Ист. укр. культ. Т.2

31

22 ГВЛ. — С. 534 (Махн. — С. 400 — 401).

На особистих зустрічах правителів обговорювалося велике коло питань, проте основна увага найчастіше приділялася взаємовідносинам: з’ясуванню територіальних суперечностей, координації спільних зовнішньополітичних акцій, укладанню союзів. Значне місце відводилось обміну думками про міжнародне становище. Нерідко підсумком таких зустрічей було укладання договорів. Часто в ході двосторонніх зустрічей або після їх закінчення відбувалися бенкети. Перед від’їздом гостя обдаровували подарунками, зокрема Мстислав Данилович "обдарував Конрата гарними кіньми у чудових сідлах і дорогим одягом і давши багато інших дарів, відпустив його із честю".

Якщо хтось із Рюриковичів проїздив чужою територією, загальноприйнятим вважалося переслати через посла привітання князеві цієї землі. Михайло Всеволодович, переходячи територією Данила Романовича, надіслав до нього посла.

У більшості випадків дипломатичні контакти Рюриковичів між собою і з сусідами підтримувалися через послів. До початку XIII ст. в основних рисах сформувалася дипломатична практика ведення переговорів, що у XIII — XIV ст. еволюціонувала дуже повільно.

Найчастіше переговори проводилися через послів усно, князі рідко надсилали один одному грамоти або листи. Перед відправленням з посольською місією послові давалася ґрунтовна інструкція щодо поведінки у різних ситуаціях. Окремо наголошувалося на тому, що він повинен переказати від імені свого володаря без істотних змін, зберігаючи граматичну форму першої особи. Прибувши за призначенням, посол сповіщав про свій приїзд. 1288 р. Лев Данилович прислав до Володимира Васильковича свого посла — перемишльського єпископа Мемнона: "Слуги його [Володимира] сказали йому: "Владика, господине, приїхав". Він запитав: "Який владика?" Вони ж сказали: "Перемишльський, приїхав від брата твого, від Лева". Володимир послав по нього".

На початку аудієнції посол засвідчував повагу свого володаря до його дипломатичного партнера: "Він [Мемнон] увійшов до нього і поклонився йому до землі, кажучи: "Брат тобі кланяється" 23. Часто після цього питали про здоров’я. Найімовірніше у цей час відбувалося вручення вірчих грамот, але, напевно, тільки у тих випадках, якщо послів не знали особисто. Іноді наступним кроком було вручення подарунків від імені володаря, який ініціював переговорний процес. Потім посла запрошували сідати, і він починав "посольство правити". Здебільшого його запитували: "Розкажи, з чим ти приїхав?" Зазвичай він розпочинав свою промову зі слів: "Так тобі говорить..." і майже дослівно переказував від імені свого володаря те, що йому було доручено. Наприкінці аудієнції князь давав відповідь послові, яку той був зобов’язаний якнайточніше переповісти від його імені своєму володареві.

Володимир Василькович "сказав єпископові [Мемнону]: "Скажи князю Леву..." Нерідко посли отримували подарунки: "Володимир, обдарувавши владику [Мемнона], тому що той не бував у нього ніколи, одпустив його" 24. Іноді через послів передавали подарунки їхнім володарям.

Відомий випадок, коли послові довелося виконати досить делікатне завдання: на офіційній аудієнції подати неправдиву інформацію, щоби приспати пильність присутніх, серед яких, ймовірно, були зрадники, що могли переказати її зміст противникові, а у конфіденційній розмові з монархом переказати правдиве повідомлення. 1283 р. Володимир Василькович послав посла до Конрада Земовитовича. Бояри у Конрада були непевні. Щоб вони не подали звістки Болеславові, посол Володимира, приїхавши до Конрада, став йому говорити при всіх його боярах: "Так тобі говорить брат твій Володимир: "Радо б я тобі допоміг за твій сором, але не можна мені: замішання вчинили між нами татари". Після цього посол, взявши князя за руку, стиснув йому руку. Князь, зрозумівши, вийшов з ним звідти. І [посол] почав йому говорити: "Брат тобі так мовить:

32

"Споряджайся сам і човни споряди, щоб переправитися через Віслу, військо [Володимира] буде у тебе завтра" 25.

Повернувшись до свого князя, посол подавав докладний звіт про проведені ним переговори і особливо намагався якнайточніше переказати відповідь дипломатичного партнера. 1288 р. "приїхав до Володимира [Васильковича] посол його в Крем’янець, переказуючи мову Мстиславову" 26.

