Тема 8. Культура нового часу і епохи просвіти

Наукова революція XVII століття і формування світоглядних основ культури Нового часу.

Початок секуляризації філософії, мистецтва і моральної культури в епоху Нового часу. Теорія «розумного егоїзму».

Основні цінності епохи Просвітництва.

Специфічні риси естетичної та художньої культури Європи XVII–XVIII століть. Основні художні напрями Нового часу і Просвітництва (класицизм, бароко, рококо і реалізм).

Термінологія: теорія пізнання, раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм, бароко, рококо, класицизм, теорія «суспільного договору», принцип «поділу влади», індуктивний метод пізнання, дедуктивний метод пізнання, секуляризація, теорія «розумного егоїзму», епоха Просвітництва.

Наукова революція XVII століття і формування світоглядних основ культури Нового часу

XVII ст. – значний етап в історії західноєвропейської культури. Він характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями й соціальними зіткненнями, загостренням суперечностей вмираючого феодалізму і новонароджуваного капіталістичного ладу, здобуттям національної самосвідомості народних мас. Політичний та економічний розвиток європейських країн відбувався нерівнозначно. У Голландії й Англії перемогли буржуазні революції; у Франції та Іспанії – абсолютизм, в Італії та Німеччині – дрібнодержавний деспотизм. Дворянство і буржуазія боролися за політичне панування, і в цій боротьбі рушійною силою були народні маси. Проти Реформації жорстко виступила католицька реакція. Католицизм вогнем і мечем, інквізицією і різними формами ідеологічної боротьби намагався впливати на свідомість народу. Культура XVII століття втілює всю складність цієї епохи.

Для Західної Європи XVII століття було характерним становлення капіталістичних відносин і поява людини нового типу, прагматичної і раціонально налаштованої, духовність якої поступово вивільнялася від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічного періоду.

Відходив у минул еесхатологічний і аскетичний світогляд Середньовіччя, водночас поширювалися антропоцентричні, гедоністичні й оптимістичні настрої, що сягають епохи Відродження. Незважаючи на поширення нового типу культури, позиції абсолютизму і феодалізму в більшості європейських країн залишалися достатньо сильними, в духовній сфері традиційно домінувала релігія.

На цьому етапі виробництво стало більш раціоналізованим, провідне місце зайняла механіка, яка спираючись на математичні розробки, досягла значних успіхів. Уряди держав, що прагнули до економічної і військово-політичної експансії, надавали науковим дослідженням дедалі більшого значення. Наука вже не була кабінетним заняттям ученого-одинака. В Європі виникають перші природничо-наукові товариства, Академія наук. Спільними зусиллями європейські вчені створювали наукові основи нового світогляду і нової секуляризованої культури.

Економічні потреби, розширення мануфактурної промисловості, торгівлі сприяли активному піднесенню точних і природничих наук. Розвиток раціонального буржуазного способу виробництва породжував гостру необхідність досліджень у сфері прикладних наук. Завдяки новим теоріям і методам у XVII столітті здійснили неймовірну кількість відкриттів і винаходів: створено алгебру й аналітичну геометрію, відкрито диференціальне рівняння й інтегральне числення в математиці. У XVII ст. завершився перехід від поетично-цілісного сприйняття світу до безпосередньо наукових методів пізнання дійсності. Гаслом епохи були слова Джордано Бруно: «Єдиним авторитетом мають бути розум і вільне дослідження». Це був час великих відкриттів Галілея, Кеплера, Ньютона, Лейбніца, Гюйгенса в математиці, астрономії і різних ділянках фізики, час чудових досягнень наукової думки, що заклали основи подальшого розвитку цих галузей знань.

Галілео Галілей (1564 – 1642) – італійський учений, один із засновників точного природознавства, основою пізнання вважав досвід. Він спростував помилкові положення Аристотеля і створив засади сучасної механіки: висунув ідею відносності руху, встановив закони інерції, вільного падіння і руху тіл по похилій площині, складання рухів. Займався будівельною механікою, побудував телескоп із 32-разовим збільшенням, завдяки чому здійснив низку астрономічних відкриттів, відстоював геліоцентричну систему світу, за що був підданий суду інквізиції (1633) і кінець життя провів у вигнанні.

Йоганн Кеплер (1571 – 1630) – німецький астроном, один із зачинателів астрономії нового часу; відкрив закони руху планет, склав планетні таблиці, заклав основи теорії затемнень, винайшов новий телескоп із бінокулярними лінзами.

Ісаак Ньютон (1643 – 1727) – англійський математик, механік, астроном і фізик, творець класичної механіки; відкрив дисперсію світла, хроматичну аберацію, розробив теорію світла, що поєднала корпускулярні і хвильові уявлення; обґрунтував закон всесвітнього тяжіння і створив основи небесної механіки.

Готфрід Лейбніц (1646 – 1716) – німецький математик, фізик, філософ, мовознавець, один із творців теорії диференціального обчислення; передбачив принципи сучасної математичної логіки; у дусі раціоналізму розвинув учення про природжену здатність розуму до пізнання вищих категорій буття і загальних необхідних істин логіки і математики.

Християн Гюйгенс (1629 – 1695) – нідерландський учений, винайшов маятниковий годинник із спусковим механізмом, установив закони коливання фізичного маятника; створив хвильову теорію світла; разом із Р. Гуком установив постійні точки термометра; удосконалив телескоп (окуляр Гюйгенса), відкрив кільце в Сатурна; написав один із перших трактатів з теорії ймовірності.

Вільям Гарвей (1576 – 1637) – англійський лікар, засновник сучасної фізіології та ембріології; описав велике і мале коло кровообігу, вперше висловив думку про походження «всього живого з яйця».

Марчелло Мальпігі (1628 – 1694) – італійський біолог і лікар, один із засновників мікроанатомії, відкрив капілярний кровообіг.

Антоні ван Левенгук (1632 – 1723) – нідерландський натураліст, один з основоположників наукової мікроскопії; виготовив лінзи з 150-300-разовим збільшенням, що дозволили вивчати мікроби, кров'яні тільця та ін.

