Ист. укр. культ. Т.2

81

припускати, що у другій третині XVII ст. Едисанська орда могла виставити до 10 тис. воїнів, Малих ногаїв (Буджацька) — до 2 тис., Едичкульська — до 1 тис. і Джамбуйлуцька (Перекопська) — до 500 воїнів. Їхні озброєння, організація і тактика були подібними до кримських. Походи на українські землі вони здійснювали як у складі кримського війська, так і самостійно.

27Див.: Каргалов В. В. На степной границе. Оборона "крымской Украины" Русского государства в первой половине XVI столетия. — Москва, 1974 — С. 10 — 13.

28Скальковский А. История Новой Сечи или последнего коша Запорожского. — Одесса, 1846. — Ч. 1.

—С. 29 — 30; Його ж. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730 — 1823 гг. — Одесса, 1836. — Ч. 1.

Обряди та звичаї запорозьких козаків. Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках 29. Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

Обрядовими діями обставлялося проведення військових рад запорожців, а також курінних і паланкових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців звичайно в святкові дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня в храмове свято Січі — Покрови, на другий-третій день Великодня. Крім того, збиралися ще термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Починалася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом осавулом великого січового прапора (корогви) та виставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, обмінювалися поклонами і привітаннями.

На виборній раді складання кошовим отаманом і старшиною повноважень супроводжувалося покладанням булави кошовим на шапку біля прапора, а також чорнильниці, печатки і палиці писарем, суддею та осавулом. Коли після обговорення визначали кандидата, кілька запорожців виводили його з куреня на площу, де вручали булаву, від якої обираний повинен був двічі відмовлятися. Довбиш "відбивав честь"

82

новообраному. Під час виборів мали місце дії, які принижували претендента, що передбачалося й ритуалом ініціацій посадових осіб. Зокрема, виведення кандидата супроводжувалося ритуальною лайкою і погрозами, а самі вибори включали ритуал сипання на голову піску і вимащення голови землею 30. Так обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів та інших старшин.

Певні обряди супроводжували військові дії козаків. Зокрема, рішення про початок військових дій вітали салютом з гармат і військовою музикою. Так само зустрічали й проводжали і військових послів сусідніх держав. У поході командир мав на щоглі чайки прапорець, яким подавалися сигнали козакам 31. Виставлення прапора знаменувало також початок і кінець битви. Після повернення з походу на Січі відбувалася подячна церковна служба і поминання загиблих.

Календарні свята запорожці не зустрічали аграрними обрядами, які широко побутували на селі, що пов’язано зі специфікою їхнього способу життя й діяльності. В такі дні відбувалися врочисті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще козаки салютували з гармат і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і старшину, приносили їм подарунки 32. Часто відбувалися кулачні бої.

29Скалькобский А. Указ. соч. — Ч. 1. — С. 215, 318; Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины

ипреданиях народа. — Санкт-Петербург, 1888. — С. 110.

30Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Москва, 1830. — Ч. 2. — С. 66.

31Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — Київ, 1960. — С. 41.

32Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Київ, 1990. — Т. 1. — С. 246 — 247.

Козаки, які жили по зимівниках і займалися сільським господарством, відправляли й традиційні аграрні обряди. Під час полювання та рибальства запорожці виконували пов’язані з цими заняттями обрядові дії, зокрема, умилостивлювали духів стихій, прив’язували мисливські й рибальські роботи до календарної обрядовості, творили різні магічні дії, спрямовані на забезпечення успіху в цих промислах. Відповідні обрядові чинності мали місце і під час війни. Вони зводилися до дій і замовлянь, що, як вважали козаки, берегли їх від куль і шабель ворогів та допомагали розгромити противника.

Частина схарактеризованих тут обрядів відома з джерел кінця XVI ст., інші зафіксовані пізніше, дещо реконструйовано етнографами. Однак є підстави вважати, що в основних своїх рисах козацька обрядовість створювалася одночасно з формуванням козацтва як військового стану.

83

1.5. Культура побуту

Виробництво і побут — дві сторони єдиного процесу життєдіяльності людей. Пов’язана з побутом обрядність була невід’ємною складовою також і побуту. Зумовлені світоглядом обрядові дії були для тодішніх людей так само важливі, як і вся діяльність в сфері побуту.

