Розвиток теорії морального виховання дітей

Тільки-но людина почала усвідомлювати своє “Я”, одразу була змушена перейматися проблемами взаємодії з іншими людьми. Перші норми моралі формувалися в умовах розвинутої родової общини як звичаї. З часом виховний досвід багатьох поколінь створив відповідні нормативи, ідеалом яких є чесна людина-трудівник, а норми моралі набули характеру традицій.    Протягом усієї історії людства ці проблеми хвилювали найвидатніших його мислителів. А стихійні спроби акумуляції емпіричного досвіду втілені в етнопедагогіці. Вона репрезентує омріяний народом ідеал досконалої особистості — носія найкращих людських рис. Сила виховного народного ідеалу полягає у його простоті, зрозумілості дорослому і дитині.    Виховний ідеал кожного народу має певні особливості, обумовлені його історичним буттям, господарською практикою, географічним розташуванням. Але моральне, смислове ядро його у всіх народів спільне. В уявленнях народу справедливість, повага до людей, доброта, чесність, щедрість, вірність, любов, відвага завжди перемагають злі сили. Народна мораль засуджує брехунів, нікчем, наклепників, зрадників, лицемірів, тих, хто не поважає старших, насміхається над іншими тощо.    Народна практика використовує з виховною метою трудові будні та свята. Для неї всі люди незалежно від віку можуть бути і вихованцями, і вихователями. Головним педагогом є думка громади, в якій народжується, росте, виховує своїх дітей людина, а критеріями оцінки є вироблені віками моральні норми (уявлення про добро і зло). Належачи до громади, кожна людина є своєрідним педагогом, оскільки бере участь у виробленні думки про інших людей.    Важливими чинниками морального виховання є історична пам´ять, традиції роду і сім´ї, бо кожна людина несе в собі колективну пам´ять поколінь. Метою виховання в народній педагогіці є формування усвідомлення належності до коренів роду і народу, значущості таких людських чеснот, як голос совісті, обереги, любов матері тощо.    Виховання моральності починається з раннього дитинства (“Бережи честь змолоду”). Головну відповідальність за виховання дітей несуть батьки. Народний ідеал всебічного розвитку особистості втілений в усній народній творчості, яка високо поціновує шляхетні риси людини, засуджує все, що підриває моральні устої. Джерелом виховного досвіду народу є прислів´я, приказки, пісні, казки, загадки, які влучно, змістовно і цікаво репрезентують такі моральні категорії, як “добро” і “зло”, “правда” і “кривда”, “совість” і “безчестя”. Благо добра і недопустимість зла утверджують у душі дитини змалечку (“Добра справа і у вогні не горить, і у воді не тоне”).    Чи не найголовнішим чинником морального виховання є в народній педагогіці праця, яку тлумачать не лише як джерело матеріальних благ, а і як категорію моралі. У колискових піснях котику наказують працювати (дитиночку колихати, дрова рубати, піч топити, грядку копати, рибку ловити та ін.). Котик, який працює сумлінно, одержує пошану від людей (він буде черевички шити, а “люди будуть купувати, люди будуть шанувати”). Як зазначав В. Сухомлинський, народна педагогіка “знає, що дитині посильне, і що непосильне”, бо в ній органічно “поєднується життєва мудрість з материнською і батьківською любов´ю”. Вона “не боїться, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту і мозолів”. У ній стверджується і те, що праця, вимагаючи від людини великого старання, сили, відповідальності, є не тільки важкою, а й радісною. Важливим засобом народного трудового виховання, в якому діти беруть участь разом із дорослими, є трудові свята, що розкривають дітям роль і значення праці в житті народу, ознайомлюють з основними видами традиційних трудових занять, демонструють результати зусиль дорослих, виховують повагу до праці і бажання трудитися.    Виховну функцію виконує гуманістична спрямованість народної педагогіки. Надзвичайно цінними щодо цього є народний кодекс моралі, усна народна творчість: пісні, пригоди казкових персонажів, прислів´я і приказки, повчання яких легко сприймаються і запам´ятовуються; образність і точність загадок. Народна педагогіка прилучає дітей до моральних цінностей шляхом заохочення, порад, а не примусу, вона активізує самостійність дитини (“Де хотіння, там і вміння”), розкриває силу батьківського прикладу (“Яка хата — такий тин, який батько — такий син”).    