23ГВЛ. — С. 602 (Махн. — С. 442).

24ГВЛ. — С. 603 (Махн. — С. 442).

25ГВЛ. — С. 586 (Махн. — С. 433).

26ГВЛ. — С. 596 (Махн. — С. 438).

Посол також ділився своїми спостереженнями про стан справ не тільки у князівстві чи королівстві, яке він відвідав, а й у тих землях, через які переїздив.

Загальновизнаною міжнародною нормою дипломатичних зносин була посольська недоторканність, що порушувалася дуже рідко. Коли Ігоровичі надіслали до жителів Володимира якогось попа із зухвалою вимогою видати Романовичів, а обурені володимирці захотіли його вбити, то деякі бояри застерегли їх: "Не личить нам убивати посла" 27. Проте відомий випадок порушення цієї міжнародної норми. Під час об’єднаного русько-половецького походу у степ 1223 р. поблизу м.Заруба військо зустріли ворожі посли. Вони намагалися переконати князів, що воюють тільки із половцями, пропонуючи їм укласти мирний договір, щоб у такий спосіб зруйнувати русько-половецький союз. Можливо, саме підступний задум монголо-татар, спрямований на роз’єднання і наступне почергове знищення своїх противників, спричинив спалах гніву серед руських князів, внаслідок чого послів вбили. Слід зауважити, що наступне посольство було прийняте і відпущене з дотриманням дипломатичних норм. Звістки пізніх літописів про вбивство київським князем Михайлом Всеволодовичем татарських послів 1239 р. багатьма дослідниками слушно ставляться під сумнів.

Під час дипломатичних зносин посли користувалися при потребі утриманням і засобами пересування за рахунок князя, до якого вони відряджалися. Вважалося неприпустимим приймати послів на чужій території. Зокрема, Данило Романович, йдучи 1253 р. походом у Сілезію, відмовився зустрітися у Кракові з папськими послами, сказавши: "Не личить мені бачитися з вами на чужій землі" 28.

Часто міжкнязівські з’їзди, двосторонні зустрічі правителів і посольські місії завершувалися укладанням договорів. Хоча до наших днів вони майже не дійшли, проте наявні джерела дають змогу певною мірою реконструювати їх. Здебільшого це були союзницькі договори. Один з них укладений угорським королем Андрієм і галицьковолинським князем Романом Мстиславичем. Окрім військово-політичного союзу, він передбачав, що в разі смерті одного з правителів, його союзник піклуватиметься про родину й державу загиблого, а при потребі надасть притулок вигнанцям. Іноді за таких же обставин правителі домовлялися про одруження своїх дітей.

Важливою темою переговорів були сюзеренно-васальні відносини. Угоди такого характеру укладалися не тільки між Рюриковичами, але й між руськими князями з іноземними монархами. Мазовецький князь Конрад Земовитович визнав себе васалом володимирського князя Володимира Васильковича. Про це свідчать його слова, звернені до смертельно хворого сюзерена: "Господине, брате мій, ти ж був мені замість батька. Поки ти тримав мене під своєю рукою, своєю милістю, завдяки тобі, господине, я князював і тримав свої городи, від братів відділився і був грізний". Тоді ж Конрад Земовитович звернувся з проханням до Володимира Васильковича, щоб у нього з його спадкоємцем — Мстиславом Васильковичем — були збережені васальні відносини у

33

попередньому вигляді: "щоб мене, за твоєю милістю, прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене в моїй кривді так же, як і ти, господине мій, стояв за мене у моїх кривдах" 29.

27ГВЛ. — С. 490 (Махн. — С. 370).

28ГВЛ. — С. 552 (Махн. — С. 412).

29ГВЛ. — С. 598 — 599 (Махн. — С. 440).

Часті війни Рюриковичів між собою та з іноземними державами і народами потребували по їх завершенню юридичного врегулювання у вигляді мирних договорів. Княгиня Анна, втікаючи з малолітніми дітьми до Польщі, хвилювалася, що "Роман був убитий у ляхах, а Лешко миру не уклав" 30. Натомість Галицько-Волинський літопис схвально відгукується про Мстислава Даниловича, який "тримав мир з навколишніми землями: з ляхами, з німцями і з Литвою". Іноді мирний договір передбачав обмін полоненими. Так, Данило Романович повернув угорському королеві Белі захоплених у битві під Ярославом знатних полонених.

