45. Козацтво на території Правобережної України

Усі спроби польського уряду залюднити територію Правобережної України, яка спустіла від кровопролитних воєн та втечі населення, були марними: люди не вірили полякам. Тоді 1685 року новий польський король Ян Собеський, який добре знав козаків, вирішив для досягнення своєї мети поновити козаччину. Були створені чотири полки. На чолі Богуславського полку став полковник Самійло Самусь-Іванович, Корсунського — Захар Іскра, Брацлавського — Андрій Абазин, Білоцерківського — Семен Палій. Найвидатнішим серед полковників був Семен Палій.

Паліївщина

Від Правобережного Полісся до «Дикого поля» мешканці міст і селищ визнавали владу С. Палія і «покозачувалися». Ця територія, яку називають «Паліївщиною», дуже приваблювала переселенців з Польщі, Молдови, Лівобережжя насамперед тим, що вони там могли безпечно жити й працювати. Фастів, опорне місто Білоцерківського полку, перетворився на справжню фортецю. С. Палій боронив своїх людей як від зовнішніх ворогів, так і від панів. Своєю політикою керманич Правобережжя «руйнував економічну базу польського панування в Україні». Найбільше потерпала польська шляхта, яка те й робила, що вчиняла наїзди, руйнуючи села та вбиваючи селян. Магнати навіть зробили спробу ув'язнити С. Палія, та з допомогою козаків йому пощастило звільнитися. Польський уряд змушений був крізь пальці дивитися на всі витівки С. Палія й не вживав ніяких заходів, щоб його приборкати, бо поки український полковник був потрібен для захисту Речі Посполитої від турків та кримчаків. Адже С. Палій кілька разів разом з лівобережними полками здійснив успішні походи на турецько-татарські фортеці. Таке вигідне становище, а також великий авторитет «народного героя» С. Палій прагнув використати для об'єднання Лівобережної та Правобережної України й спільно скинути польське ярмо. З цього приводу він писав листи й І. Мазепі, і воєводі Ромадановському — та марно. Царський уряд напередодні війни зі Швецією не бажав псувати стосунки з Польщею (союзницею), тому С. Палієві могли запропонувати тільки особистий захист. Ситуація кардинально змінилася не на користь Палія після підписання Карловицького мирного договору. Польському урядові більше не потрібні були козаки, і 1699 року сейм ухвалив скасувати полки на Правобережжі. Звичайно, такий наказ викликав невдоволення козацьких полковників, козаків та народних мас, а в С. Палія — справжній опір.

Народні повстання проти Польщі. У вересні 1700 року Палієва армія відбила наступ 4-тис. польської армії з гарматами на Фастів. Розуміючи, що власних сил замало, С. Палій звертається за допомогою до запорожців та І. Мазепи. Тим часом спалахнули селянські повстання на Поділлі, Брацлавщині, південній Київщині, приєднатися до С. Палія виявили бажання (попри заборону) багато козаків Лівобережжя, а також Запоріжжя.

46. складнішою в кінці XVII – у XVIII ст. була доля населення західноукраїнських земель, які перебували в складі Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Люди в Галичині, Буковині і Закарпатті страждали не лише від соціального, національного і релігійного гніту іноземних поневолювачів, а й від постійних воєн, політичної нестабільності й адміністративних змін. У господарському розвитку західноукраїнські землі відставали від Лівобережної і Правобережної України. На цих землях загальмувався розвиток продуктивних сил, особливо міст і мануфактурного виробництва, через зростання феодального землеволодіння та повинності селян, погіршення їх юридичного становища. Ключові посади в адміністративних органах Галичини займали поляки, на Закарпатті – угорці, які були тут повновладними господарями. До спустошення і господарського занепаду територію Буковини призвели турецькі загарбники і місцеві великі бояри, які постійно вели між собою міжусобну боротьбу.

Зростання магнатського землеволодіння на західноукраїнських землях призвело до занепаду й обезземелення селянських господарств. Так, у Жидачівському повіті Галичини безземельні становили 22,5 %, малоземельні – 50,8 % усіх селян. Більше 30 % галицьких селянських господарств не мали робочої худоби. Розвиток аграрного сектора західноукраїнських земель і Правобережжя наприкінці XVII – у XVIII ст. визначали рутинний стан техніки, екстенсивні методи господарювання і низька культура сільськогосподарського виробництва.

Збільшувалося вирощення таких технічних культур, як тютюн, льон, коноплі, хміль. Наприкінці XVIII ст. почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки. Сталися певні структурні зміни: поряд із землеробством у магнатських господарствах розвивалося тваринництво, садівництво, бджільництво, різні промисли, що відповідало не лише власним, а й ринковим потребам землевласника. Його господарство ставало багатогалузевим, у ньому поглиблювався поділ праці.