Педагогічний досвід різних народів у царині морального виховання дітей раннього віку значною мірою вплинув на окреслення проблемного поля для наукової педагогіки, яка черпала в етнопедагогіці різноманітні мотиви, емпіричний матеріал для широких узагальнень і висновків.    Тільки внутрішньо вільна людина, за словами Я.-А. Коменського, може бути моральною, бо вона свідомо приймає людські права і обов´язки, діє по совісті, а не з примусу чи страху. Він наголошував на необхідності виховання таких “добрих якостей”, як помірність, охайність, шанобливість до старших, люб´язність, справедливість, благодійність, терплячість, делікатність, уміння триматися гідно, поводитися стримано й скромно.    “Виховання діяльної любові до людей”, яке починається з любові до матері, інших членів сім´ї, Й.-Г. Песталоцці вважав центром усієї роботи з дітьми. Педагог у цій роботі має опиратися не на повчання, а на розвиток моральних почуттів і переконань дітей.    Виняткової значущості надає моральному вихованню К. Ушинський. У його теорії поєднано досягнення психології, філософії, фізіології. Особливу роль у моральному вихованні він відводив ідеї народності, народному ідеалу людини, адже народ створює такі виховні засади, на які не здатна найкраща педагогічна теорія і які не можуть бути запозиченими в іншого народу. Якщо батьки зичать щастя дитині, то потрібно виховувати її не для щастя, а для “праці життя”, наголошував К. Ушинський.    На необхідність виховання дітей з ранніх років “на рідному ґрунті”, пробудження в них духовних сил, моральних почуттів до людей, світу, природи вказувала С. Русова: “Національне виховання виробляє в людини не хистку моральність, а формує міцну, цільну особу... Воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів, і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання і світового розуміння між народами і націями”. Цього можна досягти, спираючись на те добре, що закладене в них від народження (співчуття, доброта, прагнення до ласки і позитивної оцінки дорослого). Негативні вчинки дітей є наслідком об´єктивних причин, пов´язаних із фізичним або психічним нездоров´ям, несприятливими впливами середовища, реакцією на невмілі виховні впливи дорослих, ігнорування індивідуальності дитини.    П. Блонський основою морального виховання вважав стосунки між дитиною і дорослим, моральні впливи на дитину, що ґрунтуються на ласкавому, довірливому ставленні, повазі до її особистості. Педагог виховує насамперед тим, як він мислить і говорить, відчуває та діє. Найефективніше виховання, як правило, апелює до внутрішніх сил дитини, діє на неї через зовнішні чинники, але, так би мовити, зсередини.    Певний вплив справили на теорію і практику морального виховання дітей дошкільного віку ідеї А. Макаренка про виховання у колективі. Особливу увагу він приділяв вихованню єдності моральної свідомості і поведінки дітей: “Широка етична норма стає дієвою лише тоді, коли її “свідомий” період переходить у період загального типу, традиції, звички, коли ця норма починає діяти швидко і точно, підтримана громадською думкою і громадським смаком”. Дитина має пізнавати моральні норми у системі конкретних і реальних взаємин людей. Засвоєння їх змісту повинно породжувати моральну активність (готовність до свідомої поведінки у складних ситуаціях), яка є основою моральної поведінки, а також свідоме і відповідальне ставлення дитини до своїх учинків. Моральному вихованню в колективі сприяє атмосфера ділового співробітництва, добровільної взаємозалежності, доброзичливості.    Наукова педагогічна думка зосереджувалася на дослідженні таких проблем: моральне виховання у процесі ознайомлення дітей з навколишньою дійсністю (Є. Радіна); зв´язок морального і розумового виховання на матеріалі ознайомлення з працею дорослих (Г. Лескова); моральне виховання у грі (Д. Менджерицька, Р. Жуковська, Ф. Левін-Щиріна); виховне значення трудової діяльності дітей дошкільного віку (3. Борисова, Л. Порембська); виховання колективних взаємин дітей (О. Булатова, Т. Маркова, В. Нечаева та ін.).    