Типи поселень. Особливості природно-географічних, соціальноекономічних та історичних умов різних реґіонів України зумовили різноманітність форм поселень, садиб та типів житла. На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна та південна. Дослідникам відомо більше десятка городищ (укріплених поселень) з культурним шаром XIII — XV ст. і залишкам земляних валів. На деяких з них життя тривало з доби раннього середньовіччя. Більшість пам’яток датована матеріалами другої половини XIII, частіше XIV — XV ст. У цілому ж городища залишаються мало вивченим типом пам’яток. Дещо краще досліджено неукріплені поселення (селища). Як і в попередній період, розміщувалися вони на перших прирічкових терасах, на підвищеннях, у заплавах великих рік, над невеликими річками чи острівцями, затоками, озерцями. Найчастіше ці підвищення мали вигляд горбків-острівців чи піщаних дюн, що значно ускладнює їхнє дослідження. Іноді селища розташовувалися на місці корінного берега річки, як, наприклад, поблизу сіл Білгородка і Макишин на Чернігівщині 1.

1Горюнов Е. А. Разведка на Черниговщине // Археолог. открытия 1970 г. — Москва, 1971. — С. 287

—288.

Селища, як правило, віддалені від річок лише на декілька десятків метрів, переважно 20 — 40, іноді й менше. Їхні межі при обстеженнях визначалися шурфуванням та розкопами за розповсюдженням культурного шару, ступенем його концентрації. Більшість відкритих поселень на відміну від городищ існували на місці давньоруських селищ, що ускладнювало точне визначення їхніх меж. У другій половині XIII — XV ст. розміри поселень зменшуються. Так, Озарицьке поселення у ранньому середньовіччі розташовувалося на горбах-острівцях. У XIII — XIV ст. воно займало тільки південний горб, а до початку XV ст. розпочалася забудова північного горба. Загальна площа зменшується з 0,8 га в XI — XIII ст. до 0,3 га у XIII — XIV ст., тобто у 2,5 раза. Подібним є поселення Комарівка, центральна частина якого перекривається у XIV — XV ст. могильником. Під час розкопок було розкрито площу 3,5 га, на якій виявлено 36 жител: 12 з них належать до пізнього етапу існування селища 2.

Дослідники зазначають взаємозв’язок сільських типів поселень і форм землеволодіння. Так, у XII — XIII ст. переважали малодвірні поселення, найраціональніші, як гадають, в умовах орного землеробства 3. Житла розміщувалися в один, два, іноді у три ряди.

Через історичні особливості заселення та розвитку господарства центральної зони, зокрема українського лісостепу, де майже до XVIII ст. селяни мали можливість одержувати землю під забудову на основі вільної "займанщини" та інших пільг, тут з’явилися вільні та нерегулярні поселення. Внаслідок аграрної реформи середини XVI ст.

84

на Волині з’явилися села з регулярним розплануванням, в яких наділи селян нарізалися перпендикулярно до забудованої вулиці. У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні. Садиби розміщувалися в долинах річок або на зручних земельних площинах, нерідко на значній відстані одна від одної 4.

Малодвірні поселення, виселки та хутори другої половини XIV — XV ст. мали різне походження. Зокрема, малодвірні поселення на східних і південних окраїнах заселеної частини України виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків великих землевласників. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення пізніше змінили назву "двори" та "дворища" на "хутори" 5. Для сіл цієї території, розміщених переважно у долинах річок і поблизу озер, характерні кілька паралельних вулиць. Численні озера і річки, на берегах яких переважно виникали поселення, безумовно, впливали на конфігурацію і напрямок вулиць 6.

Природні умови поряд із соціально-економічними та етнографічними традиціями краю відіграли важливу роль у спорудженні жител. Нагромаджений останнім часом археологічний матеріал свідчить, що і в лісовій смузі ще в ранньому середньовіччі поруч із наземними зрубними житлами зустрічалися житла-напівземлянки, і що збіг межі типів житла з межою ландшафтних зон лісу і лісостепу спостерігається лише в загальних рисах 7. У XIII — XV ст. як у містах, так і в селах основним будівельним матеріалом на території України було дерево. Про стародавнє житло лісової частини України і частково лісостепової маємо змогу говорити насамперед тому, що деякі його описи збереглися в документах. У XV ст. і пізніше ці райони були найзаселенішою частиною України. Навіть на безлісовому півдні, де будувалися глинобитні житла, де-не-де зустрічалися й зрубні 8.

