) та ін. 1

1Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995. — Т. 6. — С. 389.

Зчасом мандрівні скомороші ватаги поступаються місцем осілим і добре організованим музичним цехам, капелам та іншим об’єднанням світських музикінструменталістів, які були в окремих містах. Цього вимагали зростаючі вимоги до професійного рівня музик, що диктувалися потребами міст, окремих магнатів. Проте у побуті ще довго зберігалися окремі форми мандрованих музик — кобзарі, бандуристи, лірники, мандрівні дяки, учні братських шкіл і колегій, Острозької та Київської академій.

Унормоване життя міста, соціальноправовий захист його мешканців, оборона перед військовими нападами зумовили потяг музик до міст, до осілого способу життя. Цей процес тісно переплітався з західноєвропейською традицією міського музикування, особливо німецьких міст. Середньовічні ватаги гістріонів, шпільманів, йокуляторів (джокуляторів, жокуляторів), вагантів і їм подібні поступово переходять до міст на осілий спосіб життя.

Розвиток українських міст, істотна зміна їх соціально-економічного та адміністративно-правового устрою формує нову музичну ментальність. Музика ширше входить у міські структури та форми його життя. Міські музики відігравали значну роль в організації щоденного життя міста та його розпорядку, були неодмінними учасниками міських церемоній, процесій, ритуалів, обрядів 2.

2Мозер Г. И. Музыка средневекового города. — Ленинград, 1927.

Увеликих містах міські трубачі спеціальними сигналами сповіщали про початок і кінець дня, про урочистий в’їзд до міста знатних гостей чи наближення до міських мурів ворога, про пожежу та інші стихійні лиха; брали участь у міських церемоніях та святах. Магістратські музики були безпосередніми попередниками цехової організації музики, що прискорило зростання їхньої майстерності, сприяло оновленню інструментального репертуару.

392

Пісенний фольклор. У цей період зароджуються історичні думи та пісні, які в наступну епоху переростають в одне з найяскравіших явищ національної культури. Їхня ґенеза тісно пов’язана з давніми плачами й голосіннями, билинною епікою княжої доби, південнослов’янськими історичними піснями. Термін дума у науковий обіг вперше запровадив М. Максимович 3, маючи на увазі історичні свідчення сучасників — Станіслава Сарницького (1587), Адама Чагровського (кінець XVI ст.), Єроніма Морштина (1606) та ін.4

3 Максимович М. Украинские народные песни. — Москва, 1834. — С. 2. 4 Історія української музики. — Київ, 1989. — Т. 1. — С. 48 — 49.

Найдавнішою верствою цієї епіки є думи, тематика яких тісно пов’язана з татаротурецькими війнами: "Про азовських братів", "Про Марусю Богуславку", "Невольники на каторзі" ("Невольницький плач"), "Про Івася Коновченка", "Про Самійла Кішку", "Про Олексія Поповича", "Про самарських братів" та ін. У невольничих плачах події розгортаються в Трапезунді, Кафі, згадуються Царгород, земля Орабська, Причорномор’я, землі між Богом (Південним Бугом) і Дністром. У цих думах сформувалися основні стильові ознаки жанру. Тут переважають образи страждання, страдницьких плачів і неймовірної туги за рідною землею. Особливо виразно це проявляється у експресивнодраматичній музичній мові, наповненій інтонаціями плачу, ридання, крізь які просочуються героїчні мотиви.

Історичні пісні як окремий жанр формуються у XIV — XV ст., розвинувши історичні тенденції давніх колядок, прославних пісень, балад та інших жанрів. Найдавніші верстви змальовують важкий період в історії українського народу — його боротьбу з татарами, страхітливі спустошення і насильства.

Пісні цього кола за тематикою й музичним стилем тісно пов’язані з думами — наприклад, пісня про Коваленка, у якій йдеться про напад татар на мирне населення. Стильова спорідненість з думами зумовлена спільним середовищем побутування (кобзарство). Особливо яскравою тут є тема козацтва та його героїчна боротьба за волю народу — наприклад, відома "Пісня про Байду".

