Ист. укр. культ. Т.2

21

XIII ст. для ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси простежуються і в Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах. Романа Мстиславича, який після об’єднання Галичини і Волині закріпив свій вплив також і в Києві, літопис називає великим князем, самодержцем усієї Русі. Слово "самодержець" (докладний переклад грецького слова "автократор") вживалося щодо імператорів Візантії та відображало рівень особистої влади князя. Прагненням до зміцнення міжнародного авторитету диктувалося коронування 1255

р.Данила Галицького і прийняття ним титулу короля.

Утогочасній Західній Європі паралельно з посиленням королівської влади відбувався процес формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне підтвердження прав і ролі у державі феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі матеріалів, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на хід державних подій справляли боярські роди, а подекуди і частина містичів — заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли передовсім відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупованнями, що робили ставку на різних князів. Успіх або неуспіх окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначався співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також: була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, із числа яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того, конфлікт з однією групою бояр змушував князя йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з XIII ст., документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних — і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи слід говорити про чітке розмежування прав власності та політичної влади; не було чітко сформульованих правових актів, що закріпляли б статус і загальні станові права боярства чи містичів. Цілком можливо, що процес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якщо б їхній розвиток не було перервано монгольською навалою. Незважаючи на фрагментарність наявних літописних згадок, чітко простежується вплив тогочасної державності на напрям розвитку культури. Осередками культурного життя були столиці князівств. Переважно в столичних містах були й адміністративні осередки єпископій. Як при князях, так і при єпископах гуртувалися кадри освічених людей, писарів, що здійснювали дипломатичне та інше листування, переписувачів книг. Важливу роль відігравали й двори великих бояр. Підтримка церкви князівською владою і боярами, співпраця князів і бояр з єпископами слугували утвердженню культури і писемності в формах, започаткованих Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями і поширених на Русі після прийняття християнства з Візантії. Водночас взаємини галицьких, волинських, чернігівських та інших князів, а також бояр, з одного боку, з народами Сходу, насамперед половцями, а з іншого — з католицькими країнами Заходу, сприяли міжнародному та культурному взаємообміну, запозиченню від інших народів певних форм матеріальної культури, поширенню нових мистецьких смаків.

Князівства післямонгольського часу. Внаслідок монгольської навали Київщина, Чернігівщина, Половецький степ увійшли до складу володінь Золотої Орди — Улусу Джучі, який з часів правління золотоординського хана Берке (1255 — 1266) став окремою державою, незалежною від монгольської столиці у Каракорумі. Окремі князі, які ще сиділи у Києві в другій половині XIII ст., не мали політичного впливу і були повністю залежними від ординської адміністрації. Проте до кінця XIII ст. Київ залишався

23

До того часу митрополія на Русі була тільки у Києві. Не випадково саме Юрій Львович прийняв королівський титул і став називати себе "королем Русі, князем Лодомирії". Оскільки Лодомирія — це Володимирія, Волинь, історичним центром якої було місто Володимир, то цілком очевидно, що в його розумінні Руським королівством була Галицька земля, що розглядалася як своєрідне ядро східнослов’янських земель.

Галицько-Волинське князівство вело самостійну зовнішню політику, підтримувало взаємини з Польщею, Угорщиною, князівствами Німеччини, а також з Литвою, Тевтонським орденом. Про характер міждержавного листування дають уявлення листи галицьковолинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, які збереглися до наших днів.

Галицько-Волинська держава претендувала на роль продовжувача традицій давнього Києва. Про це свідчить структура літописного зведення, в складі якого до нас дійшов ГалицькоВолинський літопис. Це зведення (представлене такими літописними кодексами, як Іпатський, Хлєбніковський, Єрмолаївський, Літопис Марка Бундура), складається з Початкового Київського літопису ("Повісті временних літ"), Київського літопису XII ст. і, насамкінець, — Галицько-Волинського літопису. Таким чином, кодекси цього типу принципово відмінні від північноруських (російських) типу Лаврентіївського, де після "Повісті временних літ" ідуть літописи про Владимиро-Суздальську землю.