Спілкуванню педагога і вихованця, за переконаннями В. Сухомлинського, має бути притаманна духовна єдність, без якої виховання нагадує блукання в темряві. Азбука моралі засвоюється у дитинстві разом з пізнанням світу, тому зробити її життєвою є найважливішим завданням педагога. Застерігаючи від формалізації процесу виховання, В. Сухомлинський наголошував на важливості активізації почуттів дітей, оскільки кожна людина у дошкільному дитинстві повинна пройти “емоційну школу”, “школу виховання добрих почуттів”. Практичний його досвід гармонійно поєднує переконливе слово, читання художніх творів для дітей, пояснення суті норм загальнолюдської моралі, етичні бесіди, створення моральних ситуацій. Його ідеї сприяли усвідомленню значення морального виховання як своєрідної основи розвитку особистості. Важливе значення для формулювання наукових засад морального виховання мали проведені у другій половині XX ст. психологічні дослідження з проблем розвитку емоцій у дітей дошкільного віку (О. Запорожець, Я. Неверович), дитячої соціальної психології (Т. Рєпіна), обґрунтування вченими системи морального виховання дітей дошкільного віку в дитячому садку і сім´ї (А. Виноградова, В. Нечаева, С. Козлова, Р. Буре, P. Іванкова та ін.).    В Україні плідно працювала над проблемами морального виховання дітей дошкільного віку Л. Артемова, яка керувала створенням програм виховання і навчання дітей у дошкільних закладах.    Завдяки зусиллям українських психологів багато зроблено щодо пізнання особливостей особистісного режиму дошкільника (О. Кононко), формування вольових якостей (В. Котирло), виховання гуманних почуттів і взаємин у дітей (С. Кулачківська, С. Ладивір, Ю. Приходько).    Сучасна світова психолого-педагогічна наука зосереджена на дослідженні таких проблем морального виховання дітей дошкільного віку:    1. Формування субкультури дитинства в умовах сучасного інформаційного суспільства. Нині гуманізм набуває значення не лише бажаного принципу, а й необхідного імперативу (вимоги) існування людства. Тема виховання гуманістичної спрямованості особистості з раннього дитинства є пріоритетною соціально-педагогічною проблемою.    2. Розвиток культури ненасилля, виховання в дусі миру, толерантності, безпеки. Формування позитивного ставлення до навколишнього світу, соціальної впевненості, активності.    3. Взаємодія дорослих (батьків, педагогів) і дітей, рівень свободи дитини у педагогічному процесі та впливу педагога з метою спрямування її розвитку.    4. Поліетнічне виховання, засвоєння дитиною культур і мов інших народів на основі національної. Виховання інтересу до інших народів і культур.    5. Екологічне виховання, формування екологічного світогляду, усвідомленого ставлення до природних об´єктів та себе самого як частини природи.    Актуальним для українських учених напрямом досліджень є наукове забезпечення особистісно-орієнтованої моделі дошкільної освіти. Визнання особистості дитини головною цінністю вимагає розробки шляхів реалізації цієї ідеї у педагогічному процесі. Як визначено у Коментарі до Базового компонента дошкільної освіти в Україні, головним завданням особистісно-орієнтованої моделі дошкільної освіти є розвиток у дитини здатності до самовизначення у життєвому просторі відповідно до вікових можливостей, ціннісного ставлення до природи, рукотворного світу, людей і самої себе.    Інтерес науковців викликає проблема соціалізації особистості дитини в процесі виховання. Як об´єкт міждисциплінарного вивчення, проблема соціалізації набуває особливого значення саме у педагогіці, яка покликана забезпечити теорію і методику введення дитини в соціум і формування у неї важливих соціальних якостей (ціннісних орієнтацій, соціальної компетенції та ін.).    Не менш значущими є питання виховання у дошкільників милосердя, вміння співпереживати, виявляти діяльну турботу про інших людей.    Ці проблеми актуалізуються в зв´язку з розвитком суспільства і людства загалом, прагненням до пошуку нових гуманістичних смислів. Адже інтерес до гуманістичних цінностей у педагогіці зростає саме у переломні періоди соціального розвитку.