У договорах іноді узгоджувалися правила ведення війни. 1229 р. Данило і Василько Романовичі та поляки поклялися, що на випадок збройного конфлікту "не брати ляхам руської челяді, а русам — лядської" 31.

Здебільшого договори між християнськими правителями затверджувалися хресним цілуванням. Данило Романович, домовившись 1233 р. з Ізяславом Мстиславичем та Володимиром Рюриковичем про спільні дії проти угорців, закріпив цю угоду взаємною присягою у церкві. Укладаючи мирні договори з нехристиянськими народами, Рюриковичі вимагали від них заручників. Так, під час походу 1256 р. на ятвягів до Данила прийшли посли від цього племені, пропонуючи мир і даючи заручників.

До наших днів дійшло дуже мало пам’яток дипломатичного листування. Найчисленнішу групу серед них становлять булли римського папи Інокентія IV, адресовані галицько-волинським князям Данилові та Васильку Романовичам, яких він титулує "світлійшими королями". Основною темою цих послань була пропозиція про перехід ГалицькоВолинського князівства під релігійну зверхність Риму. Інокентій IV також порушив ряд інших тем, зокрема він дозволив Романовичам повернути захоплені у них землі, здійснювати богослужіння на просфорах, Василькові — перебувати у шлюбі з дружиною, яка була з ним у третьому ступені спорідненості тощо. Проте у буллах мало уваги приділено наданню допомоги галицько-волинським князям у їхній боротьбі з монголо-татарами. Окрім Інокентія IV, ряд інших римських пап: Інокентій III, Григорій IX, Олександр IV, Іоанн XXII, адресували південноруським Рюриковичам свої послання, присвячені здебільшого релігійній тематиці.

Збереглося кілька листів останніх галицько-волинських князів — Андрія і Лева Юрійовичів та Болеслава-Юрія II — до великих магістрів Німецького ордену. Вони присвячені, в основному, підтриманню союзницьких відносин.

Дипломатія цієї епохи використовувала різноманітний набір методів, значною мірою успадкований від попередніх століть. До найпоширеніших належало створення військовополітичних союзів. Інколи це були досить нетривалі коаліції, організовані для здійснення чергового походу проти котрогось з Рюриковичів. Іноді вони об’єднували значну кількість князів. Так, 1206 р. проти княгині Романової та її синів виступили "Всеволод Чермний із своїми братами і Володимир Ігорович із своїми братами, і Мстислав Романович із Смоленська... Рюрик із Ростиславом та Володимиром із своїми племінниками" 32. Важливе значення при створенні військово-політичних союзів належало родинним зв’язкам, зокрема військовий конфлікт 1210 р. у Галицькому князівстві дослідники небезпідставно розглядають як війну волинської гілки Мономаховичів з Ольговичами.

34

30ГВЛ. — С. 490 (Махн. — С. 370).

31ГВЛ. — С. 513 (Махн. — С. 386).

32ПСРЛ. — Москва, 1962. — Т. 1. — Стлб. 426.

Нерідко Рюриковичі закликали до участі у воєнно-політичних союзах іноземних правителів, зокрема своїх західних сусідів — угорського короля або польських князів. Особливо часто вони брали участь в таких коаліціях у період боротьби молодих Романовичів за повернення батькової спадщини. Деякі Рюриковичі укладали союзи з половцями, особливо часто їх закликали до спільних походів Ольговичі, а також Мстислав Удатний. Із середини XIII ст. дедалі частіше руські князі вступають у союзницькі відносини з балтійськими народами, зокрема з литовськими князями. Відомі випадки, коли союзи були досить тривалими. Данило Романович багато років аж до своєї смерті підтримував союзницькі відносини із мазовецьким князем Земовитом. їхні наступники також зуміли зберегти цей союз.

Важлива роль у складних зовнішньополітичних і дипломатичних комбінаціях Рюриковичів належала династичним шлюбам. Здебільшого такі шлюби укладалися з метою встановлення або зміцнення союзницьких відносин. Особисті почуття відігравали у княжому середовищі невелику роль. У джерелах наявні звістки про численні династичні шлюби, укладені Рюриковичами як між собою, так і з іноземними володарями. Траплялися випадки, коли руські князі одружувалися зі своїми близькими родичками. Василько Романович взяв за дружину Дубравку, з якою був у третьому ступені спорідненості. Поширеними були династичні зв’язки Рюриковичів із західноєвропейськими володарями.