Творилися історичні пісні в середовищі козаків. Їхня висока освіченість та грамотність зумовлювали постійний приплив зі сторони писемної літератури різноманітних тем, образів, формально-стилістичних структур і засобів виразності. Паралельно засвоювався стиль світських і духовних пісень. Історичні пісні здебільшого побутували в чоловічому, козацькому середовищі й для них характерним був гуртовий багатоголосний спів. Саме в цьому жанрі народний багатоголосний спів досяг свого найвищого розвитку.

Багата поетична образність, сильні патріотичні мотиви, яскраві музично-виразові засоби історичних дум і пісень привертали і продовжують привертати багатьох українських композиторів.

Церковна музика. У другій половині XV — першій половині XVI ст. українська гимнографія ще міцно тримається давніх візантійських традицій і навіть деякою мірою розвиває їх, задовольняючи релігійні почуття та естетичні потреби ширшого демократичного загалу. У практику церковного співу вливаються нові балканослов’янські та грецькі наспіви, активним посередником яких стає Молдово-Волощина. Виразно це

393

простежується в Галичині та на Волині, особливо ж на крайньому західному пограниччі українського етносу.

Одночасно церковне співоче мистецтво помітно демократизується, на що впливало зростання нової міської свідомості, реформаційні рухи, толерантність до західної культури. Музичне мистецтво набуває нових рис і прагне вдовольнити релігійну й естетичну свідомість нового часу. Стриманий і навіть суворий тонус попередньої епохи наповнюється святковою радістю, що стрімким потоком ринула в Україну під час так званого другого південнослов’янського впливу. В усякому разі саме радісною мажорною образністю вирізняються балкано-слов’янські наспіви, якими так щедро наповнені пізніші українські нотолінійні Ірмологіони. Проте якісь ширші вияви тематики, пов’язаної з ісихазмом, за винятком хіба що досить популярної пісні Йоасафа "Прийми мя пустине", тут не спостерігається.

Нова хвиля грековізантійського та південнослов’янського впливу на Україну зміцнювала глибокі і традиційні зв’язки з середземноморською культурою, що активізувало розвиток українського музично-гимнографічного мистецтва. В Україні успішно засвоюється й розвивається пізньовізантійська та поствізантійська співоча культура, так званий калофонний стиль (з грецької буквально "прекраснозвучний"). Продовжують розвиватися й досягають певної кульмінації наприкінці XVI — середині XVII ст. такі основоположні мистецькі принципи, як почуття художньої міри, досконала форма, вдала рівновага звукового матеріалу й техніки його обробки, співвідношення загального мистецького задуму й декору. Почуття художньої міри проявилося у досконалому поєднанні словесного й музичного рядів як у гимнографії, так і у фольклорних жанрах, у гармонії псалмодичних і мелізматичних елементів музичної тканини, у плавності та співності мелодичної лінії, що однозначно вказує на перевагу пісенності в українській музиці. А власне музична техніка не виходила за рамки можливостей гимнографічних співів і народної пісні як жанрів вокальної музики.

У цей період завершується розвиток безлінійного кулизм’яного нотопису. Закріплюється система поспівок та з’являються їх місцеві назви, в яких відбиті лексичні особливості української мови: "криж", "осока", "уломець" та ін. 5

5 Бражников М. Древнерусская теория музыки. — Ленинград, 1972. — С. 61, 208.

Кулизм’яний нотопис був дуже умовним і по суті музичний текст передавався напівусно; мелодію можна було проспівати лише у випадку знання мелодичного тексту напам’ять. Така нотація, на відміну від лінійної, лише відновлювала у пам’яті знайомий мелодичний контур 6.

Пам’яток кулизм’яної нотації з цього періоду збереглося дуже мало. Та й складним і нерозв’язаним залишається питання їхньої локальної визначеності; до нашого часу панує упереджена думка, що всі безлінійні рукописи є російськими за походженням. Вивчення типології українського нотолінійного Ірмолою дозволило віднайти декілька кулизм’яних пам’яток, які за своїм змістом і структурною організацією наближаються до нотолінійних Ірмолоїв. Це збірник першої половини XIII ст. Соф. 385, Ірмолой першої чверті XVI ст. Волок. 249 і три Ірмолої другої половини XVI ст. (Рук. 79, Akc. 2954, ф.160, №614) 7.