2 Кубышев А. И. Раскопки средневекового поселения XI — XV вв. у с. Комаровка // Археолог. исслед. на Украине в 1968 г. — Киев, 1969. — С. 239 — 242.

3 Успенская А. В., Фехнер М. В. Поселения Древней Руси // Очерки по истории русской деревни. — Москва, 1956. — Вып. 1. — С. 16 — 18.

4Гошко Ю. Г., Кіщук Т. П., Могитич І. Р., Федака П. М. Народна архітектура Українських Карпат XV

—XX ст. — Київ, 1987. — С. 14.

5 Козакевич М. З. Типи поселень на Українському Поліссі // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. — 1959. — Вип. 4. — С. 24.

6 Там само. — С. 28.

7 Рабинович М. Г. Древний ландшафт и жилище // Сов. этнография. — 1969. — № 2. — С. 17.

8 Приходько H. П. Некоторые вопросы истории жилища на Украине // Древнее жилище народов Восточной Европы. — Москва, 1975. — С. 249.

У XV ст. і наступних періодах в Україні будувалися також житла і господарські споруди, плетені з лози і обмазані глиною 9. Обмазка і білення жител на території України відомі вже з XI-XIII ст. 10

Південноукраїнська територія, що належить до зони лісостепу, внаслідок проміжного розташування, характеризується поєднанням різних типів домобудівництва. Перевалена більшість жител — наземні, у плані — прямокутні чи квадратні, орієнтовані за сторонами світу. Площа в середньому 20 — 30 м2. Вхід у житла часто влаштовувався у вигляді прибудови прямокутної у плані форми і нерідко — як продовження бічної південносхідної чи південно-західної стіни. Печі були глинобитні, але іноді складалися й з каміння. Основна маса жител — однокамерні, але на поселенні Комарівка виявлено трикамерне. Воно складалося із житлового приміщення з піччю і господарського, з’єднаних проходом 11.

Отже, археологічні матеріали XIII — XV ст. свідчать, що уже в цей час сформувався ряд особливостей, що впродовж наступних століть вважалися характерними для українського сільського житла.

85

Житла в містах спершу були дуже подібними до сільських, особливо у передмістях. Однак порівняно швидко типовою для міст стала тричленна структура: замок ("град", "город") — укріплене "місто" (у вузькому значенні слова) — передмістя і приміські поселення. Забудова передмість була назагал подібною до сільської, натомість техніка будівництва центральної частини міст і замків еволюціонувала значно швидше. Тому типові міські і замкові будівлі доцільно розглянути в розділах, присвячених специфіці архітектури окремих періодів.

Народне будівництво. Давні житла і господарські споруди є не тільки пам’ятки культури епохи, а й цінне свідчення того, якою вона була. Вигляд будівель, їхнє планування, призначення кімнат може дати історикові інформацію не тільки про те, як люди пристосовувалися до клімату й створювали умови для праці, але й про родинне життя, повсякденний побут 12. Семантика будівель, будівельної діяльності та пов’язаних з ними обрядів — складова частина семантичного коду культури.

9 Грушевський М. Опис подільських замків 1491 р. // ЗНТШ. — 1895. — Т. 7 — С. 1 — 18.

10Дяденко В. Традиція побілки житла // Народна творчість та етнографія. — 1971. — № 5. — С. 52 —

59.

11Юра Р. О. Найдавніші традиції у плануванні східнослов’янського народного житла // Археологія.

—1971. — № 1.

12Zaremska Я. Warunki mieszkalne // Kultura Polski średniowiecznej XIV — XV w. / Pod red. B. Geremka.

—Warszawa, 1997. — S. 19-32.

Саме в такому плані особливо цікава традиційна народна архітектура. До неї можна зарахувати будівлі сіл, містечок і міст, які споруджували народні майстри, використовуючи при цьому багатовіковий досвід попередників.

Творчість професійних архітекторів також виростала з народного будівництва, але загалом мала специфіку, що спонукає розглядати її окремо.

Народне будівництво на території України в XIII — XVII ст. слабо досліджене, тому що перебіг історії практично не залишив ні самих пам’яток, ні відомостей про них. В основному на це вплинула монгольська навала, набіги татар, війни, внаслідок яких часто зникали цілі міста і села. Були місцевості, де населення тікало в Карпати й Полісся, щоби в роки затишку повернутись у рідні домівки.