Таким чином, своєю працею вчені-дослідники XVII ст. створили підґрунтя для технічного прогресу.

Розвиток точних і природничих наук став поштовхом для потужного стрибка філософської думки. Філософія розвивалася в тісному зв'язку з науками, різко підвищуючи їх ефективність. Принципове значення для з'ясування світоглядних основ культури Нового часу, що формувалася в XVII ст., мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль в її розв’язанні відіграв видатний англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561 – 1626), який протиставив догматичній дедукції схоластів новий – індуктивний метод наукового пізнання, в основі якого раціональний аналіз дослідницьких даних. «Для наук, – писав він, – слід очікувати добра лише тоді, коли ми будемо підніматися реальними сходинками від подробиць і найменших аксіом, до середніх ... і, нарешті, до найбільш загальних». Учений спробував об'єднати емпіричний і раціоналістичний шляхи пізнання, припускаючи , що метою науки є «збільшення влади людини над природою» («Новий Органон», 1620 р.).

Філософія Бекона, що складалася в атмосфері наукового і культурного піднесення Європи на передодні буржуазних революцій, виявила величезний вплив на цілу епоху філософського і наукового розвитку; запропоновану ним класифікацію знань прийняли французькі енциклопедисти. Його вчення дало початок матеріалістичній традиції у філософії нового часу, а його методологія стала основою для розробки індуктивної логіки.

Індукція (від латинського inductio – наведення) – умовивід від фактів до певної гіпотези (загального твердження).

Томас Гоббс (1588 – 1679) продовжував лінію Бекона, розглядав знання як силу і кінцевим завданням філософії визнавав її практичну користь. Гоббс створив першу в історії філософії систему механістичного матеріалізму.

Найяскравішим представником французької філософії XVII ст. справедливо вважають Рене Декарта (1596 – 1650). Філософ, математик, фізик і фізіолог, він являв собою універсальний ренесансний тип особистості, яка жила в XVII ст. і відображала у наукових і філософських працях складність і суперечливість свого бурхливого часу. Дослідник заклав основи аналітичної геометрії, сформулював закони і поняття з механіки, створив теорію утворення і руху небесних тіл завдяки вихровому руху частинок матерії. Декарту належить розробка широко відомого в науковому світі дедуктивного методу пізнання, при якому процес осягнення істини йде від самоочевидних загальних передумов до часткових конкретних висновків.

Однак XVII століття позначене прогресом не лише природничо-наукової думки, що розвивалася на ґрунті філософської методології. Це був також період розроблення (значною мірою в надрах філософського мислення) нового буржуазного світогляду, створення цілісних картин світобудови.

Т. Гоббс і Д. Локк стояли біля витоків тієї лінії утилітаризму і прагматизму, яка є наскрізною для всієї культури Нового часу. У створенні своєї природничо-правової теорії Т. Гоббс відштовхувався від того, що інстинкт самозбереження штовхає людей до укладання суспільного договору і створення держави. Держава, за Гоббсом, є найважливішим продуктом людської творчості і необхідною умовою культури.

На відміну від Т. Гоббса Д. Локк найбільше цікавився питанням: як держава може забезпечити невід'ємні права особистості? Головними природними правами він уважав не право сили, а право на власність і право на працю, які дають людям свободу, рівність і незалежність. Невід'ємні права особистості найкраще можуть бути забезпечені принципом поділу влади. В історії політичної думки ця ідея була вперше сформульована саме в його працях. В інтерпретації Д. Локка вона передбачала закріплення законодавчої влади за парламентом, федеративної за королем і міністрами, а виконавчої – за судом і армією. І це були не просто благі роздуми щодо актуальних проблем суспільства. Багато із сформульованих філософами ідей були реалізовані в соціальній практиці того часу:

• формується держава з її широко відомими і стандартними на сьогоднішній день атрибутами і силовими структурами (покликаними відповідно з думкою Т. Гоббса забезпечити громадський спокій і фізичне виживання законослухняних громадян); саме в Новий час з'являються регулярна армія, суд присяжних (прояв народного суверенітету в судовій владі), політичні партії (посередники між суспільством і державою), «розумно» організовані «виправні» установи (в'язниця і каторга), поліція (законодавчо оформлений контроль над населенням) і под.;

• здійснено перші спроби реалізувати концепцію «правової держави», покликаної приборкати як державне свавілля, так і стихію індивідуального самоствердження;

• успішно впроваджуються в політичне життя ідеї лібералізму Д. Локка, серед яких важливого значення набуває політична свобода, що передбачає усвідомлену політичну активність і відповідальність за збереження і розвиток політико-правового порядку і терпимість (толерантність) по відношенню до політичного вибору інших;

• знаходять своє реальне втілення ідеї Д. Локка про поділ влади; у політичних документах перших республік (американської, французької) важливою нормою ефективності діяльності держави й одночасно способом контролю за його діяльністю проголошують поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову; ця норма була покликана сприяти професіоналізму політичної діяльності й одночасно протидіяти концентрації влади в руках небагатьох.

Ці норми і цінності, що оформилися в ідеологічній і політичній практиці лібералізму, склали з часом ядро політичної культури сучасної цивілізації Заходу.

__________________________________________________________

Лібералізм (від латинського Liberalis – вільний) – ідейно-теоретична течія і суспільно-політичний рух Нового і Новітнього часу, який сформувався наприкінці XVII – XVIII ст.; в основі лібералізму принцип свободи особистості, її самоцінності по відношенню до всіх суспільних інститутів, відповідальності особистості як перед самою собою, так і перед суспільством, визнання права на самореалізацію для всіх людей.

____________________________________________________________

Початок секуляризації філософії, мистецтва і моральної культури в епоху Нового часу. Теорія «розумного егоїзму».

Секуляризація (від пізньолатинського Saecularis – мирський, світський) – звільнення суспільної та індивідуальної свідомості від впливу релігії і церкви.