18. Інтелектуальна готовність до шкільного навчанняІнтелектуальна готовність до шкільного навчання пов'язана з розвитком розумових процесів - здатністю узагальнювати, порівнювати об'єкти, класифікувати їх, виділяти істотні ознаки, визначати причинно-наслідкові залежності, робити висновки. [14] Звичайно ж, певний кругозір, запас конкретних знань про живу і неживу природу, людей і їх працю, суспільного життя необхідні шестирічній дитині як фундамент, основа того, що буде їм надалі освоєно в школі. Проте помилково думати, що словниковий запас, спеціальні уміння та навички - це єдине мірило інтелектуальної готовності дитини до школи. Існуючі програми, їх засвоєння зажадають від дитини вміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати, робити самостійні висновки, тобто досить розвинених пізнавальних процесів. [12] Розвиток окремих психічних процесів відбувається протягом усього молодшого шкільного віку. До семи років у дитини відзначається досить розвинений процес сприйняття (спостерігається висока гострота зору і слуху, орієнтування на різні форми і кольору), але сприйняття у дітей цього віку зводиться лише до впізнавання і називання форми і кольору. [20] В.С. Мухіна вважає, що сприйняття у віці 6 - 7 років втрачає свій афективний початковийхарактер: персептивное таемоційні процесидиференціюються. Сприйняття стає осмисленим, цілеспрямованим, які аналізують. У ньому виділяються довільні дії - спостереження, розглядання, пошук. Значний вплив на розвиток сприйняття робить у цей часмова, так що дитина починає активно використовувати назви якостей, ознак, станів різних об'єктів і відносин між ними.Спеціальноорганізоване сприйняття сприяє кращому розумінню проявів.Процес навчаннянеможливий без достатньої сформованості такої психічної функції, якувага. У дошкільному віці увага носить мимовільний характер. Стан підвищеної уваги, як вказує В.С. Мухіна, пов'язане з орієнтуванням у зовнішньому середовищі, з емоційним ставленням до неї, при цьому змістовні особливості зовнішніх вражень, що забезпечують таке підвищення, з віком змінюються.Переломниймомент у розвитку уваги дослідники пов'язують з тим, що діти вперше починають свідомо керувати своєю увагою, направляючи й утримуючи його на визначених предметах. Таким чином, можливості розвитку довільної уваги до 6 - 7 років вже великі. Цьому сприяє вдосконалення планувальноїфункції мови, яка є, на думку В. С. Мухіної універсальним засобом організації уваги.Мовадає можливість заздалегідь словесно виділити значимі для певної задачі предмети, організувати увагу, враховуючи характер майбутньої діяльності. [15] Вікові закономірності відзначаються й упроцесірозвитку пам'яті. Пам'ять у старшому дошкільному віці носить мимовільний характер. Дитина краще запам'ятовує те, що для нього представляє найбільший інтерес, залишає найбільше враження. Таким чином, як зазначають психологи, обсяг фіксованої матеріалу визначається і емоційним ставленням до даного предмету або явищу. У порівнянні з молодшим та середнім дошкільним віком, як вказує А.А. Смирнов, роль мимовільного запам'ятовування у 7 літніх дітей дещо знижується, разом з тим міцність запам'ятовування зростає. Одним з основних досягнень старшого дошкільника є розвиток мимовільного запам'ятовування. Важливою особливістю цього віку, як зазначає Є.І. Рогов, є та обставина, що перед дитиною 6 - 7 років може бути поставлена ​​мета, спрямована на запам'ятовування певного матеріалу. Наявність такої можливості пов'язано з тим, як зазначають психологи, що дитина починає використовувати різні прийоми, спеціально призначені для підвищення ефективності запам'ятовування: повторення, значеннєве й асоціативне зв'язування матеріалу. [22] Таким чином, до 6 - 7 років структура пам'яті перетерплює істотні зміни, пов'язані з розвитком довільних форм запам'ятовування і пригадування. Мимовільна пам'ять, не пов'язана з активним ставленням до поточної діяльності, виявляється менш продуктивною, хоча в цілому ця форма пам'яті зберігає провідне становище. У дошкільнят мислення тісно пов'язане з сприйняттям, що говорить про наочно - образному мисленні, найбільшхарактерномудля цього віку. На думку Є.