Характерною ознакою правобережних і західноукраїнських міст і містечок наприкінці XVII – впродовж XVIII ст. було зростання в них євреїв-орендарів завдяки протекції магнатів, зацікавлених у їх посередництві та орендарських послугах. Так, лише на території Галичини у другій половині XVIII ст. проживало майже 30 % євреїв Речі Посполитої, де загалом їх було понад 60 тис. осіб – приблизно третина єврейського населення тогочасної Європи. У багатьох західноукраїнських містечках вони становили навіть більше половини жителів міст: у Добромилі – 70,2 %, Дрогобичі – 58,8 %, Перемишлі – 55,6 % тощо.

На згадку про наступників скіфів — сарматів Османська імперія утворює маріонеткове Сарматське князівство зі столицею у Немирові. Причому князем призначають того самого Юрія Хмельницького. Син великого гетьмана прокнязював недовго, та й Поділля в 1699-му році знову відійшло до Польщі.

З 1677 року гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титули «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах — «князя Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького».

47. Найбільшою,до того ж автономною,хоч і не до кінця самостійною,територією України на кінець ХVIIст.залишалася Гетьманщина.Це,вдане,Лівобережна Україна,що поділялася в адміністративному плані на десять полків,центрами яких були міста Гадяч,Київ,Ніжин,Миргород,Лубни,Прилуки,Полтава,Переяслав,Стародуб,Чернігів.Столицею Гетьманщини було місто Батурин.На початку ХVIII ст.. на Гетьманщині,за даними істориків,мешкало 25% усього населення тогочасної України.

Нагадаємо,що окрім Гетьманщини та Слобожанщини,українці проживали відносно автономно в землях Війська Запоріжського,на Правобережжі,яке відійшло під Польщу,а також в Буковині та на Закарпатті.

Система козацького врядування в Гетьманщині зазнає певних змін порівняно з попереднім часом. Спостерігається певна тенденція до бюрократизації системи управління та витіснення вихідців із рядового козацтва з вищих посад. Певні старшинські роди стають де-факто спадковими розпорядниками тих чи інших полків і сотень. Це було наслідком як запозичення традицій Московщини, так і економічного зубожіння рядового козацтва, яке своїм коштом винесло тяжкі випробування Руїни. Його добробут було підірвано, що вплинуло також і на боєздатність збройних сил Гетьманщини. Матеріальне та соціальне розшарування серед козацької верстви негативно позначилося на морально-психологічних якостях провідників державної політики. Пристосуванство та гонитва за статками нерідко ставали рушійними мотивами в їхній поведінці.

Гетьманщина в цілому перебувала під протекторатом московського царя. Як окреме державне утворення вона існує з часів Брюховецького та Многогрішного, що були гетьманами лише Лівобережної України. Потім цю лінію успадкував і продовжив Самойлович, а від нього традиція разом із булавою і гетьманськими клейнодами перейшла до Івана Мазепи. Кожен гетьман укладав із московським царем персональну угоду, якою фіксувалися правові стосунки сторін.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи

48. Після трагічної для І. Мазепи поразки під Полтавою більшість із найближчого оточення гетьмана опинилася на території Туреччини – у Бендерах. Так розпочалась перша доба української політичної еміграції. Разом з гетьманом долю емігранта розділив і його найближчий соратник генеральний писар Пилип Орлик.

Перебуваючи в еміграції, мешкаючи в Туреччині, Швеції, Сілезії, Польщі, Молдові, Франції, П. Орлик передусім наполегливо шукав шляхів дипломатичного тиску на Росію та організації європейської антиросійської коаліції держав, спираючись на яку можна було би визволити Україну з-під царської влади. З цією метою він проводив переговори з представниками французького короля, кримського хана, турецького султана, а також – Буджацької орди, донського козацтва, астраханських і волзьких татар, але не досяг успіху. Помер в Яссах у травні 1742 р.

Конституція Пилипа Орлика

Цей документ, складений П. Орликом за активної участі К. Гордієнка, Г. Герцика і А. Войнаровського та ін. старшин, згодом отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». У ньому узагальнено весь попередній досвід Української козацької держави і визначено шляхи її подальшого розвитку. Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України. Конституція, за висловлюваннями провідних істориків, була наслідком компромісу трьох основних політичних сил, що довгі десятиліття змагались між собою на батьківській землі, проте порозумітися зуміли лише в еміграції, а саме: гетьмана як верховного правителя, старшини – провідної суспільної верстви Гетьманщини та Запорозької Січі, що тривалий час намагалася досягнути поважного місця в політичній системі козацької України. Конституційний акт 1710 р. в доволі гармонійному вигляді поєднав інтереси різних політичних сил, підпорядкувавши їх головній меті – досягнення Українською державою незалежності.

За «Конституцією» 1710 р. в Україні утворювалося три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і Генеральна старшина) та судова (Генеральний суд).