Одним з найефективніших дипломатичних методів вважалося вміння роз’єднати противників. Результативно втілити його у життя вдалося Данилові Романовичу 1229 р., коли він від коаліції, спрямованої проти нього, яку очолив київський князь Володимир Рюрикович, зумів відколоти хана Котяна. До половецького правителя було надіслано послів з проханням: "Отче, припини цю війну, помирися зі мною" 33. Котян відійшов від коаліції, що значною мірою вплинуло на невдалий наслідок походу.

33 ГВЛ. — С. 510 (Махн. — С. 384).

Так само монголо-татари намагалися розколоти русько-половецький союз 1223 р., двічі надсилаючи послів, які хотіли переконати Рюриковичів, аби вони покинули своїх степових сусідів. Таку саму невдалу спробу здійснили ятвяги 1249 р. під час руськомазовецького походу на їхні землі. Вони надіслали до Данила Романовича посла Небяста, пропонуючи: "Залиши нам ляхів, а сам піди мирно із нашої землі", але ятвяги отримали відмову.

Важливе значення надавалося забезпеченню нейтралітету потенційних союзників своїх противників. Готуючись до боротьби з Лешком Білим, Данило Романович звернувся по допомогу до тестя — Мстислава Удатного, але отримав відмову. Старший Романович сподівався, напевно, на іншу відповідь, але нейтралітет галицького князя у майбутньому воєнному конфлікті він собі забезпечив.

Політичні конфлікти здебільшого вирішувалися воєнним шляхом. Проте у джерелах наявні звістки і про дипломатичне розв’язання деяких суперечок поміж Рюриковичами. Найдокладніше у Галицько-Волинському літописі описано владнання конфлікту між Мстиславом Даниловичем і Юрієм Львовичем. Після смерті Володимира Васильковича

35

останній, всупереч заповіту покійного, на початку 1289 р. захопив Берестейщину. Певною мірою йому посприяли берестяни, вчинивши заколот. Мстислав Данилович вирішив використати всі можливі способи мирного врегулювання протистояння, але, напевно, маючи сумнів щодо позитивних наслідків своїх дипломатичних зусиль, він майже одночасно послав пороського князя Юрія за татарами. Першим кроком Мстислава було відрядження посла до Юрія Львовича, який, зокрема, сказав: "Адже ти сам добре чув, і твій батько, і все військо чуло, що мій брат Володимир віддав мені всю свою землю і міста після своєї смерті... Я ж хочу привести татар, а ти сиди. Якщо не поїдеш подоброму, то по-злому таки поїдеш". Згодом Мстислав направив до Лева Даниловича як посла володимирського єпископа, щоб переказати такі слова: "Скажи мені, брате мій: чи по своїй волі твій син сів у Бересті, а чи за твоїм повелінням? Якщо виявиться, що за твоїм повелінням він це вчинив, то говорю тобі, мій брате, не таючись: послав я привести татар і сам готуюсь [до війни]..." Лев, наляканий таким перебігом подій, запевнив Мстислава: "Син мій... без мого відома так вчинив.., але про це, брате мій, не журися, пошлю я до нього: нехай піде син мій геть із города". Після цього він негайно відрядив гінця до Юрія пороського із наказом повернутися. Тоді ж Лев наполегливо вимагав у свого сина: "Поїдь геть із города, не губи землю, мій брат послав привести татар. Якщо не поїдеш геть, то і я буду помічником своєму брату проти тебе" 34. Ці слова вплинули на Юрія Львовича, і він ранком наступного дня залишив Берестя.

Встановлення монголо-татарської зверхності над руськими князівствами спричинило деформацію дипломатичних відносин між ними. Плано Карпіні так писав про тогочасну ситуацію: "Не тільки правитель татар... або намісник його, а й всілякий татарин, що проїздить через цю землю, виступає ніби зверхником над жителями, особливо той, хто вважається у них знатнішим. Більш того, вони вимагають і забирають без будь-яких умов золото і срібло і все інше..." 35 Яскраво ілюструє перебування Рюриковичів під монголотатарською зверхністю розповідь Галицько-Волинського літопису про похід хана Телебуги наприкінці 1287 р. у Польщу. Золотоординський правитель "надіслав до задніпровських князів і до волинських — до Лева, і до Мстислава, і до Володимира, наказуючи їм йти разом із ним на війну. Тоді всі князі перебували у неволі татарській... І коли прийшов він до Горині, то зустрів його Мстислав з питтям і з дарами. І пішов він звідтіля, обминувши Крем’янець, до Перемиля. Тут його зустрів князь Володимир із питтям і дарами на р. Липа. Потім наздогнав його князь Лев коло Бужковичів із питтям і дарами" 36.