Є. Кравцової, допитливість дитини постійно спрямована на пізнання навколишнього світу і побудова своєї картини цього світу. Дитина, граючи, експериментує, намагається встановити причинно - наслідкові зв'язки і залежності. Він змушений оперувати знаннями, а при виникненні деяких задач дитина намагається вирішити їх, реально приміряючи і пробуючи, але він же може вирішувати задачі в розумі. Дитина уявляє собі реальну ситуацію і як би діє з нею в своїй уяві. [13] Таким чином, наочно - образне мислення - основний вид мислення у старшому дошкільному. Вирішуючи завдання, встановлюючи зв'язки і відносини між предметами, дитина старшого дошкільного віку використовує ті ж форми розумової діяльності, що і дорослі: наочно-дійову, наочно-образну, словесно-логічну. Наочно-діюче мислення, здійснюване шляхом реальної дії з предметом, пов'язане з предметною діяльністю і спрямоване на її обслуговування, є первинним і виникає ще в ранньому дитинстві. Але шестирічна дитина може вдаватися до нього, якщо перед ним постає завдання, для вирішення якої у нього немає досвіду і знань або їх вкрай мало. У ході наочно-образного мислення більш повно відтворюється різноманіття сторін предметів, які виступають поки не в логічних, а у фактичних зв'язках. Інша важлива особливість образного мислення полягає в можливості відображення в чуттєвій формі руху, взаємодії відразу декількох предметів. Дослідження інтелектуального розвитку шестирічних дітей, показало, що найбільше значення для подальшого успішного навчання в школі має сформованість образного мислення. Рівень розвитку логічного ж мислення дитини на цьому етапі ще не гарантує успішністьнавчання (при високому рівні розвитку такого мислення вона практично не вище, ніж при середньому). Образне мислення дозволяє дитині намітити потенційно можливий спосіб дії, виходячи з особливостей конкретної ситуації, завдання. Якщо ж цяфункціяпередається логічному мисленню, то облік безлічі приватних особливостей ситуації виявляється для дитини утруднений. Розвиток образного мислення сприяють, поряд з навчанням, та інші види діяльності (малювання, ліплення, слухання казок, драматизація,конструювання). [12] До 6-7 років у дитини досить великий словесний запас: він може досягати 14 тисяч слів. Однакмовадитини відрізняється глагольность, тобто вживанням слів, пов'язаних з рухом та діяльністю, в ній дуже мало прикметників. У цьому віці у дітей збільшується кількість узагальнюючих слів. Менше стає ситуативної мовлення, виявляється контекстна, пов'язана з повідомленням ситуаціях і явищах, які в даний момент дитина не спостерігає. У зв'язку з цим поступово мова дитини стає зв'язковою, розгорнутої логічної, зрозумілою слухачеві. [1] В інтелектуальній сфері характеристиками досягнення шкільної зрілості є: диференційованість сприйняття (перцептивна зрілість); здатність до довільної концентрації уваги; вміння виділяти суттєві ознаки предметів і явищ і встановлювати причинно - наслідкові зв'язки між ними (аналітичне мислення); раціональний підхід до дійсності; здатність до логічного запам'ятовування, оволодіння на слух розмовною мовою, здатність розуміти і використовуватисимволи, інтерес до нових знань.

 19.

Суть гуманізації навчання та її роль в педагогічному процесі

Гуманізм, як відомо, передбачає таке ставлення до людини, яке перейняте турботою про її благо, повагою до її гідності, людяності. Формування творчої, достатньо само реалізованої особистості майбутнього вчителя - головне завдання педагогічної освіти, розв'язання якого значною мірою залежить від викладача вищого педагогічного навчального закладу. Він постає в ролі “вчителя вчителів”, педагогічні діяння якого позначаються не лише на особі студента, а й опосередковано через діяльність майбутнього вчителя на особистостях дітей. Зайшовши в аудиторію, викладач повинен зважати на те, що тут навчається майбутнє освіти і педагогіки.

