Українське населення під час війни

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії.

Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 року тут функціювало 3381 підприємство, то 1915 — лише 2849. На 1917 рік з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів були без коней.

У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки впродовж 1916–1917 років 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було вкладено в підприємства Донбасу.

63. Державницькі ідеї в програмних засадах Головної Української Ради та «Союзу визволення України»

У пропаганді української державницької ідеї та прагненні втілити її в життя ініціаторами були західноукраїнські політичні діячі. Ще напередодні Першої світової війни українські представники вели переговори з віденськими політичними й урядовими діячами стосовно поділу Галичини на західну та східну частини за національною ознакою. Розв’язати це питання вони сподівалися з початком війни. Представники Національно-демократичної, Радикальної та Соціал-демократичної партій створили у Львові 1 серпня 1914 р.

Головну українську раду (ГУР), яка повинна була стати єдиним представницьким органам українців в Австро-Угорщині. У проголошеному маніфесті ГУР наголосила на загарбницькій меті Росії стосовно Галичини і чітко визначила власну політичну позицію. ГУР провела переговори з австро-угорським урядом щодо створення національного збройного формування легіону Українських січових стрільців. У легіон записалося 28 тис. добровольців, однак правлячі кола імперії, усвідомлюючи кінцеву мету українців, обмежили чисельність цього військового формування, -воно становило 2,5 тис. вояків. Метою формування легіону було не лише продемонструвати лояльність до Габсбурзької монархії, а й створити інструмент представництва, який мав би стати фактором української дипломатії та політики під час війни, а також після її закінчення.

Створення Союзу визволення України (СВУ), який мав уособлювати від початку діяльності безпартійну політичну репрезентацію інтересів України перед державами Троїстого союзу і загалом перед європейськими державами. Члени союзу визволення України вважали його зародком українського уряду і дипломатичним представництвом майбутньої Української держави, а тому мали намір тісно контактувати з державами Троїстого союзу. Від цих держав, на їх думку, можна було одержати матеріальну допомогу, але за умови, що цей борг сплатить у майбутньому самостійна Україна. СВУ розгорнув широку політичну діяльність, зокрема пропаганду в низці країн світу ідеї створення незалежної України. Пропагандистська діяльність Союзу визволення України в європейських державах дала певні результати: європейська преса заговорила про Україну, українські проблеми викликали інтерес серед громадськості Німеччини, Болгарії, Румунії та інших держав. Союз, з одного боку, зазнавав труднощів у взаєминах з австрійським урядом, оскільки він здебільшого орієнтувався на майбутню Польщу, а не на Німеччину. З іншого – з окремими галицькими діячами у нього склалися напружені відносини, хоча загалом Союз працював у повному контакті зі Загальною Українською Радою. Зрештою, австрійський уряд не хотів розуміти далекосяжних планів СВУ. Така позиція Австрії весною 1915 р. призвела, зрештою, до розриву Союзу визволення України з офіційними австро-угорськими колами. Найбільшим успіхом у діяльності СВУ можна вважати його роботу в таборах військовополонених на території Німеччини й Австрії, де утримували десятки тисяч українців – вояків російської армії. Йому вдалося домогтися, що військовополонених українців зосереджували у спеціальних таборах, головними з яких були Фрайштадт і Дуна-Сердетель в Австрії та Раштат, Зальцведель і Вецляр у Німеччині. В 1917 р. вдалося організувати спеціальні табори для полонених українських офіцерів у Ганновер-Гмінден (Німеччина) і Йозефштадті (Австрія).