Питання для самоконтролю

1. Що таке індукція?

2. Які існують види індукції?

3. Наведіть приклади індуктивних умовиводів.

4. Дайте визначення неповної та популярної індукціі.

5. Що таке математична імовірність?

6. Які ознаки логічної імовірності?

7. Що таке причинний зв’язок?

8. Проаналізуйте дію методу встановлення причинних зв’язків.

9. Що таке метод єдиної подібності?

10. Дайте визначення гіпотези та назвіть її основні види.

11. Яку гіпотезу можна вважати науковою?

Бібліографічний список

Основна література: 1, 8, 3.

Додаткова література: 1, 3, 4, 6, 12, 14, 16.

Тема 6. Логічні основи теорії аргументації

План

1. Аргументація і доведення.

2. Критика і спростування.

3. Суперечки.

4. Стратегія і тактика аргументації та критики.

5. Правила аргументації і критики, доведення і спростування.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Соціально-політичному життю людей притаманна поліфонія думок, поглядів, точок зору і т.д., яка є своєрідним свідченням культурного плюралізму. І все ж, заради певних цілей і потреб, людині необхідно намагатися усувати відмінність у поглядах. Таких ситуацій безліч: наукові конференції, судові засідання, слухання в парламенті, переговори з приводу політичних, економічних проблем, не кажучи вже про ситуації повсякденного життя.

Для позначення процесу обміну протилежними думками часто використовують слово “суперечка”. Саме у ситуаціях суперечок найчастіше застосовуються процедури доведення і спростування, аргументації і критики. Побіжно охарактеризуємо деякі форми суперечок.

Дискусія – найчастіше, наукова суперечка двох або декількох людей, під час якої з'ясовують і зіставляють різні точки зору з метою пошуку правильного вирішення спірного питання, або ж з метою пошуку істини чи, принаймні, наближення до неї.

Під диспутом сьогодні розуміється публічна суперечка двох людей з приводу наукового або суспільно важливого питання. Слово “дебати” найчастіше застосовують у політичній сфері (наприклад, “парламентські дебати”). Часто цим словом позначають суперечки, що виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях і т.д.

Полеміка дещо відрізняється тим, що має на увазі не стільки усунення відмінностей у поглядах (переконаннях), скільки боротьбу протилежних точок зору з приводу певного питання. Мета полеміки - не пошук істини, а прагнення, перш за все, до максимального обґрунтування своєї тези і спростування тези іншої сторони.

Перебуваючи в стані суперечки, люди керуються різними методами і переслідують різні цілі. Тому можна говорити про:

а) суперечку заради істини (тобто діалектичну суперечку, де слову “діалектика” надають його первісного значення, а саме, “мистецтво досягнення істини в бесіді”);

б) суперечку, мета якої – просто переконати іншу людину;

в) суперечку заради перемоги в суперечці, тобто “еристичну” суперечку. Її мета – взяти гору над “супротивником” за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. В еристичній суперечці керуються різними мотивами, перемога може бути потрібною для демонстрації своєї принциповості або для свого самоствердження. Отже, еристика (від грець, еns – суперечка) – це мистецтво проведення суперечки;

г) суперечка заради суперечки. Це свого роду “спорт” або вид розваги. Тут не є важливими ні власне предмет суперечки, ані її мета. Найважливішим є факт перебування в стані суперечки.

Сторони, які сперечаються, називаються, відповідно, пропонентом і опонентом.

Пропонент, або протагоніст – той, хто висуває, обстоює деяку тезу.

Опонент, або антагоніст – той, хто заперечує.

Зазначимо, що не будь-яку ситуацію суперечки (тобто ситуацію обміну протилежними думками і намагання усунути розходження у поглядах) характеризують як аргументативну дискусію.

Аргументативна дискусія – це така форма суперечки, яка здатна зробити внесок в інтелектуальний прогрес. Вона відбувається переважно на платформі розуму з використанням раціональних засобів обґрунтування.

У найширшому значенні термін “аргументація” вживається для позначення процесів обстоювання пропонентом деякого твердження з метою доведення того, що це твердження є істинним, слушним.

Поруч із терміном “аргументація” нерідко використовують термін “доведення”.

Доведення (на відміну від аргументації) – це логічна операція обґрунтування істинності одного твердження (судження, гіпотези, концепції) за допомогою інших істинних і зв'язаних з ним суджень шляхом побудови відповідного міркування.

Доведення– це завжди правильне міркування, в якому відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування (такі міркування називаються демонстративними).