Гуманізація педагогічного процесу покликана подолати невиправданий дидактичний гегемонізм у вищій школі, за яким завдання навчання повністю подавлюють завдання формування майбутнього вчителя перш за все як особистості. Результатом депересоналізації і знеособлення навчання у педагогічному навчальному закладі є дипломований молодий вчитель, який успішно склав сотні екзаменів і заліків, але позбавлений творчої ініціативи і індивідуальності, зашарований педагогічними догмами і професійними стереотипами, невпевнений у собі і обтяжений внутрішньоособистісними конфліктами. Пройшовши “школу” моносуб'єктивного навчання, коли головною і неподільною діючою особою був викладач, студент засвоює досвід авторитарного педагогічного петризму, який скоріш за все складатиме основу моделі його майбутньої педагогічної поведінки.

Одним із чинників гуманізації навчального процесу в педагогічному навчальному закладі є, на наш погляд, високий рівень психологічної компетентності викладачів, яка є складовою їх загальної психологічної культури. Встановлено, що недостатній рівень психологічних знань є причиною багатьох помилок і упущень педагогів. Сюди відносяться і перебільшення ролі пам'яті у процесі навчання поряд з недооцінкою мислення, і недемократичний стиль спілкування, який є причиною різноманітних ускладнень у взаєминах з вихованцями, і наявність стереотипів у сприйманні та оцінюванні тих, хто навчається.

Зрозуміло, що психологічні знання викладача можуть існувати в різних формах: психологічна інформація, яка засвоєна ним протягом навчання в педагогічному навчальному закладі і шляхом самоосвіти; психологічна компетенція як особистісне надбання. яке виявляється в психологічних настановах і цінностях; втілення знань психологічних закономірностей і власної психологічної компетенції в повсякденне життя і педагогічну практику. Можна гадати, що психологічна компетенція викладача реалізується, насамперед, у його взаєминах зі студентами. Через це, характер між особистісних взаємин, які формуються у системі “студент - викладач”, потрібно розглядати як один із критерії оцінки психологічної компетенції викладача, рівня усвідомленості, адекватності і дієвості його психологічних знань.

Про невисокий рівень психологічної компетенції викладачів педагогічного коледжу свідчать результати дослідження про те, що цінність взаємин “студент - викладач” для педагогів суттєво вища (коефіцієнт регресії +0,12, рівень значущості = 0,05), ніж для студентів (+0,31). Викладачі мають потребу у спілкуванні зі студентами (91,2%), однак вони дуже часто не знаходять відгуку у студентів. Якщо ж воно ініціюється лише викладачем, то проходить малопродуктивно і не завжди досягає поставлених цілей через прояв відомих бар'єрів такого спілкування (неузгодженість цілей і інтересів суб'єктів спілкування; мотиваційно-ціннісна невідповідність; статусно-рольова відмінність; смисловий бар'єр тощо). Нормативність спілкування задається, зазвичай, викладачем, який репрезентує перш за все себе. Непокоїть те, що лише 23,7% викладачів усвідомлюють наявні труднощі і проблеми у взаєминах зі студентами, з них 72,2% усю вину за ці труднощі “покладають” виключно на студентів (“Студенти безвідповідально ставляться до своїх обов'язків”, “Не рахують з часом викладача”, “Своєю поведінкою змушують робити зауваження під час занять” і т.п.). Лише окремі опитані викладачі (9,8%) висловлюють про взаємини зі студентами як двосторонній процес і труднощі пов'язують з обома суб'єктами взаємодії.

Одним із чинників гуманізації навчального процесу в педагогічному навчальному закладі є високий рівень психологічної компетентності викладачів, яка є складовою їх загальної психологічної культури . Встановлено , що недостатній рівень психологічних знань є причиною багатьох помилок і упущень педагогів. Сюди відносяться і перебільшення ролі пам'яті у процесі навчання поряд з недооцінкою мислення, і недемократичний стиль спілкування, який є причиною різноманітних ускладнень у взаєминах з вихованцями, і наявність стереотипів у сприйманні та оцінюванні тих, хто навчається.

