Тема 5. Культура стародавніх цивілізацій

Характерні риси цивілізацій першої генерації.

Культура Стародавньої Месопотамії.

Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Стародавньої Греції.

Культура Стародавнього Рима.

Термінологія: цивілізація, «неолітична революція», політеїзм, клинопис, зикурат, піраміди, космогонія, іригація, муміфікація, античність, антропоцентризм, антропоморфізм, агон, калокагатія, космологічність, міфологія, картина світу, краса, міра, діалектика, демократія, поліс, пантеїзм, міфологія, трагедія, драма, комедія, лірика.

Характерні риси цивілізацій першої генерації

Другий період історії світової культури характеризується тим, що в збереженні й поглибленні процесів соціокультурної диференціації все більшого значення набуває інтеграційна взаємодія між різними етнокультурними групами в межах більш або менш широких ареалів їх розселення. Таким чином, формуються первісні прамовні спільноти, від яких походять усі відомі сучасні мови.

Важливе значення для історичного процесу мала так звана «неолітична революція» – перехід від форм господарства, за якого привласнюють до господарства, яке ґрунтується на виробництві. Вона збігається у часі із закінченням останнього обледеніння. 10–12 тисяч років тому на Близькому Сході стався поворот до кардинальної переорієнтації системи господарювання, що полягав у переході до землеробства і скотарства.

Саме в цей період спостерігається формування кількох центрів випереджального розвитку, що починають відігравати визначальну роль в історії людства.

Поступово визрівають цивілізаційні ойкумени – поліцентрична Середземноморсько-Передньоазійська (з автономними центрами в Єгипті, Месопотамії, Егедеї, частково – Анатолії й Еламі) і дві моноцентричні (Індійсько-Південноазійська й Китайсько-Східноазійська).

Неолітична революція заклала господарську історію майбутньої цивілізаційної історії. На тлі цих змін почали формуватися племінні органи влади й управління, на базі яких у більш пізні історичні періоди виникли майбутні державно-адміністративні структури. Звідси починається відлік прискореного процесу соціокультурної еволюції окремих людських спільнот у межах більш-менш компактних регіонів, що виводить їх із часом на рівень виникнення перших цивілізацій.

Перші цивілізації, виділяючись із моря первісної культури, набули таких характерних рис:

• цивілізація в економічному сенсі базується на можливості отримання регулярного додаткового продукту, що був відсутній у первісному суспільстві;

• у системі соціальних відносин цивілізація визначається наявністю станово-класового розподілу, що був відсутній у первісному суспільстві;

• в епоху цивілізації система владних відносин базується на державно-територіальному принципі, у той час як у первісному суспільстві вирішальну роль відіграють зв’язки за спорідненістю;

• цивілізація передбачає поділ на місто і село, натомість первісне суспільство демонструє однотипний характер поселень.

Перші цивілізації – месопотамська (Шумеро-Аккадська) і давньоєгипетська – виникають на межі ІV-ІІІ тис. до н.е. Упродовж декількох наступних століть до їх рівня підтягується населення сусідніх регіонів, що зумовило створення на Близькому Сході – на території між Лівійською пустелею та Іранським узвишшям єдиної початкової цивілізаційної зони. Наступним етапом було виникнення індійської (Арапської) і китайської (Шан-Інської) цивілізацій, яким історично відповідає Трипільська культура на землях сучасної України.

У результаті розпаду ранніх цивілізацій на основі запозичення від них певного досвіду утворюються дочірні цивілізації, найбільш яскравою й розвиненою з яких була антична цивілізація (Стародавньої Греції і Стародавнього Рима).

Німецький дослідник Карл Ясперс звернув увагу на потужний духовний прорив на теренах Євразії і третьої чверті І тис. до н. е. У межах великих тодішніх цивілізацій Старого світу в період VІІІ–ІІІ ст. до н. е. виникли конфуціанство і даосизм (Китай), буддизм (Індія), зороастризм (Іран), монотеїзм пророків (Палестина), філософські школи, епос Гомера (Греція), Старий Заповіт, індійська «Махабхарата».

К. Ясперс назвав цей період «осьовим часом», загальнолюдською епохою, що мала специфічний прояв у п’яти відносно мало пов’язаних між собою центрах. Саме в цей історичний період сформувалися духовні основи людської спільноти і визначилися подальші історичні шляхи розвитку культури людства.

Культура Месопотамії

Загальна характеристика цивілізації Міжріччя (Межиріччя).

Релігійні уявлення і міфологія. Уявлення про світ і людину.

Месопотамські цінності життя.

Загальна характеристика цивілізації Межиріччя.

Культура Месопотамії унікальна в багатьох аспектах. Розповідаючи про неї, часто доводиться повторювати : „Уперше в історії людства...”. Уперше в історії людства тут виникли класи і раннє класове суспільство, перша у світі держава, уперше виникла писемність, література, уперше – школа і зародки наукової діяльності тощо. Давні месопотамці винайшли гончарне коло, колесо, арку. Стародавня Месопотамія була острівцем цивілізації в океані первісного суспільства. Недарма Біблія називає Вавилон вихідною точкою розселення прабатьків усіх народів, які заселяли Землю після потопу.

Від гір Вірменії на півночі до персидської затоки на півдні, від гірських областей Ірану на сході до Сирійсько-Месопотамського степу на заході простяглася велика територія, названа давньогрецькими географами Месопотамією, що в перекладі означає «Межиріччя». Дух месопотамської цивілізації відображає цей зв’язок між двома річками – Тигром і Євфратом. Тигр і Євфрат не схожі на Ніл: вони можуть розливатися поривчасто й непередбачувано, затоплюючи сходи. Тут дують гарячі вітри, що засипають людину піском і погрожують придушити її. Тут ідуть сильні дощі, що перетворюють зелену поверхню в потоки бруду. Оточена такими силами, людина бачить, яка вона слабка, дух її стає тривожним.

Культура Стародавньої Месопотамії – це вплив багатьох народів, що населяли її територію. В основі її культурні досягнення ранньоземлеробських племен Південного Дворіччя, амурської і шумерської цивілізацій, що виразно характеризують самостійний шлях культурного розвитку.

Месопотамська цивілізація оформилася приблизно в середині ІV тис. до н.е.

Сприятливий клімат Межиріччя – Тигру і Євфрату – здавна приваблював людей. Тут жили спочатку первісні люди, а приблизно в ІV тис. до н. е. існувала землеробська культура убедийців, котрих витіснили шумери. Вони, у свою чергу, розчинилися в культурі нових прибульців, більш агресивних семітських кочових племен, які заснували міста-держави Аркада, Вавилонія, Ассирія.

Поступово оформилася великомасштабна планомірна іригаційна система, що із часом стала характерною рисою сільського господарства Месопотамії. Супровідним і тісно взаємопов’язаним явищем було помітне зростання населення. Старі поселення розросталися в міста, засновувалися нові поселення. У міру того як село переростало в місто, виникали великі міські центри, міста-держави: Ашур, Марі, Ніневія, Троя, Ереду, Кіш, Лагаш. Була створена і політична модель нової цивілізації – примітивна (первісна) демократія.

Ці міста мали правильне планування, були оточені стіною для захисту від зовнішнього ворога. Осідлим, міським життям, проте, жили люди, які більшою мірою займалися селянською працею І тут можна вказати за схожість з іншими культурами «родючого півмісяця» (цивілізації Африки, Індостану, Китаю, що існували водночас): землероби потребували не лише захисту від зовнішнього природного середовища, але й від будівництва іригаційних споруд, пристаней, зерносховищ, тобто всього того, що потребує значних спільних зусиль. Тому в містах-державах була розвинена мережа чиновників – апарату управління для організації тієї чи тієї роботи вільних громадян. Поселення ці мали необхідний мінімум комфортності: 2 поверхи, пласкі дахи для відпочинку ввечері, коли спаде спека, внутрішні подвір’я, де готували їжу, ванні кімнати й каналізацію (стоки, щоправда, витікали за межі міста по відкритих канавах). У центральній частині розміщувався (розташовувався) царський палац. Як і в інших цивілізаціях такого типу, царська влада поступово виростає з примітивної (первісної) демократії. Спочатку найвищу владу здійснювало найвище зібрання, що складалося з дорослих вільних (не рабів) чоловіків. Щоденне управління покладалося на раду старійшин, а в критичний момент (наприклад, на час воєнних дій) один із членів ради отримував абсолютну владу (царську). Згодом її значення збільшується. Схоже, кожен новий цар будував собі власний палац. Скупчення монументальних споруд і різноманіття говорів у натовпі («вавилонське стовпотворіння»), дійсно, могли суттєво вразити. Найбільш видатним серед них був, напевно, храм.

У Месопотамії були створені унікальні шедеври храмової архітектури. Семиповерховий зикурат Етеменанки («Храм наріжного каменя Небес і Землі»), названий в Біблії «Вавилонською вежею», вважався в давнину одним із чудес світу. На вершині вежі, куди вели зовнішні сходи, розташовувалося святилище верховного бога Вавилоні Мардука, вибудуване з глазурованої цегли, стіни і стеля кого були покриті золотом і прикрашені коштовним камінням. Наскільки можна були судити з найдених археологами слідів цих споруд, вони мали зовнішні сходи, нагорі – ритуальне приміщення. Були складені з необпаленої глини й прикрашені зображеннями тварин (міфічних і реальних) і квітів, викладеними глазурованими плитками. Ці зображення зберегли свої яскраві фарби до наших днів – теракотові, сині, білі, блакитні. Про те, яке враження храми-зикурати справляли на прийшлих –пастухів, , котрі всі дні проводили поблизу пустелі й лише зрідка заходили в поселення, ми знаємо з біблійного міфу про вавилонську вежу – міфу про людську гординю (пихатість): «І сказали вони: побудуємо собі місто й вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по поверхні всієї землі». Вежі-зикурати, справді, могли досягати вражаючих розмірів (за оцінками істориків, деякі зикурати були висотою близько 90 метрів). Однак доля зикуратів сумна. Справа, звичайно, не в покараній гордині, а радше в будівельному матеріалі – глині.

Храми слугували не лише для релігійних церемоній, вони призначалися також і для суто практичної діяльності: старих і калік, жерці приймали цінні речі на збереження й здійснювали лихварські операції.

Іще одним із семи чудес світу вважалися висячі сади, що розташовувалися на високих кам’яних стінах, які тримали ґрунт та екзотичні дерева, призначені для дружини царя Навуходоносора – Аметиди (Семіраміди), котра сумувала за рідними місцями гірської Мідії.

Архітектура, література, писемність, ювелірне мистецтво, а також наукові знання (астрономія, математика, геометрія) народів Месопотамії суттєво вплинули на розвиток культури всього Стародавнього Сходу й увійшли в скарбницю світової культури.

Релігійні уявлення й міфологія

Релігійні уявлення давніх месопотамців майже не відрізнялися від світовідчуття первісної людини. У клинописних табличках ми зустрічаємо приклади фетишистських і магічних поглядів; людина вважала за можливе змінити своє життя на краще. Впливаючи на «другу» приховану природу звичайних, реальних предметів і речей. У Месопотамії дуже довіряли ворожінням, ревно ставилися до них. Згодом відомості про жерців та їх маніпуляції поширилися Європою та, імовірно, відіграли чималу роль у формуванні іміджу «таємничого Сходу» у західних народів. Утім, і агресивні римляни були надто довірливі до такого способу прогнозування.

У той же час в месопотамських віруваннях були очевидні ознаки більш розвиненого історичного типу релігії. Так, наприклад, підкреслюють переваги саме цієї етнічної спільноти, її способу життя порівняно з навколишніми народами, чужинцями, прославляється саме чинний спосіб життя. У панегіриках безіменні автори не зупиняються перед перебільшеннями в порівнянні: «У нас і вода мокріша». Об’єднувальним началом у кожній громаді (місті-державі) виступає певне божество (бог-покровитель) з пантеону месопотамських богів. Таким чином, із цим божеством пов’язується й почуття патріотизму.

Найбільш характерною рисою жителів Межиріччя була дивовижна наполегливість, з якою цей народ відшукував і підкреслював організовані взаємозв’язки сил, які бачив у природі. Намагаючись (прагнучи) зрозуміти механізм виникнення великих космічних подій, житель Месопотамії особливо цікавився тим, яким чином індивідуальні космічні сили об’єднувалися, щоб правити світом.

Усесвіт жителів Месопотамії не знав поділу на істоту і неістоту, живе і неживе. У ньому не було таких рівнів реальності; усе, що можна було відчути, виразити або про що подумати, тим самим починало існувати, ставало частиною космосу. Усе – чи то жива істота, річ або ж абстрактне поняття, будь-який камінь, дерево, будь-яка ідея – мало власну волю і характер.

Лише ті природні сили, чия влада навіювала людині священний трепет і які вона виводила в ранг богів, уважалися повноправними громадянами Всесвіту. Загальне зібрання в космічній державі саме тому було зібранням богів.

Особливо яскраво представлене таке зібрання богів в політеїстичній релігії шумерів – найдавнішій релігії Месопотамії. Семітомовні народи – аккадці, амореї, арамеї, халдеї, ассирійці та інші багато чого запозичили з релігії шумерів.

Шумери шанували зібрання богів: бога неба Ану, «батька богів» – голову ради богів, його ім’я було звичайним словом для позначення неба. Сила Неба – влада. Величезне склепіння, що оточувало людину з усіх сторін, сприймається як щось таке, що пригнічує і навіює трепет, примушує людину самим фактом свого існування стати на коліна. Ця влада настільки велика, що потребує покори самим фактом присутності, людина підкоряється вільно, за велінням власної душі.

Син бога Ану Енліль (Володар Бурі і Грози) – виконавець рішень ради. Третій великий компонент видимого світу – Земля – Кі (Ки?) – найдавніше ім’я цього божества – „Мати-Земля”. Як активне начало в народженні й плодючості , постійному оновленні рослинності, росту зерна, збільшення стад (поголів’я худоби), в увічненні людського роду, вона – Нінмах – „Велика Цариця”, „Цариця богів”, сила землі, плодючості. Але Земля також джерело животворних вод у річках і водоймах, і як джерело цих вод Земля була чоловіком – Енкі (Еля) – Володар Землі, господар земних і підземних вод, бог плодючості й творець цивілізації для людей. Месопотамці, як і люди інших цивілізацій того періоду – землеробських, шанували втілення сил природи.

Дуже популярними богами були Інанна (Іштар, Астарта) – Володарка (Господиня) Небес, богиня любові й плодючості, і бог-пастух Таммуз (Думузі).

Із розвитком класового суспільства і формуванням деспотії все більш важливим ставало обожнення царя, носія верховної влади в державі. Що особливо яскраво проявлялося в Шумеро-Аккадському царстві ІІІ династії Ура. Боги видозмінювали свої функції, вважалися покровителями царів, ким вони вручали владу над країною і народом. З ІІ тисячоліття до н.е. на перше місце виходить уособлення „виконавчої влади” (тобто Енліль) – бог Мардук. Царі вважалися його втіленням. До кінця розглядуваного періоду ця тенденція стає визначальною, верховним божеством стає Ашур, і, як і раніше, Мардуку, Ашуру присвоюють дедалі більші функції богів: „володар всіх країн”, „батько богів”, „вершитель доль”, судову і військову тощо. Так з місцевих богів локальних поселень (внаслідок поширення на більші території влади спочатку Вавилона. А потім Ассирії) виростає образ єдиного бога-вседержителя.

Месопотамці твердо вірили в те, що боги створили людей – слуг, а бог – це те саме, що й людина, тільки більш могутній і примхливий. Ніж звичайний господар. Тому жерці ставилися до зображення богів (статуй), як до господарів: будили зранку, умивали, одягали, годували двічі на день. Оскільки ж царський палац був поруч із храмом, через деякий час наїдки зі столу богів з’являлася на столі царя, що було величезною шаною. Богів також водили в гості один до одного. При всьому цьому, щоправда, реалізм у поглядах на життя перемагав, і жерцям доводилося періодично робити певні процедури, щоб боги вселялися в ідолів, так би мовити закріплювалися в них. Оскільки всі ці процедури мали характер таїнств, ми нічого не знаємо про те, що вони собою являли. Однак про їх існування говорять непрямі докази – перелік продуктів і речей, які отримували жерці. Як би там не було, відносини між богами й людьми різноманітні й неоднозначні.

Глина донесла до нас почуття. Думки, слова давніх месопотамців – поеми й міфи, вправи для тренування письма й рахування, виконані школярами; і рахунки храмів за здійснення обрядів, особисті листи й звернення до богів з проханням про допомогу, любовні вірші й сатиру тощо. Усе це зафіксовано клинописом на цегляних табличках, і завдяки зусиллям археологів у значній кількості розміщено в багатьох музеях світу. Отже, можна сказати, що в цьому плані дослідникам-ассиріологам пощастило: культура Месопотамії (на відміну від, наприклад, сучасної їй культури в долині річки Інд) досить „говірка”. А оскільки глина все-таки ламкий матеріал, часто виходило так, що фрагменти цього твору потрапляли в різні країни і були прочитані в результаті спільних зусиль декількох науковців.

Народи Месопотамії створили міфологію, в якій людина порушувала чимало найважливіших філософських питань буття. Вони можуть бути об’єднані в три великі розділи: міфи про походження богів, рослин, людей; міфи про організацію, що відповідали на питання про те, яким чином та чи інша риса або ж галузь наявного (існуючого) світу виникла; і, нарешті, міфи-оцінки, що містять питання: за яким правом певна субстанція займає своє місце у світовому порядку.

Цікавий шумерський міф про походження життя. Людина була створена з глини для того, щоб полегшити життя богам у всесвіті, взяти на себе тяжкий земний труд. Далі в цьому міфі розповідається про створення калік (потвор) (людей з фізичними й психічними вадами), боги не завжди добрі, вони й жорстокі, як світ і природа, що оточували давнього жителя Межиріччя. Нінмах бере трохи глини і ліпить дивні істоти з якимось дефектом. Для кожної з них Енкі знаходить місце в суспільстві: це і євнух, і служниця при дворі (безплідна жінка). Він також створює істоти, що принесли у світ хвороби та інші нещастя.

Месопотамські боги підступні , їхня волі – це стихія, така ж некерована й мінлива, як і саме життя.

За шумерськими міфами, боги намагалися зменшити кількість людей. Вони насилали на землю диких звірів, нашестя сарани, знищувальну посуху, різноманітні хвороби й серед них найтяжчу – чуму, а також міжусобні війні, що роздирали країни впродовж усього існування. Проте особливо жорстоким, який призвів до майже повного (цілковитого) винищення людей, виявився „всесвітній потоп”, міф, породжений природними умовами Месопотамії. Із міфу стає зрозуміло, що рішення було прийняте на раді богів і що таємничий голос попередив про нього лише одного праведника (за шумерською версією, це цар Зіусудра, за аркадською – Утнапіштим), котрий побудував корабель і «завантажив» свою сім’ю, представників різних ремесел, декілька видів тварин, а також насіння рослин. Утнапіштиму боги подарували за це безсмертя.

