• Участь українського козацтва в антипольських (козацько-селянських) повстаннях та їх історичне значення.

Козацькі повстання — антиурядові акції козаків та покозаченого населення України наприкінці XVI — на початку XVII ст. з метою розширення прав козацтва та збільшення козацького реєстру.

Наприкінці XVI — середині XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 - 1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625 – 1638) – тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами повстань були:

• посилення кріпосницького та національного гніту (що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права)

• енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями

• зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств

• намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво

Повстання Косинського (1591—1593) — козацьке повстання в Україні під проводом Криштофа Косинського. Перший великий збройний виступ козацтва проти шляхти і української адміністрації Речі Посполитої. Причиною повстання стали заборони і обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодо низовиків та України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровцям. Приводом до виступу була майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким. Впродовж 1592 року повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь. 2 лютого 1593 року його придушили сили руських князів Острозьких і Вишневецьких у битві під П'яткою. Після поразки Косинський спробував знову підняти козаків на боротьбу і навесні 1593 року обложив резиденцію Олександра Вишневецького в Черкасах. Проте в одному з боїв козацький отаман загинув і його війська відступили. Влітку козаки повторили напад на Черкаси, який закінчився угодою із Вишневецьким. Ця угода денонсувала положення урядової ухвали 1590 року й надавала амністію учасникам повстання. Центральна влада Речі Посполитої дала мовчазну згоду на цю угоду, сподіваючись на участь козацтва в П'ятнадцятирічній війні (1593 — 1606) проти турків.

Повстання Северина Наливайка

1594 року козацько-селянські виступи набули нової сили. Повстанців очолив Северин Наливайко. Коли каральні польські загони залили кров'ю Україну, Наливайко полишив службу й створив озброєний загін. На допомогу Наливайкові прийшли запорожці разом з гетьманом Григорієм Лободою.

У жовтні 1594 року визвольний рух охопив усю Брацлавщину, Київщину й Волинь. Козацько-селянське військо, яке налічувало 12 тис. осіб, здобуло Гусятин, Бар, Канів, Луцьк та інші міста. Повстанський рух перекинувся на Білорусь. Боротьба під проводом Наливайка істотно відрізнялася від попередніх повстань не тільки масштабами, а й соціальною базою. Щоб розширити територію повстання, козацькі ватажки поділили сили й рушили в різні частини Польсько-Литовської держави. Але знову нічого не вийшло. Жолкевський ( польський полководець) удався до хитрощів. Два дні важкі польські гармати обстрілювали табір повстанців, спричиняючи великі жертви серед них, а потім поляки розпочали переговори, обіцяючи повсталим амністію.

У таборі козаків почався розкол. Козаки схопили й стратили гетьмана Григорія Лободу, який хотів знайти порозуміння з ворогом, але й прибічники Лободи не залишилися в боргу — вони підступно захопили поранених Наливайка та Шаулу й видали їх шляхті.

Станіслав Жолкевський не дотримав свого лицарського слова, за його наказом більшість учасників повстання, що були в таборі, перебито. Наливайка та ще шістьох керівників повстання відправили до Варшави, де 1597 року після жорстоких тортур їх стратили. За одними даними, Северинові Наливайку зітнули голову, після чого він був четвертований, а шматки його тіла порозвішували по всьому місту, за іншими — він був спалений живцем.

Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій : радикальної, що об’єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного ( законного) розширення козацьких прав та вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка ( 1600 – 1602) та Петро Конашевич - Сагайдачний ( 1616 – 1622).

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв’язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років 17 ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Найбільша битва між гетьманом М.Жмайлом та польським військом С. Конецпольського відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Посилення поміркованої течії в козацькому середовищі та укладено компромісну мирну угоду ( Куруківська угода). Згідно з угодою всі повстанці були амністовані ,козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис., а щорічна плата реєстровцям збільш. До 60 тис. злотих. Заборонялося втручатися у релігійні справи в укр..землях,здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Новий вибух народного гніву. Основною причиною повстання було подальше посилення феодально-кріпосницького гніту і національно-релігійних утисків з боку польських можновладців.

Повстання Тараса Федоровича (Трясила) (березень — травень 1630) — козацько-селянське повстання під керівництвом гетьмана нереєстрових запорізьких козаків Тараса Федоровича проти гніту уряду Речі Посполитої. Центральна подія – «Тарасова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту – добірне шляхетське формування,що охороняло штаб Конецпольського.

Результати повстання. У боях під Корсунем і під Переяславом повстанці розбили польське військо і в червні примусили польського гетьмана С. HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%94%D1%86%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"Конєцпольського підписати угоду в Переяславі.