Отже, в Конституції Пилипа Орлика сформульовані головні принципи побудови незалежної Української держави: поділ гілок влади, суверенність, демократизм, соціальність, законність, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

49. Наприкінці ХУІІ ст. Лівобережжя стає центром політичного і культурного життя в Україні. Цей край українське населення називало Гетьманщиною. Гетьманщина - адміністративно-територіальна одиниця Лівобережної України, на чолі якої стояли гетьмани, вона знаходилась у складі Російської імперії як автономія і зберігала всі державні права, була центром політичного і культурного життя в Україні. Росія називала цю територію Малоросією. Гетьманщина являла собою ті українські землі, що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

Територія Гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Вона становила приблизно одну шосту площі сучасної України і одну третину від тої, що колись була підвладна Хмельницькому. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1,2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародруб, Глухів, Чернігів. Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції уряду виконувала генеральна старшина (ЇЇ називали також правительством) куди входили генеральні - обозний, судці, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10,на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин. В кожному полку було від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники із своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. В сотню входили козацькі курені які стояли по селах.

Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689- 1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був /. Мазепа (1687-1709), який змінив засланого до Сибіру Самойловича.

Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" (25липня 1687р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурйні при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності.

правління гетьманів Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола та Кирила Розумовського.

А) Після того як І.Мазепа був визнаний зрадником, у 1708 на козацькій раді у Глухові новим гетьманом був обраний ІСкоропадський. У період свого гетьманування він намагався послабити царський тиск на Україну, обстоював інтереси козацької старшини. Але Петро І ніколи цілком не довіряв Скоропадському, приховував від нього військові плани, відмовився затвердити пропоновані Скоропадським пункти нової угоди України з Москвою (Решетилівські статті 1709р.) В цих статтях йшлося про: відновлення прав і вольностей Гетьманщини, звільнення козаків з під командування рос офіцерів, повернення гармат захоплених у Батурині тощо. 1709 було видано царський “Решительный” указ, який, формально підтверджуючи попередні запевнення про збереження державно-правового статусу Гетьманщини, насправді був спрямований на поступову ліквідацію її політичної автономії. На посаді гетьмана Скоропадський перебував до 1722.

50. Причини ліквідації Запорізької Січі російська влада боялася зростання впливу козацтва і розгорнула широкомасштабний наступ на державну територію й економічне становище Запоріжжя. Ліквідацію Січі відсунула російсько-турецька війна 1768-1774 рр., в якій українські збройні сили відіграли помітну роль. Внаслідок цієї війни Росія приєднала землі між пониззям Дніпра і Південного Бугу, нові кордони пролягли далеко від Січі; відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Російською імперією та землями турків і татар; волелюбні традиції запорізьких козаків не вписувалися в імперські структури; велика територія Вольностей Війська Запорізького приваблювала російських землевласників. Ліквідація Запорізької Січі Російська влада вирішила, що тепер настав зручний час для знищення українського козацтва. Червень 1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі. Козацьку старшину арештували, найбільшого покарання зазнав багаторічний кошовий отаман П. Калнишевський, засланий у Соловецький монастир, де він у жахливих умовах пробув до самої смерті (1803 р.). Наслідки ліквідації Запорізької Січі: землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом — до Катеринославського намісництва; колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним колоністам; одна з найтрагічніших подій за все століття, демократичний устрій Січі випередив час і став зразком справедливої організації суспільства. Частина козаків відійшла у гирло Дунаю, де заснувала Задунайську Січ (1775-1828 рр.) під владою Османської імперії.

58. Погляди на українську державність М.П. Драгоманова.

Соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова були самим серйозним конкурентом марксизму. Хоча у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба матидержавну незалежність», публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов'янських народів. Ясно, що при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності Україна повинна була видаватися безнадійно утопічною.  Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 р. він разом з М. Павликом та С. Подолинським опублікував у «Громаді» стислу і разюче чітку програму, що моделює майбутню українську державність. Вона зберігала свій вплив аж до падіння Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала її ідеологічним фундаментом, зумовила початкові успіхи, а й значною мірою - невдачі.  Як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який в принципі звертав увагу на превалювання ліберальних мотивів над радикальними і соціалістичними моментами в драгомаіовской політичної теорії, в центрі поглядів Драгоманова був аіархосоціалізм П. Ж. Прудона. За Драгоманів, кожна особистість, кожна спілка, кожна громада повинні бути вільні від насильства згори. Він визнавав тільки право існування вільних творчих спілок. Його гасло: «Мета ця є безвладдя: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств».  У зв'язку з цим виникають дві проблеми. Вільна асоціація без (зафіксованих структур нежиттєздатна, оскільки не володіє авторитетом, щоб бути арбітром між регіонами, і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об'єднань. Що стосується федералізму, це - стара ідея, на яку справили потужний вплив процеси в США. У 1823 р. в Російській імперії було створено Товариство «з'єднаних слов'ян», проголосило своєю метою об'єднання всіх слов'янських земель на федеративних засадах. Втім, як писав Ленін профедералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умови спільного прагнення до таких відносин. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами було суттєво різним. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав Драгоманов, «з демократично-федералістичної грунту на грунт офіційно-централістську».  Драгоманов вважав, що Українця повинна бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації таких громад на основі аграрного соціалізму, без армії, з народною міліцією, коли кожен громадянин має власну зброю.  Така позиція могла бути (і в подальшому стала) найбільш вагомою причиною краху «полудрагомановской» Української Народної Республіки Відсутність конвенціональних державних структур, засвоєння драгоманівської общесоціалістіческіх вимог, скасування державної армії та створення «народної міліції, загальне озброєння народу безпосередньо втілилися в доктрину Винниченка-Шаповала, датовану 1917 р., про непотрібність для України своєї власної армії, що, у свою чергу, призвело до трагедії під Кругами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою держави, яке може змусити своїх громадян воювати за нього. Аж до революції 1917 р. федералізмДрагоманова, де все починається з самоорганізації знизу, і марксизм, з його байдужістю до національної та схилянням перед великими державами, були єдиними серйозними конкурентами в середовищі укранських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» в тому, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово "було за державами, а не за народами. Так, - пише Драгоманов, - в ньому був відділ (секція) і секретар генеральний за Росією, хоча в Росії десятки країн і народів, несхожих один на одного ». На думку Драгоманова, це було прикладом тяжкого гріха:« Інакше кажучи, цей «союз» (I Інтернаціонал .- Років.) почав роботу не знизу вгору, а зверху вниз ».  Живучи в Швейцарії, Драгоманов підтримував тісні контакти з українськими радикалами, особливо в Галичині, зокрема з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Але якщо Павлик одразу став і до кінця залишався політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства у встановленні соціалізму в середині 1880-х рр.. Павлик розглядав марксистську «утопію» як програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед націй, що мають свою державу, що гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Фактично перетворився в: «Нації Російської та Німецької імперій, русифікуються і германо-зіруйтесь! »Коли в 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політичну партію, - Російсько-українська радикальна партія - це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму-мінімум, а молоді марксисти Євген Левицький , Микола Ганевич і Володимир Охримович - програму-максимум.Сучасники не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми-максимум про науковий соціалізм і програмою-мінімум, яка пропонує ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян. 

58. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. Діяльність москвофілів, народовців і радикалів та їх погляди на українську державність.

Після придушення революції 1848—1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, змушена була піти на радикальну реорганізацію внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, внаслідок яких Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-У горську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися в їхню політику в Галичині, яка дістала автономію з власним сеймом та крайовим урядом.

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах настільки паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або почали звертати свої погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтелігенції — Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський та ін. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині зародилося москвофільство.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Так само вони заперечували існування окремого українського народу, пропагуючи ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки.

Усупереч москвофільським тенденціям нова генерація інтелігенції — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Д. Танячкевич та ін. — наприкін. 1861 — на поч. 1862 р. заснувала народовську течію. Народовці виступали за єдність українських земель, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Водночас вони залишалися лояльними до австрійської влади. .

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Прагнучи поєднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських та політичних організацій, що своїми розгалуженнями сягали кожного села. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. культурно-освітнього товариства "Просвіта", яке впродовж кількох десятиліть відігравало провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. "Просвіта" через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки несла в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство "Руська бесіда".

Важливою інституцією стало засноване в 1873 р. у Львові Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). У його межах діяли 3 секції: філологічна, історико-філософська та математично-природничо лікарська. Основним друкованим органом товариства стали "Записки НТШ". Багатолітній голова НТШ — видатний історик М. Грушевський реформував товариство на зразок національних академій та розгорнув безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

У 1885 р. народовці заснували свій керівний політичний орган — Народну раду. Вона послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Переломним у розвитку українського національного руху стало останнє десятиліття XIX ст. З виникненням у цей час у Галичині українських політичних партій національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890р. Русько-українська радикальна партія (РУРП). Із самого початку в її середовищі існували ідейні суперечності між "старими" і "молодими" радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані І. Франком, М. Пав-ликом, О. Терлецьким, були прихильниками ідей М. Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської та Австро-У горської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. Другі — В. Будзиновський, Ю. Бачинський, М. Ганкевич та ін. виступали за негайне введення в програму партії вимоги створення власної національної держави. Після кількарічних суперечок перемогла "молодь". Наприкін. 1896 р. ідея політичної самостійності України врешті-решт була внесена в програму РУРП.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була тривала й копітка праця. Розуміючи це, І. Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва. "Тільки інтегральна, все-стороння праця, — писав він, — зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів.., щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості".