34ГВЛ. — С. 610 — 611 (Махн. — С. 449).

35Карпини Плано. История Монголов // Путешествие в Восточные страны Плано Карпини и Рубрука.

—Москва, 1957. — С. 56.

36ГБЛ. — С. 591 (Махн. — С. 435).

Нерідко монголо-татари, посилаючи за правителями підкорених земель, вимагали негайного прибуття у великоханську ставку. Перебування у монголо-татарських правителів завжди пов’язувалося для Рюриковичів із смертельною небезпекою. Після загибелі Михайла Всеволодовича широкого розголосу набула смерть, ймовірно внаслідок отруєння, Ярослава Всеволодовича 1246 р. у ставці монгольського імператора. У Любецькому синодику знаходимо імена князів, які загинули за подібних обставин. Чернігівські Ольговичі, які перебували у значно більшій, ніж Романовичі, залежності від монголо-татар, були змушені їздити в Орду для отримання ярликів на князювання. Нерідко їх примушували підкорятися татарським законам навіть у сімейному житті. Відомий випадок, коли внаслідок доносу був страчений чернігівський князь Андрій, а

36

коли до Батия приїхав його молодший брат з дружиною померлого, то останнього примусили взяти її за жінку згідно з татарським звичаєм.

Дипломатія південноруських князівств XIII — XIV ст. володіла різноманітним арсеналом форм і методів, що помітно вдосконалювалися у цей період. За рівнем розвитку вона не поступалася дипломатії тих держав, з якими Рюриковичі підтримували міжнародні відносини.

Недостатньо досліджено дипломатичні звичаї доби правління на Волині Любарта Ґедиміновича, досить обмежені й відомості про дипломатію князівств наприкінці XIV — першій половині XV ст., що перебували у васальній залежності від великих князів литовських. Проте є підстави вважати, що в цей час поєднувалися усталені та нові звичаї, витворені тогочасною політичною реальністю й еволюцією культурної орієнтації.

У складі Литовського князівства: 1471-1569 рр. Протягом 1440 — 1447 рр. унії між Великим князівством Литовським і Польським Королівством не існувало, а з 1447, коли Казимира Яґайловича обрали польським королем, її було відновлено у формі персональної унії. У цей період Польща і Велике князівство Литовське вважалися цілком самостійними державами, але мали спільного монарха. Таке становище зводило певну перепону на шляху експансії польських панів на схід, але, з іншого боку, верхівка литовського боярства, хоч і намагалася зберегти окремішність своєї держави, орієнтувалася на допомогу католицької Польщі з різних мотивів, в тому числі й щоб утримати своє привілейоване становище в країні, де більшість населення сповідувала іншу релігію. Навіть дрібні князі з династії Рюриковичів витіснялися з їхніх володінь і замінялися князями з роду Ґедиміновичів. Хоч ще 1432 р., під час боротьби Польщі зі Свидриґайлом, було видано привілей про зрівняння руських панів з католицькими, в уряді і на всіх вищих посадах й надалі переважали литвини-католики. Латинські єпископи були членами ради князівства, а православні до неї не допускалися. Посади на етнічних литовських землях, зокрема жмудських старост, ніколи не надавалися православним, натомість в етнічних українських та білоруських землях дуже часто високі урядові посади передавали литовцямкатоликам. Жодного разу православні не були допущені до таких найвищих посад, як віленський воєвода або канцлер князівства, а посаду маршалка лише раз обіймав православний — Богдан Сакович. Все це доводить, що вже у XV ст., особливо ж у першій половині XVI ст., незважаючи на наявність слова "руський" у титулах князів, Велике князівство Литовське не було "литовськоруським", як це подають деякі історики 37.

37 Любавский М. Н. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — Москва, 1915. — С. 85 — 89.

Не слід недооцінювати ролі литовської династії та наближеної до неї литовської аристократії, а також польських впливів, що об’єктивно протидіяли білоруськоукраїнським. Православна релігія, до якої належала більшість населення у князівстві, визнавалась, але привілейованою стала релігія католицька, яку сповідувала тільки меншість. Отже, ліквідація залишків державності (удільних князівств) означала й закріплення нерівного становища українських і білоруських земель Великого князівства Литовського. Якщо ж йдеться про Галичину у складі Польського королівства і Закарпаття у складі Угорського королівства, то тут не існувало жодних правових гарантій їхнього окремого статусу. Ситуація не змінилась і тоді, коли після поразки під Могачем (1526)