Цікавою сторінкою української рецепції пізньовізантійської гимнографії цього часу є полієлеї (або многомилостивії — назва походить від псалмів 134 і 135, 136 і 137, де часто повторюється фраза «многая милость») та величання (приспіви). Полієлеї або полієлейні псалми як особливий гимнографічний жанр виникли в останній період Візантійської імперії й пов’язані із згадуваним уже калофонним стилем, який розроблявся групою мелургів на чолі з Іоанном Кукузелем (XIII ст.). Цей стиль, як і його чільні представники, були тісно пов’язані з балканослов’янською пісенною культурою 8.

394

У нотолінійних Ірмолоях полієлейні псалми поширилися переважно у формі болгарського наспіву, на основі яких виникали місцеві мелодичні варіанти. Пізніше вони отримали численні багатоголосні партесні обробки у формі мотетів 9, а згодом до них часто зверталися М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель.

Іншим популярним жанром, що як і полієлейні псалми, виконувався на Утрені церковних свят, були величання, їхнє виникнення пов’язане з іменем Філофея Монаха, логофета волоського господаря Мірчі Старого (мабуть, у 1400 — 1418 рр.) 10. Доволі швидко ці величання стають відомими в Україні та Східній Слов’янщині.

6 Успенский Н. Д. Древнерусское певческое искусство. — Москва, 1971. — С. 44.

7Ясиновський Ю. Український нотолінійний Ірмолой як тип гимнографічного збірника // ЗНТШ. —

Т.226. — С. 48.

8 Герцман Е. Византийское музыкознание. — Ленинград, 1988. — С. 142 — 148.

9Див., наприклад, Реєстр партесних творів Львівського братства з 1697 року // Укр. музикознавство.

—1971. — Вип. 6. — С. 245 — 251.

10 Барвинок В. Время происхождения праздничных величаний и избранных псалмов в чине всенощного бдения. — Киев, 1910 (окрема відбитка); Simidrea T. Les "Pripela" du moine Philothée // Romanoslavica. — 1970. — № 27. — P. 183 — 225. У сучасній історіографії автором величань іноді помилково називають константинопольського патріарха Філофея Коккіна (див.: Прохоров Г. M. K истории литургической поэзии: гимны и молитвы патриарха Филофея Коккина // ТОДРЛ. — 1972. — Т. 27. — С.132, 142, 145 — 146).

Величання (приспіви) за своїм змістом належали до додаткових співів святкових служб. Українська церковна практика особливої уваги надавала саме святковим відправам і тому природньо, що ці додаткові співи так швидко з’являються в Україні. Зауважимо, що у самій Візантії та в грецькій церкві ці співи не є знані 11.

Величання (приспіви) зустрічаються у кулизм’яних рукописах 12, а також у ненотних збірниках, передовсім у Псалтирях 13. Пізніше вони досить часто зустрічаються у нотолінійних Ірмолоях, як з нотним текстом, так і без нот 14. Іноді величання мають вказівки на авторство: "твореніє Филофея монаха логофета бывшаго Мирчи воєводы" (Супрасльський Ірмолой 1598 — 1601 рр.) 15.

Стилістично величання пов’язані з балканослов’янською пісенною традицією і тому часто супроводжуються вказівками на болгарський наспів. Іноді у нотних текстах величань зустрічається особлива мелодична вставка на грецьку лексему "леге" 16.

11Барвинок В. Время происхождения. — С. 12.

12Збірник кінця XV — початку XVI ст., арк. 282 — 286 зв. (ДБР, Разум. 12), збірник XVI, арк. 132 — 136 (ДІМ, Син. півч. 55).

13Наприклад, 1624 р. київського друку з вказівкою "болгарскиє".

14НБУВ, ф. І, 3367, арк. 14 — 15 зв.; 112/645 С., арк. 191 — 195. Повнішу інформацію про цей жанр в нотолінійних Ірмолоях див. у жанрово-тематичному покажчику нашого каталогу "Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16 — 18 століть". — Львів, 1996. — С. 553 — 569.