Наприкін. XIX ст. РУРП зазнала кризи, зумовленої політичною диференціацією в її лавах. У результаті в 1899 р. з'явилося ще 2 партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний комітет як керівний орган Української національно-демократичної парти (УНДП) опублікував першу відозву до народу. В ній наголошувалося: "Ідеалом нашим повинна бути* незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдинилися в одну новочасну, культурну державу...". Вже незабаром УНДП стала домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (УСДП). її друкований орган "Воля" писав, що метою українських соціал-демократів є "вільна держава українського люду, українська республіка".

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є. Чикаленка стала називатися "українським П'ємонтом", внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та за істотної інтелектуальної та фінансової допомоги зі Східної України, стала тим місцем, де Генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель.

У другій половині ХІХст. західноукраїнські землі  знаходилися під владою Австро-Угорської імперії. Революційні події 1848—1849рр., перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорську, прийняття Конституції 1867 р. стали головними причинами ак-тивізації суспільно-політичного життя в Західній Україні. Становище української інтелігенції, духовенства та дрібного чиновництва— головних учасників західноукраїнського національно-визвольного руху— було непростим. В українському національному русі було три основні течії: москвофіли, народовці та радикали. Москвофіли організаційно оформилися в 60-тіpp. ХІХст. Причини появи цієї течії в західноукраїнському суспільно-політичному житті: віра в Росію як рятувальницю від ополячення; культурна та релігійна близькість росіян та українців. Видатні представники москвофілів у Галичині: Д. Зубрицький, М. Качковський, І. Наумович- на Буковині: К. Бо- гатирець; на Закарпатті: А. Добрянський, І.Раковський. Москвофіли вважали, що австрійський уряд зрадив українську верхівку, і бачили порятунок від полонізації (ополячення) в приєднанні до Москви. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу та вважали, що галицькі русини (західні українці) є частиною єдиного велико-руського народу. Практична діяльність москвофілів полягала в боротьбі з пияцтвом та створенні братств тверезості, заснуванні наукового «Товариства ім. Качковського», участі в роботі Ставропігійського інституту, Народного дому та «Галицько-Руської матиці». Москвофілами була заснувана політична організація «Руська рада», що мала стати представником всіх місцевих русинів. Москвофілів підтримував російський царизм, який прагнув використати їх як протидію українському рухові. Зовсім протилежну позицію в суспільно-політичному русі займали народовці. Ця течія виникла да початку 60-х pp. та бажала об’єднати всіх національно свідомих українців для протистояння ополяченню та за хисту інтересів українців. Видатні представники народовців у Галичині: В. Барвинський, Ю.Романчук, на Буковині: С. Смаль-Стоцький, М. Василько; на Закарпатті: А. Волошин, Ю.Жаткович. Співчували деяким ідеям народовців І. Франко, М. Павлик, М. Драгоманов. Народовці вважали, що вирішити проблеми західних українців можна, лише спираючись на народ. Для цього необхідно підвищити його національну свідомість, захистити мову та літературу та покращити культурно-освітній рівень. Згодом розвивалася ідея необхідності об’єднання всіх українців — західних та східних. Ідеї народовців були відображені в таких періодич-них виданнях, як «Вечорниці», «Буковина», «Справа», «Нива», «Руслан», «Правда». Практична діяльність народовців полягала в сприянні відкриттю у Львові українського професійного театру (1864), наукового товариства «Просвіта» (1868), Літературного товариства ім. Т.Г.Шевченка (1873). Першою політичною організацією народовців стала заснована в 1885р. «Народна рада», яку очолив Ю. Романчук. «Народна рада» перетворилася на представницький орган західних українців та сприяла національному розвиткові Галичини. У Західній Україні поступово сформувалася радикальна течія. З діяльністю західноукраїнських радикалів пов’язане створення перших політичних партій в Галичині. Причинами створення політичних партій можна вважати: 1) загальну політизацію національного руху в Галичині; 2) розкол в народовському русі — на прихильників угодовницькій позиції відносно поляків та австрійського уряду та на прихильників радикальної позиції у розв’язанні національного питання. У жовтні 1890 р. радикально настроєні діячі українського визвольного руху створили Русько-українську радикальну партію (РУРП). Партія почала боротьбу з тими представниками національного руху, які пішли на співпрацю з поляками та австро-угорським урядом («новоерівцями»). Радикали прагнули демократизувати суспільне життя, використати досягнення культури та науки для підвищення національної свідомості українців, об’єднання українців в єдину державу. Головною ідеєю РУРП стало об’єднання ідеалів наукового соціалізму з національними інтересами українців.Керівники РУРП — І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є.Левицький — виступали за передачу землі шляхом її викупу у власність селянських общин, надання селянам кредитів для викупу землі та подальшої сільськогосподарської діяльності. Свої ідеї радикали висловлювали в газетах «Громада» та «Хлібороб». Практична діяльність радикалів полягала у відкритті громадських читалень. Висновок. Суспільно-політичне життя в Західній Україні було різноманітним та суперечливим. У національно-визвольному русі українців не було єдності, що послабляло його. Поступово національний український рух переходить від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності. Дати: 1868р.— заснування «Просвіт»; 1885р.— заснування «Народної ради»; жовтень 1890р.— створення РУРП. Поняття, терміни, назви: москофіли, народовці, радикали, політична партія.