Природні умови, ландшафт справляли великий вплив на формування народної архітектури, на характер житлових будівель, їхнє розміщення. В кожному ландшафті формувалися власні моделі народних жител. Для спорудження їх використовували місцеві матеріали. На Поліссі віддавна будували з дерева, в лісостепу — з глини, соломи і дерева, каменю. Кожний матеріал по-своєму вплинув на загальну форму, художнє вивершення споруди.

Про будівництво в XIII — XVI ст. дають уявлення нагромаджені дотепер археологічні матеріали. Бони підтверджують, що в лісовій смузі переважали зрубні житла, хоч траплялись і напівземлянки. На безлісному півдні також споруджували наземні житла, але з глини, лише де-не-де траплялися зрубні. В плані будівлі були прямокутні, орієнтовані за сторонами світу.

На Поліссі, що в XIII ст. було важливою частиною заселеної території, будували найпростіші зрубні споруди — кліті, стебки, однокамерні хати 13. Реліктові зразки будівель такого типу збереглися до наших днів у деяких місцевостях Рівненського і Житомирського Полісся. Кліть — найпростіша зрубна будівля. У плані це квадрат або

86

наближений до нього прямокутник. У клітях селяни тримали одяг, запаси їжі, цінні речі, оскільки ці споруди мали міцний зруб з добре припасованими вінцями. Відомості про кліть знаходимо в деяких літописах, зокрема в "Повісті временних літ". Значення цього слова буває різне: "будинок", "кімната", "келія", "комора". Здавна кліті використовувались як житло. Наприклад, у справі про підпал 1588 р. мешканцями села Борки на Волині місцевого пана Андрія Барановського, колишнього слуги князя А. Курбського, знаходимо свідчення, що поміщик спав у "коморі, або кліті" 14.

13Данилюк А. Українська хата. — Київ, 1991. — С. 21 — 22; Його ж. Релікти давнього будівництва.

—Рівне, 1995. — 80 с.

14Жизнь Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. — Киев, 1849. — С. 291.

Кліті, маючи найпростіші зрубні конструкції, збагатили основними елементами багато будівель — від численних варіантів народного житла до монументальних храмів.

Неподалік від хати ставили стебку — зручну дерев’яну будівлю також під двосхилим дерев’яним дахом. Стіни всередині споруди обмазували глиною, а вздовж відгороджували загородки — засторонки, куди зсипали буряки, моркву тощо. Тут на втоптаній долівці ставили бочки й діжки з квашеними овочами та інші припаси. Під час лютих морозів стебку обігрівали гарячими вугликами, які вносили в скриньці або старому відрі.

Білення стін всередині, наявність стелі, обігрівання приміщень зумовлюють припущення, що колись стебка була поширеним типом житла у східних слов’ян. Це підтверджує походження самої назви, яка, на думку вчених, походить від індоєвропейського кореня на позначення житла. Слово "хата", яке вже впродовж століть всюди на етнічній території українців вживається для позначення народного житла, цілком можливо, залишили нам у спадщину скіфи.

На Поліссі ще у 50-ті рр. XX ст. можна було зрідка зустріти однокамерні хати без сіней. Своїми розмірами і конструкцією вони були подібні до описаних вище клітей і стебок, які служили на певному етапі житлами. Зовні хати не білили глиною, обводили тільки вікна й двері, що надавало їм оригінального вигляду. Про поширеність такого типу житла в минулому свідчать матеріали, зібрані П. Чубинським у середині XIX ст. На Чернігівщині однокамерних хат у цей час було більш ніж половина 15. До наших днів подібна хата збереглася в с. Самари на Волині 16. Про майже тисячолітній досвід такого будівництва свідчать матеріали розкопок у Бересті, Пинську, Давидгородку, Слуцьку і Столині у Білорусі, нарешті в Києві на Подолі, де було відкрито зруби будівель XII — XIII ст. Характеру такого будівництва відповідало господарство, яке ґрунтувалося на збиральництві та підсічному землеробстві.