15НБУВ, ф. І, 5391, арк. 565.

16ЛНБ, ф. НТШ — 235, арк. 243 — 247 зв.; почаївські друковані Ірмолої (пор.: Разумовский Д. Церковное пение в России. — Москва, 1867. — С. 104; Бажанський П. Історія руського церковного

пінія. — Львів, 1890. — С. 10).

Величання Філофея Монаха викликали в Україні певну творчу реакцію. У музичностильовому плані з’являється місцевий мелодичний наспів. Виникає величання на честь київського князя Володимира, який хрестив Русь-Україну (ймовірно, у XV ст.). На основі нотних Ірмолоїв можна стверджувати, що тут побутувало принаймні дві редакції величання кн. Володимиру: "Величаєм, благовЂрный княже Володимере и чтем святую

395

память твою, иж идолы попрошай и всю росийскую землю святым крещениєм просвЂтившаго" (Загорівський Ірмолой) 17 та "Прийдите вси Российстии собори похвалим праотца нашего Василия, леге, породившаго нас святым крещениєм" 18. Щодо мелодики величання князю Володимиру майже ідентичне іншим величанням; очевидно, всі вони співалися на одну і ту саму мелодію, що давало можливість при їхніх записах опускати ноти.

Нові величання в Україні виникали і пізніше. В одному з київських списків другої чверті XVII ст. відзначено, що величання пророку Іллі є "твореніє отца метрополита Києвского Ієва Борецкого" 19.

17ІРЛІ, зб. Перетца, № 185, арк. 335 зв.

18ЛНБ, ф. НТШ — 235, арк. 247 зв.

19НБУВ, ф. ДА 350 П, арк. 50 зв. У почаївських друкованих Ірмолоях замість величання князю Володимиру є величання патрону українських монастирів св. Антонію Печерському. 1789 р. Почаївська друкарня видрукувала збірку "Величання" (без нот) окремим виданням, яке там же 1818 р. було передруковане без змін. Це свідчить про значну популярність цього жанру в Україні впродовж XV — XIX ст. Тож твердження румунського дослідника Т. Сімідря про те, що величання зникають з богослужбових книг східних слов’ян з кінця XVII ст. (Simidrea T. Les "Pripela" du moine Philothée. — P.

194), є помилковим.

396

І. В. Паславський

3.12. Філософська та науково-природнича думка

Філософські аспекти перекладної літератури. У другій половині XV ст. в Україні помітно активізувалося суспільно-культурне життя, що значною мірою було викликане зміною політичної ситуації — відродженням автономного Київського князівства на чолі з Ольґердовичами — Олельковичами, яке проіснувало з 1440 до 1471 р.

Політичне відродження Київського князівства в середині XV ст. сприятливо вплинуло на його економічний та культурний розвиток. Саме тоді Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського 1.

1 Історія філософії на Україні. — Т. 1. — С. 173 — 174.

Була розпочата відбудова пишних культових споруд Києва, піднято з руїн і Успенський собор лаври. Водночас активізується літературне життя в Києві. Зі стін Печерського монастиря виходять видатні пам’ятки українського книжкового мистецтва — "Лістивиця" (1455 р.) та "Златоструй" (1474). Як уже згадувалось, у 1460 — 1462 рр. було здійснено дві ґрунтовні редакції Києво-Печерського патерика. Звернення київських книжників до цього літературного джерела давнього Києва аж ніяк не було рецидивом середньовічного способу мислення, а зумовлювалося реальним життям України того часу. Велика увага, яка була приділена в Патерику прославленню історичного минулого Києва, стояла в прямому зв’язку з автономістичною політикою київських князів Олельковичів, їх прагненням повернути Києву роль головного центру всіх українських земель.

Цей перший український духовний ренесанс — назвемо його умовно олельковицьким

— звичайно, не вичерпується вказаними вище моментами. Якщо пильніше приглянутися до всієї доступної нам літературної продукції, що з’явилася тоді в Україні, то відразу впаде в око значна кількість перекладної літератури. Причому ця література, — що надзвичайно важливо, — писалася уже мовою, істотно наближеною до народнорозмовної.