Київське Правобережжя майже до кінця XIII ст. перебувало у сфері впливу ГалицькоВолинської держави. Так, згаданий 1289 р. пороський князь Юрій був васалом волинських князів Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича 6.

Ще на початку XIII ст. у деяких західних джерелах Галицько-Волинську державу називали "королівством". З літопису відомо про коронацію Данила Галицького, королем себе називав також його внук Юрій Львович, натомість Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як "князь Руського королівства" 7.

6 ГВЛ. — С. 610 (Махн. — С. 449).

7 Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси: Сб. материалов и исслед. — Санкт-Петербург, 1907.

Назва "королівство" засвідчує прагнення володарів підкреслити, що князівство було державою з такими самими суверенними правами, як і в європейських королівствах.

Той факт, що Галицько-Волинське князівство функціонувало як фактично самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали, мав величезне значення для збереження і дальшого розвитку культури. Можна лише гадати, якою могла би бути доля Київського та Чернігівського князівств, якщо б їхній самостійний розвиток не був перерваний ординським лихоліттям. У той час, як зміцнювалася державність західних і північних сусідів — Польщі, Угорщини, Литви, межування з Ордою, переходи її військ через територію князівства, грабіжницькі напади з боку ординців — все це знекровило Галицько-Волинську державу, вона впала жертвою експансії із Заходу. При цьому доля Галичини і Волині склалася по-різному. 1340 р. Галичину захопив польський король Казимир III, однак місцевим боярам вдалося витіснити його військо, і до 1349 р. Галичина зберігала відносну самостійність під владою боярина Дмитра Дедька. Останній був старостою Землі Руської при номінальному визнанні зверхності Любарта, який до кінця життя боровся за відновлення ГалицькоВолинської держави. Похід Казимира 1349 р. став початком тривалої війни. За миром 1352 р. Любарт зберіг ще частину Галицьких земель, тоді ж Теребовлю і Крем’янець отримали Коріятовичі, які були його васалами. Але сили були нерівними, і з 1349 р. більша частина Галичини опинилася під владою польського короля Казимира, який спершу намагався не приєднувати цю землю до Польщі, а правити в ній на підставі династичної унії 8. Він титулував себе королем Польщі і Руського Королівства, однак під тиском південнопольських магнатів, які прагнули експансії на

24

Схід, мусив зрештою перейти від політики династичної унії до політики інкорпорації — беззастережного включення галицьких земель до Польського королівства. За Казимира III інкорпорації ще не відбулося. Він змушений був визнати права на королівство за Угорщиною (1350).

У 1370 — 1372 рр. Галичина опинилася під владою угорського короля Людовика Анжуйського, в 1372 — 1379 і 1385 — 1387 рр. правителем Галицької землі був князь Володислав Опольський як васал короля Угорщини. Він був правнуком белзького князя Всеволода Мстиславича і свої’м титулом "господар Руської землі, вічний дідич і самодержець" та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон 9. Одруження 1385 р. польської королеви Ядвіґи з литовським князем Йоґайлою (Яґайлом) призвело до династичної унії Польщі з Литвою. Це, як і загострення боротьби між прихильниками різних династій в Угорщині, створювало сприятливі умови для реалізації польських планів щодо анексії Галичини. В лютому 1387 р. польські війська рушили на Галицьку землю. їм не вдалося, незважаючи на допомогу литовських загонів, здобути штурмом старовинну столицю краю — Галич, проте в ході переговорів воєвода Бенедикт віддав місто полякам, отримавши за це підтвердження своїх прав на земельні маєтки в Галичині. Місцеве населення не було організоване, не мало політичного керівництва, тому його опір не вплинув на хід подій. Таким чином, з осені 1387 р. Галичина, а також Холмщина опинилися під владою Польського королівства.

На Волині з 1340 р. правив князь Любарт-Дмитро Ґедимінович. Він був сином литовського володаря Ґедиміна, проте став православним, прийняв мову і звичаї місцевого населення, яке вважало його своїм, а не чужинецьким князем. До смерті 1384 р. він послідовно боровся за відродження Галицько-Волинської держави 10.

