ist-1-10

1. Селянська реформа 1861 року — система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

Причини реформи

1. Економічна відсталість Росії.

2. Поразка Росії в Кримській війні (1853—1856).

3. Розвиток ринкових відносин вимагав скасування кріпосного права.

4. Селянські виступи (1855 р.- «Київська Козаччина»; 1856 р. — «Рух в Таврію за волею»)

Мета реформи

Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори — поміщиків.

Розвиток реформи

19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.

Наслідки реформи

1. Відміна кріпосного права.

2. Соціальна диференціація селян.

3. Збереження поміщицького землеволодіння.

4. Тимчасово зобов'язаний стан.

5. Викупна операція

6. Зниження купівельної спроможності селян.

7. Обмеження самоврядування і правового статусу селян.

Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від 1 до З десятин на душу..

Сутність селянської реформи

1. Було запроваджено загально-російську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.

2. Кругова порука.

3. Загальна відповідальність за сплату податків.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

2. Реформа 1861 р. була межею між двома суспільними формаціями – феодальною і капіталістичною. Скасування кріпосного права поклало початок іншим буржуазним реформам, які були проведені в 60-70 роках в управлінні, суді, освіті і в військовій справі.

У 1864 р. були створені повітові і губернські земства. Це були виборні органи місцевого управління, які відали справами місцевого господарства, охорони здоров'я, народної освіти тощо. Панівне становище посіли в них поміщики, оскільки вибори проходили на основі високого майнового цензу. Адміністративної влади земства не мали і перебували під контролем губернаторів і поліції.

Формально земства були безстановими органами - в них входили представники дворянства, буржуазії і селянства. Але фактично пануюче положення зайняли поміщики, оскільки вибори проходили на основі високого майнового цензу.

Земські збори обирали свої виконавчі органи - губернські і повіти земські управи, які затверджувалися губернатором.

Земства були поставлені під пильний контроль адміністрації - губернаторів, поліції. Не маючи адміністративної влади, вони цілком залежали від державних органів. Всяка спроба земств вийти з тісних рамок місцевих потреб суворо присікалася. Губернатор міг припинити виконання ухвали земства.

Земства принесли деяку користь у області розвитку шкіл, охорони здоров'я, шляхів сполучення. Але в цілому результати їх діяльності були вельми незначні.

На тих же основах було реформоване міське самоуправління в 1870 р. Були створені міські думи, які вибирались домовласниками, купцями, фабрикантами. Найбільшу кількість членів думи вибирала найбільш багата частина міського населення. Компетенція міського самоуправління була обмежена. Вони відали питаннями благоустрою, охорони здоров'я, освіти. Керівна роль в міських думах належала великій буржуазії.

У 1864 р. проведена була судова реформа, що сприяла утвердженню в царській Росії буржуазних порядків. В основу судових статутів були покладені головні принципи буржуазного суду. Проголошувалась незалежність суду від адміністрації, суд ставав гласним, запроваджувався змагальний процес з участю прокурорів і адвокатів.

На відміну від дореформених судових порядків суд оголошувався рівним для станів. Замість заочного розгляду справ за реформою судові справи розглядались у присутності і за участю сторін. Кримінальні справи розглядались з участю присяжних засідателів, які визначали винність або невинність підсудного. Створена була особлива корпорація.

3. реформування армії

Невдачі в Кримській війні були важким образою для народного самолюбства і змусили глибше поставитися до їх причин

Стали очевидними багато слабкі сторони як у внутрішній організації війська, так і недосконалість всієї системи Військового та Морського міністерства. Підготовка офіцерського складу була вкрай низькою. Освічені офіцери в армії становили виняток. 60%, а в деяких частинах і до 80% були неуками среднеучебних закладів, що мали за плечима повітові училища або кантоністскую школу, просто домашню освіту або вислужитися з низького звання. Освічені офіцери служили в основному в гвардії, яка після події 14 грудня 1825 р. перебувала під особливим наглядом Миколи I. Значна частина офіцерів чванився своїм мундиром, з ранку до ночі грали в карти, проводила час у пиятиках і гульні. Навчання солдатів в більшості випадків лежало на фельдфебеля і унтер-офіцерів, які застосовували жорстокі покарання і катування. Офіцери на це явище дивилися поблажливо. Сувора військова дисципліна загрожувала солдатові щодня різками, батогами, а то й «прогін» крізь стрій. Шпіцрутени в 3000 ударів були звичайною справою. Таке життя для людини, відданого в солдати, тяглася за законом 25 років 