Масштабні зміни в духовному житті європейських країн XVII – XVIII ст., крім усього іншого, означали і початок звільнення природознавства і філософії від церковного впливу. Видатні філософи XVII ст. – Ф. Бекон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Б. Спіноза – відокремили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Для європейської філософії Нового часу і Просвітництва був характерний деїзм (учення про Бога, як творця Всесвіту, яка після свого створення виявилася підпорядкованою природному, закономірного ходу подій). Деїзм як філософське вчення дає можливість виступати проти релігійного фанатизму і християнської церкви за свободу совісті та звільнення науки і філософії від опіки церкви. Представники деїзму (Вольтер і Руссо у Франції, Локк і Толанд в Англії, Франклін і Джефферсон в Америці) іронічно ставилися до характерних для християнства одкровень і видінь, відкидали дива і протиставляли вірі розум.

Однією з найважливіших особливостей художньої культури цього періоду є процес витіснення релігійних начал мистецтва світськими. Світське будівництво в XVII й особливо у XVIII ст. переважає церковне майже всій на території Європи. Відбувається «вторгнення» світського начала в релігійний живопис тих країн, де він раніше відігравав основну роль – Італії, Австрії, Німеччині: релігійна тематика відходить на другий план, поширюються романтико-героїчні полотна (Т. Жеріко, Е. Делакруа), реалістичний, портретний і пейзажний живопис, сцени з народного життя, побутовий жанр, сатирична графіка, історичні сюжети. Жанровий живопис відбиває життя реальних людей, набуває значного поширення практично в усіх європейських країнах, часом займаючи провідне місце в мистецтві.

З'являється мистецтво в його сучасному вигляді, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку. Зароджується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масового будівництва, промислова архітектура.

Моральна культура Нового часу пов'язана з принциповим переосмисленням традиційної християнської доктрини, яка змінила уявлення про природу моральності людини і критерії доброчесної поведінки. Оскільки Бог – творець і першопричина всесвіту – не втручається в повсякденний, природний перебіг подій і людські вчинки, то мораль починають сприймати автономно від релігії. Моральність розглядають як природну рису людського суспільства. На зміну релігійним, позаособистісним і надособистісним уявленням про добро і моральну регуляцію, поступово приходять інші ідеали. Сутність цих змін в тому, що в міру ослаблення впливу традиційної релігії оформлюється новий спосіб моральної регуляції, що фіксується в багатьох мовах поняттям «совість» і його аналогами. На відміну від почуття сорому і честі, характерних для середньовічного суспільства, які спонукають людину дивитися на себе очима «значущих інших», совість – переважно індивідуально-особистісний контрольний механізм, суд над самим собою.

Багато хто вважав, що саме розум має морально-очищувальну силі і дійшли висновку, що люди настільки чинять погано, наскільки не знають, як чинити добре. Моральне просвітництво, тобто розвінчання моральних забобонів, й обґрунтування істинної програми поведінки почали вважати ключем до духовного відродження і прогресу. Порочність настільки ототожнювали з помилкою і невіглаством, що висловлена Ж.-Ж. Руссо думка про негативні аспекти впливу науки і мистецтв на стан моралі майже до середини XIX століття не сприймали серйозно.

На цій основі складається система моральних орієнтацій, яку іноді позначають як «натуралістичну». Яскравим вираженням морального натуралізму в XVIII й особливо XIX ст. став моральний утилітаризм (від латинського Utulitas – користь), який пов'язує моральність людини з її природним прагненням до вигоди, розрахунку. Справедливим уважали те, що необхідно для підтримки і збільшення своєї вигоди, свого матеріального надбання. Чужий інтерес індивід захищав настільки, наскільки це відповідало його власному інтересу. Отже, добро ототожнювали з користю, а зло – з тим, що перешкоджає досягненню особистої користі. Характерні у зв'язку з цим міркування голландського мислителя Бенедикта Спінози (1632 – 1677), що передбачив епоху загального поширення ціннісно-нормативних установок моралі утилітаризму. Розглядаючи людину як істоту, що прагне головним чином зберегти і продовжити власне існування, він робить висновок, що ті речі, які називають добром, насправді просто корисні, а зло – щось протилежне. Хороше, отже, те, що нам достеменно відомо як корисне, а «доброчесність» – досягнення користі. На рівні філософських міркувань такі установки не суперечать безкорисливому прагненню вчених проникнути в сутність реальних і розумних законів існування навколишнього світу, проте в моральній практиці вони фактично зводять цінність людини до соціально-значущих аспектів.

Закономірною спробою попередити неминучі конфлікти, що виникають при послідовній реалізації принципів морального утилітаризму, стала ціннісно-нормативна система «розумного егоїзму», яка набула теоретичного оформлення у творчості мислителів епохи Просвітництва. Розумний егоїзм близький у своїх вихідних положеннях до морального утилітаризму. Людина за своєю природою прагне до максимального внутрішньому і зовнішньому благополуччя, тобто щастя, і тому завжди егоїстична. Та оскільки вона розумна, вона не може не усвідомлювати, що такі установки звичайні і для інших. А це означає, що насправді розумний інтерес особистості полягає в тому, щоб, забезпечуючи власне благополуччя, сприяти щастю інших. Таким чином, розумний егоїзм завжди передбачає громадський інтерес. Завдання суспільної моралі і полягає в постійному проясненні для громадян цього інтересу, а моральне вдосконалення зводиться до пошуку оптимального, розумного поєднання особистого й суспільного інтересу. Тому раціонально сприйняті моральні норми можуть обмежувати деякі природні прагнення, але ці обмеження здійснюються в інтересах всіх і є проявом розумності людини. На цій підставі роблять висновок про те, що мораль – не результат божественного встановлення або наслідок індивідуальних прагнень до користі, а підсумок суспільного договору. Очевидно, що в крайньому своєму прояві така установка підпорядковує розвиток моралі політико-правовим інтересам держави, що прагне раціонально облаштувати світ. Інтереси держави і вимоги закону починають розглядати як зміст морального обов'язку, що збіднює зміст моральних відносин. Але ж сутність розумного егоїзму і полягає в приборканні негативних виявів природного індивідуалізму за допомогою морального виховання і самовиховання. Тим самим, незважаючи на всю суперечливість таких ціннісних нормативів, мораль враховує природні потреби й інтереси реальної людини, а не зводиться до абстрактного моралізування.