Міфи народів Месопотамії, особливо міфи про потоп, райське життя (на острові Тильмун), сходження в пекло й воскресіння з мертвих значно вплинули на релігійні уявлення народів Передньої Азії, у тому числі на біблійну міфологічну літературу.

Месопотамські цінності життя.

У цивілізації, яка розглядає весь Усесвіт як державу, покора має бути найпершою чеснотою, оскільки держава побудована на покорі, на беззаперечному прийнятті влади. Звідси зрозуміло, що „доброчесне життя” було „покірним життям”. Шлях покори – це шлях захисту, шлях до земного успіху, до найвищих цінностей месопотамського життя.

Проте навіть найбільша доброчесність має в собі лише спокусу, але не впевненість в отриманих нагородах. Не можна вимагати справедливості, але її можна досягти через особисті зв’язки покровителя із сильними богами.

Це прагнення до особистого контакту з богом було новим і відрізняє світосприйняття давнього жителя Межиріччя. Між тим, саме в цьому месопотамська цивілізація (які єгипетська, з її тенденцією до монотеїзму) була готова поступитися новому, кардинальному іншому способу мислення: звільненню думки від міфу, як це відбулося в давніх євреїв.

Найбільш повну інформацію про месопотамські цінності містять численні міфи, а також найдавніший пам’ятник (пам’ятка) світової літератури, що дійшла до нашого часу –месопотамський „Епос про Гільгамеша” (інша назва – „Про того, хто бачив усе”), легендарного царя Урука. „Епос про Гільгамеша” – це справжній бунт проти смерті. Смерть – це зло, вона вища за покарання, вважали давні месопотамці. Чому людина повинна бути покарана через смерть, якщо вона не вчинила нічого поганого? У новому світі з його правом на справедливість це питання набуло життєвої важливості.

Гільгамеш одержимий однією мрією, однією метою – знайти вічне життя. Жага безсмертя поглинає його, примушує здійснювати безліч подвигів, кличе на край світу. У пошуках Гільгамеш направляється у таємничий підземний світ мертвих в образі мертвого шляхом після західного (тобто померлого) сонця. Гільгамеша пригнічує несправедливість: люди смертні, всі їх справи мають кінець. Він знаходить особливу квітку, що дає безсмертя. Змучений тяжкими й небезпечними пригодами у загробному світі,

„побачив Гільгамеш водойму, чиї води холодні,

Опустився в неї, заглибився у воду.

Змія квітковий відчула аромат,

З нори піднялася, квітку вкрала,

Назад поверталася, скинула шкіру” – а це й робить її безсмертною: змія лише змінює шкіру і знову стає юною й прекрасною. Що ж залишається на долю Гільгамеша?

„Між тим Гільгамеш сидить і плаче,

По щоках його побігли сльози”.

Герой зрозумів, що ця подія свідчить про волю богів: людині не судилося бути безсмертною.

„Епос про Гільгамеша” не має гармонійного завершення. Буря внутрішнього сум’яття не перестала вирувати, життєво важливе питання на знайшло відповіді. І, може бути, саме цими пошуками, сміливістю, невичерпною людською силою приваблює давнє сказання, суттєво впливає на сучасну філософію і літературу.

Тільки незвичайна людина, герой може пройти сонячним шляхом через „країну без вороття” і знову повернутися у світ смертних; боги ж здійснюють такі подорожі час від часу і не завжди по своїй волі, і не завжди такі подорожі безпечні. Один з найбільш популярних, а тому й зберігся найкраще за всі інші (оскільки був переписаний у багатьох варіаціях) – це міф про Інанна і Думузі. Трагічна історія їхнього шлюбу пояснює, чому частину року все живе квітне й приносить потомство, плоди, а в інший час мертвіє, стає безплідним.

Месопотамці першими стали пояснювати зміну пір року, плин часу, зміну дня й ночі. Оскільки діяльність месопотамців була переважно землеробською, вона, ясна річ, була орієнтована на природні цикли. Більше того, поряд із, так би мовити, ідеологічною частиною цієї орієнтації існувала й практична: магія. Давні люди вбачали в ритуалах і церемоніях розігрування сцен з міфологічного сюжету про божественний шлюб (в основний місяць посіву, приблизно, у серпні-вересні) – основа плодючості рілля й худоби, найважливіша умова народження синів у своїх сім’ях, інакше кажучи, найважливіша умова всього того, що називається процвітання. Тут і знаходимо принципову розбіжність нинішнього і давнього розуміння свята: карнавали, ходу переодягнених, блазнів зі змаганнями й навіть самобиттям месопотамці вважали за свій обов’язок і називали відповідно – „роботою” або „службою Іванни”.

Історія божественної пари така. До Іванни (богині плодючості) сватаються двоє: Енкімду – землероб і Думузі – пастух. Урешті-решт богиня віддає перевагу пастуху, і рішення це, як свідчить подальший перебіг подій, виявляється фатальним для обранця. Легковажна дружина відправляється у підземний світ, очевидно, із наміром поширити й на нього свою владу. Але це неможливо. Богиня плодючості на шляху до палацу цариці підземного царства Ерешкігаль позбавлена всіх семи символів своєї магічної могутності. Знесилену богиню вбивають і підвішують на гак. Володар Землі Енкі втручається: адже поки Інанна перебуває в „країні без вороття” 7 років, 7 місяців і 7 днів – на Землі припиняються шлюби й народження. Енкі ліпить з багнюки двох дивних створінь, наділяє їх „травою і водою життя” й відправляє за Іванною. Каліки (потвори) зцілюють Ерешкігаль від тяжкої хвороби, і за це вона дозволяє забрати Інанну у світ живих, але за однієї умови: вона повинна залишити замість себе заміну – такий закон. Іде Інанна по землі. Зустрічає богів і людей, але тільки остання зустріч стає фатальною: саме на свого чоловіка Думузі вона кидає „погляд смерті” (очевидно, тому, що він єдиний з усіх зустрічних не встав, не вийшов назустріч і не вітав привітно). Демони переслідують Думузі і нарешті розривають його на частини. Інанна не залишається байдужою: вона оплакує чоловіка, організовує поминки по ньому. Проте з уходом Думузі в „країну без вороття” знову припиняються шлюби й народження, життя завмирає. Тоді сестра Думу зі пропонує себе замість брата, пале остаточне рішення таке: Думу зі і його сестра ділять час перебування в „країні без вороття” порівну. Той час, коли Думу зі перебуває в підземному царстві, - безплідний період, зимовий; повернення ж його супроводжується розквітом і родючістю.

Календар месопотамців відображав послідовну зміну клопоту землероба і пастуха у назвах місяців, у послідовності магічних церемоній і ритуалів, які наказували здійснювати в певні дні й місяці. Та й назви сезонів, періодів доби здебільшого орієнтовані на відчуття людини, ніж на космічний час: „спека”, „холод” і „охорона сутінок”/ „світанку”, „схід сонця” тощо. Хоча годинник (сонячний і водяний) у них уже був, проте й день, і ніч (тобто охорона) змінювали свою тривалість природним чином – залежно від сезону. Утім місячний календар чітко відраховував свої 360 днів (12 місяців по 30 днів): бог Мардук опікувався порядком у підвладному йому світі.

Пристрасть месопотамців до ворожінь примушувала їх планувати важливі справи з огляду на(враховуючи) знамення(віщування) світил. Наприклад, сприятливим часом для введення царя на престол вважався новий рік. Краще відкласти цю подію, навіть якщо доведеться чекати декілька місяців, ніж напустити на країну і царя біди, страшніші за відсутність правителя впродовж тривалого часу. Якщо ж таки світила не були схильні і віщували недобре (наприклад, на період царювання припадало затемнення), можна було спробувати обдурити долю. В Асирії, наприклад, у такому випадку царя ховали, називаючи при цьому його землеробом, а на трон саджали одягненого в його одяг „підміненого царя”. Через деякий час „підміненого” вбивали, віддаючи на поталу (жорстокому фатуму) його здобич, а справжнього правителя повертали на трон захищеним цим здійсненим нещастям.

Новий рік припадав на весну (1 нісана), але згодом неточність розрахунку далася взнаки, незважаючи на введення додаткових місяців. Місяці „змістилися” відносно тих сезонних робіт, якими позначалися в річному коловороті. Змістилися, таким чином, і магічні церемонії, якими обов’язково доповнювали роботи землеробів і скотарів, вони набули тепер самостійного значення. Але практично протягом всього розглядуваного періоду жителі Межиріччя, відміряючи й досить великі часові відрізки (тобто більше року), виходять з їх „якості”. Месопотамці позначали період або ж ім’ям правителя, або ж якоюсь видатною подією. Звичайно, такий підрахунок зберігався лише до тих пір, поки нова подія не захоплювала жителів країни. Суцільна ж нумерація в літочисленні з’являється лише в ІV столітті до н.е.

Ця чутливість до „якості” часу породила дивний для того періоду суспільного розвитку ефект. При тому, що месопотамці були досить байдужими до абсолютної хронології, вони виробили історичність у визначенні буття – лінійне розуміння часу (плин його від минулого через теперішнє до майбутнього). Європейська цивілізація сприймає його через Біблію разом із християнським ученням повною мірою лише в період розвитку елементів буржуазного способу життя.

Подив викликає й опис людських характерів давніх месопотамців. Незважаючи на тисячоліття, що відділяють нас від месопотамського поета, його шкодування про втрачений „золотий вік” звучить цілком актуально:

„Дні, коли один не був винний іншому,

Коли син шанував батька,

Дні, коли повага жила в країні,

Коли менший поважав старшого,

Коли молодший брат поважав старшого брата,

Коли старший син повчав молодшого сина,

Коли молодший слухався старшого”.

Схоже, що люди в давнину також цінували стабільність, як і в наш час. Основа надійності й постійності в існуванні людей – це наслідування перевіреного дідами й прадідами шляху. Адже у всього на світі позначений свій шлях – це закон життя. Сутність речі та її майбутнє – це і є доля; боги творять істот і речі, визначаючи при цьому їхню долю. Хто визначає долю, той і стає володарем творіння: бог – володар, а людина – його раб. Так само і речі, і явища – в руках бога-творця. Цьому закону підкоряються й самі боги. Залежно від долі визначені функції, статус, ступінь могутності богів: одному призначено наглядати за виготовленням форм для цеглин, а іншому – бути богом Сонця.

Якщо людина образилася на життя, її переслідують нещастя, хвороби, очевидно, вона просто не знає, чим прогнівила богів – вчинила гріх, не усвідомлюючи. Проте, в цьому плані помітною є певна частка скепсису: боги дуже високо, щоб вникати в справи людей; людина зобов’язана виконувати закони, проте чекати від богів справедливої винагороди – марна справа.

Месопотамці ще не знали того загробного світу, в якому людина могла отримати все, що йому „завинило” життя. Тому можна було розраховувати лише на цей світ. Смерть – це просто інше буття, причому ще більш нерадісне, ніж земне, воно однакове для всіх – і для грішників, і для праведників.

Пішло в минуле, ґрунтоване на доособистісній свідомості, уявлення про відродження духу померлих у новонароджених членах роду, про вічне відродження. Нічого навзаєм месопотамська ідеологія дати не могла. Таким чином, смерть і все те, що було близьким до неї (страждання, хвороби), розцінюються як безумовне зло. Усе, що пов’язане із життям, - це безумовне добро. Незважаючи ні на що, месопотамці були великими життєлюбами. Тому до найвищих позитивних цінностей відносили довголіття, здоров’я. Месопотамці піклувалися про сім’ю, дітей, нащадків (нащадок майна брав на себе піклування про старих батьків, іноді прийомних). Третю сходинку у цій піраміді займає багатство, що дає можливість насолодитися життям. Серед духовних цінностей слід назвати насамперед мудрість. Шанується справедливість і праведний суд, правда, вірність слову, клятві. Їх утіленням були: донька Сонця – Шамаша – богиня справедливості Кіту й боги праведного суду Даяну й Мадану. Позитивними властивостями людського характеру вважалися стриманість і незлобливість. Прославляння ж воїнських чеснот традиційні в характеристиках царів. Таким чином, у людині цінувалося те, що можна назвати лояльністю відносно оточуючих. Самі умови життя, очевидно, не вимагали наполегливості, агресивності, змагальності, оскільки боротьба за владу відбувалася в межах найближчого оточення царів, а інтереси просто людини замикалися в рамках сімейних і сусідських відносин.

Немає серед чеснот працелюбства (навряд чи примусові громадські роботи викликали ентузіазм), хоча вправність майстра прославляється доволі часто, немає осуду пристрасті до вина й гріха (якщо тільки вони не стосуються інтересів співгромадян, оскільки дружини й доньки розглядалися як майно). Усе це дозволяє говорити дослідникам про гедоністичну направленість месопотамської моралі (гедонізм: орієнтація на насолоду й уникнення страждань).

Засуджується порушення релігійних законів: харчових обмежень, нешанобливе ставлення до особистих богів, контакти з ритуально нечистими людьми. Каралися чаклунство, клятвопорушення й неправдиві свідчення, крадіжки, кровопролиття, нешанобливе ставлення до батьків і старших. Гріхом вважалася неправда, насилля, гноблення слабшого, жорстоке ставлення до беззахисних і ненадання допомогу нужденному, лихослів’я, розлучення близьких силоміць. Імовірно, ці етнічні уявлення не мали такого абсолютного, категоричного характеру, а швидше як набір правил, установлених богами цінностей, законів рекомендувалися для виконання.

У кожної людини своя доля, один народжений в розкошах, інший живе в злиднях. У Месопотамії була досить добре розроблена система соціальних ролей, відносини між людьми регулювалися традиціями. Відповідно до професії, сімейного, соціального і майнового становища і навіть у зв’язку з якимось каліцтвом люди наділялися правами й обов’язками, у тому числі на носіння певного одягу, прикрас, на стиль поведінки, загалом і на чесноти. Певна річ, не кожен був задоволений своєю долею, але найгірше – це порушення давніх традицій. Як стверджує вавилонська поема „Невинний страждалець”, найгірша несправедливість – це невідповідність одягу, матеріальному забезпеченню, поведінки статусу людини.

Порушення закону повинно бути покаране, якщо ж покарання немає за життя порушника, це провіщає страшну катастрофу, нещастя. Утім, були й нечіткі уявлення про те, що покарання впаде на нащадків порушника.

Попри певний формалізм щодо прав людини (утім, досить природний для традиційного суспільства), месопотамці , схоже, мали й трохи надії на те, що життя на будь-якій ієрархічній сходинці суспільства може бути досить приємним, якщо мати підтримку бога-покровителя. Саме добре ставлення до людини божества врятувало жерця або ж царя під час всесвітнього потопу. Богів була велика кількість – достатньо для того, щоб забезпечити покровительство не лише країні, місту, царю, а й простому землеробу чи скотареві. Звичайно, статус бога-благодійника відповідав статусу людини, що перебувала під його опікою. Відносно як земної, так і небесної ієрархії, месопотамці були вельми шанобливі: небесна піраміда влади продовжувалася в земній ієрархії правителів – царя та його адміністрації. До верховної влади необхідно було звертатися лише в крайньому випадку, для всіх інших існують земна влада. Царська влада подарована людям у допотопні часи, без неї суспільне життя не мало б сенсу. „Воїни без царя – вівці без пастуха”. Більше того, зібрання людей, натовп небезпечні, оскільки стають руйнівною силою. Таким чином, „царственість” – це найбільше благо для людської спільноти.

Цар міг вважати батьком чи матір’ю великих богів, а от простій людині достатньо й другорядного божества. Бог-покровитель підтримує людину у всіх її починаннях. На думку дослідників месопотамської культури, месопотамці вважали богів батьками не в метафоричному, а в буквальному, так би мовити фізичному смислі: ця божественна суть переходила з тіла батька в тіло сина з покоління в покоління. На це вказує, зокрема, те, що , наприклад, у династіях зберігалися одні й ті ж боги й богині як у батьків, так і в синів.

Звичайно ж, у складній ситуації людина зверталася до богів, чітко дотримуючись субординації: через свого бога до вищих. Цікавими в цьому плані є знахідки археологів – невеликі (приблизно 30 см) глиняні статуетки з непропорційно великими вухами й ротом, які встановлювалися у храмах для передачі прохань богові, котрому присвячувався цей храм. Глиняна табличка зберегла зворушливий текст приватного листа вавілонянина своєму богові-покровителю: „Богу моєму батькові скажи, так говорить Апіль-Адад, раб твій: „Чому нехтуєш ти мною? Мені подібного хто тебе даси, хто замінить мене? Мардуку, що любить тебе, про те напиши! Кайдани (імовірно, хворобу) мої нехай він розірве! Обличчя твоє та й побачу я, ноги твої та й поцілую я! помилуй сім’ю мою – старих і малих моїх! Заради них милість мені покажи, допомогу свою мені подаруй!”

На завершення необхідно зазначити, що , як і багато в чому іншому, у духовному житті цивілізації Месопотамія зробила багато відкриттів, пов’язаних із відокремленням особистості з громади, вперше порушила ті питання, до яких звертатимуться поети, філософи майже до нашого часу і часто даватимуть на них ті самі відповіді, що й наша сучасна культура: це проблеми життя й смерті, смислу життя й безсмертя, добра й зла – те, що називають вічними проблемами людства.

Культура Стародавнього Єгипту

Природно-географічні умови розвитку культури Стародавнього Єгипту.

Міфологія та релігійні вірування давніх єгиптян.

Розвиток архітектури, мистецтва, медицини в Стародавньому Єгипті.

Духовна роль Єгипту.

Природно-географічні умови розвитку культури Стародавнього Єгипту

У північно-східній частині Африки, в долині, розташованій у нижній течії річки Ніл, знаходилася в давнину держава Єгипет, територію якої займає зараз Арабська Республіка Єгипет.

ЇЇ кордонами були: на півночі – Середземне море, на півдні – перший поріг річки Ніл, на заході – гірські місцини Лівійської пустелі, на сході – хребти Аравійської пустелі.

Самі єгиптяни називали свою країну – „Та-кемет” – „Чорна земля”, на відміну від інших місцин, що оточували, - „Червона країна”. Назву „Єгипет” ця країна отримала від греків, які образно називали цю країну „даром Нілу”. Справді, Хапі, або „Ріка”, як самі єгиптяни називали Ніл, уможливлювала життя в цих місцях.

У формуванні культури раннього Єгипту значну роль відіграло географічне розташування цієї країни і природні умови. Природні умови Стародавнього Єгипту являли собою контраст між пустелею і квітучою оазою. Оаза в долині Нілу – це всього 3,5% всієї території Єгипту, 96,5% - неврожайна й безлюдна пустеля. Щороку тут розливався Ніл (початок розливу припадав зазвичай на 19 липня – цей день єгиптяни вважали початком нового року), щоб оживити єгипетську землю. Завдяки унікальному клімату єгиптяни збирали по два врожаї на рік. Не дивно, що цивілізація, що виникла на такому тлі, мала всі умови для свого розвитку.