На службу рекрутів набирали по шести осіб з тисячі. Причому можна було ставити за себе мисливця - людину, найнятого для того за гроші. Зауважимо, що рекрутська повинність з другої половини 18 століття лежала виключно на міщан і селян. Вони не тільки відбували її в натурі, але зобов'язані були також нести з відправленням рекрутчини витрати, які становлять близько 5 мільйонів рублів на рік. Поміщики мали правовіддавати на військову службу кріпаків у покарання за злочини та проступки. Так само, як вони засилали своїх кріпаків у Сибір, відправляли для покарання у дім для розправи (приміщення при поліції для заарештованих) або гноїли у в'язницях

Спорядження солдатів було важким і незручним. Озброєння нікуди не годилося. Гладкоствольні зброї підходили тільки для рукопашних сутичок, а у стрільбі безсилі проти нарізної зброї, що і було однією з головних причин багатьох невдач у боях з «союзниками». Штиковою рукопашний бій російських військ не мав собі рівного. Але перш ніж атакуючий підрозділ досягало противника, воно несло великі втрати від його вогню .

Здійснення основної мети Мілютіна - створення невеликої кадрової армії, яка, за необхідності могла бути швидко збільшена за рахунок призову навчених людей із запасу, тривало протягом усієї військової реформи.

Вже в 1862 р. Військове міністерство зробило низку заходів щодо до скорочення чисельного складу армії, головним чином за рахунок скорочення її «не бойовий» частини - етапних команд, робочих рот, корпусу внутрішньої варти (83 тис. чол).

У доповіді Військового міністерства були розглянуті заходи перетворення всієї військової системи, створення більш раціональної системи військової організації за наступними напрямками: перетворити резервні війська бойовий резерв, забезпечити поповнення ними складу діючих військ і звільнивши їх від обов'язку навчати у воєнний час рекрут; підготовку рекрутів покласти на запасні війська, забезпечивши їх достатніми кадрами; всіх заштатних «нижніх чинів» резервних і запасних військ, у мирний час рахувати у відпустці і закликати у воєнний. Рекрутами поповнювати спад в діючих військах, а не формувати з них нових частин; сформувати для мирного часу кадри запасних військ, поклавши на них гарнізонну службу, розформував батальйони внутрішньої служби.

У відношенні організації піхотних і кавалерійських частин вказувалося на доцільність включати до складу батальйону 4 роти (а не 5), а до складу полку 4 батальйону (а для внутрішніх губерній - 2 батальйони), причому з метою уникнення формування нових частин у випадку війни, містити їх у зменшеному складі. Передбачалося встановити для піхоти 3 штатних складу: кадровий, по штатах мирного часу і по штатах воєнного часу (кадровий становив половину військового). [5]

Артилерійські частини повинні були бути організовані за наступним принципом: при кожній піхотної дивізії мати одну артилерійську бригаду з 4 батарей, (для дивізій 2-батальйонного складу - артилерійську бригаду з 2 батарей).

Однак швидко впровадити цю організацію не вдалося, і лише з 1864 р., після придушення основних осередків повстання в Польщі, була розпочата планомірна реорганізація армії і скорочення чисельного складу військ.

Однак нова система організації військ містила і ряд недоліків: організація піхоти зберегла поділ на лінійні та стрілецькі роти (при однаковому озброєнні сенсу в цьому не було); артилерійські бригади не були включені до складу піхотних дивізій, що негативно впливало на їх взаємодії; з 3 - х бригад кавалерійських дивізій (гусарської, уланський та драгунської), тільки драгунські були озброєні карабінами, а решта не мали вогнепального озброєння, в той час, як вся кавалерія європейських була озброєна пістолетами 

Протягом перших 8 років Військовому міністерству вдалося здійснити значну частину намічених реформ в області організації армії та управління військами.

В області організації армії була створена система, здатна в разі війни збільшити чисельність військ, не вдаючись до нових формувань.

