ist-1-10

Машинобудування, для якого потрібні були метали, спричинило до розвитку металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещини. Наприкінці 50-х років на Україні діяло не менше як 11 чавуноливарних і 32 за­лізоробних заводів. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив понад 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості – машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку каїни. Це сталося уже в другій половині XIX ст. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростан­ню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості. Півдня Україна, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Розгортання промислового перевороту в пореформений період при всій суперечливос­ті цього процесу піднесло промисловість країни на якісно новий рівень. Досягнутий на цьому шляху технічний і соціальний прогрес зумовив істотне зростання виробництва в усіх основних галузях капіталістичної індустрії.

Протягом другої половини XIX ст. на Україні значний розвиток спостерігався у легкій промисловості. Серед її підгалузей виділялися текстильна, шкіряна, деревообробна. Тек­стильна промисловість була представлена суконним, полотняним, бавовняним та інши­ми видами виробництва.

Серед харчових виробництв на Україні провідне місце займали цукрове, борошномельне та горільчано–спиртове виробництва. Цукрові заводи на Україні розміщалися переваж­но на Правобережжі - у Київській, Подільській і Волинській губерніях. Тут на кінець XIX ст. випускали 72% цукру, виробленого на Україні. Серед губерній найбільше цієї продукції давала Київська, їй поступалася Подільська. Цукрове виробництво приносило капіталістам і державі великі прибутки. З інших харчових виробництв порівняно швидко] розвивались олійне, хлібопекарське, пивоварне та інші виробництва.

Вже у 60-х – на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України: ґуральництво, суконна та інші колись високорозвинені галузі поміщицької промисловості ті займають другорядні позиції або занепадають і ліквідуються, проте зростає вага добувної промисловості (кам'яне вугілля), посилено розвиваються металургія, машинобудування.

У ці роки на Україні під владою Російської імперії в цілому завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими оз­наками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи верстатів. На великих капіталістичних підприємствах –заводах і фабриках – для підвищення продуктивності праці застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобу­дівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний басейн, що вже тоді став головною металургійною базою України.

З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку Російської імперії); залізної руди відповідно – в 158 разів і 210 млн. пудів (більше половини загальноімперського видобутку ). Наприкінці 90-х рр. Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникли 17 великих металургійних заводів. Більшість з них було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам'янському (тепер – Дніпродзержинськ); французьких –  Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського-поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько–Юр'ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський та ні­мецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металур­гійній промисловості України. На багатьох заводах адміністративно–управлінський персонал, інженерно–технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями.

Переважно капіталістам–іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли у 1900 р. (близько 70% загальноімперського вироб­ництва сільськогосподарських знарядь–плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо). Серед них заводи: Гельферіх –Саде і Мельгозе – у Харкові, Фільворта і Дедіни – у Києві, Гена - в Одесі, Ельворті – в Єлизаветграді, Грієвса – у Бердянску та ін.

Аналіз розвитку промисловості по регіонам України свідчить, що провідне місце по виробництву промислової продукції займали Катеринославська, Харківська губернії. Якщо узяти промислову продукцію зроблену у 1895 р. за 100 відсотків, то на долю Катеринославщини випадало 19,4% , Харківщини –15,6%, Поділля – 10,2%.

Розвиток вуглевидобутку, як і інших галузей, супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість дрібних шахт, натомість зростало число великих і їх частка у вуглевидобутку.

Разом з тим, незважаючи на швидке зростання видобутку, потреби промисловості і транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо. В період промислового піднесення відчувався «вугільний голод».                                                                                    

Загальне промислове піднесення втягнуло в свою орбіту і таку галузь, як машинобудування. Почали прогресувати металомісткі її галузі – транспортне і сільськогоспо­дарське машинобудування, суднобудування.

Застосування машин промисловці використовували як засіб підвищення інтенсив­ності праці, посилення соціального гноблення. Загалом у промисловості середня норма експлуатації перевищувала 100%.

Це все свідчить про те, що у другій половиш XIX століття центр важкої промисловості з сивого Уралу перемістився на молоду та квітучу Україну.                         

Отже в наслідок завершення промислового перевороту виникає багатогалузева промисловість України, яка відіграла важливу роль у промисловому виробництві Росії. На початок 90-х років капіталізм став пануючим способом виробництва, і це викликало великі економічні і соціальні зрушення на Україні: зростання міст, великих фабрик і заводів, що застосовували машинну техніку, тощо. Південь України перетворився на основну вугільно–металургійну базу всієї імперії. Розвиток української промисловості характеризувався вищими порівняно з загально імперськими темпами зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною і територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок завершення промислового перевороту ускладнилась соціальна структура суспільства.  