58. Питання української державності в програмах політичних партій Західної України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому Сеймі.

Уже на попередньому етапі розвитку національно-визвольного руху на західноукраїнських землях були створені сприятливі умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам. Русько-Українська радикальна партія У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях — як західних, так і східних. На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. У програмі-мінімумі РУРП окреслено її найближчі завдання: • досягнення матеріального добробуту трудящих; • усунення всякої експлуатації; • проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю. У програмі-максимумі декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний і національний розвиток краю і народностей, які тут проживали. Однак у цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою, тому її цілком справедливо піддавали гострій критиці «молодші» радикали, які вважали себе справжніми й послідовними марксистами і пропонували відразу боротися за створення Української держави в складі Австрійської федерації. У 1895 році один з лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив суперечності, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічного та культурного піднесення та и узагалі передумовою самої можливості її існування. Урахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найпов-ніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі — у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.

Українська соціал-демократична партія У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Лідерами її були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін. У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська Республіка». УСДП засновувалася як складова частина австрійської соціал-демократії, у програмі якої тези про право націй на самовизначення не було. Австрійська соціал-демократична партія (АСДП) вимагала тільки перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Потребу збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Тому національну програму АСДП з'їзд Української соціал-демократичної партії, який відбувся 1903 року, змушений був визнати для себе обов'язковою. Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в перспективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, уважаючи їх в основній масі поляками. У 1907 році УСДП, усупереч позиції польських соціал-демократів, висунула вимогу поділу Галичини на українську та польську автономні частини, що могло б стати першим кроком до створення української національної державності. Усередині партії значно посилилося самостійницьке крило, очолюване В. Левинським, представники якого з 1909 року почали засновувати окремі від Польської партії соціал-демократів політичні організації міських робітників, унаслідок чого конфлікт з поляками ще більше загострився. Позиція УСДП з національного питання на початку XX ст. помітно впливала на діяльність інших партій, зокрема Революційної української партії (РУП), яка виникла на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Таких самих програмних засад дотримувалися й буковинські Радикальна партія (1906 рік) та Національно-демократична партія (1907 рік) . З їх появою вимога самостійності України стала головним гаслом національного руху й на Буковині. Українська національно-демократична партія Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців. Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охрімович, І. Франко та ін.). У роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання — Національно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП). Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. Тому одним з першорядних завдань керівництво партії вбачало виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, що ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної й централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей». Для задоволення національних потреб українського населення Галичи-ни й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться за виховання серед них національної самосвідомості та розгортання національно-визвольного руху. Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині. Поміркована орієнтація націонал-демократів, підтримка їхніх позицій з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», сприяли тому, що УНДП незабаром стала найвпливовішою політичною партією Західної України. Російська національна партія Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи. Неухильне зростання національного руху в Галичині істотно впливало на взаємини між східними та західними українцями. Саме східноукраїнські діячі В. Антонович, О. Кониський, П. Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Гру-шевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України. На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси. Учені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з підросійської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905-1907 pp. і наступу політичної реакції в Росії. Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Наддніпрянщині.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін.

Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в десятеро порівняно з 1897 р. Українці здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам. П'ять українських депутатів були обрані від Буковини. У 1910 р. Ю. Романчук був обраний віце-президентом палати послів австрійського парламенту. Парламентський клуб (фракція українців), керований УНДП як провідною парламентською партією, зосередив увагу на українізації освіти, відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини, створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму.

Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. На Західноукраїнських землях провідну роль серед партій відігравали ліберали, діяльність яких була легальною. У Наддніпрянській Україні чисельна перевага була на боці соціал-демократів, політична ідеологія та ментальність яких більше відповідали умовам нелегального існування. Проте в програмах усіх політичних партій основними були вимоги соціальної справедливості. На відміну від попереднього етапу, коли виробленням теоретичних засад національно-визвольного руху займались окремі інтелектуали, на початку XX ст. до політичних дискусій залучились політики другого ешелону — функціонери та керівники центральних і місцевих осередків партій. Політична думка була представлена в програмних документах цих організацій. Теоретичні дискусії про співвідношення між культурництвом і політикою перейшли в площину вибору політичних пріоритетів — національне чи соціальне визволення, автономія чи незалежність, стратегія і тактика боротьби, пошуки союзників. Формування українських національних партій та вибір оптимального політичного курсу були перервані Першою світовою війною і поновилися лише після 1917 р.