8 Sieradzki /. Regnum Russiae// Kwartalnik Historyczny. — 1958. — № 2. — S. 506.

9 Котляр M. Галицько-Волинська Русь: Істор.-нумізмат. досл. — Київ, 1968. — C. 59 — 64.

10Войтович Л. Етапи політичної історії Волині XIV — XV ст.: Державність. Васалітет. Інкорпорація

//Україна: культ, спадщина, нац. свідомість, державність: Істор. та філолог. розвідки, присвячені 60річчю академіка Ярослава Ісаєвича. — Львів, 1998. — Вип. 5. — С. 154 — 161.

Землі між Дніпром і Прутом, що раніше входили до Галицько-Волинського князівства, в тому числі й Буковина, у другій половині XIV ст. увійшли до складу Молдавського князівства, яке сформувалося саме у цей час. Приблизно з 1387 р. господарі (князі) Молдови перебували у васальній залежності від Польщі; з першої половини XVI ст. Молдавське князівство стало васалом Туреччини. Так, у другій половині XIV ст. змінилася політична приналежність майже всіх українських земель, крім Закарпаття, яке й далі залишалось у складі Угорського королівства.

Велике князівство Литовське та його васали. Оскільки переважна більшість земель України увійшла до складу Великого князівства Литовського, а густо заселена на той час Галичина — до

Королівства Польського, історики XIX — початку XX ст. називали новий період історії України "литовсько-польською добою". Тим самим стверджувалося, що почався тривалий — з перервами майже шість сторіч — бездержавний період в історії українського народу. Проте така загальна оцінка цього часу може бути прийнята лише з великими застереженнями. Якщо в Закарпатті місцеве населення було позбавлене

25

реальних політичних прав, а у Галичині рештки українського боярства порівняно швидко втратили окремий політичний статус, то у Великому князівстві Литовському, не кажучи вже про Молдову, становище було іншим. Устрій та політичні інститути Молдови зберегли чимало зі спадщини Галицько-Волинського князівства. Українська мова у її галицькому варіанті впродовж досить тривалого часу вживалася як урядова у канцеляріях молдавських господарів.

Велике князівство Литовське значною мірою будувалося на устроєвих і культурнозвичаєвих підвалинах, що сформувались і розвинулись у Київській і Галицько-Волинській Русі. За часів формування це князівство підпорядкувало частину білоруських земель, у першій половині XIV ст. — решту Білорусі, а в 60-х рр. XIV ст. — більшість України.

У багатьох випадках місцеве населення, і зокрема боярство, яке ще залишалось основною політичною силою, охоче приймало верховенство великого князя литовського у Вільно, оскільки спершу ця залежність була мінімальною: віленські князі обіцяли не порушувати місцевих звичаїв, стверджували їх спеціальними привілеями, що впродовж певного часу назагал виконувалися. Хоч перехід з-під принизливої влади Золотої Орди у залежність від Литовського князівства часто сприймався як визволення, для усунення монгольського панування було потрібне і збройне втручання литовських князів. Приблизно на 1362 — 1363 рр. можна віднести похід Ольґерда на Київ, внаслідок якого усунуто васала татар — дрібного князя Федора, а Київське князівство передано Володимирові Ольґердовичу. Він карбував власну монету, проводив досить незалежну зовнішню політику 11.

11Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — Киев, 1987. — С. 83 — 84, 137 — 143.

12Переклад за: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1993. — Т. 4. — С. 79.