Доведення є окремим (особливим) випадком аргументації, позаяк аргументація може здійснюватися не обов'язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних аргументів. Аргументація не буде доведенням або у випадку використання лише правдоподібних (недостовірних) аргументів, або у випадку недемонстративних міркувань.

Термін “доказове” міркування часто застосовується як синонім наукового “мислення”. Протилежністю науковому мисленню є віра.

Віра – прийняття думок інших людей без достатньої критичної перевірки під впливом інтересу, традиції, навіяння. Слід також зазначити, що доказовість людського мислення пов'язана з такою важливою його рисою як переконливість. Доказовість і переконливість думки, хоча і мають спільну об'єктивну основу, закономірності об'єктивного світу, за своєю природою різні.

Доказовість – це логічна риса мислення, а переконливість – психологічна риса, що ґрунтується на логічній і фактичній достовірності.

Доведення здійснюється у формі умовиводу або системи умовиводів, елементами якої можуть бути умовиводи різних форм і видів.

У разі порушення першого і другого правил виникає помилка, яка має назву "підміна тези" (ignoratio elenchi). Така підміна може здійснюватись як свідомо, так і ненавмисно. Суть її полягає у тому, що замість висунутої тези формулюється інше положення, яке видається за прийняту тезу, і тоді доводять не тезу, а це положення.

Помилка підміни тези має свої різновиди:

а) Логічна помилка: "аргумент до людини" (argumentum ad hominem). Суть її полягає у тому, що замість доведення чи спростування висунутої тези вдаються до авторитету або характеристики рис людини, яка має відношення до того, про що йдеться у тезі.

б) Логічна помилка: "аргумент до публіки" (argumentum ad publicum). Суть її також полягає у заміні логічного аналізу справи психологічним впливом на почуття людей з тим, щоб викликати співчуття або осуд певної справи і цю реакцію прийняти за доведення істинності певного положення. Прийом цей найкраще вдається щодо людей, у яких почуття беруть гору над логікою. Чим нижчий рівень логічної культури людини, тим слабкіший логічний контроль і самоконтроль, тим легше подібна людина ототожнює доведену тезу і таку, що сильно діє на її почуття, з іншою тезою, яка повинна бути доведеною.

в) Логічна помилка: „хто дуже багато доводить, той нічого не доводить" (qui nimium probat, nihil probat). Суть її полягає у тому, що замість тези доводиться інше дуже широке положення, причому, доводиться таким чином, що з наведених аргументів випливає не лише теза, а й якесь протилежне, або зовсім хибне положення.

Наприклад, для доведення хибної тези: "Мова не пов'язана з мисленням", використовують аргумент: "Мова не тотожна мисленню". У даному випадку береться загальне положення, яке не може бути використане у цьому доведенні. Крім того, відсутність тотожності між мовою і мисленням зовсім не заперечує їх зв'язку.

3. Теза не повинна містити суперечливі судження. Це правило випливає із закону суперечності і закону виключеного третього і має силу тоді, коли теза формулюється не в одному судженні, а у цілій системі.

Аргументи доведення (спростування) повинні бути судженнями істинними; істинність їх має бути безсумнівною, доведеною.

Порушення цього правила веде до таких помилок:

а) "основна помилка" (eror fundamentalis). Суть цієї помилки полягає в обґрунтуванні тези заздалегідь відомими хибними аргументами (доказами);

б) "випередження основи" (petitio principii). Суть її полягає у тому, що у ролі аргумента використовується положення, яке саме ще потребує доведення, і істинність якого залежить від істинності доводжуваної тези. Найчастіше ця помилка зустрічається у формі "порочного кола у доведенні" (circulus id deraonstrando).

Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Можливою помилкою при порушенні цього правила є хід думки „від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно". Виникає вона в разі порушення вимог закону достатньої підстави, тобто тоді, коли для доказу використовуються судження, які є істинними лише у певному відношенні, а не за будь-яких умов і обставин.

Загальним правилом і основною вимогою по відношенню до демонстрації доведення є необхідність наявності відношення логічного слідування між аргументами і тезою.

Оскільки логічний зв'язок аргументів з тезою протікає у формі дедукції, індукції і аналогії, то логічна коректність демонстрації залежить від дотримання правил відповідних умовиводів.

У загальному вигляді відсутність логічного зв'язку між аргументами і тезою називають помилкою, що „не випливає" (поп sequitur).

У разі порушення правил умовиводу, у доведенні виникають типові помилки, прикладом яких є:

а) "занадто поспішне узагальнення" (в індуктивній формі доведення);

б) "почетверіння термінів" (у дедуктивній формі доведення) та інші помилки, які докладно розглянуті вище у розділі "Умовивід".