1989 Року Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія( центристська, голова Л.Лук’яненко), Демократична партія України ( центристська, за незалежність У., голова Ю.Бадзьо), «Партія зелених» ( за «екологічне солідарне суспільство», голова Ю.Щербак), Партія демократичного відродження України та ін.). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави. 

«Гласність». Повернення наприкінці 1980-х — на початку 1990х рр. Народу правди про минуле України

У середині 1880-х рр. у СРСР розпочалася «перебудова». Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК М. Горбачова. Сьогодні, коли політична кар’єра Горбачова закінчилася, можна зробити висновок, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не були чітко окреслені. Йшлося про «прискорення», «оновлення», повернення до «ленінських принципів», «нове обличчя соціалізму» і т. п.

Перебудова починалася з інформації. Виник суто радянський термін «гласність», який увійшов в іноземні мови без перекладу. В умовах переходу від тоталітаризму до демократії гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність – це право знати, що відбувається в країні та у світі.

У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. у державі, де вся інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, отримували змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. В Україну почали повертатися твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомаров, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки «застою» В. Стуса, Є. Сверстюка, І. та І. Калинців. До України повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.

У республіці стали поширюватися «самвидавські» газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. Ще в 1987 р. В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника».

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна Рада, голод 1921 – 1922 рр., голодомор 1932 – 1933 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН – УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала або які висвітлювала необ’єктивно. Найбільшого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти В. Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски, яких зазнають українці.

У червні 1986 р. українські письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, виступили проти витіснення з ужитку у школах республіки української мови. За даними міністра освіти В. Фоменка, в Україні в 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не хвилювала тодішніх партійних функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику. 

У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що діяло поза партійним контролем, «Товариство Лева», «Зелений світ».

Швидка політизація суспільства проявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди святкування річниці Акту злуки УНР і ЗУНР. 

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР у 1989 р. прийняла Закон про мову, за яким українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного використання російської мови та мов інших народностей, що проживали на території республіки.

На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.