Отвертий лист до гал. Української молодіжи

І.Франко

Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобіднійших формах життя в Росії, величезна дієва задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу — українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу иньших націй, відки-б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в як найширшій мірі і в як найшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жадна нація і жадна, хоч і як сильна, держава не може состояти ся.

Величезні трудності тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої осьвітньої традиції, без перейнятого осьвітними і народолюбними думками духовенства, без популярного і висшого письменства, яке могло би бодай на першій горячій порі заспокоювати всі духовні потреби величезної маси, без преси, яка могла-б ясно держати і систематично боронити стяг національности та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалянгу вповні сьвідомих і на висоті сучасної осьвіти стоячих репрезентантів у законодатних ділах, і без міцної опори в лавах народу та інтелігенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинитися в ролі ковала, на якому ріжні чужі молоти вибиватимуть свої мельодії, або в ролі крілика, на якому ріжні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів.

От тут і стає перед нами, Галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелі, велика історична задача — допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях і потім, у початках, у закладинах великої праці — здвигнення нашої національної будови в усій її цілости. Перед Вами стоїть задача й обов’язок — віддячити ся російській Україні за все те духовне й матеріальне добро, яке вона доси давала нам. Чи і заскілько ми почуємо ся до того обов’язку, чи і на скілько совісно, розумно, обдумано візьмемо ся до його сповнювання, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної заняти місце в хорі иньших культурних націй.

Ми мусимо навчити ся чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офіціяльних кордонів. І се почуте не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомити ся з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знанє твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, льокальним болем і радували ся кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.

Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним житєм. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам иноді здавало ся що ми — вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. …

Всі наші національні та громадські питання мусять улягти основній переміні, коли впадуть дотеперішні китайські стіни, які ділять нас від України. Наша література і преса мусить перейти на висший рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом літератури і преси, що виробив ся в Росії не вважаючи на цензурний тиск, а може власне завдяки йому. Тісніші, частіші, близші зносини з закордоновими Українцями мусять виробити у нас ширший, свобідні ший світогляд, щиріші і свободнійші товариські форми, як ті, що виробили ся у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-німецькими впливами. Наш голосний, фразеольогічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глубоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею.

1905 р.⁴