58. Виникнення українських політичних партій в Російській імперії на початку ХХ ст. та місце української державності в їхніх програмних документах.

Перші українські ліберально-демократичні партії виникли на базі Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної організації (ВЗБДО), яка була заснована у вересні 1897 р. в Києві. Це була спроба різних поколінь українців вийти поза рамки старих громад, об'єднати ширші кола національно свідомих українців без огляду на їхні соціальні і політичні уподобання [28, с. 86]. У 1904 р. з ініціативи Є. Чикаленка було утворено УДП. Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, в Єфремовим, Ф. Матушевським УРП. Згодом розкол удалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію - УРДП, яка у своїх програмних засадах виступала за федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць.

 Формування українських ліберально-демократичних партій в Російській імперії на початку XX ст. історично підготовлено розвитком українського національного відродження. В результаті згуртування національно свідомої інтелігенції у 1897 р. у Києві було засновано ВЗБДО, на базі якої виникли партії ліберально-демократичного напрямку. Однак в дореволюційній історіографії цей процес отримав неоднозначне трактування. Якщо Є. Єфремов прямо вказував, що витоки уіфаїнські ліберал-демократичні сили беруть від ВЗБДО, то К. Залевський був дещо іншої думки. Останній вважав, що саме РУП стала джерелом для заснування трьох впливових політичних партій - «Спілки», УСДРП та УДРП [23, с. 299-ЗО I]. В певній мірі компромісною була думка В. Дорошенка, який відзначив, що українські ліберально-демократичні партії зародились незалежно від РУП, хоча й не без її впливу [16, с, 40-41]. У цілому в працях дореволюційних дослідників щодо зародження та становлення українських партій ліберал-демократичного напрямку, досить часто зустрічаються неточності та суперечності, а в окремих розвідках діяльність ВЗБДО навіть не згадується. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. У працях дореволюційних дослідників з даної проблематики, міститься важливий фактичний матеріал про зародження, організаційне становлення, ідеологію, практичну діяльність українських ліберально-демократичних партій. У цілому досліджувана література допомагає відчути характер епохи, відкриває для дослідників нові аспекти піднятих проблем, хоча і вимагає критичного ставлення до себе. Heзважаючи на фрагментарний, дещо заідеологізований і полемічний характер, дореволюційна публіцистика дає змогу зрозуміти основні напрями діяльності українських лібералів у Російській імперії на початку ХХ ст. В певній мірі дореволюційна література створила підґрунтя для досліджень з історії українських ліберально-демократичних партій на наступних етапах розвитку історіографії.

62.Українці та «українське питання» в роки революції 1905 – 1907 рр. в Російській імперії. Діяльність українських фракцій у російській Державній Думі І – ІV скликання.

Причини революції: 1. невирішеність аграрного питання; 2. самодержавство, відсутність демократичних свобод; 3. колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

Події "Кривавої неділі" викликали зливу протесту по всій території Російської імперії, у тому числі й Україні. Почалися масові страйки робітників і селянські повстання, що потрясали імперію всю весну й літо 1905 р. Робітники вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, покращення умов життя, повалення самодержавства, селяни боролися за конфіскацію і перерозподіл поміщицької землі. Це була перша і справді народна революція в Росії.

В Україні у жовтні — грудні 1905 р. відбулося понад 1800 селянських виступів у 64 повітах (з 94). Всього за 1905 р. в Україні відбулося близь­ко 4 тис. селянських виступів, якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. Виступи відбувалися в основному на Лівобережжі і на Півдні України.

У листопаді 1905 p. y Києві повстав батальйон саперів, керований Борисом Жаданівським. Українські політичні партії були в гущі революційної боротьби. Особливих успіхів досягла Українська соціал-демократична спілка, котра працювала серед селян, залучивши багатьох з них у свої лави, спрямувавши до організованої боротьби. УСДРП теж вела активну боротьбу серед студентів, робітників та інтелігенції, зміцнившись за роки революції.

Останнім спалахом революції стало грудневе збройне повстання робітників, що розпочалось у Москві. В Україні особливо запеклі збройні бої відбулись у середині грудня 1905 р. в Донбасі, головним чином, у Горлівці. Але донські козаки, жорстоко розправившись з робітниками, придушили його.Революція поступово пішла на спад, хоча країну потрясали виступи селян і страйки робітників ще до весни 1907 р.