37

більша частина угорських земель була окупована османами. Західні окраїни Угорщини, Словаччини й західна частина Закарпаття опинилися під владою австрійських Габсбургів. У східних комітатах колишнього Угорського королівства на румунських й угорських землях утворилося Трансільванське князівство, де панували угорські феодали у васальній залежності від Турецької імперії. Східні райони Закарпаття увійшли до числа так званих провінцій, приєднаних до Трансільванії. Кордони між цісарськими землями і комітатами, приєднаними до Трансільванії, нерідко мінялися, однак це не впливало істотно на становище жителів Закарпаття. Війни між військами Габсбургів і прибічниками трансільванських князів лише погіршували і без того важке становище населення. Незважаючи на часті зміни політичних кордонів, всевладними господарями у всіх частинах Закарпаття залишалися угорські феодали.

Українсько-білоруські елементи в устрої та культурі Великого князівства Литовського залишалися найвпливовішими на початковому етапі, коли воно було не централізованою державою, а своєрідною федерацією земель і князівств. Слід також мати на увазі, що і після ліквідації династичних удільних князівств у Великому князівстві Литовському зберігався традиційний устрій. Функціонувало давнє право, значною мірою засноване на нормах "Руської Правди" і канонічного права Київської Русі. Коли 1529 р. право було кодифіковане в Першому Литовському статуті, то він, крім давньоруських норм, містив також чимало засад, запозичених з українсько-білоруського та литовського звичаєвого права. Другий (1566) і Третій (1588) Литовські статути зберегли багато з цих норм, хоч сприйняли чимало і з польського права, а також з розроблених європейськими правознавцями доби Відродження нових правових засад. Скасування основних уділів не похитнуло "усталеного віками князівського авторитету" 38. Продовжували номінально існувати деякі удільні князівства Рюриковичів і Ґедиміновичів (Степанське, Вишневецьке, Порицьке та ін.) з певними ознаками державності (васали, військо, митниці, судочинство), поступово зливаючися з іншими приватними володіннями. Успадковані права на володіння відрізняли "головних княжат" від князів — власників маєтків, наданих великим князем поза межами родових гнізд 39. Князівський стан був зацікавлений у збереженні давніх традицій княжої влади і в нових умовах — коли формувалися нові верстви панівного класу — пани (власники успадкованих отчин) і загал шляхти.

38Яковенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — Київ, 1993. — С. 76.

39Там само. — С. 100.

Люблінська унія та її наслідки. Еволюція адміністративного устрою українських земель відбувалась у напрямі зміцнення політичних впливів шляхти земель і воєводств. Органом шляхетського самоврядування стали сеймики шляхти, що діяли в Руському воєводстві і в його окремих землях (Львівській, Перемишльській, Холмській, Галицькій) вже з 30-х рр. XV ст. У Великому князівстві Литовському з 1564 р. вони були впроваджені в кожному повіті. Сеймики, без сумніву, мали істотне значення, виражаючи інтереси місцевих шляхтичів, і в тому числі, якщо йдеться про Правобережну Україну, інтереси православної шляхти. Але в цілому фактичне посилення позицій Польщі у Великому князівстві Литовському відбувалося саме шляхом поширення на Литву польських зразків устрою. Це сприяло витворенню у князівстві шляхетського стану. Шляхта Великого князівства Литовського, в тому числі й Правобережної України, прагнула здобуття привілеїв не менших, ніж ті, що їх мала шляхта у Польському королівстві. Тому шляхта Великого князівства Литовського почала підтримувати плани Польщі, спрямовані на

38

державне об’єднання Корони (Польського королівства) і Великого князівства Литовського. Тиск з боку шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні з Росією і побоювання втратити українські та білоруські землі змусили погодитися на унію Великого князівства Литовського з Польщею також і тих магнатів князівства, які спершу виступали проти неї. Всупереч опорові впливових магнатів, насамперед українсько-білоруських князів, унію було проголошено 1569 р. у Любліні. Згідно з її умовами Велике князівство Литовське і Польське королівство об’єднувалися в одну федеральну державу — Річ Посполиту. Представники шляхти на загальнодержавному сеймі стали обирати польського короля, який одночасно був великим князем Литовським (від часу Люблінської унії виборчі та інші сейми відбувалися у Варшаві). Велике князівство Литовське й після об’єднання зберігало істотну автономію, однак його територія зменшувалася наполовину: напередодні Люблінської унії Підляське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства було відібрано від Великого князівства Литовського і включено до Корони — польської частини Речі Посполитої. Щоправда, за новими воєводствами Корони зберігалися певні автономні права, а також можливість користуватися Литовським правом у судочинстві, використовувати в органах управління "руську" мову.