Знищення армійських корпусів і збережене поділ піхотних батальйонів на стрілецькі і лінійні роти мало негативне значення в сенсі бойової підготовки військ.

Реорганізація Військового міністерства забезпечила відносну єдність військового управління

У результаті проведення військово-окружний реформи були створені місцеві органи управління, усунена надмірна централізація управління, забезпечувалося оперативне управління військами та їх мобілізація.

4. Потреби капіталістичної країни й розлади фінансів у роки Кримської війниповелительно вимагали упорядкування всього фінансового справи. Проведення в 60-ті роки19в. серії фінансових реформ було спрямовано на централізацію фінансового справи і торкнулося переважно апарату управління. Указом1860г. було засновано Державний банк, що замінив собою колишні кредитні установи – земський і комерційний банки, зберігаючи скарбницю, і накази громадського піклування. Державний банк отримав переважного права кредитування торгових оборотів і промислових закладів.Упорядочен був до державного бюджету. Закон1862г. встановлював нового стану складання кошторисів окремими відомствами. Єдиним відповідальним розпорядником усіх доходів і витрат став міністр фінансів. З цієї на той час початку публікуватися в загальний зведення розпис прибутків і витрат.

У1864г було перетворено державний контроль. В усіх життєвих губерніяхучреждались відділення державного фінансового контролю – контрольні палати, незалежні від губернаторів та інші відомств. Контрольні палати щомісяця перевіряли доходи і всіх місцевих установ. З1868г. почали публікувати річні звіти державного контролера, що стояв на чолі державного фінансового контролю.

Було відмінено система відкупів, за якої більша частина непрямого податку не у скарбницю, а кишені відкупників. Однак ці заходи змінювали загальної станової спрямованості фінансової політики уряду. Основна частина податків і зборів як і лежала наподатном населенні.Сохранялась подушна подати селянам, міщан, ремісників.Привилегированние стану від неї було звільнено.Подушная подати, оброчні і викупні платежі становили понад 25% державних доходів, проте основну частину цих доходів становили непрямі податки. Більше 50% витрат у державний бюджет йшло утримання армії й апарату управління, до 35% - для сплати відсотків з державним боргах, видачу субсидій та інші. Витрати народне освіту, медицину, піклування про становили менш 1/10 державного бюджету.

5. МІСЬКА РЕФОРМА 1870

- одна з бурж реформ у Росії 60—70-х рр. 19 ст. Згідно з Міським положенням [затв. імп. Олександром II 16(28).УІ 1870] на міські органи самоврядування (думи та управи) було покладено виконання адм.-госп. завдань на тер. міста: питання благоустрою (тр-т, освітлення, опалення, каналізація, водогін, благоустрій бруківок, тротуарів, мостів), завідування шкільною, мед. справою, міською торгівлею і пром-стю, міським кредитом тощо. Органами самоврядування у містах були міські виборні збори, міська дума та міська управа. Міські виб. збори скликалися виключно для обрання гласних членів міської думи; час їх скликання визначався думою. Гласні обиралися таєм. голосуванням на 4 роки. Кількість гласних у міській думі залежала від кількості населення міста (від ЗО до 72); у столицях — значно більше (у Москві — 180, Санкт-Петербурзі — 250). У виборах мали право брати участь міські жителі будь-якого стану, котрі досягай 25-річного віку, володіли нерухомістю, зокрема пром. або торг, підприємствами, займалися промислами або дріб, торгівлею і сплачували міські податки. Юрид. особи та жінки брали участь у виборах через представників. Не допускалися до виборів особи засуджені, звільнені з посади, ті, що перебували під слідством, позбавлені духовного сану тощо. Виборці поділялися на 3 курії (великі, середні та дрібні платники податків). Кожна з них обирала однакову кількість (третину) гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував перевагу в складі дум і управ представників заможних верств, оскільки перші 2 курії мали 2/3 гласних, становлячи при цьому лише бл. 14 % від заг. кількості виборців. Діяльність органів міського самоврядування перебувала під наглядом губернаторів і м-ва внутр. справ. З цією метою згідно з Міським положенням були створені губернські з міських справ присутствія під головуванням губернатора, які розглядали скарги на міські органи самоврядування. Особовий склад міської управи вважався таким, що перебуває на державній службі. М. р. 1870 була проведена і в 9 губерніях та прирівнених до них містах України. В решті укр. міст реформа проводилася на розсуд міністра внутр. справ з урахуванням місц. особливостей. На Одесу чинність Міського положення з деякими змінами була поширена за особливими Правилами від 20.VI 1872, а на зх. губернії — за спец, законом від 29.IV 1875. Процес проведення М. р. 1870 в Україні розтягнувся на 14 років. За цей час міське врядування було реформоване у 135 містах і посадах, а нереформованим залишилось у 25 містах і посадах. Цей процес не був одночасним: якщо на більшій частині тер. України реформа проводилась у стислі строки (часто не враховувалося навіть бажання більшості городян), то на Правобережжі уряд, передусім з політичних міркувань, здійснював реформування поступово, починаючи з тих міст, де «не видається це шкідливим і небезпечним у політичному відношенні»