Єгипетська цивілізація виникла в країні, де одне поселення розташовувалося в тісній близькості до іншого, а весь простір в цілому був замкнений та ізольований від навколишнього світу гірським хребтом. Пустеля й Середземне море повною мірою сприяли ізоляції країни. Ця природна ізоляція обумовила появу феномену етноцентризму: у давньоєгипетській мові слово „люди” означало лише одне „єгиптяни”.

Щедре сонце й Ніл потребували постійної виснажливої роботи з утримання й ощадливого витрачання води. Без праці людини, без штучного осушення й зрошення країна залишилася б болотистою низиною посеред сипучих пісків.

Такі дві основні картини єгипетського життя: щоденне тріумфальне сходження щедрого Сонця й щорічний розлив річки. Ці явища давали єгиптянам упевненість у тому, що Єгипет – центр Усесвіту, і що життя завжди бере гору над смертю.

Стародавній Єгипет – типова східна деспотія з тотальною владою держави, яка зливалася в громадській свідомості з фараоном. Фараон – це божество, предмет загального поклоніння.

Час заснування єгипетської держави – приблизно 4 тисячоліття до н. е. Унаслідок міжусобних війн виникають дві держави: Північна й Південна. Вони об’єднуються за часів правління фараона Менеса – засновника першої династії фараонів. Усього, за всю довгу історію Стародавнього Єгипту , за підрахунками жерця Мане фона. Було 30 династій фараонів.

За перших династій (період Раннього царства) Єгипет перетворюється на централізовану ранньорабовласницьку (первісну рабовласницьку) східну деспотію з величезним державним апаратом. У таких умовах фараон був відділений від народу численними чиновниками. Особливо престижними у той час були посади державних службовців (переписувальників).

За часів Давнього царства (приблизно 2800-22250 рр. до н.е.) за царювання фараона Джосера його верховний сановник, геніальний архітектор, цілитель і мудрець Імхотеп спорудив першу у світі піраміду – ступінчасту. При фараонах Хуфу (Хеопс), Хафра і Менкаура були збудовані найбільші піраміди в Єгипті.

На період Середнього царства (приблизно 2050-1750 рр. до н.е.) припадає розквіт давньоєгипетської культури. При в’їзді в нову столицю – місто Файном було збудовано величну споруду з тисячею приміщень, хорів, галерей і коридорів. Греки називали його Лабіринтом.

Нове царство (1580-1088 рр. до н.е.), за правління фараона Яхмоса 1, - період найбільшого політичного й військового розквіту Стародавнього Єгипту. В Єгипті зміцнюється каста жерців, особливо в храмових комплексах Карнак і Лук сер, присвячених головному богові Фів – Амону.

Обожнення царя

Бог Оси ріс починає набувати впливу в єгипетській релігії в кінці епохи Стародавнього царства, коли об’єдналися нижньоєгипетське і верхньоєгипетське царства в одну загальноєгипетську державу. В єдиновладарюванні найбільш яскраво виразилася давньоєгипетська державність. Вельможество віддало в руки царя-фараона владу без міри і без меж. Країна повинна була підкоритися одній волі. Свого самовладного правителя вельможество перед народом оточувало божественними почестями, що відповідали його божественній природі. У час своєї найвищої могутності староєгипетському цареві мало було бути просто „богом”, він вважав себе „великим богом”. Саме слово „фараон” починають вживати за часів правління 18-ї династії. Окрім єгипетських текстів, цей термін спостерігається в Біблії як видозмінена форма стійкого словосполучення єгипетських слів „пер-аа” – будинок великих”, що служив для метафоричного позначення того, хто живе в „будинку великих”, тобто у палаці.

Таким чином, фараон був Богом, що давав Єгипту годинник і пори року, глибокі води й багатий врожай. Уявлення про божественне походження царської влади, про „боголюдину”, про її близькість до світу богів згодом мало могутній вплив на Рим і Візантію, а концепція „подвійного батьківства” (Бог-отець Ра або Амон, приймає образ земного чоловіка цариці або жриці) проникла в міфологію раннього християнства.

Остаточне об’єднання країни в єдину державу, пов’язане з централізацією влади фараона, було відзначене раптовим піднесенням будівництва з каменю.

Піраміди... Для сучасної людини Стародавній Єгипет – це насамперед піраміди. І хоча пірамід в Єгипті чимало. Зазвичай мають на увазі три з них, розташовані поблизу нинішнього поселення Гіза (поблизу Каїра). Рукотворними горами вивищуються вони посеред пустельного пейзажу. Найбільша піраміда царя ІV династії Хуфу (Хеопса) займає площу більше, ніж 5 га землі і має висоту 146,5 м. Вона складена з 2300 тис. гранованих каменів, кожен з яких важив у середньому 2,5 т. Піраміду Хеопса будували 20 років. Друга за величиною піраміда Кафра (Хефрена) нижча від першої всього на 3 м. Третя – нащадка Кафра Менкаура (Мікерина) – не досягла й половини висоти перших. (Цікаві підрахунки здійснив Наполеон за часів свого єгипетського походу: каменю, з якого складені піраміди, вистачило б на споруду стіни навколо Франції заввишки 3 м и завтовшки 30 см). Проте вражають не лише розміри (символ могутності й влади фараона), але й досконалість роботи. Величезні грановані брила підігнані одна до одної з дивовижною точністю. Облицювання піраміди ззовні й зсередини вичищене до дзеркального блиску. Величезний тиск кам’яних пластів на внутрішні приміщення розподілявся за допомогою розвантажувальних пустот, ступінчастих склепінь і сідлоподібних перекриттів.

Давні греки називали єгипетські піраміди одним із „семи чудес світу”.

Міфологія та релігійні вірування давніх єгиптян

Особливості світосприйняття давніх єгиптян

Для мислення давніх єгиптян характерний дуалізм у розумінні світу, що об’єднує ціле з єдності й боротьби двох начал, що відображається й у двоїстому характері царської влади, і в протиставленні чорної землі і білого піску пустелі, Верхнього і Нижнього Єгипту. Таке мислення підпорядковується двом принципам магічного сприйняття світу, виходячи зі зв’язку між предметом і словом, що його позначає. Водночас слова богів (ієрогліфічна система письма, складена з малюнків, зроблених з натури, виникає водночас із графічним мистецтвом Стародавнього Єгипту) являє собою відображення реальності.

Прагнення розміщувати реальність у рамках графічних символів, щоб закріпити її за допомогою однієї з форм чаклунства – основна риса давньоєгипетської культури часів фараонів, що пояснює природу незвичайних пам’яток .

У межах такого світосприйняття функціонує і своєрідна картина світобудови: безкінечна водна безодня оточує твердінь Усесвіту; на Землі ці води набувають форми морів, вони запам’ятовують небо, по якому прокладають свій шлях зірки; вони наповнюють річище підземної річки (ночами сонце пливе нею із Заходу на Схід) і щорічно омивають землю, розпливаючись по ній водами Нілу.

Це океан наповнює собою Всесвіт, поки Сонце (Атум-Ра) не зійде над нею. З висоти свого становища бог дав форму навколишньому світові, удихнувши в нього вітер, світ і життя. Потім він створив богів, людей, тварин і рослини. Але це був тільки початок. Щовечора бог сонця перетворюється на старого, а зранку, знову помолодівши, омитий водами вічності, він створював світ і вступав у бій, проте щодня змій А поп гнав сонце знову на захід. Людство повстало, примусивши Ра піднятися в небо, але він продовжував зберігати встановлений порядок – маат – принципи істини й справедливості, ним встановлений, що став його життям. Тому всім живим істотам доводиться старіти й знову молодіти тут на Землі, подібно до сонця, підкоряючись нескінченному коловороту життя, поки не доторкнеться перст смерті, і вони не підуть, як Оси ріс, у царство мертвих. Коли ж Атум-Ра піде туди, тоді час і простір перестануть існувати.

В Єгипті були різні міфи про творця всього існуючого. Головне учення зародилося в Геліополі – одній зі столиць Стародавнього Єгипту. Атум-Ра вказав кожній речі її місце. Але жерці Мемфіса стверджували, що першим з’явився бог Птах (або Пта) (Земля), котрий створив небо, пустив по ньому сонце. Мудреці стверджували , що Птах виняньчив ідею створення світу у своєму серці й дав їй життя порухом язика (своїм животворним словом).

Одним з найбільш популярних у Стародавньому Єгипті був міф про життя, що виникає з води. Під час розливу Нілу широкі потоки води заливають Єгипет, а при спаданні води з’являються перші розкидані грудочки багнюки, освіжені новим плодючим мулом. Це – перші острівці надії на нове життя. Єгипетський ієрогліф, що позначає первісний пагорб творіння , означає також „з’являтися у славі”. Він зображує опуклий пагорб, від якого піднімаються вгору сонячні промені, графічно зображуючи першу появу Бога-творця. Піраміди – це символ давньоєгипетської культури – виражали ідею пагорба, що вивищується, як обіцянку мертвому, похованому в піраміді, що він знову народиться до нового існування.

Єгипетський міф розповідає, що бог сонця Атум, з’явившись на вершині первісного пагорба, виник „сам по собі”. Ім’я Атум означає „все”, а також „нічого”; Атум означає щось, що містить усе, причому радше пустоту начала, що породжує подружжя, - Шу и Теф нут (повітря і вологу). Ця пара породжує наступну – бога Змелі Геба і богиню Неба Нут, Земля і Небо у свою чергу взяли шлюб і породили дві пари – бога Осиріса с його дружиною Ісидою і бога Сета з його дружиною Нефтидою. Члени великої Енеїди (сукупність дев’яти божеств) були й великими богами, і першими царями – правителями країни.

Елементи космогонії є водночас елементами теогонії. Наприклад, небо не лише компонент космосу, це й богиня, дружина Геба, дочка Шу і Тефнут – елемент природи злитий з божеством, персоніфікований у конкретному божестві.

У часи фараонів розподіл усього на чоловіче і жіноче був невіддільною ознакою життя.

Серед міфів особливо значного поширення набув міф про Осиріса, що розповідав про те, що бог природи, яка помирає й воскрешає, Осиріс, „добрий бог” давнини й організатор культурного життя, був підступно вбитий своїм злим братом Сетом (вічним порушником спокою, з котрим пізніше ототожнювалися сили зла). Його дружина Ісида знайшла й воскресила чоловіка. Ісида народила після смерті чоловіка сина Гора (Хора), який переміг Сета й отримав від свого божественного батька царську владу й небесний престол. Згідно з єгипетською релігійною традицією, Гор – прообраз всіх єгипетських фараонів, а фараони – його земне втілення.

Світосприйняття давніх єгиптян змінювалося в процесі розвитку державності Єгипту. Історія давньоєгипетської державності – це поступове повернення Стародавнього Єгипту в імперію, в утворення світової єгипетської держави, а потім послаблення зовнішньополітичної моці Єгипту і перетворення його на об’єкт завоювань тепер уже більш могутніх сусідів: лівійців, ефіопів, ассирійців, персів.

У 332 р. до н.е. Єгипет захопили греко-македонські війська і він став частиною світової імперії Олександра Македонського. Єгипет вступив у нову фазу своєї історії – період еллінізму.

Ці процесі одразу ж відобразилися на світовідчутті давнього єгиптянина, змінили його світосприйняття. Починаючи з Давнього царства, майже до створення імперії світосприйняття було доцентровим, атомістичним, індивідуалістичним.

Із часом же тенденція стала відцентровою, общинною, індивідуума закликали пристосовуватися до потреб колективу, будь-які спроби виразити індивідуальність виключалися. Для окремого єгиптянина горизонт його можливостей звузився: йому пропонувалося підкоритися трудностям цього світу або давалася обіцянка кращого, але в іншому світі. Пам’ятник візиру пізнього періоду свідчить про те, що єдиний клопіт цієї людини зосереджений на загробному світі, а не на цьому житті. Ключовими словами для розвитку мислення в цю епоху були слова „мовчазність”, „холоднокровність”, „пасивність”, „спокій”, „смирення”, „покора”, „підкореність”. Особистість була затиснута колом ритуалів і обов’язків, а її єдина втіха містилася в заспокійливих словах і віддалених обіцянках, у вірі особистості в милість вищої сили. Пошуки духовної підтримки в релігії перейшли у звернення до оракулів, у суворе дотримання ритуалів, що призвело зрештою до спустошення релігії.

Релігійні вірування давніх єгиптян

Релігійні уявлення давніх єгиптян сформувалися досить рано і розвивалися своєрідно. Історія релігій свідчила про те, що в процесі соціально-економічного розвитку суспільства, переходу до класової структури тотемізм поступово відмирав. У Єгипті спостерігалося протилежне явище: тотемізм навпаки піднімається на вищу сходинку, перетворюється на справжній культ тварин. За приклад можуть правити культ Апіса, Лева, Змії, Кішки, Крокодила, Сокола тощо. У кожному домі був свій культ тварини.

Поряд із тотемізмом, магія – один з найдавніших етапів релігійної свідомості. В єгипетській магії є три головні принципи подібності, заміщення цілого його частиною, чудодійної сили слова. Виникнувши в Єгипті в давні часи, магія стала одним з наріжних каменів єгипетської релігійної свідомості, невіддільним і надзвичайно важливим компонентом релігії. Більше того, єгипетська релігія глибоко просякнута магічним світовідчуттям, останнє в ній превалює, особливо у поглядах на загробне життя.

За явленнями єгиптян, ім’я людини, духа, демона і навіть божества було органічною і сокровенною частиною істоти. Магічна зловмисна дія полягала в проклятті й знищенні імені, написаному на чому-небудь. В очах єгиптян ім’я було справжньою сутністю реальності, вони відчували, що знищуючи імена своїх ворогів, вони завдають їм реальної шкоди. У цьому й проявляється сутність магічної свідомості – злиття символу й того, що він означає, а також злиття двох порівнюваних предметів таким чином, що один може виступати замість іншого.

Те, що мертвий продовжує жити й зберігати зв’язок із живою людиною, вважалося за належне, мертві були включені в безперечну для людини реальність. Подібним чином і ім’я цілком заміщає свого володаря, сприймається як суттєва його частина – так, наче воно ідентичне самій людині.

Так само, як і уявне визнається наявним у дійсності, так і поняття зазвичай матеріалізуються. Людина, наділена сміливістю, красномовством, має володіє такими якостями, як майном, яке в неї можуть украсти або яким вона може поділитися. Поняття „справедливість”, або „істина”, виражалося в Єгипті словом „маат”. Вуста царя - храм маат. Маат уособлюється в образі богині, це поняття уявляється цілком реалістичним.

Такою ж реальною, справжньою уявляли й ту істоту, що була душею людини й душею богів – „ка”. „Ка” було тією окремою частиною особистості, що діяла відносно іншої її частини. У плані зображення „ка” – це руки, простягнуті для підтримки і захисту. Воно народжувалося разом із людиною як близнюк, супроводжувало його впродовж усього життя у вигляді підтримувальної, творчої сили і передувало його в смерті, для того, щоб підготувати йому успішне існування в загробному світі. Складно запропонувати короткий переклад цього поняття, але близьким за змістом може бути термін „життєва сила”. Саме тому фараон ототожнювався з „ка” як конструктивна життєва сила Єгипту, що його створює і підтримує.

Політеїзм, успадкований від найдавніших часів, став здобутком релігійної свідомості в об’єднаному Єгипті. Залишаючись в принципі незмінною, система єгипетського політеїзму змінювала форми конкретних проявів залежно від історичної обстановки: підвищення того чи того міста, відповідно, призводило до зростання престижу божества цього міста. Коли столицею Єгипту і резиденцією фараона був Геліополь, геліопольського бога Раса почали вважати царем богів, виведення Мемфіса в столицю всього Єгипту звеличило й мемфіського бога Пта.

Поступово тенденція до об’єднання богів одним ім’ям стала визначальною. Авторитет маловідомого ліванського бога Амона (коли столицею стали Фіви) суттєво збільшувався завдяки його об’єднанню з богом Ра (Амон-Ра, Ра-Харахти тощо). Це був шлях до усвідомлення того, що синкретизм поступово готував ґрунт для виникнення монотеїзму. Політеїзм поступово змінювався монотеїзмом.

Від епохи Давнього царства до наших днів дійшов прекрасна літературна пам’ятка „Мемфіський богословський трактат”, оригінал якого зазвичай датується серединою 3 тис. до н.е. У такому тексті викладені основні уявлення єгиптян про створення світу і вони виражаються в таких термінах : думка, що побувала в серці бога, і вимова такого повеління, що втілює думку в реальність. Таке творіння за допомогою уявлення подумки й словесного втілення має емпіричне коріння в людському житті: створювати владу правителя через повеління. У трактаті головні боги первісного начала походять від Птаха: за посередництва його творчого слова були створені боги з їх зображеннями й храмами, життя й смерть, всі мистецтва й ремесла, всі функції людського організму. „Мемфіський богословський трактат” – найдавніша пам’ятка богослов’я, що виводить все існуюче до єдиного начала, своєрідна монотеїстична система, де весь світ пояснюється як результат думки й слова божества. Усе суще набуло буття спочатку в „серці”, тобто в думках верховної істоти; „мова”, тобто слово якого викликало їх до реального життя. Тут ми впритул підходимо до вчення про Логос у Новому Заповіті: „Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог”.

Для становлення монотеїзму необхідна була не лише підготовленість масової свідомості до його сприйняття, але й руйнація політеїзму, а також вікових традицій давнього єгиптянина. Руйнувалася ціла епоха в житті давнього Єгипту – епоха Давнього царства.

У зв’язку з цим змінювався світогляд давніх єгиптян. Про це також свідчить „Мемфіський богословський трактат”, що розповідає про суперечку людини, готової до самогубства, зі своїм „ка”. Характерним для цього часу є те, що „ка”, якому належало б проявляти послідовне і тверде ставлення до смерті, виявляє в цій суперечці нерішучість. Висновок може бути лише один: цей світ настільки поганий, що наступний повинен принести полегшення.

У „Бесіді розчарованого зі своїм „ка” міститься філософія песимізму. Відмовляючись від активних цінностей цього життя (що було характерним для раннього періоду Давнього царства з його культом діяльності, успішною особистою кар’єрою, високим службовим становищем) заради пасивних благ майбутньої безтурботності, ця людина випередила свій час. Подібна покірність характерна для пізнішого періоду.

Хоча Єгипет рухався у напрямі до децентралізації влади, все ще сильною була самодержавна влада царя, фараона. Зміцнення царської влади означало продовження життя, розвиток, нове її відродження, як відроджує Сонце природу, що згасає в темряві ночі.

Сонце займає особливе місце в житті давніх єгиптян. Сонцю поклонялися, Сонце обожнювали і боялися водночас. Відомий сонцепоклонницький переворот в епоху Нового царства (так звана давньоєгипетська реформація) була найвидатнішою подією єгипетської давнини, що заторкнула майже всі сторони тодішньої єгипетської дійсності: суспільство, державу, побут, вірування, мистецтво, писемність, мову.

Новий повелитель Єгипту змінив своє теофорне ім’я Аменхотеп (Амон задоволений) на Ехнатон (на догоду Атону, Необхідний Сонцю).