Незважаючи на проголошення формальної рівності князівства і Корони, Велике князівство Литовське опинилося у залежному становищі. Виявом цього було, зокрема, те, що при королівському дворі найчастіше переважали впливи польських магнатів, а в об’єднаному сеймі Речі Посполитої князівство мало не більш як третину голосів.

Із земель, де переважало україномовне населення, у складі Великого князівства Литовського після Люблінської унії залишилися тільки Південне Полісся і частина Підляшшя. Отже, майже вся заселена територія нинішньої України, крім Закарпаття, Буковини, Чернігівщини та північно-західних окраїн, опинилася у складі Речі Посполитої, а польські магнати і шляхтичі отримали право набувати землі в Україні і в такий спосіб збільшувати свої володіння і посилювати впливи.

Річ Посполита включала Польщу, Литву, Білорусь і більшість земель України, але з часом її стали називати "Річчю Посполитою двох народів". Йшлося про так звані політичні народи — польський і литовський, а точніше два "шляхетські народи", оскільки влада у країні належала шляхті Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Хоч формально Річ Посполита була польсько-литовською державою, її дедалі частіше називали Річчю Посполитою Польською, та й самі поляки об’єднання Польщі з Литвою сприймали тоді й пізніше як розширення Польщі 40.

40 Див. карту розширення території Польщі у польському історичному атласі (Historyczny Atlas Polski, ряд видань).

Після переходу українських земель зі складу Великого князівства Литовського до Корони на цих землях (Київське, Волинське і Брацлавське воєводства) чинним залишався Другий Литовський статут, ухвалений, як згадувалося, 1566 р., а з 1588 — Третій Литовський статут. Після поширення влади Польщі на Чернігівське воєводство 1618 р. дія Литовського статуту розповсюдилася і на ці терени. Формально багаті й дрібні шляхтичі були рівноправними, але найвпливовішою частиною шляхетського стану залишилися магнати, серед яких значну частину становили представники старовинних князівських родів. Магнатам належали величезні маєтки, вони призначалися на вищі державні посади: воєвод, старост, каштелянів та ін. Крім того, як правило, саме магнатам передавалися для управління і користування прибутками державні маєтки (королівщини). Той, хто тримав комплекси таких маєтків (так звані неґродові старости), поступово отримував значні адміністративні права. Міський стан, хоч користувався самоврядуванням у межах громад окремих міст, також опинявся в обтяжливій залежності від магнатів-старост у

39

королівських містах, не кажучи вже про приватні міста, населення в яких і формально було "підданими" власників міст — магнатів або шляхтичів.

Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що українські землі Речі Посполитої загалом не мали політичної репрезентації, проте досить істотне самоврядування мала шляхта окремих воєводств, земель і повітів. Інколи шляхтичі українських воєводств (крім, у багатьох випадках, Руського і Белзького, де українська шляхта була в меншості) на своїх сеймиках виставляли однакові вимоги, відмінні від вимог сеймиків Великого князівства Литовського і польських воєводств Корони. Коли б випадки малої солідарності були частішими і послідовнішими, це сприяло б еволюції устрою Речі Посполитої в об’єднання не двох "політичних народів", а трьох — польського, "литовського" (фактично литовськобілоруського), і "руського" (тобто українського). Якщо таке комусь і спадало на думку, то спроба реалізації припала вже на час підготовки Гадяцької угоди 1658 р. з її постулатом створення третього суб’єкта федерації — Великого князівства Руського.

Отже, наявність шляхетського самоврядування, а також привілейована позиція в регіонах князів та інших магнатів певною мірою стримували централізаційні дії уряду. Натомість значна частина населення симпатизувала королівській владі більше, ніж місцевим шляхтичам і магнатам, свавілля яких сприймалося як найобтяжливіша риса устрою Речі Посполитої 41.

Водночас з формальним розширенням привілеїв шляхти відбувалося фактичне зростання могутності магнатських родів. Останню третину XVI — першу половину XVII ст. визначають як час спалаху князівського авторитету в Україні. Маєтності українських князів перетворюються на щось подібне до колишніх уділів — такою великою була реальна влада "удільних князів нової генерації" 42.

41На ґрунті типових для тієї доби уявлень про "доброго володаря" стало можливим виникнення легенди про королевича Владислава як захисника православних. Див.: Флоря Б.Н. У истоков легенды о королевиче Владиславе // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, державність. — Вип. 5. — С. 649

—654.