Головні цінності епохи Просвітництва

Глибокі зміни в соціально-політичному та духовному житті Європи, пов'язані із зародженням і становленням буржуазних економічних відносин зумовили основні домінанти культури XVIII ст.

Висунувши ідею формування особистості, просвітники ґрунтувалися на тому, що людина має розум, духовну і фізичну силу. Люди приходять у світ рівними, зі своїми потребами, інтересами, задоволення яких – у встановленні розумних і справедливих форм людського співжиття. Просвітників хвилює проблема рівності: не тільки перед богом, а й перед законами, перед іншими людьми. Ідея рівності всіх людей перед законом, перед людством – перша характерна ознака епохи Просвітництва.

Звільнення від всіх несправедливостей просвітники бачили в поширенні знань. І не без їхньої участі в епоху Просвітництва перемогу здобув раціоналізм, який у західноєвропейській думці розвинувся ще в Середні віки.

Релігія в тій формі, в якій підносила її церква, видавалася просвітникам-атеїстам ворогом людини. В очах просвітників-деїстів Бог перетворився на силу, яка лише внесла певний порядок в одвічну існуючу матерію. В епоху Просвітництва стало особливо популярним уявлення про Бога як великого механіка і про світ як величезний механізм.

____________________________________________________________

Деїзм (від латинського deus – бог) – форма віри, що виникла в епоху Просвітництва і визнавала, що хоча Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світобудови відбувається без його участі.

__________________________________________________________

Завдяки досягненням природничих наук виникло уявлення, що час див і загадок минув, що всі таємниці світобудови розкриті і Всесвіт, і суспільство підкоряються логічним, доступним людському розуму законам. Перемога розуму – друга характерна ознака епохи.

Третя риса епохи Просвітництва – історичний оптимізм. Епоха Просвітництва по праву може бути названа «золотим століттям утопії». Просвітництво передусім передбачало віру в можливість змінювати людини на краще, «раціонально» перетворюючи політичні й соціальні підвалини.

Орієнтиром для творців утопій XVIII ст. був «природний» стан суспільства, яке не знає приватної власності і гноблення, поділу на стани, не обтяженого ні розкошами, ні злиднями, не розбещеного пороками, що живе розумом, а не «за штучними» законами. Це був вигаданий, умоглядний тип суспільства, який, за зауваженням Руссо, можливо, ніколи й не існував і який швидше за все ніколи не буде існувати в реальності.

Ідеал вільної особистості, що виник в епоху Відродження, набуває атрибутів загальності і відповідальності: людина Просвітництва думає не лише про себе, але й про інших, про своє місце в суспільстві. У центрі уваги просвітників – проблема найкращого суспільного ладу. Просвітники вірили в можливість побудови гармонійного суспільства.

Головними осередками Просвітництва були Англія, Франція, Німеччина. Це був видатний період, який розпочався однієї революцією і завершився трьома: промисловою – в Англії, політичною – у Франції, філософською й естетичноюї – в Німеччині. За сто років – від 1689 до 1789 рр. – світ серйозно змінився: дедалі більше вивітрювалися залишки феодалізму, розвивалися буржуазні відносини, які остаточно утвердилися після Великої французької революції.

XVIII ст. також підготувало панування буржуазної культури. На зміну старій, феодальній ідеології прийшов час філософів, соціологів, економістів, літераторів нового століття Просвітництва. У філософії Просвітництво виступало проти метафізики – науки про надчуттєві принципи і засади бутя, – і сприяло розвитку раціоналізму (визнає розум основою пізнання і поведінки людей): в науці – розвитку природознавства, досягнення якої використовують для обґрунтування наукової правомірності віри в прогрес. Не випадково, що й сам період Просвітництва в деяких країнах називали іменами філософів. У Франції, наприклад, цей період називали століттям Вольтера, в Німеччині – століттям Канта.

В історії людства просвітників хвилювали глобальні проблеми: як з'явилася держава, коли і чому виникла нерівність, що таке прогрес? І на ці питання знаходили настільки ж раціональні відповіді, як і в тих випадках, коли мова йшла про «механізм» світобудови.

У сфері моралі і педагогіки Просвітництво проповідувало ідеали гуманності і покладало великі надії на магічну силу виховання.

У політиці, юриспруденції на перший план вийшли проблеми суспільно-економічного життя – звільнення людини від несправедливих пут, рівність всіх людей перед законом, перед людством. Уперше довелося розв’язувати в настільки гострих формах давно відоме питання про гідність людини. У різних сферах діяльності воно трансформувався по-різному, але неминуче приводило до принципово нових, новаторських за своєю суттю відкриттів.

Просвітники були і матеріалісти, й ідеалісти, прихильники раціоналізму, сенсуалізму (основою пізнання та поведінки вважали відчуття) і навіть божественного провидіння (сподівалися на волю Бога). Деякі з них вірили в неминучий прогрес людства, інші розглядали історію як суспільний регрес.

Епоха Просвітництва стала найважливішим поворотним пунктом у духовному розвитку Європи, вплинувши на всі сфери соціально-політичного і культурного життя. Розвінчавши політичні і правові норми, естетичні й етичні кодекси старого станового суспільства, просвітники виконали титанічну роботу зі створення позитивної, зверненої насамперед до людини, незалежно від її соціального статусу, системи цінностей, яка стала характерною для західної цивілізації.

Специфічні риси естетичної та художньої культури Європи XVII – XVIII століть. Основні художні напрями Нового часу і Просвітництва (класицизм, бароко, рококо і реалізм)

Радикальне оновлення досвіду і життєвих цінностей у Новий час сприяло виникненню нових тенденцій і в сфері художньої творчості. З’явилося інше уявлення про сенс художньої діяльності та критерії прекрасного, змінилися способи художньої творчості, естетичні й художні смаки.

Найбільш яскраво відмінності виявилися у сфері мистецтва як діяльності світській і професійній. У ході цього становлення в Європі сформувалися такі художні напрями, як класицизм, бароко, реалізм, романтизм, рококо, сентименталізм. Ці художньо-стильові напрями суттєво впливали на життя, на характер оточення людини. Мистецтво почало активно впливати на форми і мови спілкування, на моду в одязі, зачісках і под.