Культ Атона і по суті, і за формою різко відрізнявся від культу всіх інших давніх богів – новий бог не мав ні антропоморфної, ні тим більше зооморфної іконографії; його образ не втілювався в статуї, про нього не існувало ніяких міфів і сказань.

Виключне поклоніння одного Сонця з усього сонму єгипетських богів, безперечно було пов’язане з підвищеним усвідомленням Ехнатоном своєї влади фараона. Водночас це було повне торжество і завершення уявлення про Сонце як про фараона. Нова віра почала вбачати і у фараоні, і в Сонці двох надприродних царів. Це був культ натуралістичний – культ самого животворного Сонця, інакше кажучи, культ великої сили природи, простий і зрозумілий, позбавлений міфологічних і теологічних хитрувань, прикрас і символіки. Храм Атона був відкритий для всіх. Дари приносили на відкриті вівтарі великому і єдиному новому богові. Аменхотеп 4 заперечив столітнє єгипетське багатобожжя і встановив за державну віру поклоніння тільки Сонцю разом із його сином – фараоном. Культ Атона – це утвердження справжнього монотеїзму.

Відмова від вікових традицій мала чимале значення для розвитку Стародавнього Єгипту.

Храми і жерці

Єгипетські храми мали рухоме й нерухоме майно, володарем якого вважалося божество храму, а керували храмами і всією їх власністю єгипетські жерці, які завжди відігравали величезну роль у підтримці влади фараона. Численність, впливовість і багатство кліру , очолюваного верховним жерцем, призначеним фараоном, залежали від поклоніння тому чи тому божеству при панівній династії.

Дари фараонів зробили Карнакський і Луксорський храми найбільшими господарствами Нового царства. Найкращі будівельники, скульптори і художники працювали над їх створенням, перетворивши їх на справжні скарбниці єгипетського мистецтва.

Культ померлих

Спорудження пірамід пов’язане з уявленнями єгиптян про загробне життя. Померлий розглядався як занурений у глибокий сон, він продовжував жити, потребуючи їжі, домашнього скарбу. Якщо смерть – лише сон і померлий продовжує жити, то розчленованість тіла не можна навіть уявити. Ідея необхідності збереження тіла для майбутнього життя призвела врешті-решт до виникнення мистецтва муміфікації. За уявленнями давніх єгиптян, померлий в могилі безпорадний і забезпечити йому загробне існування покликані живі, насамперед – близькі, сім’я, родичі.

Культ померлих в єгиптян не можна змішувати з культом пращурів в інших народів. Культ померлих – це не обожнення тих, хто перейшов в інший світ, а турбота про живих у потойбічному житті померлих, борг живих перед померлими. Культ померлих був для єгиптян не абстрактним релігійним обов’язком, а практичною необхідністю, зумовленою переходом близьких в інший світ. По суті. Це була боротьба проти смерті за вічне життя. Цим пояснюється першочергове значення культу померлих в житті єгиптян упродовж всієї історії єгипетського суспільства – від часів неоліту до повного зникнення давньоєгипетської цивілізації.

Із культом померлих пов’язана поява і розвиток мистецтва муміфікації. Муміфікація – це практичне втілення життя після смерті. Єгиптяни добре зналися на властивостях різних хімічних речовин. Тому доволі рано почали використовувати знання хімічних характеристик натрію для муміфікації тіла. Процес муміфікації займав трохи більше 70 днів, був поетапним і досить складним. Збережені давні описи процесу муміфікації свідчать про дуже хороші знання давніми єгиптянами анатомії людини.

Оскільки гробниця була житлом померлих, остільки й виникає необхідність споруди фараонівських усипальниць таких великих розмірів. Тут очевидний тісний взаємозв’язок із внутрішньополітичними чинниками, максимальною централізацією державного апарату, з розквітом необмеженої влади фараона.

Безперечним також є те, що особисте марнолюбство фараона відігравало не останню роль у справі спорудження гігантських усипальниць. Фараони мали привілеї щодо вибору форми й розмірів своїх гробниць. Починаючи з епохи Нового царства, піраміди заміняються величезними скельними гробницями.

За часів Давнього царства вельможество будувало собі гробниці поблизу усипальниці свого повелителя: оточуючи його при життю, воно прагнуло до близькості до нього і після смерті. Таким чином, поблизу пірамід в Гізі утворилися великі некрополі – цвинтарі сановників і вельмож – мастаби (араб. лава).

У гробницях наносили настінні реалістичні зображення земного життя. Усі ці шедеври єгипетського мистецтва призначалися для єдиного жителя гробниці – для самого померлого, точніше для його душі („ка”). Це підтверджує зроблений раніше висновок про те, що загробне життя мислилося як безпосереднє продовження земного і що це продовження життя уявлялося можливим лише при піклуванні живих про померлих. У цьому й полягала мета й сенс створення безцінних для культури зображень, що являли собою по суті високохудожню, незвичайно багату енциклопедію життя фараонів і вельмож.

Розвиток архітектури, мистецтва, медицини у Стародавньому Єгипті

Мистецтво давніх єгиптян багато в чому наслідує первісні традиції в зображенні людини. Майже завжди людську фігуру малюють у фас, а голову й ноги – в профіль.

Візуальне спрощення єгипетського зображення пов’язане з процесом складання ієрогліфічної писемності: розташована поруч зі знаками-малюнками в тексті чи в конкретному зображенні, людська фігура підпорядковується певному накресленню як прописний знак.

Герой зображувальної оповіді давньоєгипетського мистецтва спочатку відрізняється від інших зображених людей не обличчям, а титулом, що супроводжує його фігуру, іменем-ієрогліфом і масштабом: зображений фараон чи вельможа перевищує свій почет ростом, а наближені владики – простих смертних. У зображувальній оповіді з’являється збільшення ієрархічного плану, і наше око, прикуте до фігури, що перевищує розміром усі інші, орієнтується на неї як на центр оповіді, таким чином, прочитує смисл і послідовність зображуваних подій.

У Стародавньому Єгипті на портрет мав право насамперед володар чи особа, шанована всіма. Але „прості смертні” – вантажники, землероби, ткачі, танцівники, що танцюють на святах багатих, плакальниці, що супроводжують похоронні процесії, - усі однакові зовні, усі схожі, як краплі води, - це образ натовпу, маси, в якій людина не може, не повинна бути зображена інакше за інших.

Релігійний світогляд людей Стародавнього Єгипту, які вірили в загробне життя, обумовило інші принципи зображення людини в скульптурі.

Скульптурний портрет має витоки у відливанні посмертних масок. Оскільки , відповідно до вірувань єгиптян, людина й після смерті залишалася такою ж, якою була за життя, кам’яні двійники правителів і вельмож були зображені в дуже шанованій у Єгипті спокійній, урочистій позі, а глиняні чи дерев’яні двійники простолюдинів у скульптурі, у надгробних розписах чи рельєфі завжди зображувалися за роботою: маленькі фігурки працівників перетирають зерно, місять тісто, варять пиво.

Із часом починають споруджувати портрети-пам’ятники живим фараонам. Фараона уподібнюють божеству, його возвеличують, зображують у вигляді знаменитих сфінксів. Така традиція існувала до політичного й релігійного перевороту, здійсненого Аменхотепом ІV. Фараона-реформатора уподібнюють уже не божеству, а самому собі. Художники дуже натурально передають характерні й виразні риси юнака-фараона: у нього різко окреслені вилиці, довгий ніс, гостре й витягнуте підборіддя, великий рот, слабке нерозвинене тіло із запалою грудною кліткою.

Ехнатона і його дружину – царицю Нефертіті - зображують такими, що подорожують вулицями нової столиці, у храмах Сонця і в палаці, і в будні , і у свята, і в радості . і в нещасті.

У знаменитому на весь світ образі Нефертіті, виконаному скульптором Тутмесом, до нас дійшло щось значно більше, ніж ознаки високого статусу цариці. До нас дійшла майстерність єгипетського митця, який зміг відобразити в обличчі своєї моделі й передати в шматку каменю не лише неповторні індивідуальні риси Нефертіті, але й її рідкісну чарівність, жіночність, мудрість і приховану, світлу печаль.

Однак єдинобожжя було пасивно сприйняте єгипетським народом, який тисячоліттями виховувався у віруванні багатьом богам, великим і малим, усіляким духам, спілкування з якими було нагальною повсякденною потребою.

Наступник фараона-віровідступника Тутанхамон реставрував єгипетське багатобожжя, прокляв ім’я Аменхотепа і його справи. „Старовіри” громили школи й художні майстерні, палаци й храми Сонця.

Про досягнення давніх єгиптян в галузі медицини ми знаємо завдяки збереженим давньоєгипетським медичним трактатам. Наприклад, до нас дійшов медичний папірус Еберса 20,5 м довжиною. Він містить близько 900 лікарських рекомендацій щодо різних хвороб. Завдяки бальзамуванню трупів єгиптяни могли добре вивчити будову людського організму , процес кровообігу. У результаті з’явилися перші знання в галузі анатомії, зафіксовані в низці анатомічних термінів. Про розвиток діагностики можна говорити, спираючись на досить точний опис деяких хвороб (шлункових, шкірних, дихальних шляхів, очних) та їх симптомів. В Єгипті здійснили перші спроби теоретичного узагальнення, що видно з учення про кровообіг, про „22 судини, що йдуть від серця”, які відігравали, на думку єгипетських лікарів, певну роль у житті людського організму і під час хвороби. У деяких медичних трактатах подається своєрідна методика лікування, що потребує від лікаря огляду хворого, визначення симптомів, встановлення діагнозу і способу лікування. Лікарі спеціалізувалися за видами хвороб: хірурги, очні й зубні лікарі, гінекологи. Єгипетські лікарі вважалися тоді найкращими у світі. При лікуванні використовували настоянки трав, порошки, рицинову олію, різні солі, що свідчить про розвиток фармакології.

Духовна роль Єгипту

Єгиптяни створили високорозвинену цивілізацію, що згодом значно вплинула на історичний і культурний розвиток народів передньої Азії, античної Греції, Стародавнього Рима. Єгипетські ремесла – ткацтво, суднобудування, гончарна справа, металообробка, скловиробництво, монументальне будівництво й обробка каменю, успіхи в землеробстві, у створенні зрошувальної системи, у накопиченні астрономічних, математичних і медичних знань – зробили серйозний крок у розвитку світової культури. Єгипетський досвід державного будівництва (свого роду зразок давньосхідної деспотії) у той чи той спосіб враховувався в практиці інших країн.

Єгипетське монументальне будівництво, оригінальна скульптура, вишуканий живопис, світська релігійно-філософська поезія, міфологія, релігійні системи вражають досконалістю форми й глибиною змісту. Вони увійшли до скарбниці світової культури як неперевершена епоха життя людського духу.

Культура Античності

Поняття «антична культура». Характерні риси й періодизація античної культури.

Культура Стародавньої Греції.

• Характерні риси давньогрецької культури. Періодизація культури Стародавньої Греції.

• Антична картина світу.

• Давньогрецька міфологія і релігія.

• Література Стародавньої Греції. Давньогрецька драматургія і театр.

• Виховання й освіта в Стародавній Греції.

• Мистецтво Стародавньої Греції.

Культура Стародавнього Рима.

• Геокультурні чинники формування римської культури.

• Заснування й соціально-політичний устрій Рима.

• Давньоримська модель світу. Римська культура й античність.

• Релігія Стародавнього Рима.

• Література Стародавнього Рима.

• Давньоримські свята.

• Давньоримське право.

• Давньоримська наука.

• Давньоримське мистецтво.

Поняття «антична культура2. Характерні риси та періодизація античної культури

Поняття „античний” (від лат. antiques – давній, древній) виникло в епоху Відродження. Італійські гуманісти ввели цей термін для позначення греко-римської культури ІХ ст. до н.е. – V ст. н.е. У наш час поняття античності включає також крито-мікенську епоху (ІІІ – ІІ тис. до н.е.) та етруську культуру (VІІІ-ІІ ст. до н.е.). Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту й загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я з ІІІ тис. до н.е. до середини V ст.. н.е., коли перестала існувати Західна римська імперія.

Антична культура космологічна і ґрунтується на принципі об’єктивізму, у цілому для неї характерним є раціональний підхід до розуміння світу й у той же час емоційно-естетичне його сприйняття, чітка логіка та індивідуальна своєрідність у рішенні соціально-практичних і теоретичних проблем.

Антична Греція не була обтяжена азіатською традицією, хоча давнім грекам і були знайомі досягнення культури народів Сходу. Засвоївши культурний досвід Єгипту й Вавилону. Вони визначили свій шлях соціально-політичного розвитку, у філософських пошуках і в художньо-естетичному осмисленні світу.

Антропологічне протистояння духу й тіла реалізувалося на користь останнього, надавши їй „тілесний” стиль. Сучасні дослідники вбачають корені цієї „тілесності” в античному рабстві. У рабовласницькому суспільстві ні повноцінність людини, ні саму людину не могли зрозуміти, а тому людина та її духовне життя осмислювалися за типом фізичних тіл і речей. Так конструюється весь античний світогляд: наука, релігія, філософія, мистецтво, суспільно-політичне життя. Античний гуманізм прославляє лише фізичну досконалість людини, але суб’єктність особистості, її духовні можливості ще не розкриті. Еталоном гармонії було тіло людини. Навіть грецькі боги – це насамперед вічні досконалі тіла. Звідси випливає співвідносність пропорцій грецької архітектури, розквіт скульптури. Показовим вираженням тілесності античного гуманізму було виключне становище фізичної культури в системі виховання. Однак в античному суспільстві визнавалася біосоціальна природа людини, закріплена формулою Аристотеля: „Людина – тварина суспільна”. Тіло осмислювалося як естетичний символ грецького міста-держави, „полісу”. Давні греки намагалися через тіло і завдяки йому виховувати в собі відповідно гармонійні духовні якості, вбачаючи в цьому наявність почуття й розуму в їхній взаємній єдності й протиріччі, але слабкий розвиток індивідуальності особистості не дозволив грецькій культурі відобразити висоти прояву людської емоційності й духу. Звеличуючи тіло, у цілому античне мистецтво і культура, як і на Сході, розв’язували протиріччя між особистим і суспільним на користь останнього. Особистість вважалася корисною суспільству лише завдяки своїм громадянським чеснотам. Протиріччя об’єкта й суб’єкта як сторін людської особистості можна назвати головним нервом античної культури. Якщо у взаєминах із соціумом особистість знаходила якийсь вихід, то відносно долі і особистість, і суспільство були лише об’єктами, сліпою зброєю Долі/Фатуму. Ідея невблаганності Фатуму тісно пов’язана з античним рабством, оскільки в античному світі вільні людин мислили себе рабами загальної світобудови. Поодинокі прориви людського духу в античній культурі не стали парадигмою античного світогляду, не виразили його суті.

Характерні риси давньогрецької культури

Однією з найважливіших рис давньогрецької культури є її інтерактивний (від слова інтеракція – взаємодія) характер. Формування давньогрецької культури відбувалося через взаємодію і взаємопроникнення критської, ахейської, дорійської і хетської культур. Саме зі скарбниці ахейської культури з її розвиненою міфологією запозичали сюжети Гомер і давньогрецькі трагіки, створюючи прекрасні твори європейської літератури.

Антична культура відрізняється космологічністю. Космос виступає її абсолютом. Космос по-грецьки – це не лише світ, Всесвіт, а й окраса, порядок, світове ціле, що протистоїть Хаосу своєю досконалістю й упорядкованістю, своєю красою. Сама по собі краса полягає в природі, тому наслідувати її варто всім без винятку митцям. Так формувалися естетичні категорії, тісно пов’язані між собою і які виходять з космологічності мислення й пронизують всю античну культуру, все мистецтво: краса, гармонія, виваженість.

Краса, прекрасне, за Аристотелем, об’єктивно існує у справжньому світі. Краса у розумінні давніх греків – це співмірність, органічність, гармонійність, обмеженість та єдність у різноманітті.

Виваженість — вихідний принцип існування чого-небудь конкретного. За словами філософа Демокрита, „прекрасне є належною мірою в усьому”. „Міри в усьому дотримуйся!” – рекомендує історик Гесіод. „Нічого зайвого” – вчить надпис на фронтоні в Дельфійському храмі Аполлона. Поняття виваженості повинно бути властиве не тільки людям, що займаються мистецтвом, а й політикам і філософам.

Як особлива риса буття, особливо виділялося поняття гармонії як вираження відчуття міри, єдності в різноманітті, як „внутрішня природа речей”. Міра – це найвищий вияв гармонії. Зразком для витворів мистецтва є гармонія в космосі, природі, гармонія суспільства й людини.

Найбільш яскравою рисою класичної грецької культури був антропоцентризм. Найкраще визначення антропоцентризму висвітлене в словах Протагора: „Людина є центром усього Всесвіту і мірилом усіх речей”. Космологізм грецької культури передбачав антропоцентризм. Космос постійно співвідноситься з людиною. Зіставлення макрокосм – Всесвіт і мікрокосм – людина передбачало гармонію існування. Тому для давньогрецької культури властивим був пошук „пропорції зв’язку речей”, математичних законів краси та гармонії, пошук ідеалу людського тіла й духу. Тіло людини піддавалося детальному геометричному вивченню, у результаті чого визначилися ідеальні пропорції гармонійної людської фігури, встановлені правила пропорційного співвідношення його частин. Припускають, що теоретиком пропорцій є скульптор Поліклет (2-а половина V ст.. до н.е.), автор праці „Канон”. Практична теорія пропорцій Поліклета виражена насамперед у його власних творіннях – статуях атлетів „Дорифор” („Списоносець”) та „Діадумена” („Юнак з пов’язкою перемоги”). Тіло, прекрасне саме по собі, було лише частиною гармонійної особистості. Ідеал, якого повинен був прагнути кожен громадянин полісу, - калокагатія. Прекрасна (kalos) і хороша, добра (agathos) людина поєднує в собі красу ідеального тіла й моральна досконалість. „Хто прекрасний – одне лише нам радує погляд; хто ж хороший – сам собою і прекрасним здається”, - писала давньогрецька поетеса Сафо в VІІ ст.. до н.е. Досягти ідеалу можна було вправами, освітою й вихованням. Це положення визначає „тілесний” характер культури Стародавньої Греції. Краса статури шанувалася високо і досягалася фізичними вправами і гімнастикою, тобто досягти ідеалу можна було вправами, тобто досягти ідеалу можна було вправами , освітою й гімнастикою.

Культ тіла визначався і більш прагматичними причинами: спритність, сила були необхідними для захисника вітчизни.

Співвіднесення природних об’єктів із людським тілом визначило ставлення греків до земного життя: любов до повсякденних радостей утверджувалася як своєрідний ідеал, перевага життя над смертю величезна, розуміння його становить сенс античного світогляду. Культ тіла вплинув на зовсім інше ставлення до оголеності, а саме тіло стало мірилом всіх форм грецької культури: філософія, математика, скульптура й архітектура, поезія і драма, навіть риторика визначали людину за критерій. Для греків людина була уособленням всього сущого, прообразом усього створюваного і створеного. Ось чому людська зовнішність, виведена до прекрасної норми, не лише превалювала, але й була майже єдиною темою класичного мистецтва, природу ж передавали невиразними натяками. Ландшафт почав з’являтися лише в елліністичному живописі. Антропоцентризм характерний для всіх сфер класичної грецької культури.