За своїм ідейним спрямуванням ця література ділиться на три основні групи. Перша група — це література релігійно-богословського змісту. Сюди в першу чергу треба зарахувати перекладені безпосередньо із староєврейської мови старозавітні книги пророків Даниїла, Єремії, книги Руф, Естер, Пісні пісень та ін.

Друга група писемних пам’яток — це література на морально-етичні теми. Сюди належать різні збірники морально-повчального характеру, повісті-притчі. Так, другою половиною XV ст. датуються перші українські редакції популярних у нас ще в XIII — XIV ст. літературних збірників під назвами "Ізмарагд", "Пчола", "Пролог", а також світських повістей західноєвропейського походження — "Александрії", "Троянської історії", "Сказання про індійське царство" та ін.

Поява в другій половині XV ст. літературних творів мовою, що ґрунтувалася не на церковнослов’янській писемній, а на розмовній українській свідчить, що в цей час в

397

Україні було зроблено перші кроки на шляху до звільнення від середньовічних церковнослов’янських зразків та закладено основи для формування нових уявлень про літературну творчість.

Третя група українських писемних пам’яток XV ст. — це книги науковоприродничого змісту; трактати з метафізики та логіки, різна астрономічна та астрологічна література. Саме в той час з’являються переклади книг науково-енциклопедичного характеру під загальною назвою "Арістотелеві врата" або "Тайная тайних", логічних трактатів середньовічного єврейського вченого Мойсея Маймоніда ("Логічний словник") та арабського філософа кінця XI — початку XII ст. Аль-Загалі (так звана "Логіка Авіасафа"). Поява цих творів у перекладі староукраїнською мовою засвідчує освітній рівень їх перекладачів і читачів, зростання серед культурної суспільної еліти інтересу до реального світу й людини.

Особливу увагу у цьому плані привертають так звані "Арістотелеві врата". Це своєрідна медична енциклопедія, яка виникла на арабському сході, а після хрестових походів через латинську та єврейську версії обійшла західноєвропейські та слов’янські літератури. Написана вона у вигляді систематичного викладу практичних настанов, які начебто Арістотель рекомендував Александрові Македонському щодо поведінки в державній політиці, в родині і поза нею, в ділянці особистої гігієни, санітарії, причому всі свої поради Александрові він обґрунтував цікавими науковими даними з медицини і астрології. Чи не вперше в українській писемності середньовіччя наводяться думки й імена великих арабських вчених і філософів Авіценни (Ібн Сіни) й Аверроеса (Ібн Рушда), а також античних авторів — Арістотеля, Гіпократа, Галена та інших.

"Арістотелеві врата" — це також одна з перших відомих в Україні медичних книг. Разом з тим у цьому компендіумі подано чимало різноманітних даних з фізики, особливо коли йдеться про способи лікування та гігієну. Тут йшлося про особливості рослин, тварин, мінералів тощо. Більше того, у згаданій праці порушені деякі морально-етичні, онтологічні та гносеологічні проблеми.

Зпроблем етики "Арістотелеві врата" порушували передовсім проблеми добра і зла, слова і безмовності (мовчання), віри в чудеса і магію, християнських чеснот.

Розв’язуючи проблему добра і зла, "Арістотелеві врата" пов’язують її з діяльністю людей. Людина створена для добрих справ, але чи чинить вона їх — залежить від неї самої. Так само і "зло не идет c небеси, толику по дійству нашому" 2.

У стосунках між людьми перевага має надаватися розумові ("думі"), а не силі. В житті людина завжди досягає "думою болше, ніже силою и втезами" 3. Взагалі культ розуму, знання, науки пронизує усю літературну пам’ятку. Навіть цареві ставиться в обов’язок матеріально підтримувати інтелектуальну діяльність: "Накладай скарб свой на то, дабы всякая премудрость была во твоєй земли" 4.

