6.7. ФЛЮВІОГЛЯЦІАЛЬНІ ВІДКЛАДИ
Відклади льодовикових водних потоків називають флювіогляці- альними (від лат. fluvius — річка і glacialis — льодяний). Талі води льодовиків утворюють систему водотоків, які розмивають моренний матеріал, обкочують і сортують його в просторі.
Грубі уламки — дрібнозернисті піски з гравієм, галькою відкла- даються біля кінцевих морен, далі на великих площах накопичу- ються однорідніші піски і нарешті — тонкозернисті піски і супіски. Такі відклади утворюють зандрові поля. Великими зандровими по- лями є Мещерське, Прип’ятське, В’ятське Полісся. Склад відкладів залежить від швидкості потоків, тривалості відкладання і потужно- сті льодовика.
Ці відклади характеризуються чіткою шаруватістю, сортованіс- тю, безкарбонатні, не містять валунів.
Зандрові відклади різного гранулометричного складу істотно рі- зняться за складом порід, мінералів. Грубоуламкові — це уламки різних порід. Піщані відклади представлені переважно кварцом, супіщані та суглинкові крім кварцу містять ще й глинисті та інші мінерали.
Потужність водно-льодовикових відкладів коливається від 1 – 2 до 20 м.
Ґрунти, які утворюються на цих відкладах, характеризуються низькою родючістю. Вони бідні на гумус, елементи живлення, ма- ють низькі вологоємкість і ємність вбирання.
До водно-льодовикових відкладів належать стрічкові глини, які формуються в прильодовикових озерах. Вони складаються з найдрі- бніших часточок, вимитих талими водами льодовиків. Для них ха- рактерне багаторазове чергування дрібнопіщаних і мулуватих ша- рів, що пов’язано із сезонністю їх накопичення. Грубизна стрічок (шарів) коливається від 0,5 до 1,5 мм. Кожна пара стрічок — це ре- зультат річного накопичення осадів у озері. Якщо такі відклади не засолені, на них формуються досить родючі ґрунти.
Покривні суглинки поширені в зоні льодовикових відкладів. Походження їх дискусійне. Вважають, що це продукт фізичного вивітрювання морен в умовах холодного клімату. За гіпотезою К.Д. Глинки та інших дослідників, вони мають водно-льодо- викове походження. Покривний суглинок складається з матеріа- лу, перетертого льодовиком і перевідкладеного талою водою льо- довиків.
Ці породи значно поширені в Європейській частині Росії. На півночі вони досягають тундрової зони, на півдні — межі макси- мального зледеніння. Для них характерне покривне залягання на морені.
250
На відміну від моренних суглинків вони мають жовто-бурий ко- лір, добре сортовані, шаруваті. Межа між мореною і суглинками рі- зка. За гранулометричним складом — це пилуваті суглинки і пилу- ватий супісок, дуже рідко — глини. В їх складі переважає фракція крупного пилу (0,05 – 0,01 мм) — до 40 – 55 % загальної маси поро- ди, кількість мулуватої фракції коливається від 10 до 35 %.
Умінеральному складі переважає кварц — 35 – 40 %, кількість польових шпатів становить 10 – 15, важких мінералів — 2 – 5 % (останнє припадає на глинисті мінерали). Вони переважно безкар- бонатні, за валовим хімічним складом близькі до кислих та ультра- кислих порід.
Ємність вбирання цих порід залежить від їх гранулометричного складу і приблизно така сама, як у лесових порід. У складі обмінно- увібраних катіонів переважає кальцій.
Узв’язку зі значним вмістом мулу вони під час зволоження си- льно набухають, під час висихання — розтріскуються, для них ха- рактерні значно менша пористість, ніж для лесів, слабка водопро- никність, висока капілярність.
На покривних суглинках утворилися підзолисті, дерново- підзолисті та сірі опідзолені ґрунти, часто перезволожені.
6.8. ЕОЛОВІ ВІДКЛАДИ
Під впливом геологічної дії вітру формуються еолові континен- тальні відклади, серед яких виділяють леси та еолові піски.
Еолові піски здебільшого є перевіяними відкладами річок, морів, озер, елювію. Для них характерна добра сортованість за зернистіс- тю. Це переважно дрібно- та тонкозернисті піски, в яких кількість часточок 0,05 – 0,25 мм становить 80 – 99 %, а пилуваті часточки майже відсутні, зерна відносно добре обкочені, жовтого, жовтувато- коричневого або червоного кольору з косою шаруватістю. Потуж- ність їх найбільша в пустелях, де вона може досягати декількох де- сятків метрів.
Мінеральний склад їх досить різноманітний, залежить від порід, з яких утворилися ці піски, умов руйнування та перенесення. За мінеральним складом залежно від співвідношення в них кварцу та інших мінералів їх поділяють на моно- та полімінеральні. До моно- мінеральних належать ті, які на 98 – 100 % складаються з одного мінералу. Переважно такими є кварцові піски, дуже cтійкі до вивіт- рювання. Це давні піски, які послужили матеріалом для давньо- алювіальних відкладів річок Дону, Дніпра, Волги та їхніх приток.
Полімінеральні — молоді піски, що залягають біля підніжжя молодих гір Альпійського орогенезу. До їх складу входять кварц, якого не більше 90 %, польові шпати, слюди, глауконіт та інші мі- нерали, що піддаються вивітрюванню. Від їх мінерального складу
251
залежать хімічний склад пісків, вміст елементів живлення, накопи- чення глинистих мінералів, напрямок процесу ґрунтотворення, ро- дючість ґрунту.