Ще однією характерною рисою класичної грецької культури є боротьба (агон), змагання, що проходить наскрізно через увесь уклад життя поліса і бере витоки з культових ігор громади. Момент змагальності наявний і в постановках трагедій, пов’язаних з культом Діоніса, що проводилися як змагання між трьома колективами, сформованими з хору, акторів і драматурга. Агон (змагання, боротьба) уособлювали характерну рису вільного грека, громадянина полісу: його особисті заслуги і якості проявлялися лише тоді, коли виражали ідеї й цінності міського колективу. У цьому сенсі грецька культура була безособова. Особливого значення агон-суперечка набув у спортивних змаганнях і отримав свою класичну форму в Олімпійських іграх. Пізніше до Олімпійських ігор додалися Піфійські ігри в Дельфах, присвячені Аполлону, Істмійські ігри на честь бога посейдона, Немейські – прославляли Зевса. Ігри давали релігійну санкцію фізичним достоїнствам – „арете” і моральне право владарювати над людьми.

У грецькому агоні починається діалектика – уміння вести бесіду, спростовуючи міркування й аргументи противника, висуваючи й доводячи власні висновки. У цьому разі „почути Логоса” означало „бути переконаним”. Із цього випливає поклоніння слову й особливе шанування богині переконання Пейто. У грецькому агоні обґрунтовувалося право існування різних філософських шкіл і течій, що стали джерелом культурного прогресу. Це пояснює той факт, що саме Греція стала батьківщиною філософії як любові до мудрості. Філософія розробляла свій універсальний метод пізнання світу, застосовуваний в усіх сферах життя. Тому знання мали практичний сенс і створювали базу для розвитку ремесла – мистецтва.

Змагальний характер античної культури виявляється і в таких її рисах, як святковість, видовищність, яскравість. Зазвичай свята були пов’язані з ходою й змаганнями на честь богів – покровителів полісу. Свята супроводжували всі змагання й сільськогосподарські роботи і були невіддільною частиною соціального життя давніх греків.

Названі характерні особливості найбільш яскраво виявилися в трьох загальних культурних відкриттях античності, що визначили подальшу долю всієї західноєвропейської цивілізації й донині є найвищими цінностями західної культури:

1. Демократія як сукупність інститутів та ідей, що створюють єдину форму соціального устрою і забезпечують постійний розвиток суспільства й соціальну стабільність. Держава не існувала „поза” і „над” громадянами, вони самі у своїй живій сукупності і були державою з усіма її культовими, громадянськими й естетичними установками. Звідси значною мірою й позбавлене відтінку офіційності життя й діяльність античного грека. Це визначало те почуття єдності особистого й громадського, етичного й естетичного, конкретного й загального, інтимного й монументального, що досягає свого кульмінаційного вираження саме в класичній літературі. Ясна річ, існування такого роду літератури було можливим лише в порівняно невеликих полісах. В елліністичних монархіях маємо справу вже з іншою культурою.

2. Раціональне мислення або Розум (відповідно до терміна античної філософії), дають можливість істинного реального пізнання навколишнього світу.

3. Індивідуальність, у якій втілена ідея свободи, цінності кожної вільної людини, її права на життя й щастя.

Названі культурні відкриття античності зумовлювали одне одного і були нерозривно пов’язані. Кожне з них найбільш послідовно проявилося в певній галузі культури: демократія – в політиці й праві; раціональне мислення – у філософії; індивідуальність як цінність – у мистецтві. Лише їх сукупність створила творчий потенціал надзвичайної сили, що певною мірою впливає й на сучасний світ.

Центром формування й розвитку давньогрецької культури був поліс. Поліс розглядають як втілення античної моделі світу в соціальній сфері. Поліс складався із земельних ділянок, які належали місту. Саме полісна організація Стародавньої Греції забезпечувала гармонійність у розвитку всіх форм культури, формування вперше в еллінів політичної культури. Призначення культури в давніх греків – сприяння гармонійному розвиткові, духовному й фізичному, розумовому й професійно-трудовому (мистецтво, майстерність) – людини, політичному й морально-духовному – громадянина. У таких спеціалізованих галузях культури, як політична й правова культура вони вбачали розумну протидію будь-яким соціальним конфліктам і потрясінням, що загрожували соціальній і державній цілісності. Заслуговує на увагу той факт, що широкими політичними та іншими правами при відносній рівності володіли вільні громадяни, політично організовані й згуртовані. Саме це й забезпечувало необхідну міцність полісу, його спроможність протистояти рабам, які чисельно переважають. Так, у період розквіту Афін нараховувалося 20 тис. повноправних громадян, 10 тис. вільних, але без політичних прав, і 370 тис. рабів. Афінська держава здійснювала досить діяльнісну політику щодо рабів. Її органи не лише постійно наглядали й охороняли рабовласників від будь-яких замахів з боку рабів, але й самі широко застосовували рабський труд, користувалися їх послугами, практикували не лише міри покарання й примусу, а й міри заохочення. Кожен раб знав, що за особливі заслуги перед державою він буде відпущений на волю і може отримати винагороду. Наскільки державний контроль і політика відносно рабів були ефективні в інтересах і держави , і рабовласника можна судити з того факту, що історія Афін не знає повстань рабів чи їх активної участі у вуличних погромах і зіткненнях партій-супротивників.

Картина афінської демократії буде неповною, якщо з неї виключити закон, способи й методи підтримання правопорядку. Це була демократія, що ставила закон вище за владу і не допускала дій в політиці, управлінні, у судовій практиці поза законами, окрім законів, без дотримання чітко встановлених звичаєм і законом процедур. Усе це забезпечувало внутрішню захищеність громади й держави, стабільність правопорядку.

Структура органів державної влади й управління, умови й порядок виконання державних і громадських обов’язків, включаючи службу в армії, права громадян, порядок їх захисту, а також порядок здійснення правосуддя, як правило, були законодавчо оформлені. При цьому державотворення здійснювалося за принципом широкої гласності й активної участі всіх громадян. Обговорення законів методом змагального процесу, з обговоренням всіх думок „за” і „проти” при прийнятті нових законів сприяло тому, що законодавство у можливо допустимих межах відповідало інтересам більшості громадян.

Система покарань в Афінах була досить різноманітною. За найбільш серйозні злочини (вбивство, державна зрада, безвір’я) призначалася смертна кара, причому засудженому пропонувалося самому реалізувати вирок суду, прийнявши отруту. Іноді ж йому на вибір пропонували меч або мотузка. У багатьох випадках засуджених продавали в рабство: так чинили з професійними розбійниками й грабіжниками. При крадіжках покарання залежало від того, чи впіймали злодія на місці злочину. Злодія, якого схопили на місці злочину, можна було піддати ув’язненню, і нічного злодія – навіть убити. Проте відомі випадки, коли винний зобов’язувався сплатити штраф у розмірі, що вдвічі перевищував вартість украденого майна. Покарання для рабів і вільних людей були неоднакові.

Правосвідомість грека-громадянина значною мірою гуманною до рівного собі. Чимала заслуга в розвитку правосвідомості належала філософам, платним і безоплатним учителям-софістам, чиє мистецтво в умовах гласності було невід’ємною частиною освіченого громадського життя. Театр, поезія, художнє мистецтво були в Афінах не вигаданим, а справжнім надбанням народу, що ушляхетнював його мораль. На користь гуманності правосвідомості було також і релігійна свідомість, орієнтована на пантеон богів Олімпу.

Періодизація культури Стародавньої Греції

1. Крито-Мікенський (егейський) період (ІІІ – ІІ тис. до н.е.) – своєрідна культура Східного Середземномор’я, що зазнала сильного впливу культур Стародавнього Єгипту і Передньої Азії.

2. Героїчний або гомерівський період (ХІ – ІХ ст.. до н.е.) – період формування грецького етносу, його міфології і релігії.

3. Архаїчний період (VІІІ – ІV ст.. до н.е.) – перехід від первісного ладу до рабовласницького, від патріархального до класичного, від „царської влади”, що зберігав значну кількість рис від первісної демократії, до аристократичної республіки і становлення полісів, зародження давньогрецької літератури, архітектури, мистецтва, філософії.

4. Класичний період (V – ІV ст.. до н.е._ - час, коли основою громадського життя стає поліс (місто-держава), розквіт усіх форм культури.

5. Елліністичний (ІІІ – І ст.. до н.е.) – період занепаду полісів, час великих військово-монархічних держав (імперія Олександра Македонського), що самі могли забезпечити владу рабовласників над рабами, розширення взаємозв’язків і взаємовпливу грецької і східної культур.

Антична картина світу

Сутність античного способу ставлення до світу визначалася специфічною, але водночас природною і гармонійною моделлю світу, яка була прийнята більшістю вільних громадян і визначала основні феномени давньогрецького світу. Основні риси світу цієї моделі світу:

1.Специфічний античний космізм. Особливе розуміння Всесвіту, де космос - це єдність протилежних начал, як фаталістичний, але такий, що дає людині шанс втрутитися в космічні справи через героїчне начало, як позаособистісний і водночас чуттєвий, оживлений, розумний.

2. Античний пантеїзм, у якому космос мислиться як абсолютне божество, в якому лише античним богам доступні закони природи. З іншого боку, космос – дім, у якому живе людина, а античні боги – гранично антропоморфні, внаслідок цього зрозумілі людині і в принципі доступні впливу видатних особистостей. Героїв. (Навіть Зевсу властиві дрібні слабкості, і він може вступати в контакт з людиною).

3. Людина не випадково схожа на богів, їй доступні космічні ритми через скульптурність як тілесне втілення космічної гармонії, симетрії, міри.

Центральною подією давньогрецької моделі світу був космос, керований олімпійськими богами. У цю подію вписувалися відповідно події великого й вічного, богообраного й богобереженого античного суспільства й події античної людини, на яку покладена божественна місія.

Основні риси античної моделі світу, характер їх формування й розвитку можна зрозуміти тільки паралельно з вивченням феноменів античності. Насамперед розуміння античності передбачає особливий тип особистості. Систему духовних цінностей, міфологію, мистецтво. Спосіб виробництва, макросоціальну й міську організацію. Усі ці складники античного способу життя тісно пов’язані з процесами формування, підтримання й трансляції античної моделі світу, однак деякі з них пов’язані з процесами її формування безпосередньо. Це насамперед давньогрецька міфологія.

Давньогрецька міфологія і релігія

Суттєву, інтегральну частину давньогрецької релігії складали міфи, що відіграли виключну роль в античній культурі. Міф був наріжним каменем грецької цивілізації, який визначав всі сторони життя. Міфи поєднували греків з культурою пращурів. Ставлення до міфу було просякнуте особливою вірою. Еллінам в принципі невластиве розуміння релігії одкровення, кодифікованої усіма визнаними священними книгами. Міфи поєднували продукти народної творчості і фантазію, що оживлювала сили природи. Розрізняють героїчні міфи, що розповідають про подвиги, та етіологічні, що пояснюють причини подій, звичаї, назви. Общинно-родові зв’язки переносять на природу й увесь світ, що сприймається як величезна родова громада.

Первісні релігійні уявлення розвивали поети й письменники, котрі надавали їм художньої форми, морального сенсу. Також часто й політичного значення. Міфи постійно сприяли розвиткові грецької літератури, насичуючи її упродовж багатьох століть найважливішими мотивами. Особливо активно запозичують із міфологічної тематики епос, трагедія і значною мірою лірика. Уявлення про богів і героїв, ілюстрація міфологічних мотивів завжди були найважливішими темами живопису й скульптури. Наскільки Гомер і Гесіод сприяли визначенню особистості, рис, атрибутів і сфер діяльності окремих богів і героїв. Настільки Фідій та його послідовники дали пластичне бачення їх фігур і надали їм певних фізичних обрисів, одяг і навіть риси обличчя.

Релігія античної Греції має такі головні характеристики:

1. Політеїзм (багатобожжя). Пантеон загальногрецьких богів склався в епоху класики.

2. Обожнення природи.

3.Антропоморфізм – людино подібність богів.

Що давні греки розуміли під божеством? Абсолют .Космос – абсолютне божество, а античні боги – це ті ідеї, які втілюються в космосі, це закони природи, що ними керують. Тому всі переваги й недоліки природи й людського життя відображаються в богах. Давньогрецькі боги мають вигляд людини, схожі на нього не лише зовні , а й у поведінці: вони мають зовнішність жінок і чоловіків, вступають у певні стосунки, подібні до людських, мають дітей, закохуються, ревнують, мстять , тобто мають всі ті ж чесноти й недоліки, що й смертні. Можна сказати, що боги – це абсолютизовані люди. Ця риса суттєво вплинула на весь характер давньогрецької цивілізації, визначила її головну рису – гуманізм.

Згідно з міфами, усіма справами на Землі керують олімпійські боги на чолі із Зевсом, головним богом – громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера – богиня неба й покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс ділить зі своїми братами – Посейдоном – богом морів і річок та Аїдом – богом царства мертвих. Покровителькою землеробства , божеством природи вважали Де метру, богинею домашнього вогнища – Гостею. У Зевса у свою чергу було багато дітей-богів: Афіна – богиня мудрості, війни; Аполлон – бог сонячного світла й мистецтва; Артеміда – богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест – бог вогню, ремесла, покровитель ковалів. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса і богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світла зірок і морської піни. Торговці й ремісники поклонялися Гермесу – богу красномовства, торгівлі й злодійства, віснику олімпійських богів, провіднику душ померлих у царство Аїда. Елліни вірили в те, що хоча Зевс і оберігає порядок і правду у світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі - Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесис – виймає жереб і визначає долю людини, Антропос – записує все в книгу долі, перерізає нитку долі й обриває життя людини.

Значне місце в грецькій міфології займають легенди про героїв – дітей богів і смертних. Найбільш шанованим був син Зевса Геракл, який звільнив Землю від чудовиськ. Популярними були й сказання й легенди про могутнього Персея, переможця страшної Медузи, від погляду котрої все живе перетворюється на камінь.

У міфи про богів і героїв вписано багато казкових мотивів, витворів народної фантазії, що мають свої аналоги у фольклорі майже всього світу. Найважливішими з них були битви богатирів з дикими тваринами й фантастичними чудовиськами, у яких нагорода за перемогу для мужнього переможця – рука царівни чи царський трон (міфи про Геракла, Тезея, Персея, Едіпа); чудесне омолодження (міф про медею і Пеліад); незвичайне народження (Афіна народилася з голови Зевса, а Діоніс – зі статевого органа Зевса; люди виникли з каміння, кинутого Девкаліоном, і зубів дракона, посіяних Кадмосом) і перетворення людей на тварин чи дерева.

Особливим, дуже суттєвим чинником, що вплинув на формування грецьких міфів, були зовнішні культурні впливи. Численні уже з мікенських часів контакти греків з народами Єгипту, Малої Азії та інших країн стародавнього Близького Сходу не могли не відбитися на міфотворчій діяльності. Орфічний міф про розідраного Загреб нагадує давньоєгипетську повість про смерть Осиріса. Поширена тема битви героя з чудовиськами й дикими тваринами має численні аналоги в культурах Сходу. Безперечно, східне походження в таких фантастичних істот, як сфінкс і гриф.

У класичну епоху (480-300 рр. до н.е.) творчо розвиваються старі мотиви і виводиться багато нових. Відомі у той час скульптори – Мирон, Поліклет, Фідій, Пракситель, Скопас, Лісіпп та інші – і художники, твори яких зникли без вороття, повністю змінили пластичне бачення богів давньої Еллади. У V ст.. до н.е. увага акцентувалася на чеснотах і недосяжною величчю богів, у наступному столітті митці намагалися наблизити божество до людини, жителі Олімпу набули багатьох людських рис. Як говорив Гіппократ, усе божественно, усе по-людському. Світ грецьких богів і богинь – це той самий людський світ, тільки ідеалізований : люди - це смертні боги, а боги – безсмертні люди (Геракліт).

Література Стародавньої Греції

Гомер

Писемні пам’ятки грецької літератури виникли не раніше VIII ст.. до н.е. Їм передувала усна творчість. Перші пам’ятки грецької літератри – поеми Гомера „Іліада” та „Одісея”. Найвищого розвитку грецька література досягла в V ст.. до н.е. Цей час називається періодом грецької класики. Надалі грецька література втратила свою самостійність і чистоту, зазнавши чужоземного впливу. Антична література охоплює величезний проміжок часу – 1200 років, з VII ст.. до н.е. і до V ст.. н.е. Греки здавна складали й розповідали міфи. Краще за всіх знали міфи аеди – народні співаки-оповідачі. Вони передавали їх з роду в рід, змінювали або доповнювали давні пісні), складали за їх зразком нові. Покоління аедів виробили метричний вірш – гекзаметр, своєрідну поетичну мову, багату на старовинні слова й звороти, набір постійних епітетів і розгорнутих порівнянь, готові вирази для опису часто повторюваних дій. Починаючи пісню, аед вдаряв по струнах кіфари, намічаючи ритм, і співаючи розповідав якийсь епізод міфу. Бажані гості на будь-якому святі, аеди завжди були в пошані. Вважалося, що їх надихають боги. Аедом, мандрівним сліпим співцем, уявляли Гомера – поета, котрий першим почав складати великі героїчні поеми-епопеї замість коротких пісень: „Іліаду” – про велику війну грецького племені ахейців проти малоазійського міста Іліона (Трої) і „Одіссею” – про повернення після війни одного з грецьких вождів, царя Одіссея, з Трої на рідний острів Ітаку. Деякі науковці думали, що !Іліада” і „Одіссея” повністю написані одним поетом; інші думали, що поеми ці – поєднання невеликих пісень аедів, треті припускали, що Гомер придумав невелику, а наступні поети доповнили її. Справді, ці поеми виросли з пісень аедів, але механічне поєднання пісень не змогло б утворити таких цілісних і складних творів, як поеми Гомера. Пісні, звичайно, були перероблені, підпорядковані єдиному художньому задуму. Поеми Гомера – енциклопедія життя давніх греків. Праця землероба й коваля, народне зібрання й суд, дім і битва, зброя й посуд, змагання атлетів і дитячі ігри – все це постає перед нами. Гомер не намагається впливати на почуття читачів, проте, коли він з безпристрасною, майже протокольною точністю описує в „Іліаді”, як, хапаючись руками за землю, гинуть люди під ударами списів і мечів, а в „Одіссеї” – які прикраси прикрашають житло Алкіном і які плоди визрівають у його садах –це найкраще за всякі розмірковування говорить про жахіття війни і про радість мирного, щасливого життя. Гомер завершує вікові традиції мистецтва народних співаків і відкриває перший етап грецької літератури.