Зрештою, восени 1905 р. урядом було ліквідовано заборону української мови. I хоча ввозити українські книги з-за кордону і далі не дозволялося, у підросійській Україні розгорнувся широкий видавничий рух, число видавництв сягнуло 17. Серед них найактивнішими стали «Вік», «Час», «Криниця», «Ранок» та ін.Протягом 1905-1907 pp. на Наддніпрянщині виходила 21 українська газета і ще 4 по російських губерніях. Першою ластівкою стала газета «Хлібороб», видана в кінці 1905 p. y Лубнах. 

Українське питання у вузькім розумінні - це питання про місце й ролі українського фактора у внутрішньому житті держави, до складу яких входять українські землі, у широкому - це питання про умови й механізмі возз'єднання українських земель і створення власної української державності. Суть українського питання для українців: побудова незалежної української держави, для чого необхідно було досягтися соборності земель, тобто зібрати воєдино Україну, що перебуває в складі 2х. імперії. Для Німеччини й Австро-Угорщині: засіб ослаблення військово-політичної сили Росії. Для Росії: перешкода для приєднання Галичини до споконвіку російських земель.

І Державна Дума працювала в Петербурзі 27 квітня — 8 липня 1906 р. Вибори до Думи ліві партії бойкотували. Здобули перемогу кадети. У виборах брали участь Українська радикально-демократична партія, Українська народна партія. Серед 102 депутатів від 9 українських губерній налічувалось 24 поміщики, 42 селянина, 26 представників міської інтелігенції, 8 робітників, 1 священик. За партійною ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 — трудовиками. Трудова партія становила не політичну партію, а парламентську фракцію, яка об'єднувала, в основному, безпартійних селянських членів Думи. Громада вимагала надати Україні в її етнографічних межах політичну автономію, запровадити українську мову в школах, судових і адміністративних органах. Щодо головного питання революції - аграрного — в громаді не існувало єдиної думки. Кадетські депутати відстоювали передачу частини поміщицьких земель селянам за викуп, а селянські підтримували трудовиків - конфіскацію поміщицьких земель і націоналізацію всієї землі. Для висвітлення своєї діяльності в Думі громада заснувала друкований орган - журнал "Украинский вестник", в якому співробітничали М. Грушевський, І. Франко, М. Туган-Барановський. I Дума була розпущена трохи більше як через 2 місяці її роботи.

На початку 1907 р. царизм дозволив вибори до II Державної Думи. Вибори до II Думи не бойкотувалися, а тому її склад значно "полівішав": з 518 депутатів 65 були соціал-демократами (у І Думі - 18), 157 - трудовиками (разом з есерами) порівняно з 94 у І Думі. Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал-демократів (в т. ч. 6 членів Спілки, 3 меншовики, 1 більшовик, 1 представник УСДРП). За соціальним станом українські губернії були представлені 16 поміщиками, 4 священиками, 17 інтелігентами, 59 селянами і 6 робітниками. Знову, як і в І Думі, тон задавали селянські депутати. II Дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. і працювала до 3 червня 1907 р.

II Державну Думу було розігнано. З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. Цей крок правлячих кіл став можливим у результаті спаду революції і вважається її кінцем. Юридично його можна охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відповідав положенню маніфесту 17 жовтня 1905 р. про те, що жодний законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи. Ключові дати 27 квітня - 8 липня 1906 р. - діяльність І Державної Думи 20 лютого - 3 червня 1907 р. - діяльність II Державної Думи

63. Україна в геополітичному просторі напередодні та в роки Першої світової війни.

Україна на передодні Першої Світової війни.

Війни міждержавні і громадянські, локальні і світові, справедливі і загарбницькі. Ще у первісні часи люди воювали за їжу, за зручну печеру, за жінку. Пізніше - за іншу здобич, за дорогоцінне каміння, золото. Потім загарбували території заради природних ресурсів, світового панування... Різні часи, різні масштаби, різна зброя - та лишалася сутність. Адже так чи інакше, війна - це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають прості люди, плачуть матері й вдови, зростають сиротами діти. Перша світова війна (1914-1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 мли покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл. Це далеко не повний перелік втрат, яких зазнало господарство земної кулі. Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне й епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни стали могутні революційні катаклізми, що мали своїм добутком розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів; почався незворотний процес руйнування колоніальних імперій - Великої Британії, Франції; на історичну арену вийшли нові держави, серед них і Українська Народна Республіка.Вплив подій Першої світової війни в Україні та розгортання громадсько-політичних процесів в українських землях є проблемою, яка ще потребує детального і ґрунтовного дослідження.

Україна у Першій світовій війні — у Першій світовій війні назва «Україна» використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу. Території, які становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії (Наддніпрянщина, Слобожанщина, Донбас, Таврія, Крим) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина, Буковина, Поділля). Але події Першої світової війнипослабили вплив режимів імперій на етнічних українців і в 1917–1920 роках повстало державне життя України зі столицею в Києві.