Зточки зору поширення філософських ідей раціоналізму в Україні мали переклади і компіляції з філософських творів Мойсея Маймоніда і Аль-Газалі, про які вже згадувалося. Це пам’ятки переважно логічного й онтологічного змісту.

У найзагальніших рисах "Логічного словника" Маймоніда — це виклад формальної логіки Арістотеля, а точніше — розгляд в систематичній формі розділів "Про інтерпретації" та "Першої Аналітики" арістотелівського "Органону" 5. Взагалі вся київська перекладна література другої половини XV ст. дуже високо ставить авторитет Арістотеля.

Згадані перекладні трактати становлять значний інтерес не тільки з точки зору етики і гносеології, але й з погляду натурфілософії і онтології. Хоч питання цього кола в них спеціально не ставилися, все ж основні категорії онтології — буття, субстанція, акциденція, матерія, форма, тіло єдине та ін. — не тільки принагідно згадуються, але й піддані досить широкому тлумаченню.

Так, у "Логіці Авіасафа" натрапляємо на цілий уступ, присвячений розглядові онтологічних питань. Зокрема, стверджується, що буття ділиться на субстанцію і акциденцію. Далі — "Логіка Авіасафа" дає пояснення матерії, форми, тіла і твердить, що

398

субстанція — це водночас і матерія, і форма, тобто те, що може бути визначене як тіло. Тіло, в свою чергу, має таке визначення: це щось таке, що має довжину, ширину і висоту. Вичерпно подана також атомістична теза, за якою тіло складається з неподільних як в мисленні, так і в бутті частинок. Тут же, однак, наведена протилежна теза, за якою тіло ні

вякому разі не є складеним з матерії і форми, а чимось "єдиним сутнім воістину і в бутті".

В"Арістотелевих вратах" йдеться про чотири праелементи всього сущого ("основанії") і дається пояснення, що філософам відомі чотири "основанії, які не мают цвіту і укушенїя, не запаху по самости своєї, но по приключенїю замеса своєго" 6. Це означає, що чотири основні елементи не мають ні кольору, ні смаку, ні запаху за своєю субстанцією, а лише за акциденцією.

2 Сперанский М. Аристотелевы Врата, или Тайная Тайных // ПДПИ. — 1908. — Т. 171. — С. 142. 3 Там само. — С. 163.

4 Там само.

5 Там само. — С. 239.

6 Там само. — С. 204.

Ставиться питання про сутність світу. Автор декларує єдність світу ("єство світа всего єдно"), яка, на його думку, досягається не завдяки субстанції, а акциденції ("ність в нем премєнеїє самостїю, але приключенїєм"). Це якоюсь мірою може вказувати на те, що автор, подібно до Арістотеля, в основу єдності світу ставив форму.

Чи не найціннішим у київській літературі другої половини XV ст. у трактуванні проблем буття було визнання вічності світу та руху небес як загальноонтологічного принципу. Так, при перекладі частини першого трактату "Метафізики" Аль-Газалі, присвяченої проблемам буття, київські перекладачі повністю зберегли недвозначність арістотелівського положення: "Яко речем: двизанїя небесния, ність докончанія ему, ані начала". А далі ще категоричніше: "А сим такоже виновно безконечьство временноє и двизанїє небесноє" 7. Таке відверте постулювання одного з основних принципів арістотелізму цілком розходилося з позицією тих середньовічних схоластів, які намагалися трактувати вчення Арістотеля в креоціоністському дусі.

7 Див.: Зубов В. П. Вопрос о "неделимом" и бесконечном в древнерусском литературном памятнике XV века // Истор.-математ. исслед. — Москва; Ленинград, 1950. — Вып. 3 — С. 423.

Природничі знання в перекладній літературі. Окрім філософських наук — етики, логіки й онтології — в перекладній літературі другої половини XV ст. у досить повному обсязі були представлені інші світські науки, зокрема медицина, математика й астрономія.