Вибір діалогічної стратегії комунікативної взаємодії зі студентами визначається, насамперед, рівнем психологічної компетенції і загальної психологічної культури викладача. Вона повинна мати у своєму складі бодай таку програму-мінімум: усвідомлення практичних завдань вищої педагогічної школи, які можуть розв'язуватися психологами і психологічними засобами; розуміння своєрідності психологічного аналізу вчинків і діяльності студентів; засвоєння знань про психологічні особливості студентського віку та науково-психологічні основи становлення особистості майбутнього вчителя протягом професійного його навчання; опанування науковими методами діагностики індивідуальних психологічних особливостей студента та показників його особистісного і професійного зростання; активізація самопізнання та професійно-педагогічного самовдосконалення тощо.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні визначає головне завдання дошкільної освіти - допомогти дитині в оволодінні наукою життя. Оскільки суспільству необхідні життєздатні, творчі люди з розвиненим почуттям відповідальності, гідності, то пріоритетним з перших років життя є ціннісне, соціально-моральний розвиток особистості. Гуманістичні ідеї розвитку особистості закладені в працях Ш. Амонашвілі, І. Беха, А. Вирковський, І. Зязюн, І. Кірєєва, В. Кремень, А. Маслоу, Н. Мойсеюк, П. Підласого, П. Перепелиці, К. Роджерса , Г. Тарасенко, І. Шевчук та ін Значний внесок у розробку методології та теорії гуманістично орієнтованої освіти зробили Г. Балл, А. Капська, І. Кузнецова, А. Макаренко, Н. Ничкало, Г. Пустовіт, М. Романенко, М. Стельмахович, Б. Ступарика, В. Сухомлинський, О. Сухомлинська та ін У дослідженнях педагогів і психологів проблема виховання гуманної поведінки представлена ​​такими проявами, як милосердя (І. Княжево), чуйність (М. Воробйова, Т. Пономаренко ), співчуття, співпереживання (Г. Кошелева, Л. Стрєлкова), гуманні взаємини (Л. Артемова, А. Гончаренко, В. Котирло, В. Павленчик), дбайливість (І. Дьоміна, М. Тимошенко), взаємодопомога (А. Виноградова, Л. Пеньевская, Т. Поніманська, Т. Рєпіна). Формуванню досвіду гуманної поведінки старших дошкільників присвячено дослідження Н. Цуканової, Л. Врочінськоі. Аналіз проблеми гуманізації педагогічного процесу в сучасних дошкільних навчальних закладах показав наявні протиріччя між вимогами суспільства до вихованості дітей і організацією цього процесу в педагогічній практиці, між досягненнями вітчизняної науки в галузі морального виховання і сучасним станом роботи дошкільного навчального закладу з означеного питання, між готовністю батьків і педагогів до співпраці і недостатньою підготовкою до її здійснення. Все це зумовило вибір теми дослідження: "Гуманізація педагогічного процесу в сучасних дошкільних навчальних закладах". Метою статті є теоретичний аналіз проблеми гуманізації педагогічного процесу в сучасних дошкільних навчальних закладах Педагогічний процес розглядався нами як спеціально організоване, динамічну взаємодію педагога, батьків і дітей, спрямоване на забезпечення їх навчання, виховання, розвитку. Концептуальними принципами організації навчально-виховної роботи, спрямованої на гуманізацію освітнього простору ДНЗ є розуміння розвитку особистості дитини, як діалектичного процесу, готовністю вихователів до діяльності в інноваційному режимі при постійно мінливих умовах; співтворчість педагога і дітей з оволодіння вміннями і навичками успішного вирішення комунікативних завдань у сфері міжособистісних взаємодій, у реалізації задумів та ідей, в ситуаціях пошуку, забезпечення психолого-педагогічної підтримки і супроводу дітей, їх батьків, надання широких можливостей для використання різних видів діяльності кожною дитиною і т.д. Для реалізації гуманістичного впливу на дітей необхідно створити в дошкільному закладі відповідні педагогічні умови, а саме: налагодити правильний стиль взаємовідносин між дорослими членами колективу в дошкільному закладі, між вихователями та батьками, між вихователями та дітьми, створити в групі моральну атмосферу, при якій у дитини виникає позитивне емоційне ставлення до оточуючих її людей; формувати у кожної дитини основи морально ціннісних орієнтацій і відповідних способів поведінки. Такий підхід до гуманізації педагогічного процесу в сучасних дошкільних навчальних закладах повинен системно, цілеспрямовано, науково обгрунтовано сприяти психологічному, розумовому, моральному, фізичному розвитку дитини.