У другій половині XV — на початку XVII ст. на українських землях відбувається активний розвиток міст, розширюється торгівля, зростає попит на сільськогосподарську продукцію. На Поліссі повсюдно проріджувалися ліси, розчищалися нові площі під забудову й рільництво, збільшується кількість населення. Житло та інші будівлі набувають нових рис, зростає кількість господарських приміщень. На цей період припадає, напевне, і заміна дерев’яного покриття, що стає найпоширенішим, на солом’яне 17.

15Записки Юго-Западного отдела Русского географического общества. — 1884. — Т. 3. — С. 177.

16Йдеться про хату, яку відтворено в секторі "Полісся" Музею народної архітектури та побуту України.

17Данилюк А. Періодизація розвитку народного будівництва Українського Полісся // Народна творчість та етнографія. — 1982. — № 6. — С. 56 — 61.

88

неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега (до рівня дороги). У деяких місцевостях камінь використовували як основний будівельний матеріал для житлових споруд.

Хата: обрядовість, семантика житла. Українська хата — це затишна і мальовнича, найчастіше білена зовні і всередині, будівля, переважно під солом’яним дахом. Всюди вона має видовжену форму. Це тому, що всі приміщення в ній розташовуються найчастіше в такому порядку: хата — сіни, хата — сіни — комора, хата — сіни — хата. Житлове приміщення завжди у плані наближене до квадрата.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях хати відчувається прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — все це знайшло відбиття у глибоко архаїчних, хоч і зафіксованих пізніше, віруваннях, звичаях та обрядах, пов’язаних з вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім.

Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла 21.

21Байбурин А. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. — Ленинград, 1983. — С. 34

—45.

Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. "Нечистим", отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. "Чистими", щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій — пошуків і ворожби.

На Лівобережній Україні, наприклад, з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.

Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. Б демонології ніч виступає як час, коли діють чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, "нечистий дух", диявол бере хліб лише в "нечистому місці", а в чистому ніколи. Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати. Зустрічалися й комбіновані ворожіння, в яких поєднувалися елементи описаних вище. Наприклад, для кожного з чотирьох глечиків води залишали на ніч ще й хліб 22.

89

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині — накривати стіл.

Тип української хати належить до так званого Breithaus ("широкий житловий будинок"), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні 23. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру — сіни.

Українська хата зовні відрізнялася від дещо більших за розмірами, завжди під двосхилим дахом, найчастіше рублених "ізб" росіян середньої смуги Росії. Своїм зовнішнім виглядом вона була наближена до житлових будівель південно-західних слов’ян, де переважало симетричне розміщення приміщень по обидва боки від сіней, хоч траплялося також розташування будівель і по один бік від них. У Чехії були відомі так звані теплі сіни, в яких влаштовували відкрите вогнище або хайло печі. Подібні теплі сіни бували і в козацької старшини.

У документах збереглося багато описів замків. Про фортеці, резиденції палацового типу і міські кам’яниці йтиметься у розділах, присвячених специфіці архітектури окремих періодів. Водночас слід мати на увазі, що до складу замкових або фортечних комплексів входили і житлові будівлі, мало відмінні від сільських чи передміських хат. Ще в першій половині XVIII ст. житло козацької старшини мало чим відрізнялося від житла багатих козаків і міщан. Народна основа житла, як засвідчують джерела, служила базою і для житла багатших людей в XV — XVIII ст. Про те, що навіть старшинські та гетьманські будинки були простими, засвідчують описи "хоромного построя" в Гадячі 1734 р., а також гетьманських "хором" у Глухові 1727 р. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни), в кожній світлиці по чотири вікна і тільки зовнішній вигляд будівлі з "ґанками" навколо, з віконницями, горищами над рундуками і над коморами, відрізняв їх від хати заможного козака 24.

22Сілецький Р. Поставлю хату і кімнату // Берегиня. — 1992. — С. 59-62.

23Щербаківський В. Орнаментація української хати. — Рим, 1980. — С. 14.

24Приходько Н. Некоторые вопросы истории жилища на Украине // Древнее жилище народов Восточной Европы. — Москва, 1975. — С. 246.

Можна також припускати, що і форми дахів, і конструктивні деталі — аркади, галереї, а також їхнє декоративне оформлення — істотно не відрізнялися від масового народного сільського будівництва.

Цікавий опис шляхетського дворика 70-х рр. XVI ст. знаходимо з Волині. У житловому будинку тут було дві світлиці (кімнати) й комора. У дворі, де жили слуги, бачимо хату з сіньми і зведену окремо комору.