Мабуть, незабаром після переходу до Ґедиміновичів Києва відбулося приєднання і Східного Поділля до сфери політичних впливів Великого князівства. У ЛитовськоБілоруському літописі про це розповідається так: "Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольґерд, він пішов в степи ("в поле") з литовським військом, побив на Синій воді татар — трьох братів: князя Хачибея, Кутлубугу і Дмитра. Ті три брати — татарські князі — були спадковими володарями (отчичі та дідичі) Подільської землі; від них правили у землі отамани, а баскаки, наїжджаючи, відбирали данину від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольґерда, князь Коріят, який держав Новогородок литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір; з тих Коріятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольґерда й помочию Литовської землі пішли тоді у Подільську землю, а прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам данину давати перестали" 12. Ця розповідь, хоч не позбавлена неточностей, передає загальну атмосферу подій. Зокрема, Коріятовичі також були змушені визнати певний ступінь залежності від татар і погодитися на сплату їм данини. Встановлення на Поділлі влади Коріятовичів було одним з епізодів литовськопольського суперництва за українські землі, оскільки на той час польський король Казимир III тримав союз з татарами.

Ймовірно, в 60 — 70-х рр. XIV ст. внаслідок походу Ольґерда на ЧернігівськоСіверську землю дрібні князівства у західній частині Сіверщини перейшли до князів з династії Ґедиміновичів, натомість у східній частині залишилися дрібні князівства з родини Рюриковичів, за впливи на які змагалися князівство Литовське, Московське і Рязанське. Орієнтація частини місцевих князів і людності на православну Москву посилюється на межі XIV — XV ст., коли центральний уряд і домінуючі верстви Великого князівства

26

Литовського почали активні дії для посилення католицької церкви і політичних зв’язків з Польщею.

Легкість, з якою литовська влада поширювалася на українських землях, пояснюється низкою причин. Зокрема, слід зазначити згадуваний вже консерватизм литовської державної політики. Литовський уряд справді вважав доцільним "якнайдокладніше приладитися до питоменного укладу руських земель, хоч державна еволюція сама, силою факту неустанно робила різні зміни в їх "старині" 13. Чи не найважливішим було те, що литовська влада в той час не сприймалася як чужа, оскільки навіть в центральному литовському уряді, при дворі великих князів литовських вживалася розмовна "руська" мова (в основі своїй середньобілоруська, але в українських землях наближена до української). Ще більшою мірою на цю мову перейшли ті представники литовської династії, які поселилися на білоруських та українських землях і прийняли православну віру. Наприклад, з дванадцяти синів Ольґерда десять, ймовірно, були православними. Литовська династія вважала свою політику в Україні та Білорусі не завоюванням, а "збиранням" земель, подібно до того, як збирали колись розділені частини Київської держави найсильніші князі з роду Рюриковичів. Отже, причиною успіхів литовської політики в українських землях XIV ст. був "руський" на той час характер Великого князівства Литовського. За визначенням М. Грушевського, саме цьому завдячувало воно своїм незвичайним політичним ростом, і він служив йому — доки литовський центральний уряд не змінив своєї державної орієнтації укладенням унії з Польщею 14.

13Там само. — С. 99.

14Там само. — С. 98 — 99.

Рішучу зміну політики Великого князівства Литовського, в тому числі й на українських землях, спричинив згадуваний династичний шлюб князя литовського Яґайла і королеви Польщі, дочки Людовика Анжу Ядвіги. Він пояснювався як прагненням зміцнити своє становище в державі, так і державними інтересами Литви, її конфліктом з Тевтонським орденом, зацікавленістю литовських панів у дальшій експансії на східнослов’янські землі. Зі свого боку, магнати південної Польщі, які мали вирішальний вплив при краківському дворі, намагалися шляхом унії домогтися приєднання Литви до Польщі. І дійсно, згідно з актом Кревської унії 1385 р., Яґайло за згоду на одруження з Ядвіґою зобов’язувався охрестити своїх підданих (малися на увазі насамперед ті литовці, які ще були язичниками), а також приєднати Литовське князівство до Польщі. Таким чином, передбачалася ліквідація литовської державності, чого, однак, Польщі здійснити не вдалося.