Спрямованість ренесансної естетики до гармонії специфічно виявилася в класицизмі XVII – XIX ст. Класицизм (від латинкього Classicus – зразковий) в дечому навіть посилив ренесансну орієнтацію на античність. Вихідним моментом при цьому стало визнання, що в світі є ідеали краси, принципи і прийоми наближення до них у творчості, які вже були знайдені античною культурою. Отже, для того щоб втілювати красу як цінність у житті і в мистецтві, треба було вивчати античні зразки її вираження, і наслідуючи їх, створювати твори мистецтва, оформлювати навколишнє середовище, дії, рухи і навіть зовнішність людини.

Естетика класицизму Нового часу відштовхувалася від раціоналістичної філософії Р. Декарта і мала відносно завершене вираження в драматургії Корнеля, Расіна, Мольєра, поетиці Буало. Художнє мислення класицизму пройняте прагненням до простоти, ясності, раціональності, логічності образу. Ціннісно-нормативною основою класицизму став ідеал позачасової і вічної краси. Художній твір значущий своєю розумною організацією, логікою побудови. Мистецтво покликане упорядкувати світ, сприяти вихованню особистості, громадянина, а тому й само має бути гармонізованим за допомогою правил, якими художник керується в своїй творчості. Такі, наприклад, правила «трьох єдностей» для драматургії (часу, місця і дії), правила сюжетного відбору та композиційної побудови картини в живописі, домінування малюнка над кольором і т. д. Класицизм орієнтує на сувору ієрархію жанрів (високих і другорядних) і не допускає їх змішування. Такі установки стимулювали створення спеціальних соціальних інститутів, які контролювали художньо-естетичне життя суспільства: академій літератури, живопису і скульптури, архітектури; інституту критики, художніх виставок. Класичні установки культивують піднесене і героїчне, яке розуміють як торжество почуття обов’язу. Звичайно, такий тісний зв'язок естетичних і художніх канонів з соціально-значущими нормами суспільного ладу, нерідко збіднювала художній зміст, але водночас класицизм стримував і руйнівну для гуманістичного мистецтва стихію егоїстичного індивідуалізму з її етикою утилітаризму і гедонізму. Класицизм прагнув до штучної, розумної, раціональної гармонізації життя і мистецтва відповідно до природи, закони якої може осягнути людський розум.

Відомий французький теоретик класицизму Н. Буало, звертаючись до сучасних йому поетів, постійно нагадував про розум, користь і водночас радив не забувати про правильність побудови поетичного твору. Гармонія для класицистів виражається в ясності, логіки, цілісності, пропорційності. Облагороджування людиною середовища і самої себе означало передусім відновлення на новій основі правил і канонів гармонійності як її розуміли античні поети, драматурги, скульптори, архітектори. Відновлення передбачало створення за цими правилами і відповідно до цих вічних взірців нових зразків краси. Найбільш яскраво в Європі Нового часу класицизм проявився в абсолютистській Франції, де провідна політична доктрина найбільш відповідала принципам класицизму, згідно з якими на чолі всього в мистецтві був розум (як король-сонце в країні), важливими були правила, дисципліна і загальне підпорядкування законам художньої творчості. У Франції з'явилися не тільки великі драматурги-класицисти: надзвичайно потужно розквітла архітектура з її класичною, ясною, раціонально вивіреною, «правильною» гармонійністю. Навіть природу, що оточує людину, французькі класицисти обробляли, оформлювали відповідно до правил, створюючи розумно-штучне середовище. Французькі парки (на відміну від англійських) розбивали суто геометрично (з прямими рівними доріжками), дерева і кущі спеціально підстригали, їм надавали певних правильних форм.

Класицизм зайняв чільні позиції у Франції в епоху Людовика XIV, що стала апогеєм абсолютизму. Хоча XVII ст. становить перший етап класицизму, коли особливості цього стилю не досягли найбільш суворого і чистого вираження, громадські й палацові споруди, міські ансамблі, палацово-паркові комплекси пройняті духом урочистій парадності. Їх просторове рішення вирізняється ясною логікою, фасад – гармонією композиційної побудови з пропорційністю частин, архітектурні форми простоті і строгі. Зодчі класицизму активно звертаються до античної спадщини, вивчаючи загальні принципи античної архітектури і насамперед систему ордерів, змінюючи окремі мотиви і форми. В образотворчому мистецтві класицизму однією з основних тем була тема обов’язку, перемоги громадського над особистим, тема утвердження вищих етичних принципів: героїзму, доблесті, моральної чистоти, які художньо втілюються в образах, сповнених піднесеної краси і величі. Суперечності й недосконалості дійсності класицизм протиставляє принцип розумності і суворої дисципліни, за допомогою яких людина має долати життєві перешкоди. Згідно з естетикою класицизму розум є основним критерієм прекрасного. Художник у своїй творчості повинен орієнтуватися на досконалі зразки, якими вважали твори античного мистецтва і Високого Відродження. Так, наприклад, героям французького художника Пуссена властиві вольова зібраність і спокійне самовладання, композиції властива ясність і врівноваженість. Фігури в його живописних роботах вирізняються строгістю і класичною завершеністю. Визнаючи красу реального буття, красу природи, художники класицизму віддавали перевагу зображенню природи, яка виступає не лише активним тлом у сюжетних композиціях, але часто складає основу загальної побудови картини. У живописі класицизму (Пуссен, Клод Лоррен) пейзаж не тільки склався як жанр, але і зазнав певного розквіту.

Класицизм став стилем французької монархії переважно в архітектурі, у декоративно-ужитковому мистецтві (монументально-декоративний живопис).

__________________________________________________________

Класицизм (від латинського Classicus – зразковий) – художній світогляд, що склався в епоху становлення і зміцнення європейських монархій і спирався на норми і зразки античного мистецтва.

__________________________________________________________

Зовсім іншого розвитку ренесансні принципи отримали у становленні реалізму, який виразно проявився тільки в XIX ст., хоча окремі його тенденції простежуються вже в XVII і XVIII ст. Свідченням цього є творчість іспанського драматурга Лопе де Вега і В. Шекспіра. У живописі реалістична спрямованість була характерною для Рембрандта, Караваджо, Веласкеса.