Давньогрецька драматургія і театр

Давньогрецький театр розвивається в VI – V ст. до н. е. Важливу роль у розвитку театру відіграв культ бога Діоніса, що зв’явився в VIIІ – VI ст.. до н.е. Діоніс - Діонісій вважався богом творчих сил природи. Потім він став богом виноградарства, виноробства, веселощів, а пізніше – покровителем театрального мистецтва. Під час процесій на честь Діоніса розігрувалися сценки з життя бога. У них ішлося про те, як Діоніс приніс у Грецію виноградну лозу, про боротьбу Діоніса з ворогами, про його загибель, воскресіння і про перемогу над супротивником. Зображувалося прибуття Діоніса з-за моря на оповитому плющем кораблі. Його супроводжував натовп одягнених у козячі шкури й маски осіб, що зображували сатирів – козлоногих супутників бога. Жрець і хор сатирів у хвалебних піснях (дифірамбах) розповідали про подорожі й страждання бога.

Із цієї серйозної сторони діонісійських обрядів народилася грецька трагедія. Слово „трагедія” означає „пісня цапів” (від «трагос» – козел, котрого приносили в жертву Діонісу, й «оде» – пісня). Комедія народилася з веселої карнавальної сторони цих свят. Зі свят на честь Діоніса народилася й сатирівська драма – весела п’єса з благополучним завершенням, названа так тому, що хор в ній складали сатири. У міру розвитку театру в трагедіях стали розповідати не лише про Діоніса, а й про інших богів, а пізніше й про героїв – Геракла, Едика, Тесея. Хор почав зображувати не супутників бога, а звичайних людей. Життєві мотиви все більше проникають у трагедію, а в комедії починають переважати. Навесні 534 р. до н.е. в Афінах на святі великих Діонісій відбулася прем’єра трагедії. Автором був перший трагічний поет Феспід. Грецька трагедія використовувала міфологічні сюжети. Але скрізь оболонку міфу драматурги відображали важливі явища того часу. Комедію V ст.. до н.е. називають давньою аттичною комедією. Вона поєднувала в собі веселю свободу народних обрядових ігор з постановкою важливих питань державного й суспільного життя. Виховання молоді, літературна боротьба, питання війни й миру, організація державних установ – ці проблеми порушувалися в комедіях. Гостра карикатура, нападки на реальних персон, політ фантазії – основні риси комедії. Розквіту театральне мистецтво досягло в V ст.. до н.е. у творчості трьох видатних трагічних поетів: Есхіла (525 – 456), Софокла (близько 496 – 406), Еврипіда (близько 480 – 406) і комічного поета Аристофана (прибл. 445 – прибл. 385). Їх практика була теоретично узагальнена Аристотелем (384 – 322) у трактаті „Поетика”. Театр був державною установою, і організацією вистав керували спеціальні посадові особи – архонти. Вони давали драматургу хор і призначали хорега – багатого громадянина, котрий погоджувався надати кошти, пов’язані з підготовкою спектаклю. Вистави влаштовувалися тричі на рік під час свят, присвячених богу Діоніну. Вистави набули форми змагань. До участі у драматичних змаганнях допускалися три трагічних і три комічних поети. Кожен трагічний поет повинен був представити тетралогію – три трагедії і одну сатирівську драму, а комічний поет – одну комедію. Імена переможців – акторів, драматургів і хорегів записувалися в спеціальні документи. Театри будували відкритими й досягали величезних розмірів: театр Діоніса в Афінах вміщував 17 тис. осіб, а театр в Мегалополіс – 44 тис. У перших трагедіях партії хору чергувалися з партією одного актора. У міру збільшення інтересу до людини, її внутрішнього світу виникає потреба показати героїв з різними характерами, які по-різному розв’язують життєві проблеми. Це призвело до введення другого, а потім третього актора. Діалоги акторів збільшувалися, а партії хору скорочувалися. Кількість акторів не перевищувала трьох. Дійових осіб же було більше, тому кожен актор виконував декілька ролей. Жіночі ролі гали чоловіки. Актори повинні були володіти мистецтвом слова, співати, танцювати. Трагічні актори грали в масках, що повністю закривали обличчя і всю голову. Їхні костюми складалися з хітона (сорочки до п’ят із довгими рукавами) і плаща – короткого (хламіди) або довгого (гіматія). На ногах було взуття на високій (до 27 см) підошві – котурни. Трагічний хор складався з 12-15 осіб (комічний – з 24) і виступав під керівництвом корифея.

Більшість трагедій завершувалися смертю головного героя. Проте трагедія не залишала враження безвиході. Страждання й мужність героїв викликали захоплення глядачів, вчили спокійно зустрічати удари долі й гідно помирати за загальне благо. Персонажі комедій повинні були викликати сміх, тому комічні маски мали приплюснуті носи, відкопилені губи, витрішкуваті очі. Якщо поет показував у комедії свого сучасника, маска частково була його шаржованим портретом. Костюми теж повинні були викликати сміх. Про трагедію IV – III ст.. до н.е. відомо мало. Комедія цього часу називається новою аттичною. Вона зображувала лише сімейно-побутові відносини, завершення її завжди позитивне. Комедія була покликана глибше розробляти людські характери, закликала бути уважнішими і добрішими до людей, незалежно від їхнього соціального становища. Риси нової комедії зреалізувалися у творчості Менандра (приблизно 343 – 291 рр. до н.е.). Були популярними видовища народного театру – міми. Мім – невеличка сценка побутового чи пародійно-сатиричного характеру, в якій зображувалися й ринкові злодюжки, і міфологічні герої. У мімах виступали не лише чоловіки, а й жінки. Актори грали без масок. У IV-I ст.. до н.е. набув поширення пантомім – вистава, що нагадувала балет. Мім і пантомім поступово витіснили інші театральні жанри.

Від Есхіла дійшли 7 трагедій, з яких виділяються „Прометей прикутий” (частина втраченої трилогії) і трилогія „Оресте” („Агамемнон”, „Хоеформ”. „Евменіди”). Есхіл – творець трагедії-ораторії, де пісні хору, пісні актора, так звані монодії, спільні пісні хору й акторів, так звані комос, посідали найважливіше місце.

Софокл та Еврипід. У трагедіях цих драматургів (трилогії вже не писали) світовий порядок порушено. Після всіх страждань і поневірянь героїв хору залишається тільки констатувати наявність вищих сил, незрозумілих і непідвладних людини, які творять свою справедливість. Відчутний песимізм і віра в невідворотність сліпої долі. Трагедії Софокла „Антігона”. „Едіп-цар”. „Едіп в Колонні” та інші. Софокл – майстер перипетій, тобто різки переходів від однієї ситуації до іншої, від щастя до нещастя, від незнання до знання. У трагедіях Еврипіда („Медея”. „Іполит”, „Геракліди”, „Фінікіянки”. „Іфігенія в Авліді”) патетика самопожертви, людські пристрасті безмежні. Еврипіда обурює безправ’я жінки. Хороша людина для нього часто проста людина, чесна, вільна, землероб („Електра”), відданий раб-вихователь, педагог чи рабиня-годувальниця. У його спробі створення не трагічних типів, психологічних заглиблених характерів відчутне наближення елліністичної літератури.

Аристофан – творець політично ідейної комедії на злободенні проблеми. Його герої – ремісники й землероби, дрібні люди, зовсім не героїчні, але спритні, хитрі, які з недовірою ставляться до демагогів-запроданців („Вершники”) – вождів політичних угруповань, назви яких з часів Аристофана набули негативного змісту. Це селяни, які прагнуть миру („Мир”, „Ахарняни”), міські жителі – мрійники, шукачі правди, які влаштували пташину державу між небом і землею, звідки вигнані легковажні поети, зрадливі науковці й жерці ”Птахи”). Світ комедій Аристофана – весела буфонада, часто груба й зла, оскільки в комедії все дозволено й доступно.

Тут дістається всім – невдасі-політикові, посередньому поетові і новим філософським і виховним теоріям („Хмари”). Аристофан виступає то як літературний критик, що виставляє чесноти Есхіла і недоліки Еврипіда, якого він не любив („Жаби”), то як утопіст, який прагне переробити світ і побачити, що багатство і бідність, помінявшись місцями. Не принесли щастя людям („Багатство”). У центрі комедій – агон, тобто суперництво, змагання.

Давньогрецька лірика

Давньогрецька лірика зародилася в VІІ ст..до н.е. Грецьке слово „лірика” означає „пісня під акомпанемент ліри”. У давнину вірші співали під акомпанемент музичних інструментів: ліри, кіфари, формінги, флейти тощо. Дуже часто поет був автором тексту і композитором. До нас дійшли декілька віршів, але за ними можна судити, наскільки багатою була лірична поезія щодо різноманіття тем і віршованих розмірів. Залежно від віршованого розміру лірику поділяють на два види: декламаційну (елегія і ямб) і мелічну, пісенну поезію (від грецького слова „мелос” – „пісня”). Декламаційна – щось на кшталт речитативу в супроводі кіфари (ліри), мелічна – справжнісінька пісня, виконувана співаком або хором.

Антична лірика не існує поза музикою, так само як і антична музика не існує сама по собі, у чистому вигляді. Грецька лірика не потребує рими. Вона спирається на чіткість, гнучкість і різноманіття ритму, можливості якого безмежні, оскільки віршований рядок не скандується, а вимовляється з наспівом або співається. Зміст ліричного твору і його розмір пов’язані з ритмікою музичного супроводу. Так швидкий, живий ямб виражає глузування й критику автора.

Елегійний вірш, плавний і задумливий, підходить для роздумів – любовних, філософських, суспільно-політичних. Архілох з острова Парос (середина VІІ ст.. до н.е.) – один з перших поетів-ямбографів та елегіків, які прославилися сарказмом і нищівною сатирою. Найманий солдат, мандрівник, син багатого чоловіки й рабині (тому й був позбавлений громадянських прав), Архілох помстився своїм гострим віршем ворогам і нареченій, що відвернулася від нього.

Відомі три мелічних поети, які писали для виконання соло: Алкей, Сафо, Анакреонт. Алкей (VІІ- VІ ст.. до н.е.), як учасник політичної боротьби в рідному місті Мітіленах на острові Лесбос, оспівує повстання. Найулюбленіший образ Алкея – корабель-держава, що потрапив у бурю. Вітрила розірвані, він пошкоджений, щогла зламана, проте корабель ще тримається на воді й гордо приймає на себе вітри. Але не тільки повстання оспівує Алкей. Він помічає перші зелені пагінці весни, й пухнасті шапки комишу, й джеркотіння струмочків, „хори птахів на дубах”, „ гучно-гомінку” зозулю й „тоненьке цвіріньчання” ластівок під дахом („Весна”). Буря життя з його зливами й грозами втихомирюється дружніми бесідами, веселим вогнищем („Зима”). Сафо (кінець VІІ – VI ст.. до н.е.) також уродженка острова Лесбос, друг і сучасниця Алкея, поетеса, глава „дому муз” – школи для молодих поетес. Сафо називали десятою музою, її профіль був викарбуваний на монетах. Поетеса створила багато пісень, дивовижних своєю щирістю й ніжним почуттям любові до землі, до неба, до друзів. Девізом її творчості були слова: „Я люблю розкіш, красу і сонце!” Спадок Сафо дійшов до нас у фрагментах, уривках. Для поетеси світ прекрасний своїми квітами, травами, ароматами, фарбами й пташиними голосами. Міф і реальність переплітаються в піснях поетеси. Поет Анакреонт (приблизно 570 – 487 рр. до н.е.) з острова Теос (Мала Азія) відрізняється від лесбоських ліриків легкістю й безтурботністю світовідчуття. У його віршах помітна автобіографічність.

V ст.. до н.е. – хорова лірика Піндара, Симоніда Кеосського й Вакхіліда. Хорові пісні виконувалися на святкуваннях. Це були гімни на честь богів: пеани (пісні-молитви) – на честь Аполлона, дифірамби – на честь Діоніса тощо. Окрім того, виконувалися епінікії – хорові пісні, які прославляли героїв, переможців спортивних змагань. Тисячоголосий хор виконував найскладніші за ритмікою пісні, оспівуючи кращого з атлетів. Безсмертну славу принесли епінікії Піндару (кінець VІ – початок Vст. до н.е.). Його пісні сформували чотири книги відповідно до чотирьох місць спортивних загальногрецьких змагань: Олімпійські, Піфійські, Істмійські, Немейські. Герої Фермопіл, триста спартанців на чолі з царем Леонідом були оспівані Симонідом Кеосським. Епітафій Симоніда –надгробна пісня героям – проголошує загиблим воїнам „пам’ять замість ридань” і „хвалу замість жалості”. Племінник Симоніда – Вакхілід, окрім епінікіїв, пише пеани. Єдиний дифірамб „Тезей” що дійшов до нас з античної поезії, також належить Вакхіліду.

Виховання й освіта в Стародавній Греції

Виховання передбачало єдність розвитку фізичного й розумового рівною мірою – «гімнастичного» й «мусичного». До другого відносили «терени муз» - усі мистецтва (співи, музика, танці, поезія), мистецтво рахування, мовлення, мистецтво суперечки. Основу літературної освіти становили твори Гомера, Гесіода, Езопа.

Діти до 7 років виховувалися вдома. Хлопчики з цього віку починали відвідувати школу. Дівчатка здобували подальшу освіту в родині. Спочатку діти (з 7 до 13–14 років) навчалися в школах граматиста й кіфариста (або водночас, або послідовно – спочатку в школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними й платними, а тому значна частина вільнонароджених громадян, які не мали коштів, не могла здобути освіту в них. Заняття проводили вчителі-дидаскали („дидаско” – я вчу). У школу хлопчиків супроводжував один з рабів, який називався педагогом (від слів „пайс” – дитина, „агогейн” – вести, супроводжувати). У школі граматиста навчали читати, писати і рахувати. Застосовувався буквоскладальний метод: діти заучували букви за назвами (альфа, бета, гама тощо) , складали їх у склади, склади – у слова. Для навчання письма використовували навощені таблички, на яких тонкою паличкою (стилем) писали букви. Училися рахувати за допомогою пальців, кам’янців і рахувальної дошки (яка нагадувала рахівницю). У школі кіфариста хлопчикові давали літературну освіту та естетичне виховання: він навчався музики, співів, декламації (читалися уривки з „Іліади” й „Одіссеї”). У 13-14 років хлопчики переходили у навчальний заклад, що називався палестрою (школа боротьби). Упродовж 2-3 років вони займалися системою фізичних вправ, що набула назви п’ятиборства і включила біг, стрибки, боротьбу, кидання списа й диска, плавання. З ними проводилися бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням й бесідами в палестрі керували безкоштовно найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безкоштовним і для значної частини молоді на цьому й закінчувалося. Забезпечена частина молоді вступала в гімнасії, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватися до управління державою, і продовжувала займатися гімнастикою. Юнаки з 18 до 20 років переходили в ефебію, де продовжувалося їхнє військове й політичне виховання. Вони вчилися будувати укріплення, керувати військовими машинами, несли службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь у святкуваннях і театральних дійствах. Розшарування в середині суспільства позначилося в галузі освіти на тому, що різнобічна освіта стала доступною лише для дітей багатих рабовласників. Діти основної маси вільнонародженого населення (демосу) не могли навчатися в школах. Батьки навчали їх ремесла, а деякі й грамоти. Це було закріплено законом, згідно з яким незаможні батьки зобов’язані були навчати дітей ремесла, інакше дітей в майбутньому звільняли від матеріальної опіки над старими батьками.

Мистецтво Стародавньої Греції

Його основні характеристики: гармонія, врівноваженість, упорядкованість, заспокоєність, краса форм, довершеність, пропорційність. Воно глибоко гуманістичне, оскільки розглядає людину як „центр Всесвіту і мірило всіх речей”. Мистецтво має ідеалістичний характер, оскільки презентує людину в її фізичній і моральній досконалості. Головна мета давньогрецького мистецтва – естетична насолода.

Тривимірність, пластика, скульптурність грецького мистецтва була відображенням цілісної і гармонійної моделі світу й відповідного їй цілісного буття греків. У грецькому світі індивід ідеально вписувався в поліс, а полісна структура – в космос. Відповідно, у грецькій моделі світу космос, попри його величність, був зрозумілим і доступним пов’язувалася ідея вільного володіння простором і часом, яка втілилася в грецькому мистецтві.

В античній Греції процвітали різні види мистецтва, включаючи просторові: архітектура, скульптура, вазопис. Історія античного мистецтва включає в себе декілька етапів.

Мистецтво Трої, Криту і Мікен

Найвищого розквіту мистецтво досягло в V ст.. до н.е., але корені його йдуть в далеке минуле. Уже в період неоліту (VІІ – ІІІ тис. до н.е.) землероби вміли виготовляти глиняний посуд, пофарбований червоною, чорною і білою фарбами. Високого розквіту досягло мистецтво на островах Егейського моря і на узбережжі малої Азії в епохи бронзи, в ІІІ тис. до н.е. Найбільш розвиненою була північно-східна частина Малої Азії. Тут виникло місто Троя, укріплене міцними кам’яними стінами. Троянці збудували кам’яні будинки й палаци, проклали мощені вулиці. Троянці добре володіли мистецтвом обробки металів: було знайдено декілька скарбів із золотими, срібними й бронзовими посудинами, з ювелірними прикрасами тонкої роботи.

У ХІІІ ст.. до н.е. місто було захоплене ахейцями – грецьким плем’ям, що населяло материкову Грецію, і спалене. У першій половині ІІ тис. до н.е. на перше місце виходить культура Криту – острова в південній частині Егейського моря. Резиденцією правителя Криту був Кнос, місто поблизу північного узбережжя острова. Культура Криту стала відомою завдяки розкопкам А. Еванса на помежів’ї ХІХ – ХХ століть. Ансамблі палаців, розписи стін (фрески), кераміка вражають вільним живописом, фантазією, високим художнім рівнем виконання.

Археологи знайшли залишки будинків і палацу. Каносський палац являв собою унікальний пам’ятник художньої культури Криту. Він займав площу 16 тис. м² . Палац був багатоповерховим, нижні поверхи були без вікон і освітлювалися за допомогою вузьких двориків – світових колодязів, що прорізали споруду згори й донизу. Приміщення групувалися навколо центрального двору, вимощеного кам’яними плитами. На складах у глиняних діжках – піфосах зберігалися припаси. Житлові й парадні кімнати палацу були прикрашені розписами, що відображали життя його мешканців. На стінах довгого коридору зображена хода давачів, які несуть дари правителю. В одній з кімнат – товариство святково одягнених чоловіків і жінок, котрі милуються якимось видовищем. Можливо, таким видовищем були акробатичні ігри з биком, представлені в іншому приміщенні: акробати, юнаки й дівчата, вискакують на спину бика, що несеться, і перекидаються на ньому. У малюнках-розписах часто спостерігаються зображення рослин і тварин. Улюбленими були морські тварини – риби, дельфіни, молюски. Фрески вражають мальовничістю, природністю й достовірністю. На фрески схожі й розписи глиняних ваз. Палацові розписи , архітектура, кераміка – це витвори мистецтва, що нагадує єгипетське, але здебільшого невимушене, з плавними лініями, довершеними силуетами й яскравими малюнками. При всій своїй величності він не пригнічує людину, а виступає співмірним їй. Фрески палацу свідчать про те, що головний герой критського мистецтва – людина, її враження від життя довкола, які стали основою для зображення пейзажу й тварин.