10. У 1862 р. було видано перший нормативно-правовий акт, який законодавчо врегулював діяльність банківських установ. Згідно з цим документом банк мав право:

- приймати вклади під відсотки;

- надавати позики під заставу цінних паперів;

- видавати депозитні квитанції на певні суми;

- здійснювати операції з обліку векселів та цінних паперів.

Засідання правління банку відбувалося один раз на тиждень у складі керуючого, його заступників, шести директорів, трьох депутатів від ради державних кредитних установ. Управління всіма справами, операціям та контроль за їх виконанням покладалися на правління банку.

У 60—70-х рр. XIX ст. в Україні створюється низка великих комерційних банків (Дворянський, Селянський) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення. З'явилися акціонерні товариства, які здійснювали ломбардні операції.

18 червня 1868 р. затверджено статут Київського приватного комерційного банку. Його засновниками були 50 осіб, у тому числі князі Р. Сангушко, М. Трубецькой, графиня М. Потоцька, О. Терещенко та інші. Банк здійснював широкий спектр операцій, у тому числі:

- облік торгових векселів;

- надання позик терміном до 9 місяців;

- отримання платежів за векселями та іншими терміновими документами;

- проведення платежів у Росії та за кордоном, де банк мав власні контори;

- купівля та продаж різноманітних державних і приватних процентних паперів;

- відкриття підписки на державні та громадські позики, акції, облігації;

- приймання сум (не менших 100 рублів) на нетермінові вклади, на певні терміни і на поточні рахунки;

- надання позик під соло-векселі.

З 1866 р. в усіх губерніях європейської частини Росії (Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Полтаві й Катеринославі) було створено товариства взаємного поземельного кредиту . Тоді ж засновуються земельні банки. 28 червня 1872 р. в Києві було створено Земельний банк, засновниками якого були землевласники М. Кочубей, П. Селюцький, О. Кудашев, Я. Тарновський, М. Виноградський. Керівництво банку складалося з голови правління, до складу якого сходило чотири особи, котрих обирали терміном на три роки. Метою заснування банку було надання позик під заставу нерухомої власності у Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. Майно, вартість якого за оцінкою банку була меншою 500 рублів, у заставу не приймалося.

1882 р. з метою надання кредитів селянам для купівлі землі створено державний Селянський поземельний банк. Основним його завданням було формування класу дрібних землевласників. З 1883 р. відкриваються відділення банку у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській та інших губерніях. Управляла відділенням рада у складі керуючого та п'яти членів, які призначалися міністром фінансів.

Селянський поземельний банк виконував такі функції:

- прийом і розгляд заяв щодо надання кредитів для придбання землі;

- аналіз документів, на підставі яких здійснювалося кредитування;

- надання кредитів відповідно до одержаних дозволів;

- господарське управління земельними масивами, що належали банку;

- підготовка земельних масивів до реалізації;

- контроль за надходженням коштів, одержуваних за наданими кредитами;

- забезпечення погашення простроченої заборгованості

- виконання доручень ради банку щодо укладення угод.

Період 80—90-х рр. XIX ст. характеризується певною стабілізацією банківської системи, прийняттям ряду законодавчих актів, спрямованих на її зміцнення, що сприяло формуванню у населення довіри до банків та інших кредитних установ. Так, 5 квітня 1883 р. міністром фінансів Миколою Бунге був введений у дію Закон “Про зміни та доповнення існуючих правил відносно відкриття нових акціонерних комерційних банків”, а з 1884 р. набув чинності закон щодо функціонування, порядку створення та ліквідації банківських установ. На підставі цього закону було визначено структуру банківської системи, яку складали:

- державні банки (Державний банк, земельні банки (дворянський, селянський);

- приватні банківські установи (акціонерні комерційні банки, кредитні спілки);

- громадські банківські установи (місцеві банки, місцеві ломбарди).та ліквідації банківських установ. На підставі цього закону було визначено структуру банківської системи, яку складали: - державні банки (Державний банк, земельні банки (дворянський, селянський); - приватні банківські установи (акціонерні комерційні банки, кредитні спілки); - громадські банківські установи (місцеві банки, місцеві ломбарди).

1