Крім класицизму, в живопису XVII ст. як принципово нова, позастильова форма відображення дійсності складається реалізм. Його поява – одна з найважливіших віх в історії світового мистецтва. Сутність його в тому, що художній образ виникає не в рамках стилю, а на основі безпосереднього звернення художника до явищ реального світу, до всього багатства природи. Йдеться про безпосередній зв'язок образів із реальністю, художнє узагальнення досягається шляхом відбору найбільш типових образів, явищ дійсності і розкриття їх суттєвих особливостей. Уже сама розмаїтість реального світу є причиною того, що й різні творчі напрями, і окремі майстри, які представляють цю нову художню систему, вирізняються винятковою різноманітністю ідей і образної мови.

________________________________________________________

Реалізм (від пізньолатинського Realis – речовинний, дійсний) – творчий процес і метод, характерний для художньої культури європейських країн, згідно з яким, завданням мистецтва є всеосяжна життєва правда.

_______________________________________________________

Новий позастильовий реалістичний метод сприяв небаченому розширенню можливостей образотворчого мистецтва. Виникли нові жанри: побутовий жанр, натюрморт, пейзаж; змінилося бачення біблійних і міфологічних композицій, історичної картини, портрету.

Нова художня система розвивалася майже у всіх країнах Західної Європи: в Італії – Караваджо і його послідовники, у Фландрії – Рубенс і його коло, Брауер, у Франції – Луї Ленен, в Іспанії – Веласкес. Найбільш повне і послідовне вираження ці реалістичні тенденції знайшли в голландському мистецтві, де республікансько-буржуазний лад, відсутність абсолютизму і засилля церковної ідеології створили особливо сприятливі умови для розвитку прогресивних мистецьких напрямів.

Реалізм вимагав широких узагальнень, типового в реальних образах. Однак видатні майстри зверталися і до біблійних сюжетів, що дозволяє довести узагальнення до рівня міфу при глибокому життєвому і правдивому потрактуванні образів (Караваджо, Рембрандт).

Як і класицизм, реалізм орієнтований на розумність у своєму підході до краси, до її відображення в мистецтві, на визнання наявності краси в світі. Але класицизм розумне осягнення і перетворення світу (його краси) пов'язував із раціональністю, штучністю, саме з розумовим створенням мистецтва на основі вже сформованих зразків і принципів. Філософією класицизму був європейський раціоналізм. Реалізм же орієнтувався швидше на сенсуалізм і емпіризм у філософії. Прекрасне і потворне в світі, з точки зору реалістів, – це не схеми, не абстрактні ідеали і принципи, які нібито треба наслідувати. Якщо й наслідувати, то саму природу, вловлюючи в ній красу і намагаючись відобразити, відтворити її найбільш природним чином. Метою мистецтва, на думку реалістів, має бути природне вираження живої гармонії. І тверезість, розумність художника полягає в тому, що він може пізнати її у природі, в навколишньому світі, щоб втілити її в своїй творчості.

Крім класицизму і реалізму, в цей час розвивається стиль бароко, якому початково теж був властивий ренесансний антропоцентризм. Але для класицизму вінець і вершина всього в світі – людський розум. Реалістичні тенденції були теж пов'язані з розумним ставленням людини до світу. В бароко ж на перший план вийшли людські пристрасті, а не розум. Тому антропоцентризм в бароковому варіанті виявився видозміненим, двоїстим і навіть ніби сумнівним. З одного боку, мистецтво бароко звернене до людини, до людського світу. Але людина, хоча і в центрі уваги, вже не є божественною істотою з божественним розумом і «царем природи». У філософії і мистецтві бароко людина – істота, що загубилася у величезному, складному, багатобарвному, розмаїтому світі. Світогляд бароко очевидно близький до скептицизму Пізнього Відродження і водночас ідеям реформації, відповідно до яких людина з її розумом лише «мислячий очерет» (Б. Паскаль).

_________________________________________________________

Бароко (з італійської barocco – дивний, химерний) – стиль в європейському мистецтві XVII – XVIII ст., відзначений химерним, ускладненим художньо-образним мисленням, якому властиві контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення до величі і пишності, до поєднання реальності й ілюзії.

_________________________________________________________

В епоху Відродження і пізніше в класицизмі, та й в реалізмі (Ренесансу і Нового часу) художники знаходили красу в стрункості, ясності, гармонії ліній, прямих або плавних кривих, у чистоті соковитих і яскравих, але спокійних барв. Мадонн зображували як земних красунь, земних красунь як мадонн, Христа – скорботного, але не хворобливого і виснаженого.

У мистецтві бароко лінії почали звиватися, форми (в тому числі і в словесному мистецтві) ускладнювалися. Кольори, які використовували художники, хвилювали душі поєднанням криваво-червоного з чорним. Ісуса почали зображати грізним, жорстоким навіть, суддею, перед яким людина мала відчувати свою нікчемність. Світ загалом постав як величний і складний, надрозумний, грандіозний то в своїй яскравості і пишності, то в похмурості і таємничості.

При всіх «дивацтвах», «неправильності» в бароко зберігається прагнення до гармонії в зображенні складного суперечливого, часом страшного, світу, і людини, яка піддається пристрастям. Бароко, незважаючи на нібито виразне протиставлення ренесансним традиціям, виступає їх продовженням, розвитком. Найбільш наочно це демонструє багата барокова архітектура – розквіт пишних, різноманітних, витончених і водночас потужних архітектурних форм. У них, як і в архітектурі классицизму, іноді бачать насамперед відображення розквіту абсолютизму. Проте бароко навіть в архітектурі виявило рух естетичної і художньої культури до складної, багатої гармонійності буття, гармонійності, що включала елементи дисгармонії, навіть кричущих дисонансів. Барокове оформлення середовища, будівель, інтер'єрів і зараз приваблює розвиненою декоративністю і пишністю, мальовничістю, несподіваними просторовими ефектами в палацових і садово-паркових ансамблях (ілюзорність, чергування зелених насаджень, водойм, гротів, терас і сходів). Живопис бароко позначений тим самим блиском, пристрасністю і піднесеністю почуттів, динамізмом, видовищною яскравістю, характерними, наприклад, для Рубенса.