Знаючи лише п’ять барв – білу, червону, блакитну, жовту й чорну, володіючи лише „кольоровим силуетом”, живописці Криту змогли створити емоційні яскраві образи.

Порівняно з мистецтвом Єгипту й Месопотамії мистецтво Криту розкриває зовсім новий світ, сповнений гармонії.

Обожнення природи й краси, радість буття, радісне сприйняття світу відображені в мистецтві Криту, що вважається найбільш довершеним і абсолютно завершеним у своїй майстерності з усіх, що виникли до і після.

Виготовляли вони й кам’яний посуд з рельєфами, що зображували боротьбу або ж ігри з биками. Ця тварина відігравала значну роль в житті критян, можливо, в ньому критяни вбачали божество. Шанували вони й богиню-матір. У Кносі знайдено статуетки жінок зі зміями – зображення богині чи жриць.

Мінливість і рух як основи художнього образу, швидка зміна картин, прагнення зафіксувати мить – ось те нове, що дало світові мистецтво Криту.

Критські міста були зруйновані в середині ІІ тис. до н.е. в результаті виверження вулкана на острові Санторин в Егейському морі й землетрусів.

Панування перейшло до ахейців. Ахейці жили в містах-фортецях материкової Греції: Мікенах, Тиринфі та ін. Залишки їх укріплень вражають потужними стінами з величезного каміння. Ахейці багато чого навчилися в критян, котрих вони, очевидно. Підкорили своїй владі. У погребаннях ахейських царів – глибоких шахтових гробницях або кам’яних склепіннях – знайдено витвори критських ремісників (бронзові кинджали з інкрустованими золотом і сріблом зображеннями, золоті й срібні вази). Золоті маски, що закривали обличчя померлих і передавали їхню зовнішність, були творіннями мікенських майстрів. Палаци ахейських правителів були облаштовані інакше, ніж критські, замість двору в центрі було приміщення з вогнищем – мегафон. Проте стіни були прикрашені розписами, схожими на критські. У критян навчилися мітенці виготовляти металеві вази й розписувати глиняні.

Ахейці були сильним, войовничим народом. Але їхній могутності поклали край племена дорійських греків. Дорійці в культурному плані стояли нижче за ахейців. Проте вони вміли виготовляти зброю із заліза, і це допомогло їм подолати ахейців, які мали бронзову зброю. Міста змінилися бідними сільськими поселеннями. Культура кінця ІІ – початку І тис. до н.е. виявилася відкинутою назад порівняно з культурою ІІ тис. Події мікенського часу залишилися в пам’яті греків І тис. до н.е. у вигляді міфів – легенд про богів і героїв. Мистецтво гомерівського часу формувалося поступово. Найдавніші його пам’ятки – глиняні вазі ХІ – VІІІ ст.. до н.е., прикрашені геометричними візерунками й геометризованими фігурками людей і тварин.

Мистецтво епохи архаїки

У VІІІ – VІ ст.. до н.е. з’являються кам’яні скульптури. Спортивні змагання були святом. На честь переможців ставили статуї. Так виник найбільш поширений тип скульптури - юнак-атлет, що стоїть (курос). Перші скульптури кінця VІІ –початку VІ ст.. до н.е. відрізнялися непорушністю, вони неначе застигли в напружених позах. Уже в цих ранніх скульптурах греки намагалися передати красу оголеного тіла, сильного, пропорційного. Образ прекрасного й відважного чоловіка – основа мистецтва. Була поширена й статуя дівчини –кора – у святковому вбранні. На обличчі кори - легка посмішка.

Людяність характерна й для архітектури. Греки не намагалися будувати храми грандіозними, такими, що пригнічують людину. Вони прагнули до того, що будівлі були співмірними з людиною, щоб людина поруч із ними почувалася значущою й сильною. Греки виробили особливу систему – ордер – чітко визначене, математично точне співвідношення несучих і несених частин будівлі. Розрізняють три ордери – доричний, іонічний і коринфський. Перші храми були збудовані в доричному ордері. Ці храми побудовані у вигляді периптера – споруди, оточеної колонадою. Фризи храмів прикрашалися рельєфами, рельєфи і статуї розміщувалися і на фронтонах –пласких трикутниках, утворених двоскатним дахом на торцевих сторонах храмів. На фризах храмів VІ ст.. до н.е. зображувалися подвиги Геракла і Тесея, міфічні чудовиська. Фігури пласкі, непропорційні, рухи незграбні, неприродні. До кінця VІ ст.. до н.е. у цьому плані досягли успіху. На фронтоні храму Афіни Афайї на острові Егіна (близько 500 р. до н.е.) воїни, що б’ються, представлені в русі. Щоправда, скутість і застиглість ще не подолані повністю. Високого розвитку досяг живопис. Але фрески і картини, написані на дерев’яних дошках, до нас не дійшли. Уявлення про живописні картини дають зображення на глиняних вазах. У VІ ст.. до н.е. вази розписувалися силуетними зображеннями, нанесеними чорним лаком на жовтогарячу поверхню. Такі вази називалися чорнофігурними. На багатьох вазах збереглися підписи майстрів. Великим майстром другої половини VІ ст.. до. н.е. був Ексекій. Відома розписана ним чаша для пиття – кілік, на якій зображено бога вина Діоніса, що пливе в човні морем. На амфорі – вазі для вина – роботи Андокіда зображений Геракл, котрий викрадає триголового пса Цербера – охоронця підземного царства. У кінці VІ ст.. до н.е. поширився новий прийом: фігури залишали кольори глини, а тло покривалося чорним лаком. Такі вази називали червонофігурними. Почали зображувати сцени з повсякденного життя. Так Євфроній на великій вазі – кратері – зобразив атлетів, які готувалися до змагання (приблизно 500 р. до н. е.).

Мистецтво класики

В архітектурі вдосконалюється тип храму, остаточно закріплюються пропорції ордерів. Близько 460 р. до н.е. в Олімпії було споруджено доричний храм на честь Зевса. На головному, східному фронтоні зображена сцена з міфу, що розповідає про змагання на колісницях між героями Пелопсом та Еномаєм. Багато скульпторів працювали в V ст.. до н.е. Серед них виділяються Мирон, Поліклет і Фідій. Мирон остаточно подолав застиглість і непорушність форм. У середині V ст.. до н.е. він створив статую дискобола – юнака, який кидає диск. Бронзова статуя Мирона не збереглася.

Поліклет зображував людину, що стоїть. Прославленою була його скульптура Дорифора (списоносця) (приблизно 440 р. до н.е.). Поза юнака, що злегка зігнув ногу і сперся на іншу, проста й невимушена. Поліклет створював свої скульптури за розробленою ним системою математично точного співвідношення частин тіла. Центром культурного й художнього життя V ст.. до н.е. були Афіни. Лідером афінської демократії в середині V ст. до н.е. був Перикл. Зберігся скульптурний портрет Перикла роботи Кресилая. Греки не прагнули відтворити в портреті індивідуальні риси. Креси лай створив ідеальний образ.

Пам’ятником могутності Афін став ансамбль афінського кремля – Акрополя. Найкращі архітектори й скульптори працювали над його спорудженням. Керував процесом Фідій. Прикрашений колонадою вхід – Пропілеї – веде на Акрополь. У центрі Акрополя вивищується Парфенон – (447 – 438 рр. до н.е.) – доричний храм богині Афіні Парфенос (Афіні-Діві) – покровительці міста. Його будівельники Іктин і Каллікрат увели й елементи іонічного ордера. Скульптурний декор Парфенону був створений під керівництвом Фідія. На рельєфах фризу він зобразив ходу в день свята богині Афіни – Великий Панафіней. На довгій, близько 160 м, стрічці фризу розташовано понад 500 фігур людей і тварин, і жодна не повторює попередню. Фронтонні скульптури Парфенону дійшли до нас в уламках. На східному фронтоні Фідій зобразив міф про народження богині Афіни в присутності інших богів Олімпу. Особливо красивою вважають скульптуру бога Діоніса, який відпочиває. До числа найкращих творінь Фідія належить група трьох богинь, розташована в правій частині фронтону. Прекрасно передані вільні й природні пози, тонкий одяг богині. Для Парфенону Фідій створив колосальну, висотою 12 м, скульптуру богині Афіни Парфенос із золота та слонової кістки (442 – 432 рр. до н.е.). Вона не збереглася. Не збереглася й найбільш відома робота Фідія 14-метрова статуя Зевса, виготовлена також із золота й слонової кістки для храму в Олімпії. Окрім Парфенону в Акрополі, були споруджені й інші храми. Храм Ніки Аптерос (Афіни-Переможниці) збудований у 449 – близько 420 рр. до н.е. Каллікратом в іонічному ордері поблизу входу в Акрополь. В іонічному ордері був зведений і Ерехтейон – третій храм Акрополя (кінець V ст.. до н.е.). Його риси – асиметрія плану й портик, в якому колони замінені фігурами дівчат – каріатидами, що підтримують перекриття. До найвищих досягнень архітектури відносять театри. Це відкриті споруди зі сходами-сидіннями для глядачів, що піднімалися, відрізнялися прекрасною акустикою.

Знаменитим був театр в Епідаврі, збудований Поліклетом Молодшим у ІV ст.. до н.е. У кінці V ст.. до н.е. починається період кризи полісів. Величне мистецтво V ст.., що прославляло героя-громадянина, поступається місцем творінням, що відображують індивідуальні почуття, особисті переживання.

Скульптор першої половини ІV ст.. до н.е. Скопас зображує поранених воїнів з обличчями, спотвореними стражданнями. Прославилася його статуя Менади, супутниці бога вина Діоніса, яка несамовито танцює.

По-новому почали зображувати богів. У статуях скульптора Праксителя (ІVст. до н. е.) боги, втративши велич і силу, набували рис земної, людської краси. Бога Гермеса він зобразив на відпочинку після складної подорожі. На руках у бога немовля Діоніс, якого він забавляє виноградним гроном. Скульптор другої половини ІV ст.. до н.е. Лісипп створив новий образ юнака-атлета. У його скульптурі Апоксіомена (юнака, котрий очищує тіло від піску) підкреслена не гордість переможця, а втома і схвильованість після змагань.

Мистецтво епохи еллінізму

Елліністичному мистецтву властивий інтерес до особистості конкретної людини, до подій повсякденного життя. З’являються портрети, що передають індивідуальні риси людей, царів, воїнів, філософів і поетів.

Поширюються жанрові скульптури, що прикрашали будинки й сади багатих громадян, такі, як скульптура хлопчика з гусеням скульптора Боефа (ІІ тис. до н.е.). Елліністичне мистецтво покликане було прославляти перемоги царів. Характерною для цього періоду є статуя богині перемоги Ніки Само фракійської (ІІ ст.. до н.е.). У Пергамі, державі Малої Азії, у 180 році до н.е. був споруджений вівтар Зевса – мармуровий настил для жертвоприношень, увінчаний колонадою і прикрашений рельєфним фризом. Сюжет фризу – битва богів з гігантами, синами богині Землі Геї. Боги атакують і перемагають гігантів –чудовиськ із людським тілом, але зі зміями замість ніг. Існували й інші твори, що зберегли красу й ясність класичних образів.

Такою є статуя Афродіти Мілоської, створена скульптором Олександром близько 120 р. до н.е. Деякі твори виражають ідею невідворотності покарання, посланого богами. Відома скульптурна група зображує Лаокоона і двох його синів, що помирають від укусів змій. Цьому покаранню Лаокоона, жерця бога Аполлона, піддали за те, що він наважився суперечити волі богів, що прирекли на загибель його рідне місто Трою. Ця пісня була створена скульпторами Атенодором, Полідором і Агесандром в І ст.. до н.е. Мистецтво епохи еллінізму завершує довгий шлях розвитку давньогрецького мистецтва.

Музичне мистецтво і театр СтародавньоїГреції

Музична культура Стародавньої Греції становить перший історичний етап розвитку музичної культури Європи.

На відміну від інших видів мистецтва, музика античного світу не залишила в історії рівноцінного їм творчого спадку. На величезному історичному проміжку часу у вісім століть – від V ст.. до н.е. до ІІІ ст. н.е. – розпорошені усього одинадцять зразків (частково у фрагментах) давньогрецької музики, що збереглися в нотації того часу. Правда, це перші в Європі записи мелодій, що дійшли до нас. Проте на їх підставі неможливо відтворити, хоча мінімально точно, хід розвитку античного музичного мистецтва.

Водночас про жодне з мистецтв так багато не писали, так часто не говорили, як про музику, про її виховне призначення, про її теоретичні основи. Античні висловлювання про музичне мистецтво мали здебільшого етико-прикладний або формально-теоретичний характер. Із багатьох свідчень літератури і художнього мистецтва можна зробити висновок, що музика займала дуже важливе місце в житті давніх греків, але самі судження про неї спиралися швидше не на оцінку її образного чи емоційного значення, а на дидактичне чи науково-систематичне розуміння: музика була важливим засобом виховання гармонійної людини. Музика сприймалася як точна наука.

Найважливішою особливістю культури Стародавньої Греції було існування музики в синкретичному поєднанні з іншими видами мистецтва на ранніх стадіях або ж у синтезі з ними в епоху розквіту. Музика в нерозривному зв’язку з поезією (звідси й лірика), музика як обов’язкова учасниця трагедії, музика і танець –такі характерні явища давньогрецького художнього життя. Платон, наприклад, досить критично відгукувався про інструментальну музику, незалежно від танцю і співів, стверджуючи, що вона придатна лише для швидкого, без зупинки, ходіння і для зображення звіриного крику. І хоча таку радикальну позицію підтримували не всі, хто говорив тоді про музичне мистецтво, утім музика без поетичного слова, поза пластикою чи театральним дійством, а отже, суто інструментальна, зокрема, не мала в Стародавній Греції суспільного визнання поряд з іншими формами її буття.

Судячи з матеріалів, знайдених при археологічних розкопках, на території Стародавньої Греції існувала досить розвинена музична культура в крито-мікенський період. Конкретних відомостей про це збереглося мало, однак зображення таких інструментів, як ситр, духові, ліра в руках музикантів (іноді при виконанні обрядів), дозволяють стверджувати про значний досвід музикування.

До найдавніших часів відсилають і витоки давньогрецьких міфів про видатних музикантів – Орфея, Олімпа, Марсію. Ці міфи прославляють чудодійну, магічну силу музики. Багато з них пов’язані зі східними країнами, а деякі прямо вказують на Схід, наприклад міфів про фригійського авлетиста Олімпа (Мала Азія). Подібно до цих міфів, окремі музично-пластичні жанри, відомі в Стародавній Греції теж, імовірно, сягають своїм корінням глибини історії: майже до VІІ ст.. греки надавали тим чи тим танцям особливого магічного значення (зцілення від хвороб, допомога у війні тощо).

Важливі відомості про ранню музичну культуру в Греції дає гомерівський епос, сам по собі пов’язаний з музичним виконанням (співоча оповідь). Так в „Іліаді” йдеться про лише побутові пісні (робочі, весільні, поховальні), а герої цієї поеми самі співають і танцюють, грають на формінксі (щипковий інструмент типу ліри). „Одіссея” ж розповідає про співаків-оповідачів, аедах, які виділилися із середовища народних музикантів. Такі співаки – автори епосу – були, як говорить поема, у великій пошані в суспільстві. Коли Одіссей святкував у фракійців в царському палаці, сліпий співак Демодок тут же придумував пісні про його подорожі, а Одіссей слухав їх, закривши голову мантією, аби ніхто не бачив його сліз. Віддячивши пізніше співака, Одіссей сказав:

Усім, хто живе на щедрій землі, корисні,

Усіма високо шановані співаки; їх сама навчила

Співів муза, їй милим є співців благородних плем’я.

Поряд зі співами й танцями під формінкс в „Іліаді” згадується й авлос (духовий інструмент типу гобоя), що став разом з лірою улюбленим у Стародавній Греції. Самі греки, судячи з міфів, виводили авлос і мистецтво авлетів з Азії. Саме легендарному авлетові Олімпу з Фрігії приписували створення найдавніших номів, тобто традиційних , зразкових мелодій на певні випадки (наприклад, на честь тих чи тих богів).

Більш точні історичні дані про поетів-співаків, про певні поетико-музичні напрями в Стародавній Греції відносять до VІІ – VІ ст.. Найперша з відомих творчих шкіл пов’язана з островом Лесбос, з неї вийшов поет Терпандр (кінець VІІ ст..) що став відомий завдяки своїй перемозі на поетичних змаганнях в Спарті. Від нього легенда веде походження так званої кіфародії, тобто співу під кіфару (струнний інструмент типу ліри). На відміну від більш давнього епічного мистецтва аедів кіфареди, очевидно, виконували свої твори дещо інакше: оповідь-речитація перейшла в них у мелодійний виклад, з’явилися інструментальні вступи, взагалі зросла роль музичного начала.

Паралельно кіфародії йшов і розвиток авлодії, як називали греки спів під авлос. Відомо, що особливі пісні-плачі виконувалися в VІІ столітті під супровід авлоса. Разом з тим уже в VІ столітті прославився і такий різновид музики, як авлістика (на відміну від авлодії, суто інструментальний жанр). У 586 році авлет Саккад з Аргоса здобув перемогу на піфійських іграх в Дельфах, де він виконав на авлосі „програмний” ном – п’єсу про боротьбу Аполлона з піфоном.

Разом із сольним виконанням епічних творів у VІІ – VІ ст.. відомі також і особливі хорові жанри. Так, хорові пісні на острові Крит поєднувалися з пластичними рухами, з танцем (гіпорхема), деяким з них, наприклад пеану (зцілювальна пісня-танець), надавалося магічне значення. Легенда пов’язує Крит зі Спартою, розповідаючи про те, що критянин Фалес переніс місцеві традиції в Спарту. Справді, хорові жанри з VІ ст.. широко культивувалися в Спарті. Найвідомішим представником спартанської школи був творець військових хорових пісень Тиртей. Відомо, що спартанці надавали музиці великого державного, виховного значення. Навчання музичному мистецтву не мало професійного характеру, а просто входило в систему загального виховання юнацтва. Звідси й виросла зрештою й теорія етносу, обґрунтована пізніше грецькими мислителями.

Новий напрям у музично-поетичному мистецтві Стародавньої Греції, що сформувало власні ліричні теми й образи, пов’язане з іменами іонійца Архілоха (VІІ ст..) і найбільших представників лесбійської школи Алкея і Сафо (межа VІІ і VІ століть). Із підсиленням власне ліричного начала збільшувалася і роль мелодики в їх творах. Саме слово „лірика” веде своє походження від ліри: грою на цьому музичному інструменті поети супроводжували спів власних віршів. Є відомості про те, що Архілох користувався прийомами так званого крузису, тобто інструментального супроводу, що є наскрізним у співі. Під цим розуміли можливе схрещування вокальної мелодії з її „варіантом”, що водночас виконувався на інструменті, - принцип гетерофонії.