Медицина найповніше представлена у згадуваних "Арістотелевих вратах". Дослідники з’ясували, що до складу цього перекладного компендіуму ввійшли, крім іншого, такі медичні твори: 1. Частина, а точніше друга книга медичного трактату перського лікаря X ст. Аль Разі, що відома під назвою "Наука про будову тіл та їх форму, а також про рідини, які в них переважають, та про інші дані, взяті з фізіогноміки". 2. Друга частина "Трактату про отрути" (Tractatus de venenis) згадуваного Мойсея Маймоніда. Написаний спершу арабською (1199), цей трактат у XIII ст. був перекладений латинською, а трохи пізніше — староєврейською мовами. Для європейських лікарів XIV — XV ст. це був основний твір з цієї проблематики. 3. Повний переклад трактату цього ж Мойсея Маймоніда про правила

399

статевого співжиття (Traktatus de coitu). 4. "Арістотелеві врата" містять також фрагменти інших праць Мойсея Маймоніда, зокрема "Правил санітарії" (Regimen sanitatis).

Загалом праця "Арістотелеві врата" присвячена розгляду таких проблем: 1. Медична систематизація й антропологія; 2. Практичне застосування медичних даних; 3. Загальна характеристика медицини як науки і лікарського мистецтва.

Переклад староукраїнською мовою медичних трактатів Аль Разі і Маймоніда слід вважати значним культурним досягненням другої половини XV ст. Завдяки їм вперше стала доступною тодішня наукова медицина. Дуже симптоматично, що, як і свого часу в Західній Європі, їхня поява в Україні припадає на період присмерку середніх віків і зародження перших паростків нової ренесансної культури.

Математичні науки як такі в перекладних творах спеціально не розглядаються. Про них йдеться лише принагідно, причому знання "премудрості численої" ставиться дуже високо. Так, в "Арістотелевих вратах" при характеристиці якостей, необхідних царському радникові, відзначається, що він має бути "бистр во всіх премудростєх, а надо всім во премудрості численной, занєже она наостряєть разум и поліпшаєть, яко соль и перець...

яству" 8.

Порівняно значну інформацію містили перекладні твори про предмет і природу геометрії. Особливо багато прикладів з "премудрості мірильної" є у перекладних логіках та працях з астрономії. В "Логіці Авіасафа", наприклад, наводяться приклади з геометрії при поясненні логічних доведень. Тут йдеться, власне, про суть математики як дедуктивної науки. В цій же праці під кінець четвертого розділу викладено частину геометрії Евкліда: пояснюється будова й властивості рівнобічного трикутника 9.

При визначенні геометричних тіл точки і лінії позначаються буквами, які в ряді випадків замінені їхніми старослов’янськими відповідниками.

У перекладних логіках дається визначення кутів, точки, лінії площини, а також геометричного тіла в цілому. Ставиться, зокрема, питання, чи можна уявити собі три виміри тіла як наслідок руху точки. Визначається правомірність такого способу мислення, однак підкреслюється, що первісно в дійсності існує не точка, а тіло 10.

8 Сперанский М. Аристотелевы Врата, или Тайная Тайных. — С.158.

9 Неверов С. Д. Логика иудодействующих // Киев. универ. изв. — 1909. — № 8. — С. 46, 61. 10 Зубов В. П. Указ. соч. — С.411.

Говорячи про склад тіла, автор логічних текстів нагадує про три можливі розв’язки питання: а) тіло складається з неподільних; б) тіло являє собою певну неподільність; в) тіло складається з матерії і форми, воно єдине за своєю суттю або формою, а частини існують в ньому лише потенційно. Цю останню точку зору Арістотеля і приймає автор логічного трактату.

Як зазначалося, значний математичний, переважно геометричний матеріал наявний в текстах з астрономії. Особливо багата на нього згадувана "Космографія". Зрозуміло, що й тут геометрія виступає не самостійно, а як допоміжна дисципліна при викладі системи світу. З цією метою в "Космографії" дано пояснення геометричних понять із вказівкою на їхніх авторів. Передусім це знаменитий Евклід (у рукопису "премудрий Клідас") та інший грецький математик і астроном І ст. до н.е. Феодосій.

У космографії йдеться також про прямі й непрямі кути, і, що особливо важливо, подається поділ кута на кутові градуси, хвилини, секунди.