Мистецтво бароко розвивалося в феодально-абсолютистських державах, які зазнали потужного впливу католицизму (Італія, Іспанія, Фландрія). Образотворче мистецтво бароко не може бути зрозумілим поза його зв'язками з архітектурою. Архітектура, що поєднує утилітарні та художні чинники більшою мірою, ніж інші види мистецтва, залежить від матеріального прогресу і панівної ідеології (храмове зодчество та містобудування здійснюється на гроші церкви і багатих людей, але водночас вона обслуговує суспільство в цілому). У барокових культових спорудах всі найбагатші можливості синтезу архітектури, скульптури, декоративного мистецтва і живопису покликані вразити уяву глядача, який має релігійні почуттям. В Італії зводять світські споруди, що презентують важливий етап у розвитку світової архітектури: розробляють принципи міського планування, цілісного міського ансамблю, будують палацово-паркові комплекси, в яких відкриваються нові форми зв'язку архітектури з природним середовищм.

Для бароко характерними є емоційна піднесеність і патетичний характер образів, що досягається за рахунок масштабності будівель, їх підвищеної пластичної виразності, перебільшеної монументалізації форм, динаміки просторової побудови. Звідси криволінійність планів, вигини стін, на яких ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри; рясніють малі форми архітектурного декору: вікна прикрашають різноманітними лиштвами, ніші – статуями. Загальне враження бурхливого руху і багатства доповнюють скульптури, розписи, ліплення, оздоблення кольоровим мармуром і бронзою. Усе це доповнюють мальовничі контрасти світлотіні, перспективні і ілюзіоністичні ефекти.

Культові, палацові споруди, скульптури, фонтани в Римі об'єднуються в цілісний художній образ. Палацово-паркові комплекси інших областей Італії епохи бароко вирізняються майстерним використанням складного рельєфу місцевості, багатої південній рослинності, водних каскадів у поєднанні з малими формами – павільйонами, огорожами, фонтанами, статуями і скульптурними групами.

У живописі бароко панували монументально-декоративні розписи, в основному плафони, вівтарні картини із зображеннями апофеозів святих, сцен чудес, мучеництва, величезні історичні й алегоричні композиції, народний портрет (великий стиль). У мистецтві бароко були втілені не лише релігійні ідеї, а й гостра криза і непримиренні суперечності в Італії XVII ст.

Усе сказане стосується не лише Нового часу, а й естетичної і художньої культури XVII і частково XVIII століть. XVIII століття своєрідно реалізувало подальший рух визначених у період Відродження тенденцій. Основні стильові напрями XVII ст. в ньому збереглися, хоча змінилася «географія» мистецтв та їх співвідношення. Живопис при всьому його блиску відступив, і в художній культурі почала домінувати спочатку музика, що розвинулася й оформилася саме в XVIII ст., це пов'язано з творчістю Баха, Генделя, Гайдна, Моцарта, Бетховена, а потім – література, яку представляли Дефо, Свіфт, Річардсон, Шиллер, Гетета багато інших.

XVIII століття – це століття освіти, розуму, але й століття почуттів. Мистецтву XVIII століття в цілому притаманні витонченість, музична гармонійність, світськість, легкість, розробка деталей, віртуозність, складність, іноді серйозність (аж до трагізму), іноді легковажність, властиві коливання між світом природи і світом свободи, між природністю і штучністю. Гра розуму і почуттів поєднувалася зі звучанням високих громадянських і загальнолюдських мотивів, а вони – з іронією, буфонадою, гострою сатирою (Вольтер, Свіфт), драматизмом (Гойя, Бетховен).

Характерним для XVIII століття було піднесення, особливо у Франції, художнього стилю рококо, який вирізнявся вигадливістю, фривольністю, легковажністю, але загалом здоровою спрагою свята й насолоди. Мистецтво рококо було ніби «мистецтвом для мистецтва», оскільки мистецтво відчули як можливий «замінник життя». Французький живописець А. Ватто зображував прекрасних кавалерів і дам, галантні святкування. Його картини – шедеври мальовничості. Він писав найдрібнішими бісерними мазками, «ткав» чарівну мережу з золотистими, сріблястими і попелястими переливами. І водночас все це мало відтінок сумної іронії, бо нагадувало мрію, яка ось-ось розтане, зникне.

__________________________________________________________

Рококо (від французького Rocaille – раковина) – західноєвропейський художній стиль, який був найбільш витонченою і полегшеної стадією мистецтва бароко.

__________________________________________________________

Чудовими були деякі палаци-іграшки, збудовані й оформлені в стилі рококо. Взагалі палаци в XVII ст. й особливо XVIII ст. змінилися. Палац вже не був фортецею, як в середні віки, а став зведеною на землі обителлю богів: дзеркала, розкіш, блиск золота і срібла, сліпучість, іноді неприродна і надмірна. Таким самим став і церемоніал королівських дворів у його видовищності, й одяг придворних, і взагалі багатих і знатних, і армійські ритуали – штучно красиві.

У відносинах між статями поступово почали панувати закони галантності і ретельно розроблені, естетизовані етикетні форми поведінки. Ідеал жіночої краси, на відміну від ренесансного, виражався в блідості, млосності, витонченості, пікантності. Цьому відповідали фантастично складні зачіски, пишний яскравий одяг.

Художня література XVII і XVIII ст. характеризується широким охопленням дійсності і розмаїттям жанрових форм: висока трагедія і роман, побутова комедія і новела, епічна драма і ліричний сюжет, ода і сатира – в кожному з цих жанрів були відтворені одвічні мистецькі цінності.

XVII – XVIII ст. – це період поступового звільнення музики від культових форм й активного проникнення в неї світських елементів. Це час зародження і формування нових музичних жанрів – опери, ораторії, інструментальної музики – і розробки відповідних їм художніх засобів.