Укладення нової угоди з козацькою старшиною, яка передбачала збільшення реєстру до 8 тис. осіб і повернення до підданства покозачених селян і міщан, що зрозуміло, не могло задовольнити повстанців.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі,але її зруйнував гетьман Іван Сулима на чолі загону січовиків. Ця подія не переросла на нове повстання, оскільки коз. ватажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало селянсько - козацьке повстання 1637-1638 рр.,яке очолив П.Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я.Остряниця . Лідер – П.Бут. Повстання поширило свій вплив на все Подніпров’я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Коз. військо, втративши більше 5 частини свого складу,зазнало поразки,а невдовзі біля Боровиці після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. 1638р. козаки знову активізували свою боротьбу. Очолили Я. Остряниця та Д. Гуня . Але сили були нерівними і повстанці змушені були капітулювати. Було ухвалено сеймом «Ординацію Війська Запорозького», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових к.- 6 тис. Мали право селитися в 3 староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові к. переходили до стану посполитих.

Основними причинами невдач 16 – 17 ст. були стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового к., нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії укр. народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменш. тиск феодального гніту, підвищ. престиж та авторитет коз., сприяли накопиченню досвіду б-би, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

• Національно-визвольна революція середини XVII ст.: причини, характер, рушійні сили, хронологічні межі, періодизація, підсумки та наслідки.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її  причин можна виділити наступні:    Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині  і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними – вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.    Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.    Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.    Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.    Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови.    По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну.     По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.     По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.    Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.    За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).    Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.    Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної  боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р.  і   пройшла у своєму розвитку три основні періоди:    I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела  до утворення Української національної держави – Гетьманщини.     II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України  на Лівобережну і Правобережну.    III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за  возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.    Отже, народне  повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.    З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна „національна революція” є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.: – утворення та розбудова Української національної держави; – встановлення нових кордонів та поступове формування державної території; – радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; – скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; – ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; – визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; – втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.    На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.    Не менш важливо і те, що в даний історичний момент з’явився такий лідер, який зумів використати наявні можливості, очолити цей всенародний рух за національне і соціальне визволення, спрямувати його у правильне русло. Ним був Богдан Хмельницький – високоосвічений, розумний, досвідчений та загартований воєначальник і політик, авторитетний козацький ватажок.

• Початок Української революції та події 1648 –1649 рр. Розробка Б. Хмельницьким політичної програми козацької держави.

Причини Національної революції та Визвольної війни: 1) політичні — безправ'я українського народу, тяжкий політичний гніт з боку Польщі, прагнення розширити і зміцнити права козацтва; 2) соціальні — посилення феодальної експлуатації з боку польських магнатів, шляхти та єврейських орендарів; 3) національні — прагнення українського народу звільнитися від гніту Польщі і польського панства, яке вважало українців людьми другого сорту; зберегти себе як народ, уникнути від етнічних чисток і репресій; 4) релігійні — прагнення відстояти свою православну віру, захистити її від натиску католицизму та уніатства.

Це викликало протести козаків,селян,міщан,привілейованих станів – православної шляхти, духівництва, козацької старшини, міської верхівки. Почався загальнонародний виступ. Його очолив Богдан Хмельницький,обраний на початку 1648р. гетьманом. Він одразу уклав угоду з кримським ханом Іслам Гіреєм 3 про військову допомогу.

Перша битва - 5-6 травня 1648 р. під Жовтими Водами, гетьман завдав ворогові нищівної поразки;

15-16 травня 1648 р.- ще більша перемога під Корсунем, взято в полон керівників польського війська М. Потоцького і М. Калиновського, визволення на кінець літа Лівобережжя й майже всієї Правобережної України.

11-13 вересня 1648 р. гетьман розгромив польське в. поблизу містечка Пилявці (тепер Хмельницька обл.). Укр.в. обложило Львів і Замостя. Гетьман уклав перемир’я з новообраним королем Яном 2 Казимиром ( обставини: нестача боєприпасів і харчів, загальна втома, надходила зима, епідемія чуми, повернення татар до Криму).

1649 р. битва під Збаражем і Зборовом. Перемога за козаками. Але татари порушили угоду й погрожували перейти на бік Польщі, 8 серпня 1649р. уклад. Зборівський договір ( між Б.Х. і Я.2 Казимиром) :

• під владу гетьмана переход. Київ, Брацлавське і Чернігівське воєвод.;

• реєстр 40 тис. козаків, не включені під владу панів;

• шляхта могла повертатися до своїх володінь,селяни мали виконувати довоєнні повинності ;

• сейм повинен розв’язувати питання ліквід. унії та повернення захоп. у церкви майна;

• Чигирин переходив у володіння гетьмана.