6. Судова реформа (1864 р.) запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з процесуальними та організаційними формами буржуазних держав.

Правовою основою проведення судової реформи стали Судові статути, що були прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути в частині судового устрою ("Учреждение судебных установлений") запропонували значне скорочення чисельності судових інстанцій та суттєве спрощення судової системи. Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова.

Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок: 1) дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду, кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці, але користувались усіма правами мирового судді), 2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів). Загальною касаційною судовою інстанцією, яка також поширювалася на мирові суди, було визначено Сенат. Провідною ланкою в системі мирових судів був мировий суд із підсудністю в цивільних справах на суму до 500 руб., а в кримінальних - по злочинах і проступках із санкцією до 300 руб. штрафу, трьох місяців арешту чи до трьох років тюрми.

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше (на Правобережній Україні - з 1871 р.). Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи. Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

Перебудову системи мирових (місцевих) судів було проведено наприкінці 80-х років на підставі Положення про земських дільничних начальників (1889 р.). Згідно з цим документом, дільничні мирові суди та з'їзди мирових судів на деякий час (до 1912 р.) було ліквідовано у більшості місцевостей України (крім великих міст - Одеси й Харкова).

Компетенція дільничних мирових судів у сільській місцевості передавалася земським начальникам; у повітових містах, що входили до складу земських дільниць, частково земським начальникам, частково - повітовим членам окружного суду, призначеним міністром юстиції; в інших повітових містах - повітовим членам окружного суду; в губернських містах - міським суддям, також призначеним міністром юстиції з осіб, які відповідали колишнім спеціальним цензам та були цілком "благонадійними". Земські начальники, міські судді та повітові члени окружного суду вирішували справи одноосібно. Другою інстанцією для земських начальників і міських суддів була судове "присутствіє" повітового з'їзду. Його очолював повітовий "предводитель" дворянства,, а до його складу входили земські начальники, міські судді, повітовий член окружного суду І та почесні мирові судді. Другою інстанцією для повітових членів І окружного суду був окружний суд.

Систему загальних судів склали: 1) окружні суди (суд першої інстанції в цивільних і кримінальних справах у межах декількох повітів), 2) судові палати (друга ланка загальної судової системи; одна на декілька губерній, а також - орган судового управління), 3) Сенат (вищий касаційний суд). Особливе місце в системі загальних судів посідав Верховний кримінальний суд, що розглядав справи про найбільш важливі державні злочини. В Україні загальні суди обох ланок діяли лише на Лівобережжі (у Полтавській, з 1869 р.~ в Чернігівській губерніях) та в кількох губерніях (Херсонська, Катеринославська, Таврійська) Південної України.

Провідною ланкою в системі загальних судів був окружний суд, який розглядав усі цивільні та нескладні кримінальні справи у складі трьох постійних членів суду. Окружний суд був державним органом, що виконував не тільки судові, а й прокурорсько-наглядові, слідчі й нотаріальні функції, а тому мав у своєму складі слідчих, прокурорів і нотаріусів. Найбільш важливі кримінальні справи (зокрема, з передбаченою законом санкцією позбавлення всіх прав чи стану) в окружному суді виносилися на розгляд 12 присяжних засідателів (списки яких складали земські та міські управи за погодженням із губернатором або градоначальником).

