Причини революції[ред. • ред. Код]

Найширше, найбільш загальне й філософське формулювання причин Російської революції 1917 зводиться до невідповідності між автократичним, самодержавним ладом та потребами 20 століття. Революція 1905—1907зазнала поразки й не вирішила цієї проблеми.

У Російській імперії не бракувало людей, які бажали змінити своє становище. Економіка країни швидко зростала в період між революціями. В результаті, буржуазія, права якої обмежувала станова система, накопичила значні ресурси, а старорежимний уряд, незважаючи на деякі спроби реформ, не сприяв росту її багатства. Селянство, яке становило 80% населення країни, бажало отримати землю, відібравши її у поміщиків. Робітники прагнули 8-годинного робочого дня та покращення умов праці. Ідеологічно впливовий прошарок освічених найманих працівників, який у Росії називають інтелігенцією, прагнув зрівнятися в правах із дворянами й демократичних свобод за європейським зразком. Пригноблені народи імперії, тепер уже не були бідними, бажали національного самовизначення.

Хоча більшість росіян радо вітала війну, та тривалий конфлікт виснажив ентузіазм. Солдати більше не хотіли віддавати свої життя за інтереси царя в далеких краях, і до 1917 почалося масове дезертирство. Як дезертири, так і солдати російської армії та флоту, маючи зброю в руках, були суттєвим фактором у розвитку революційних подій.

Безпосереднім приводом до революції послужила непопулярність цариці Олександри, яка управляла державою, поки цар Микола II залишався на фронті. Її управління було хаотичним, вона часто змінювала міністрів, крім того весь народ знав про її стосунки з авантюристом Распутіним. Самого Распутіна вбила 29 грудня 1916 група російських аристократів.

Наслідки для України[ред. • ред. Код]

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Окрім незначних епізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з'ясуванням своїх сил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти сил Тимчасового уряду. Після цього війська вірні Тимчасовому уряду капітулювали. В результаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України — страшно подумати»^[10]

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ «визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою. Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, — писалося в Маніфесті, — визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно»^[11].

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з'їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з'їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів «робочих і крестіян» та «Союза спасєнія отєчєства» провели власний з'їзд Рад^[12]. На цьому з'їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

• про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України;

• про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації;

• про те, що «Україна повина становити федеративну частину Російської республіки»^[13].

Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України — УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харковавислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісарВолодимир Антонов-Овсієнко^[14].

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну. Провідний керівник більшовиків Л. Д. Троцький так пояснив ці дії^[15]:

Перший універсал Центральної Ради і автономія України Весна — початок літа 1917 р. Ознаменувалися поглибленням української революції. Тимчасовий уряд і політичні кола, які стояли за ним, не були зацікавлені у вирішенні національного питання. Не мали такої зацікавленості ні меншовики, ні російські есери, котрі очолювали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Що ж до більшовиків, то вони підтримували національний рух лише настільки, наскільки він був спрямований проти Тимчасового уряду і розхитував його владу. Але більшовики не поділяли кінцевої мети цього руху — федеративної перебудови Росії і створення в її складі Української демократичної республіки. Більшовики продовжували обстоювати ідею унітарної соціалістичної республіки. За цих обставин Центральна Рада та її периферійні органи виступали як альтернативна сила щодо Тимчасового уряду та всіх, хто його підтримував. Важливим етапом розвитку національної революції був Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917 р). Делегати доручили Центральній Раді добиватися від Тимчасового уряду автономії України. 16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда делегацію, очолювану одним із її керівників В. Винниченком. Делегація вручила Тимчасовому уряду вимогу погодитися на проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Однак ця вимога була відкинута. Такий крок дістав цілковиту підтримку і кадетів, і російських меншовиків та есерів, зокрема їхніх місцевих організацій в Україні. Шовіністична політика Тимчасового уряду викликала обурення серед солдатів. Делегати II Всеукраїнського військового з'їзду зібралися на Софійському майдані на молебень і заприсяглися не повертатися до своїх частин без визнання автономії України. Центральна Рада 10 червня схвалила й урочисто проголосила на Всеукраїнському Військовому з'їзді Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущого», названий пізніше Першим універсалом. Універсал проголошував автономію України й закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні. Об'єднання з новою Росією мало відбутися на федеративних засадах. Кожне село, волость, повітова й земська управи мали встановити зв'язки з Радою. Оголошувалося про відмову передавати податок до центральної казни і запровадження одноразового податку на «рідну справу». Українські організації повинні були об'єднати зусилля з демократично обраними організаціями інших національностей. «Уся свідома й напівсвідома Україна за тих днів стала на коліна й молитовно, в захваті визволення, в запалі смілості, в високій, піднесеній готовності до боротьби, до творчості заспівала «Ще не вмерли України, і слава, і вола», - так характеризував реакцію народу на проголошення Універсалу В. Винниченко.

Другий універсал Центральної Ради  Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили Перший універсал Центральної Ради і навіть оголосили його проявом «сепаратизму», «злочином» і «німецькою інтригою». Есеро-меншовицькі «Известия Харьковского Совета рабочих и солдатских депутатов» вважали рішення Центральної Ради про автономію України «безглуздим вчинком». Більшовики спробували нажити на конфлікті уряду з Радою політичний капітал. їхній лідер В. Ленін назвав вимоги про визнання Тимчасовим урядом автономії України «найскромнішими і найзаконніши-ми», а на І Всеросійському з'їзді Рад більшовики навіть запропонували засудити національну політику Тимчасового уряду як контрреволюційну й антидемократичну. Ці демагогічні заяви, однак, не підкріплювалися конкретними діями. Лідер київських більшовиків Г. П'ятаков звинувачував Центральну Раду в «українському шовінізмі». Незважаючи на негативне ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з Центральною Радою. Його дії сковувала політична криза, яка спалахнула після багатолюдних антиурядових демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік і залишила Галичину. В умовах наростання загальної нестабільності уряд прагнув домогтися від Центральної Ради мінімальних поступок. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського і М. Терещенка, які після напружених переговорів зобов'язалися забезпечити схвалення урядом Генерального Секретаріату як «найвищого крайового органу управління на Україні». Склад Секретаріату затверджувався урядом, а Центральна Рада поповнювалася представниками національних меншин в Україні, зокрема російськими кадетами, меншовиками, есерами. Вона зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасовий уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування і в межах, які воно буде вважати доцільними. Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна Рада оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917 р.