Своїм намісником у Вільнюсі Яґайло призначив двоюрідного брата Вітовта (Вітаутаса) Кейстутовича, який в порозумінні із Яґайлом ліквідував удільні князівства в Україні. Впродовж 1393 — 94 рр. він насильно усунув Корибута-Дмитра Ольґердовича з Чернігівського князівства, Володимира Ольґердовича — з князівства Київського, Федора Коріятовича — з Подільської землі. Федора Любартовича, якого вже раніше усунули з Луцька, було позбавлено Володимирського князівства. Хоча Корибутові й Володимирові надано інші землі, найістотнішою стала втрата володінь князями, які спиралися на місцеву людність і мали змогу добиватися фактичного утвердження тих чи інших форм автономної державності. Залишилися в своїх князівствах тільки другорядні князі: Федір Ольґердович у Ратні; Василь Михайлович, син Михайла Наримунтовича, в Пінську; Василь, син Костянтина Ольґердовича, в Чорторийську, Патрикій Наримунтович у Стародубі тощо. По суті, це був перший вирішальний крок у ліквідації тих князівств, що до певної міри можна вважати українськими державними утвореннями з огляду на характер їхньої політики. Водночас Вітовт повів лінію на незалежність Литви від Польщі,

27

але цьому завадила його поразка в битві над Ворсклою з татарами 1399 р. Все ж, згідно з наступними угодами Вітовта з Польщею (Віленсько-Радомська унія 1401 р., Городельська унія 1413 р.), визнавалось існування Великого князівства Литовського, яке, попри залежність від Польщі, зберігало державну окремішність.

Яґайло, зобов’язуючись Кревським актом запровадити католицизм у Литві, надавав привілеї литовським боярам-католикам і зрівнював їх у правах з польськими шляхтичами. Вітовт, прагнучи незалежності Литовської держави, спирався на етнічно литовський елемент, що виявлялося і в його підтримці католицької релігії, оскільки у той час верхівка литовського суспільства вже була католицькою. Зрозуміло, що це викликало незадоволення православних бояр, але за життя Вітовта вони не могли впливати на державні справи. В одному з тогочасних джерел повідомлялося, що Яґайло і Вітовт "тримали русинів у оковах".

Після смерті Вітовта великим князем литовським став Свидриґайло (Швитриґайла), який, будучи католиком, спирався значною мірою на дрібних удільних князів, які залишалися православними. Оскільки польські магнати одразу після смерті Вітовта захопили Західне Поділля з головним містом Кам’янцем (повернуто Великому князівству Литовському 1415 р.), польське військо, очолюване королем Яґайлом, рушило на Волинь і розпочало облогу Луцька. Населення оборонялося вперто, і місто вдалося відстояти. Богдан Рогатинський і деякі інші українські шляхтичі з Волині й Галичини перейшли на бік Свидриґайла, влада якого встановилась у Городлі, Олеську, Збаражі та багатьох інших замках і містах, що раніше були включені до Польської корони. Щоб зміцнити своє міжнародне становище, Свидриґайло вступив у переговори із сусідами Польщі, зокрема з чеськими гуситами. Тим часом восени 1432 р. владу у Центральній Литві захопив Зигмунт Кейстутович, якого було проголошено великим князем. Однак його владу визнали лише литовські землі, натомість українські та білоруські й надалі вважали великим князем Свидриґайла. Як сказано у Литовсько-Білоруському літописі: "Литва посадиша великого князя Жиґимонда Кестутовича на великоє княженіє на Вілні і на Троцех, і князі руськії і бояри посадиша князя Швидригайла на великоє княженіє руськое". Сучасники цю подію сприйняли як поділ Великого князівства Литовського на дві держави: литовську й руську 15.

15 Там само. — С. 204.

Зиґмунт Кейстутович погодився на перехід до Польщі Західного Поділля (де було утворено Подільське воєводство), а також спірних повітів Волині — Олеська, Ратна, Лопатина. Після різних перипетій, збройної боротьби і дипломатичних акцій Свидриґайло остаточно закріпив свою владу на Волині та Східному Поділлі. 1440 р. його право на ці землі визнав новий великий князь литовський Казимир Яґайлович. Волинське князівство зберігало свою окремішність до смерті Свидриґайла 1452 р.