У перебігу судової реформи було реорганізовано систему прокурорських органів, запроваджено інститут адвокатури та нотаріату.

Прокуратура діяла у складі судового відомства, однак мала свою організацію під керівництвом генерал-прокурора (одночасно був і міністром юстиції). У кожній з ланок системи загальних судів: окружних судах, судових палатах, Сенаті та Верховному кримінальному суді засновувалися посади прокурорів та їхніх товаришів (помічників). До компетенції прокуратури входили нагляд за проведенням розгляду окружними судами і судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримка обвинувачення у кримінальних справах.

Адвокатура (присяжні повірені, приватні повірені) діяли при судах. Колегії присяжних повірених діяли при всіх окружних судах і судових палатах. Адвокатами (присяжними повіреними) могли бути тільки особи, які закінчили юридичний факультет і прослужили не менше п'яти років у судовому відомстві. Присяжні повірені судового округу обирали зі свого середовища уповноважений наглядовий орган - раду (функціонувала при судовій палаті). Проте вищий нагляд за діяльністю адвокатури було покладено на судову палату й Сенат. Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, виданих з'їздом мирових суддів, окружного суду чи суду судової палати за умови вищої юридичної освіти та сплати щорічного мита. Вони клопотали у справах лише тих судів, від яких одержували на те дозвіл.

Нотаріат створювався у повітових і губернських містах. У тих містах, містечках, селищах, де не було нотаріусів, посвідчення актів здійснювали мирові судді. Права та обов'язки нотаріусів було визначено спеціальним Положенням про нотаріальні частини (1866 р.), завідування якими під наглядом судових органів доручалося нотаріусам і старшим нотаріусам, що перебували при нотаріальних архівах.

Нотаріусами могли бути лише російські піддані, повнолітні, щодо яких не було винесено обвинувального вироку суду чи громадського осуду. Пошукачі нотаріальної практики також не мали права обіймати жодної іншої посади в державній чи громадській службі. Посада нотаріуса надавалася не інакше як після випробування претендента головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором щодо вміння правильно складати акти, знання форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов'язків законів. Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право нотаріальної діяльності, повинна була скласти присягу в публічному засіданні окружного суду. Скарги на дії нотаріуса подавалися заінтересованою особою до окружного суду.

7. Реформи управління, суду й армії логічно зажадали змінити систему освіти. У 1864 р. був затверджений новий «Статут гімназії» і «Положення про народних училищах,регламентировавшие початкова й середню освіту. Головне полягала у тому, що фактично не було введено всестановий освіту. Поруч із державними виникли земські, церковнопарафіяльні, недільні й потужні приватні школи.Гимназии було поділено на класичні і реальні. Вони приймалися діти всіх станів, здатних внести плату навчання, переважно що це діти дворян і буржуазії. У 1970-х рр. було покладено початок вищому жіночому освіті.

У 1863 р. новий Статут повернув автономію університетам, зліквідовану Миколою I в 1835 р. Вони відновлювалися самостійність рішенняадминистративно-финансових і науково-педагогічних питань.

У 1865 р. ввели «Тимчасові правила» про пресу. Вони скасували попередню цензуру для низки друкованих видань: книжок, розрахованих на заможну і освічену частину майна товариства, і навіть центральних періодичних видань. Нові правила не поширювалися на провінційну печатку, і масову літературу для народу.Сохранялась і спеціальна духовна цензура. З кінця 60-х рр. уряд початок видавати укази, багато в чому які зводили нанівець основні тези реформи освіти і цензури.

9. Починаючи з 30 – 40–х років ХІХ ст., у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично–заводське виробництво, збільшенням кількості підприємств, які застосовували капіталістичні форми праці. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувались на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці–підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В 40–х роках вони займають панівне становище в суконній промисловості, зовсім витіснивши поміщицьке і казенне виробництво. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, млинів, олійниць; робляться перші спроби оволодіння цукровою промисловістю.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією якістю відображає кризу феодальної системи.

Вже у 30 – 50–х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській – га­ряче дуття. Відчутні зрушення відбувалися у суконній і цукровій промисловості, зо­крема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продук­тивного - вотчинного. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобу­дівної промисловості. До 1859 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних за­водів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на близько 930 тис. крб.