42Яковенко Н. М. Зазн. праця. — С. 115, 118.

Серед них залишилися "напівкоролями" Збаразькі, Заславські (які успадкували землі Острозьких), Вишневецькі, Корецькі та ін. Проте навіть у час зростання фактичної могутності головних князів, на службі в яких перебували не лише шляхтичі, але й дрібніші князі, утверджувалися певні структури самоврядування різних соціальних груп, які зберегли станові привілеї.

Муніципальне самоврядування на основі Магдебурзького права, цехи і братства, діяльність селянських громад, навіть структури земського і повітового самоврядування шляхти — все це деякі дослідники вважають зародковими формами громадянського суспільства. Певна аналогія тут справді є. Адже все це були структури, що не входили до державної адміністрації, і хоч добивалися від неї "привілеїв" — санкцій на своє функціонування, в окремих випадках протистояли владним структурам або були формою тиску на них. А, як відомо, саме самоорганізація суспільства для захисту від офіційної влади і для впливу на неї розглядається як вияв наявності громадянського суспільства. Проте, якщо йдеться про православну більшість населення, то чи не найістотнішою формою самоорганізації українців і білорусів в Польсько-литовській державі лишилася православна церква (пізніше також і греко-католицька). Навіть за умов, коли ієрархія з власної волі або вимушено була цілком лояльною до королівської влади або інших державних установ, об’єктивно церковні установи, до яких належали адміністрація і судочинство у справах, регламентованих канонічним правом, а також пов’язаних з охороною моралі, були протиставленням офіційним структурам. До певної міри це була

40

"держава в державі". Власна церква була тим "царством духа", що обмежувало політичну експансію і культурні впливи католицизму, який був під охороною і покровительством державної влади. Саме традиційна православна церква, попри всі існуючі вади, стала гарантом самозбереження народу в умовах відсутності власних національних політичних установ. Утім поява таких установ була справою часу.

Козацька республіка. Наступний етап історії української державності пов’язаний із запорозьким козацтвом. Як відомо, Українська козацька держава сформувалася в середині XVII ст. внаслідок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло у всенародну війну проти польського панування в Україні. Проте окремі елементи соціального устрою й адміністративних структур, що були використані в ході будівництва гетьманської держави 1648 р. і наступних років, зароджувалися та формувалися впродовж попередніх десятиріч.

Запорозька Січ, зміцнівши, ставала осередком військової сили, яка не тільки фактично була незалежною від центральної влади Речі Посполитої, а й нерідко вступала з нею в конфлікт. На землях, що їх контролювала Січ, формувалися особливі суспільно-політичні відносини, які дозволяють дослідникам кваліфікувати Запорожжя як своєрідну республіку, в якій засади військової демократії фактично визначали функціонування управління, звичаєве право, побут тощо 43. Після сформування реєстрового козацтва, яке польський уряд і магнати хотіли протиставити Запорозькій Січі, поступово витворилися територіальні адміністративні округи, в яких суто військова організація поєднувалася з цивільною територіальною адміністрацією. Зокрема, у другій чверті XVII ст. у полках реєстрових козаків були сотенні містечка, в яких отамани не тільки очолювали козаків, а й здійснювали адміністративну владу над усім населенням. Таким чином, формувалася структура, що була використана пізніше у гетьманській державі.

Як засвідчують документи 1616 — 1622 рр., у Канівському, Богуславському, Черкаському, Корсунському, Переяславському староствах так звані непослушні становили більшість людності: королівські ревізори скаржилися, що ці люди, оселившись на міських і королівських землях, "ніякої повинності і послушенства не віддають" 44.

43Смолій В. А., Гуржій І.О, Зазн. праця. — С. 15.

44Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Київ, 1954. — С. 45.

Уході козацьких виступів кінця XVI — першої половини XVII ст., які нерідко переростали у загальнонародні рухи, в зоні повстань формувався місцевий адміністративний апарат, який служив меті боротьби з польсько-литовською Річчю Посполитою, навіть і в тих випадках, коли повстанці декларували свою лояльність королю

іприводом для виступів проголошували лише зловживання магнатів, їхніх старост та адміністраторів.

Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця імператора Еріха Лясоту), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі

— угоду, що складалася з двох присяжних листів — Коша (у договорі "Війська") та Кримського ханства. Йшлося про гарантії ненападу і допомогу у разі нападу іншої держави 45.