Для них характерні дуже низька ємність вбирання, високий оки- сно-відновний потенціал, що сприяє процесам мінералізації органі- чних речовин і гальмує накопичення гумусу. Низький вміст гумусу в пісках пов’язаний також зі малим вмістом колоїдів.
Для цих пісків характерні високі водна і повітряна проникність, низькі вологоємкість, підсмоктування води по капілярах. Піщані ґрунти безструктурні, мають низьку буферну здатність. Специфіч- ною особливістю пісків є те, що вони дуже рухливі, тобто без рос- линності піщані часточки переміщуються під дією вітру. Вітер у цьому разі відіграє роль вторинного чинника, оскільки переробляє піски, які утворилися за рахунок інших процесів. Тому не всі геоло- ги вважають еолові піски таким самим генетичним типом, як і де- лювіальні, алювіальні, пролювіальні, флювіогляціальні, морські, вулканогенні.
У лісостеповій та степовій зонах на пісках під лісами формуються підзолисті ґрунти тільки в умовах надмірного зволоження, в авто- морфних ландшафтах — дернові слабкорозвинені та дернові розви- нені ґрунти зі слабко диференційованим профілем.
Леси і лесоподібні суглинки. Термін «лес» (Loe β), що означає
«нетвердий», «слабкий», «пухкий», запропонував німецький учений К. Леонард у 1823 р.
Лес — порода проблематичного походження, цій проблемі понад 150 років. Ще й досі вчені сперечаються з приводу походження та властивостей лесів. До вирішення цієї проблеми вчені залучали майже всі екзогенні і деякі ендогенні процеси. За підрахунками М.І. Крігера, є понад 20 гіпотез походження лесів, які можна поді- лити на три групи: еолову, водну, ґрунтову.
Групу гіпотез еолового походження південноросійського лесу роз- робив П.А. Тутковський. Вона пов’язана з геологічною дією вітру, який переносив пилуватий матеріал із поверхонь льодовиків, де він перевідкладався на інших територіях. Більшість дослідників, які вивчають українські леси, визнають еолове їх походження (А.М. На- боких, В.Д. Ласкарєв, В.І. Крокос, Г.Г. Махов, В.В. Докучаєв).
Теплий лес — це пил, перенесений і перевідкладений із повер- хонь пустель на інші території.
Група гіпотез водного походження лесів включає алювіальну, флювіогляціальну, озерно-льодовикову, озерну, морську, делюві- альну.
Автором гіпотези ґрунтового (елювіального) походження лесів є Л.С. Берг. За цією гіпотезою, лес утворюється в умовах жаркого клі- мату, де відбувається деградація ґрунтів і перетворення їх на породу.
252
Всі гіпотези походження лесів або абстрактні, або однобічні, і то- му не можна запропонувати універсальну теорію їх утворення.
Накопичений в останні роки фактичний матеріал дає змогу встановити, що в складі лесів і лесоподібних суглинків слід виділя- ти різні генетичні типи залежно від провідного процесу їх утворен- ня тобто лес є типом породи, природа якої полігенетична.
Леси — дрібноуламкові, пухкі відклади світло-палевого, жовто- сірого, жовто-бурого кольору, однорідні, пористі, нешаруваті, карбо- натні.
Умінеральному складі лесів виділяють:
³первинні мінерали — польові шпати, слюди, кварц, піроксени, рогову обманку та ін.;
³вторинні мінерали — глинисті, карбонати, сульфати, фосфати, гідрати оксидів заліза, силіцію, алюмінію.
Вміст органічних речовин незначний.
Упороді переважають зерна кварцу, їх понад 50 %, карбонати кальцію (7 – 15 %) представлені в основному кальцитом, що нако- пичується в породі у вигляді конкрецій, стягнень, білих борошнис- тих мас, білозірки та ін.
Ухімічному складі кількість оксидів силіцію становить 60 – 70 %, кальцію — 4 – 15, алюмінію — 6 – 12, калію — 2 – 2,5, заліза — 6, магнію — 3, натрію — 2, фосфору — 0,1 – 0,5 %. Вміст азоту не пере-
вищує 0,01 %.
Угранулометричному складі лесів переважає фракція крупного пилу — понад 20 %, вміст фракції мулу коливається від 5 до 30 %, а піску — 1 – 5 %. У вертикальному розрізі гранулометричний склад породи однорідний, у географічному плані спостерігається його важ- чання з півночі на південь, від легко- до важкосуглинкового.
Текстура лесів макро- і мікропориста. Загальна пористість стано- вить 48 – 60 %, щільність 1 – 2 г/см3. Кут природного укосу їх — до
90°, тому їм властиве обвалювання по вертикальних площинах і легке розмокання у воді, що спричинює швидку ерозію. Порода має специфічну фільтраційну властивість: вертикальна фільтрація пе- реважає над горизонтальною. У разі зволоження леси дуже швидко змінюються в об’ємі, просідають, що супроводжується корінними змінами їх структури, яка здатна дуже швидко поновлюватися.
Потужність лесів на території України у пониззях досягає 35 м, на підвищених ділянках зменшується, а на високих сходить нані- вець (Донецький кряж та ін.). У Китаї потужність лесів сягає від декількох до 100 і більше метрів (400 – 500 м). Потужність лесових порід значно менша і рідко перевищує 15 – 20 м.
За рельєфом леси залягають на річкових терасах та межиріччях, передгір’ях, у підніжжях гір, на окраїнах пустель.
253