Важливе місце серед науково-природничої літератури, що з’явилася в Україні в другій половині XV ст., посідають книги, присвячені питанням астрономії. Причому зростання інтересу до астрономічної проблематики, яке спостерігаємо в Україні того часу, слід шукати в самому контексті епохи. В період високого Відродження (XV — XVI ст.)

400

зацікавлення астрономією, як відомо, відчутно зросло. Викликане це було зрушеннями в натурфілософії, великими географічними відкриттями.

На противагу чисто середньовічним поглядам на світобудову, ренесансна астрономія опиралась на античні космологічні системи. Найпопулярнішою була Арістотелева космологія, що визнавала серії концентричних сфер для пояснення обертання зір, Сонця, Місяця і планет. Астрономи, як правило, дотримувалися більш-менш досконалої системи, запропонованої Птолемеєм.

Як показує зміст астрономічної літератури другої половини XV ст., Птолемеєва система всесвіту завойовує щораз сильніші позиції і в середовищі освічених верств української суспільності того часу. Це засвідчують два астрономічні твори, які дійшли до нас з другої половини XV ст.: "Шестокрил" і "Космографія".

Особливий інтерес в цьому плані становить "Космографія". В її основу покладено твір середньовічного англійського вченого XIII ст. Іоанна де Сакробоско (Джона Галіфакса) "Tractatus de sphaera", який був надзвичайно популярним в Європі аж до XVII ст. Написаний латинською, астрономічний трактат де Сакробоско впродовж XIV — XVI ст. був перекладений англійською, італійською, французькою, німецькою, іспанською мовами. В другій половині XV ст. він, як бачимо, став доступним і українському читачеві.

Систему всесвіту "Космографія" подає за Птолемеєм. Небесних кіл дев’ять. Концентричне розташування сфер Птолемея дається в "Космографії" наочно: "Усіє небеса один ув одном, як цибуля". Тим часом "Земля бо у самой середині неба, а не выходить нікодиже из містьца своєго" 11.

Автор "Космографії" наполегливо відстоює думку, що "небеса круглі". Свій погляд він обґрунтовує тим, що якби вони не були круглими, то тоді б траєкторії їхнього руху перетиналися.

Відстоювання автором "Космографії" кулястості Землі було значним кроком вперед порівняно з традиційними візантійсько-середньовічними поглядами, за якими форма Землі визнавалась плоскою. Подібні погляди мали досить значне поширення в той час на Україні, головним чином, завдяки візантійській літературі типу різних "Шестодневів", і особливо "Християнській топографії" Козьми Індикоплова. Цей візантійський книжник наполягав, що Землю "немощно круглообразно порузумівати" 12.

11Історія філософії на Україні. — Т. 1. — С. 178.

12Цит. за: Райков Б. Е. Очерки гелиоцентрического мировоззрения в России. — Москва; Ленинград, 1937. — С. 8.

Вчення про кулястість Землі мало ще один важливий аспект: воно логічно підводило до висновку про неминучість її саморуху. У кулі втілюється найвищий ступінь рухомості, а оскільки Земля має таку форму, то, зрозуміло, легко можна здогадуватися, що вона має властивість рухатися як небесні сфери.

У "Космографії" є ряд деталей, що дають підставу бачити в авторі прихильника еманаційної концепції походження всесвіту. Так у розділі, де описано властивості землі, говориться, що на дві третини землю покриває вода. Над ними гуляє вітер, породжений взаємодією землі, вологи і тепла. Вогонь названий колесом вітру (очевидно, мається на увазі причина руху). В досить оригінальному трактуванні тут наводиться античне вчення про чотири елементи, три з яких становлять засадничу основу виникнення повітря. Походження повітря, як бачимо, поставлене тут не в залежність від творця, а виводиться із сукупної взаємодії земної, водяної та вогняної стихій 13.

Цінність "Космографії" полягала ще й у тому, що в ній на рівні тогочасної астрономічної науки давалося пояснення причини затемнення Місяця і Сонця. В окремій статті цієї праці, присвяченій місячному й сонячному затемненням, вказувалося, зокрема,