Історична своєрідність XVII і XVIII ст. виразно сприймається за контрастом з епохою Відродження: Ренесанс відкрив людині нові, здавалося б, безмежні перспективи, епоха Нового часу і Просвітництва виявляє конфлікти феодалізму і капіталізму, соціальну залежність людини

Ренесансні майстри виражали в мистецтві ті вияви дійсності, які відповідали їхнім гуманістичним уявленням, втілюючи їх у формах певного художнього ідеалу (особливо в Італії). У XVII і XVIII ст. дійсність постала перед художниками в усій гостроті нерозв'язних конфліктів, тому мистецтво цього століття розвивається складними шляхами, як в змістовному, так і мовному сенсі (йдеться художнє мовлення), однак провідною тенденцією його розвитку є людина в її реальному бутті.

Якщо провідним жанром Відродження був портрет, то в XVII ст. стрімко розвиваються жанри, що передають оточення людини, а портретна гамма стає ширшою (неприкрашений, неідеалізований пейзаж, портрети представників різних верств суспільства). У XVIII ст. художньої зрілості, характерної для портрета та інших жанрів живопису XVI – XVII ст., досягають література, музика і театр.

У мистецтві Ренесансу створювали узагальнений «позакласовий» образ людини. У XVII столітті проглядається виразне соціальне забарвлення образів, що проявляється не лише в портреті, жанровому живописі, але й проникає в релігійно-міфологічні сюжети. Навіть такі жанри, як пейзаж і натюрморт, мають відбиток громадянського світогляду художника. Кращим творам образотворчого мистецтва XVIII ст., крім соціального забарвлення, притаманний аналіз найтонших переживань людини, відтворення нюансів почуттів і настроїв.

У мистецтві Відродження практично не з'являлися образи представників народу, за винятком Брейгеля «Мужицького» в Нідерландах і Тінторетто в Італії. У XVII столітті ця тематика поширюється в мистецтві інших національних шкіл, народ почали розглядати як носія високих людських якостей. Надалі процес демократизації європейської культури набирає темпів і в ІІ половині XVIII століття виникає сентименталізм – художня течія, що поширилася в деяких країнах, зокрема Англії, Німеччини, Польщі. Ця течія зорієнтована переважно на демонстрацію життя і побуту простих людей, привернення уваги до народної творчості, демократизацію мови.

У мистецтві Відродження ми бачимо ідеалізовану людину. У XVII ст. спостерігається безпосередній зв'язок із натурою, конкретність передачі форм і образів реальної дійсності.

Найважливіший набуток XVIII ст. – створення засад естетики й мистецтвознавства як наукових дисциплін, розвиток яких безпосередньо пов'язаний з успішністю філософії.

У середині XVIII ст. німецький філософ А. Баумгартен офіційно створив естетику як філософську дисципліну: виділив їй місце в системі філософських знань і визначив проблеми, які вона повинна досліджувати.

Персоналії: Дж. Бруно, Г. Галілей, І. Ньютон, Г. Лейбніц, Х. Гюйгенс, Р. Гук, В. Гарвей, М. Мальпігі, А. Левенгук, Ф. Бкон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Д. Локк, Б. Спіноза, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Толанд, Т. Джефферсон, Т. Жерико, Е. Делакруа, І. Кант, П. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр, Н. Буало, Н. Пуссен, К. Лоррен, Лопе де Вега, Рембрандт ван Рейн, М. Караваджо, Р. Веласкес, П. Рубенс, А. Брауер, Л. Ленен, Й. Бах, Г. Гендель, І. Гайдн, В. Моцарт, Л. Бетховен, Д. Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Ф. Шиллер, Й. Гете, Ф. Гойя, В.  Блейк, А. Ватто, П. Брейгель, Я. Тінторетто, А. Баумгартен.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть історичні, економічні й наукові передумови становлення культури Нового часу.

2. У чому проявилася секуляризація моралі й моральної культури в епоху Нового часу?

3. Розкрийте сутність теорії «розумного егоїзму».

4. У чому виявилися особливості Просвітництва як специфічного етапу культури Нового часу?

5. Які аспекти художньої культури Європи XVII – XVIII століть розкривають основні напрями і стилі в мистецтві того часу (класицизм, бароко, рококо і реалізм)?

Тести

1. Укажіть назву релігійно-філософської доктрини, яка визнає бога як світовий розум, який сконструював доцільну «машину» природи і дав їй закони і рух, але відкидає подальше втручання бога в саморух природи:

А пантеїзм;

Б деїзм;

В трансценденталізм.

2. Позначте термін, що передає таку характерну особливість епохи Просвітництва, як засудження будь-якого націоналізму і переконаність у рівних можливостях кожної нації:

А конформізм;

Б космополітизм;

В інтернаціоналізм.

3. Філософи і вчені XVII – XVIII ст. уважали за необхідне пояснювати всі явища:

А божою волею;

Б природними причинами;

В випадковістю.

4. Укажіть ім’я філософа, який не є автором теорії походження держави, що отримала назву суспільного договору й була особливо поширеною в епоху буржуазних революцій XVIII – XIX ст.:

А Т. Гоббс;

В Ж.-Ж. Руссо;

В Г. Гегель.

5. Позначте назву художньої течії ІІ половини XVIII ст., головні персонажі якої – доброчесні вихідці з простого народу, які викликають симпатії у читацької аудиторії:

А класицизм;

Б сентименталізм;

В модернізм.

6. Укажіть країну, в якій зародилося Просвітництво:

А Німеччина;

Б Італія;

В Франція.

7. Позначте ім’я найбільш яскравого представника французького Просвітництва XVIII століття, активного борця проти ідеалізму і релігії:

А Ф. Вольтер;

Б Д. Локк;

В Б. Мандевіль.

8. Укажіть художній напрям Нового часу, заснований на дотриманні принципів античного мистецтва:

А готика;

Б романтизм;

В класицизм.

9. Просвітники визначальний критерій морального й естетичного пов'язували з:

А почуттями;

Б розумом;

В релігією.

10. Укажіть ім’я засновника першої знаменитої енциклопедії («Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел»), що з'явилася в XVIII ст.:

А Ф. Вольтер;

Б Ш. Монтеск’є;

В Д. Дідро;