Писемні джерела дають нам також певні відомості і про планування житла в XV — XVII ст. В описі Луцького замку з 1552 р. йдеться про дві хати, які стоять поруч; між ними не було сіней, а тільки до однієї з них прироблено комору (хата + хата + комора). В описі замку і містечка Буремля 1573 р. є відомості про житло, що складалося з двох хат і сіней, а в сінях була виділена кімната, під якою розміщувалася пивниця. В люстрації

90

Житомирського староства 1622 р. розповідається про житло з хати + сіней + комори. В інвентарному описі одного з дворів поблизу Володимира 1590 р. є відомості про великий дім, вкритий ґонтою. В плані він мав структуру хата + сіни + хата + комора. В замку був також маленький будиночок, який складався з хати, сіней і комори. З цього видно, що у XV — XVII ст. на території України вже були відомі житла типу "хата + сіни + хата", "хата + хата + сіни або комора".

Можна допускати, що в той саме час спостерігається і дальший розвиток планування житла, зокрема поява двох хат поруч на ширині, хати з ванькиром або комірчиною, виділенням кімнати у сінях 25. Питання появи додаткових приміщень при напільній стіні житлової камери є дуже важливим, бо досі вважали, що виникли вони недавно внаслідок поперечного поділу хати. Аналіз архівних та етнографічних матеріалів показав широке побутування такого плану в Карпатах вже на початку XVII ст. у середовищі дрібної шляхти. У конструктивному відношенні це були зруби-п’ятистінки, що виступали ядром житлових і житлово-господарських будівель.

Археологічні дані останніх років розкривають їхнє давньоукраїнське походження. Рядові дружинники і військові поселенці городищ-фортець та феодальних замків Київської Русі, а пізніше Галицько-Волинського князівства, які в мирний час займались землеробством, проживали разом із сім’ями у клітях оборонних споруд, часто дворядних. Зовнішні кліті в поперечному напрямку були вужчими і використовувались як складські приміщення, а жили у внутрішніх, які були ширшими.

У пам’ятках народної архітектури, що дійшли до нас з минулих часів, є чимало архаїчних елементів. Серед них — "сохи" — високі (до 5 м), роздвоєні вгорі стовпи 26.

25Могитич І. Типи та розвиток будівель селянського двору // Народна архітектура українських Карпат XV — XX ст. — Київ, 1987. — С. 57 — 58.

26Данилюк А. Будівлі "на сохах" // Пам’ятки України. — 1989. — № 3. — С. 36.

Вкопували їх у землю, а в розвилини зверху клали колоду чи брус, на нього навішували "ключини" (дерев’яні жердини із сучками), а пізніше — крокви, з’єднані парами (зарубані), на які лягала площина стріхи. Сохи брали на себе основну вагу даху, зменшуючи навантаження на стіни. "Сошкова" конструкція даху зберігалася донедавна в хатах-землянках на півдні України. Стелі в будівлях не було, тому іноді зсередини було добре видно сохи, сволок і ключини.

Про інтер’єр житла в XV — XVII ст. маємо дуже скупі відомості. В описах замків Скали, Смотрича говориться про побілку світлиць і печей. У житлах, що опалювалися "по-чорному", жили слуги. З цього можна зробити висновок, що й сільське житло назагал було курним 27.

Багато цікавих описів знаходимо в повідомленнях іноземних мандрівників, які відвідали Україну в різні часи: наприклад, шведський посол К. Гільдебрант, який подорожував Україною в 1656 — 1657 рр., писав, що в хаті селянина стояла велика піч, де пекли й варили, а зверху на ній, на овечих шкурах (на старих кожухах) спали діти та челядь, а господар з господинею — на підвищеному тапчані.

Всюди в Україні, за винятком деяких районів Карпат і Полісся, хати білені. Білі стіни добре гармоніювали з сірим солом’яним або дерев’яним дахом. Всередині хати також завжди були охайно побілені, розмальовані кольоровою глиною, оздоблені витинанками, утикані квітками, запашними травами. Німецький географ Йоган Ґеорг Коль, який подорожував Україною 1838 р., писав: "Живуть у чисто вдержаних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що перед кожною неділею миють їх, як це роблять голландці, але ще що дві неділі їх білять. Тому їхні хати виглядають біло, неначе свіжовибілене полотно".