Майже одночасно з визнанням влади Свидриґайла на Волині уряд Казимира Яґайловича пішов на ще одну поступку українським православним боярам: було відновлено удільне Київське князівство, в якому правили Іван Володимирович (1435 — 1440), Олелько Володимирович (1440 — 1454) та його син Семен Олелькович (1455 — 1470). Політичну незалежність князівства і відповідний статус київських князів засвідчували їхні титули "государ отчич" (тобто спадкоємець), "Божією милостью... князь Великого князівства своєго Київського" тощо 16. Ліквідація 1452 р. удільного Волинського князівства і з 1471 р. Київського означала закінчення того перехідного періоду, коли в Україні зберігалися залишки державності у формі князівств — васалів Великого князівства Литовського. Після 1471 р., щоправда, залишилися ще такі невеликі князівства, як Степанське та інші, однак вони лише формально могли вважатися князівствами. Втраті удільними князями колишніх позицій сприяло те, що уряди Литви й Польщі систематично

28

надавали шляхтичам привілеї, що зрівнювали їх з князями. Право зовнішніх зв’язків теж було застережене за центральним урядом.

Наскільки українське панство цінувало атрибути державності у формі удільних князівств, видно з того опору, який чинили кияни литовському воєводі Мартинові Ґаштовту, призначеному намісником до Києва після ліквідації удільного князівства Олельковичів. Великого князя просили надіслати їм як свого представника когось з їхнього князівського роду, в крайньому разі когось із князів "іншої релігії" або когось з королевичів. Це прохання не було задоволене, і кияни тричі намагалися не впустити Ґаштовта, але він таки силою встановив свою владу у Київській землі. В подальшому у спробах відновити удільні князівства частина бояр стала орієнтуватися на допомогу Москви. Такий характер мали змова князів і бояр, в якій брав участь Михайло Олелькович (1481), а також спроба повстання князів на чолі з князем Михайлом Глинським (1508). Удільні князівства, що межували з Московською державою, визнали залежність від московських великих князів, однак були ліквідовані, переважно за правління Василя Івановича (1500 — 1533). Володарі цих князівств здебільшого поплатилися життям, а їхні родини поповнили ряди московської служилої знаті 17.

16Смолій В.А., Гуржій І. О. Зазн. праця. — С. 14.

17Войтович А. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII — XVI ст. — Львів, 1996. — С.

165 — 185, 200 — 201.

По-іншому розвивалася політична ситуація в південних степах і Криму. У 1242 — 1360 рр. у Причорномор’ї степова зона по обидва береги Дніпра та Дністра була зайнята улусами Золотої Орди. Тут виникло кілька міст з поліетнічним населенням, частина якого була українським. Більшість цих міст занепала після походів Ольґерда (1362). У 1362 — 1440 рр. на частині Лівобережжя ще залишались ординці, які утримували і степовий Крим. 1449 р. Кримський улус виділився в окреме ханство ("царство"), що претендувало на всю ординську спадщину. З 1475 р. це ханство стало васалом Османської імперії. З виходом з Прикаспію ногайських орд, їхні рештки, залежні від Криму, зайняли степове узбережжя Чорного моря аж до гирла Дунаю.

До 50 — 60-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. Впродовж XIII ст. — 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафі (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському) і Вичині (в гирлі Дунаю). Її суперниця Венеція у 1356 — 1470 рр. зуміла утримати тільки малесенький кримський порт Провато, пов’язаний з кримською ординською столицею Солхатом (Старим Кримом). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й українським.

З початку XIII ст. до 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. Верхівка його була грекомовною. У гірському Криму існувало князівство Феодоро з центром у Мангупі (початок XIII ст. — 1475), де правила вірменська династія Гаврасів — Таронітів. У XV ст. це князівство було пов’язане з Київським князівством.

Дипломатія княжої доби. Складовою частиною політичної культури була дипломатія. За кілька століть, що передували розглядуваному періоду, дипломатія Київської Русі, а

29

відтак удільних князівств, пройшла значний шлях розвитку, нагромадивши багатогранний досвід. Сформувались основні владні органи із дипломатичними компетенціями, що в описуваний період не зазнали суттєвих змін. У XIII — XIV ст. до них належали: удільний князь, боярська рада, вищі церковні ієрархи і посли. Керував зовнішньополітичною діяльністю в умовах політичної децентралізації правитель удільного князівства, який носив титул князя, а в окремих випадках — великого князя. Після коронації Данила Романовича 1253 р. він почав користуватися титулом "король", який спорадично використовували деякі з його нащадків.

При удільному князеві діяла боярська рада, яка залежно від конкретних історичних реалій кожної волості мала більший або менший вплив на формування зовнішньої політики того чи іншого Рюриковича. Здебільшого князь залучав до вирішення найважливіших питань досить вузьке коло бояр. Листи останнього галицько-волинського князя Болеслава-Юрія II до магістрів Німецького ордену містять імена його найближчих радників: Дмитра Дедька, Михайла Єлезаровича, Васька Кудиновича, Грицька Коссачовича, Бориса Кракули, Юрія Лисого, Ходора та ін.

До найближчих князівських радників належали вищі церковні ієрархи. Радником удільного князя здебільшого був місцевий єпископ. Іноді вище духовенство виступало у ролі посередника між ворогуючими сторонами. Так, 1226 р. митрополит Кирило зумів помирити Михайла Всеволодовича Чернігівського з Олегом Курським. 1247 р. митрополит Кирило погодився виступити посередником між угорським королем Белою і галицьким князем Данилом у питанні укладення миру. Проте 1228 р. митрополит Кирило не зміг відвернути конфлікт між Данилом Романовичем і Михайлом Всеволодовичем Чернігівським та його союзником — київським князем Володимиром Рюриковичем.

Послами призначалися авторитетні й наближені до князя особи, які були посвячені у державні таємниці своїх володарів. Назагал вони належали до найосвіченіших людей часу. Для прикладу можна назвати посла Мстислава Удатного — "премудрого книжника" Тимофія, який 1226 р. зумів блискуче викрити наклеп боярина Жирослава, переконавши повернутися назад галицьких бояр, які втекли до Перемишля. Посольські функції іноді виконували княжі сини. Зокрема, 1209 р. Володимир Ігорович послав до угорського короля Андрія II свого сина Всеволода.

Нерідко послами призначалися люди духовного сану, найчастіше це були вищі духовні ієрархи, як, наприклад, посол Лева Даниловича до Володимира Васильковича 1288 р. — перемишльський єпископ Мемнон. Проте відомі випадки, коли посольські доручення виконували представники рядового духовенства, наприклад, якийсь піп, що був посланий князем Володимиром Ігоровичем до володимирців. Найчастіше послами призначалися бояри із найближчого князівського оточення. Зокрема, послами Данила Романовича виступають Дем’ян, В’ячеслав Толстий, Андрій, Яків, Кирило та інші, які належали до його найдовіреніших осіб. Інколи до посольських місій залучалися іноземці.

Дипломатія цього періоду використовувала різноманітний арсенал форм і методів, значною мірою успадкований від попередніх часів. У першій половині XIII ст. спостерігається завмирання такої поширеної у попередньому столітті форми вирішення найважливіших справ, як міжкнязівські з’їзди. Прихід ординців у половецькі степи і звернення половців до Рюриковичів по допомогу спричинили скликання у Києві 1223 р. міжкнязівського з’їзду. Верховодили на ньому найвпливовіші південноруські князі — Мстислав Романович з Києва, Мстислав Удатний з Галича і Мстислав Святославич з Чернігова, окрім яких, зазначають літописці, були присутні й чимало інших князів.

На відміну від попередніх з’їздів, де значне місце відводилося проблемам упорядкування міждинастичних відносин між Рюриковичами, на цьому основним питанням було обговорення пропозиції половців про спільний похід проти монголо-татар. Князі вирішили, що: "Ліпше нам зустріти їх на чужій землі, ніж; на своїй".

У Лаврентіївському літописі є лаконічна звістка від 1230 р. про перебування багатьох руських князів на з’їзді у Києві. Проте з цього джерела не можна дізнатися про питання,