Лірична поезія VІ ст.. представлена декількома жанровими різновидами: елегіями, гімнами, весільними піснями. Вони були музично-поетичними: поет і музикант все ще поєднувалися в одній особі. Н жаль, збереглися лише поетичні тексти, а записи мелодій відсутні. Не дивно, що поети не записували свої мелодії, покладаючись на власну пам’ять при власному виконанні, на природне розгортання її за віршем. Поезія VІ ст.. не обмежувалася любовною лірикою, хоча вона займала значне місце, наприклад, у творчості Анакреона (середина VІ ст..). Серед поетичних жанрів того часу відомі й сколії (застільні пісні), і Парфенії (культові пісні), й епінікії (пісні на честь переможців у змаганнях). Особливо прославився своїми епінікіями ліванський поет Піндар (522 – 448). Його твори були результатом натхнення великими святкуваннями-змаганнями VІ – V ст.., найбільшими з яких стали олімпійські ігри. У цих змаганнях брали участь і поети-музиканти, і цілі колективи виконавців. Усій організації надавалося велике суспільне значення, а переможцям віддавали шану. Представники епічного мистецтва – кіфареди, авлоси, авлети, хори з авлетами – виконували цілу програму, укладену з давніх, нових і новітніх поетичних творів з музикою. Народ виділяв достойних поетів-музикантів, й урочисті епінікії прославляли переможців.

Від того часу зберігся лише один унікальна музична пам’ятка – вступ до піфійської оди Піндара (на жаль, оригінал не зберігся, відома лише його публікація в ХVІІ ст.). Так чи інакше, поки ще не знайдені більш давні зразки античної мелодики. Ода Піндара написана в дорійському ладу, який, на думку Платона, був єдиним істинно еллінським. Архітектоніка яскраво виділена в процесі мелодійного руху, що відкривається тричі повтореним дорійським тетрахордом. Поетичний текст складається з п’яти строф. Перша з них така:

О кіфаро злота, ти – Аполлона й муз

Темноволосих рівна доля.

Міру струнну танець, початок веселощів розуміє,

Відгукуються образи солодкоголосі...

Другий за часом походження мелодійний фрагмент, що зберігся від V ст.., являє собою уривок з трагедії Еврипіда „Орест”. Ця музика виникла уже як результат накопиченого досвіду, якого набули видатні грецькі трагіки. У процесі розвитку в VІ – V ст.. грецька трагедія всотувала в себе різноманітні музично-поетичні і музично-пластичні витоки: і епос, і хоровий спів-танець, і сольна лірика перетворилися в трагічному театрі. Можна сказати навіть, що трагедія являє собою високий синтез мистецтв, які існували раніше, кожне ще в первісній синкретичній єдності (поезія-музика, пластика-музика тощо).

Класичним століттям трагедії стало V ст.. до н.е.: творчість найвидатніших трагіків Есхіла (прибл. 525 – 456), Софокла (прибл. 496 – 406) та Еврипіда (прибл. 480 – 406 ). Це був час найвищого розквіту грецької художньої культури, період Фідія та Поліклета, таких пам’ятників архітектури, як Парфенон в Афінах, можливо, найкращий період у мистецтві всього Стародавнього світу. Саме суспільний розвиток Стародавньої Греції призвів античну культуру до цього підйому. Економічний і політичний розквіт грецьких міст-держав, характер афінської демократії у час Перикла створили історичну основу для високого підйому художньої культури на афінському ґрунті. У 472 році був урочисто відкритий величезний театр Діоніса в Афінах, в якому й здійснювалися постановки трагедій. Подібно до інших грецьких театрів (наприклад, в Епідаврі), він утворював великий амфітеатр (на природних схилах місцевості) просто неба і вміщував величезну аудиторію (близько 30 тис. осіб в Афінах, близько 14 тис. в Епідаврі). Кругла орхестра нічим не була відділена від глядачів, завіси не було. Увесь театр неначе зливався з пейзажем. Постановки трагедій розглядалися як громадські свята і в межах рабовласницького суспільства мали демократичний характер: театр відвідували всі громадяни, котрі для цього навіть отримували державну допомогу. Хор – виразник суспільної моралі – представляв народ на трагічній сцені і виступав від його імені.

Трагічні вистави в V ст.., суміщені з діонісійськими святами, були підсумком тривалого розвитку мистецтва, пов’язаного з культом Діоніса. Перше зерно трагедії самі греки вбачали в хоровому дифірамбі на честь Діоніса. Про це абсолютно переконливо говорить Аристотель. Він же стверджує , що Есхіл першим увів двох акторів замість одного (що брав участь у виконанні дифірамбу), обмеживши при цьому партію хору і висунувши на перше місце діалог; Софокл же увів трьох акторів і поклав початок використанню декорацій.

Виконання трагедій на святкуваннях великих діонісій в Афінах відбувалися в V ст.. к великі змагання трагіків. Драматург був і поетом, і музикантом; він усе робив сам. Есхіл, наприклад, сам брав участь у виконанні своїх вистав. Софокл не грав на сцені. Пізніше функції поета, музиканта, актора і режисера все частіше розділялися. Актори були вже співаками; співи хору супроводжувалися пластичними рухами. Авлос і кіфара як улюблені інструменти греків супроводжували співи. Однак не весь спектакль був рівною мірою музичним: діалоги переходили у наспівну рецитацію – в мелодраму – у спів (як сольний, так і хоровий). Більші музично-пластичні стасими хору завершували кожен епізод драми. Скарги, „плачі” героїв зазвичай перетворювалися на, так званий, комос, тобто спільне виконання актора й хору. Поступово греки виробили навіть особливі музичні прийоми, доцільні в різних ситуаціях: вибір ладу й ритмів залежав від сценічної ситуації. Досить показовим для грецької трагедії є не лише роль хору на сцені, а й його громадська організація. Хор, що виражав народну мораль, громадське негативне ставлення чи мудру пораду героєві, флотувався з любителів, а зміст і навчання його було почесним обов’язком відомим афінських громадян. Спочатку хор складався з дванадцяти, потім – з п’ятнадцяти осіб.

Жодного зразка музики в трагедіях Есхіла й Софокла не збереглося. В Есхіла переважала хорова музика, оповідно-хорова лірика, відповідно до його драматургії. Як і хорова лірика поза трагедією, ці хори поєднувалися з пластичними рухами. У сценах так званого комосу роль хору драматизувалася. Так, наприклад, в „Агамемноні” (перша частина трилогії Есхіла „Орест”) Клітемнестра, що вбила свого чоловіка Агамемнона, розповідає про скоєний злочин, про почуття помсти, яким вона керувалася, сперечається з хором, стверджуючи свою правоту, обурюється, тужить за дочкою Іфігенією (яку Агамемнон був змушений віддати на пожертву богам)... Хор їй відповідає, засуджує її, жахається з її злочину – і цей діалог героїні з хором утворює велику, значною мірою музичну сцену. Судячи зі значної близькості Есхіла до певних жанрів (хорової лірики, зокрема), припускають, що музика його трагедій могла бути стриманою, простою, діатонічною.

У Софокла композиційна структура музики в трагедії помітно змінюється, як, очевидно, змінюється і її загальний характер. Напружений драматичний розвиток його трагедій, скорочення в них епічних і власне ліричних елементів, збільшувальне значення актора-соліста, героя, так чи інакше, відображається в музиці. Хори в Софокла набувають лірико-драматичного характеру, стають лаконічнішими, виконують важливу функцію в розвитку дії, то підсилюючи емоційний тонус сцени, то гальмуючи драматичну розв’язку.

Нові драматичні тенденції Софокла загострюються в Еврипіда. Вираження сильного особистого почуття проникає у нього в хори, які завдяки цьому дещо змінюють свою функцію в драмі. І з цим пов’язують і розвиток нового музичного стилю, який відчували сучасники у творах Еврипіда. Гнучкість декламації стає тут настільки важливою, що потребує енгармонійної мелодики (під цим давні греки розуміли інтервали менші за півтону). На щастя, зберігся навіть уривок такої мелодії з трагедії Еврипіда „Орест”. У нотному записі є пропуски: папірус, на який вона занесена, місцями пошкоджений.

За своїм музикальним стилем Еврипід був представником нового напряму, який сформувався в ІV столітті і вийшов далеко за межі трагічного театру. Музика Еврипіда особливо захоплювала сучасників, її любили, пам’ятали, марили нею. І в той же час прихильники більш традиційного музикального письма неодноразово виступали проти витонченості нових наспівів, засуджуючи їх за марний відхід від зрозумілості й простоти попередніх років.

Значно менше історичних відомостей збереглося про роль музики в грецькій комедії. Однак відомо, що хор брав участь і в ній. Відповідно до загального характеру жанру, гостро сатиричного, невимушено еротичного, інколи грубуватого у двозначностях, музика комедії також мала легкий і живий характер: плавна Емілія – танець трагедії – змінювалася тут вакхічним кордаксом.

Нові художні тенденції, що з’явилися у творчості Еврипіда, стають у ІV столітті характерними і для грецького мистецтва , окрім трагедії. Єдність індивідуального й загального, колективного починає порушуватися після V століття. Особистість з її складними переживаннями, з її духовним світом займає тепер нове місце не лише в трагедії, а й у ліричній поезії. Особиста ініціатива, індивідуальна майстерність митця проявляється краще, що призводить інколи навіть до справжньої віртуозності. Усе більше й більше виділяються групи-професіоналів – поетів і музикантів – із загального середовища любителів мистецтва. Замість любительського хору в трагедії, що мав такий глибокий смисл, виступають професійні співаки й танцівники. До початку ІV століття в Афінах створюється особливе товариство, спілка діонісійських художників, куди входять актори й музиканти, що передають свої професійні виконавські традиції великій групі учнів. Разом із тим у всьому розвитку грецького мистецтва, як творчості, так і відділеного в ньому виконавства, із часом слабшають його демократичні основи, що перебуває в тісному зв’язку з долею самої афінської демократії.

В елліністичну епоху мистецтво вже не виростає з художньої діяльності громадян: воно цілком професіоналізується. Сучасники (у тому числі Платон) ще в ІV ст.. скаржаться на відхід від принципів зрозумілого, чіткого мистецтва, на музикальні новинки, на віртуозність, які негативно впливають на виховання юнацтва, взагалі на суспільну мораль. Навіть використання високих регістрів у музичних творах, збільшення кількості струн на кіфарі сприймаються як зайве ускладнення мистецтва, що порушує його попередній чистий стиль, його мужність, його емоційну рівновагу. Саме в ті часи Філоксер з Цитри (435 – 380) створює, наприклад, хорові дифірамби з великими віртуозними соло. Тимофій з Білета (449 – 359), котрому приписують збільшення кількості струн на кіфарі, вражає слухачів віртуозністю своїх творів, вільною їх інтерпретацією, напружено-високою теситурою. Його надихають ефектні „програмні” задуми: у віртуозному номі для кіфари він прагне зобразити картину бурі.

Найбільший інтерес з античних суджень про музикальне мистецтво являє собою так зване вчення про етос, сформульоване Платоном, розвинене й поглиблене Аристотелем. Об’єднання питань політики й музики антична традиція пов’язує з іменем Демона Афінського, учителя Сократа й друга Перикла. Від нього начебто Платон перейняв ідею про доброчинний вплив музики на виховання гідних громадян, розроблену ним у книгах „Держава” і „Закони”. Платон відводить у своїй ідеальній державі першу (серед інших мистецтв) роль музиці у вихованні з юнака мужнього, мудрого, доброчинного й врівноваженого чоловіка, тобто ідеального громадянина. При цьому Платон, з одного боку, пов’язує вплив музики з впливом гімнастики („прекрасні рухи”), а з іншого, – стверджує , що мелодія і ритм найбільше захоплюють душу і спонукають людину наслідувати ті зразки прекрасного, які дає їй музичне мистецтво.

Культура Стародавнього Рима

Культура Римської цивілізації має тисячолітню історію. Складно переоцінити її значення для розвитку світової культури. Латинська мова як носій цієї культури стала основною для цілої групи мов – романської (французька, прованська (включаючи каталонську), іспанська, португальська, італійська, румунська, молдавська мови). Ще кілька століть тому латина була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. До цього дня більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, художньому мистецтві, в системі державного і цивільного права, адміністративного управління і форм організації громадського життя. Вивчення історії античної, у тому числі римської, культури уможливлює розуміння закономірностей розвитку багатьох соціальних і культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовний підхід до вивчення й розуміння сучасних соціальних і культурних процесів. Події й герої римської культури та історії видаються сьогодні культурними символами, що допомагають глибше зрозуміти сучасність.

Геокультурні чинники формування римської культури

Стародавній Рим розташовувався на території сучасної Італії, на Аппенінському півострові, що глибоко виступає в Середземне море. Найбагатшу частину півострова в долині річки По римляни називали не Італією, а „Цизальпійською Галлією”, оскільки там у V ст.. до н.е. оселилися галли. Італією називалася західна частина півострова, де розташовуються три рівнини: Етруська, з центром у Флоренції; Латинська з Римом і Шампанська з Капуєю і Неаполем. У регіоні протікає велика річка Тибр, що має зручні природні гавані і зручна для судноплавства. Східна частина півострова являє собою гористу місцевість, тому великого значення в культурній історії Рима не мала. Південна Італія та острів Сицилія здавна приваблювали колоністів з Греції, котрі заснували тут свої колонії, тому ці землі називали „Великою Грецією” і досить рано були залучені в орбіту античної культури.

Природні умови Італії, субтропічний клімат, плодючий ґрунт, достатня вологість, багатий рослинний і тваринний світ сприяли швидкому розвитку людського суспільства на даній території і формуванню своєрідних форм культури.

Населення Аппенінського півострова було досить строкатим. Найдавнішими були лігурійські племена (не індоєвропейці). У ІІ тис. до н.е. з придунайських областей прийшли італійські племена: оско-умбри, сабині-смніти, латини (індоєвропейці). Італіки асимілювали лігурів. Водночас в Італії стали з’являтися греки-мікенці, які торгували з місцевими племенами і заснували свої поселення. У І тис. до н.е. в Італію прийшли етруски, походження яких до цього часу точно не встановлене. Греки, етруски й фінікійці мали більш високий рівень цивілізаційного й культурного розвитку, тому ранній період історії Рима пройшов під знаком превалювання етруської культури і суперництва етрусків і греків у торгівлі.

Заснування й соціально-політичний устрій Рима

У Х ст. до н.е. невелика група латинян поселилася на річці Тибр, на західному схилі Па латинського пагорба. Так виникло прямокутне поселення, огороджене валом і обсаджене кущами. Римські історики і археологи називають його „квадратним Римом”. Час заснування Рима пов’язують з іменами легендарних Ромула й Рема і відносять до 753 р. до н.е.

Легенда розповідає, що після загибелі Трої деякі троянці на чолі з царем Енеєм утекли на кораблях в Італію. Вони прибули в Лацій, де й заснували місто Альба, в якому став правити цар Еней. Його нащадок цар Альби Нумітор був скинутий з престолу своїм братом Апулеєм. Боячись помсти дітей і онуків Нумітора, Амулей примусив його дочку Сильвію стати весталкою (жриці богині Вести, хранительки домашнього вогнища, не мали права виходити заміж). Однак Сильвія народила від бога Марса синів-близнюків Ромула й Рема. Амулей наказав викинути дітей у Тибр, але хлопчики волею богів врятувалися: хвиля винесла корзину з дітьми на берег, де їх вигодувала своїм молоком вовчиця. Потім дітей виховав царський пастух . Зрештою брати дізналися таємницю свого походження, вбили Амулея, повернули царську владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснували нове місто на Па латинському пагорбі, на березі Тибру. Після жеребкування місто отримало назву Roma (Рим) за ім’ям Ромула. Під час будівництва міської стіни між братами виникла суперечка (брати посварилися) і Рем загинув від руки брата. А Ромул став першим римським царем. Він поділив громадян на патриціїв і плебеїв, а населення – по куріях і створив військо. Пізніше римляни встановили на Капітолії бронзову скульптуру вовчиці.

Легенда розповідає про те, що першими жителями Рима стали лише юнаки – супутники Ромула і його дружина. Сусідні громади з недовірою ставилися до нових поселенців і не хотіли видавати заміж за них своїх дочок. Тоді Рому організував свято, на яке запросив сусідів-сабінян. Під час бенкету римляни викрали дівчат-сабінянок. Сабіняни пішли війною на Рим, але сабінянки змогли помирити своїх батьків і чоловіків.

У результаті в результаті об’єднання після воєн трьох племен латинян, сабінян та етрусків утворилася Римська громада. Члени найстарших родів називалися патриціями. У родах виділяються аристократичні сім’ї, з’являється й відокремлена соціальна група зі збіднілих членів громади, прийнятих до складу родів прибульців, відпущених на волю рабів. Сприятливі кліматичні умови, вигідне географічне розташування і війни приваблювали до Рима населення із сусідніх племен. Вони не входили до римської громади. Прийшле населення отримало назву плебсу. На чолі громади стояв вибірний вождь – рекс. Органом управління була рада старійшин родів – сенат. Загальні питання розглядалися на народному зібранні. До громади належало 300 родів, які об’єднувалися в 30 курій, що у свою чергу входили в 3 триби. Народні зібрання скликалися по куріях. З’являються плебеї – багаті ремісники й торгівці.

Невідповідність між великою роллю, яку в житті Рима став відігравати плебс, його безправним становищем породило боротьбу плебеїв за зрівняння в правах з патриціями. Вона закінчилася перемогою, що зруйнувала римську родову організацію і розчистила шлях до утворення держави. На зміну полісу як громаді приходить держава. ЇЇ пов’язують із реформами рекса Сервія Тулія. Вільне населення було розділене на майнові розряди. В основу поділу був покладений розмір земельної ділянки. Ті, хто володів повним наділом, входили до першого розряду, половиною наділу – до другого тощо. Із першого розряду була виділена особлива група – вершники, а безземельні – пролетарі відокремлювалися в шостий розряд. Кожен розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії – сотні. Разом із куріатними народними зібраннями стали скликатися народні зібрання по центуріях. Було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округи, за якими зберегли назви „триби”. Пізніше по трибах також стали скликати зібрання.

У 509 р. до н.е. установився республіканський лад. Основним соціальним поділом став поділ на вільних і рабів. Вільні розпадалися на дві групи: верхівку рабовласників і дрібних виробників. Правовий статус особистості характеризувався трьома статусами – свободи, громадянства й сім’ї. Повноправним міг бути лише вільний. За статусом громадянства вільне поселення поділялося на громадян та іноземців (перегринів). Повну право спроможність могли мати лише вільнонароджені римські громадяни. Статус сім’ї означав , що повною правоспроможністю користувалися лише голови сімей – домоволодарі. Існували три види народних зібрань – центуріатні, трибутні й куріатні. Важливу роль відіграва сенат. Державні посади називалися магістратурами.

У ІІ-І. ст. до н.е. загострюються класові і соціальні суперечності. Необхідність вийти з політичної кризи, непристосованість старої державної форми до нових умов були причинами падіння полісно-республіканського ладу і встановлення військово-диктаторського ладу. Після диктатури Сулли, диктатури першого тріумвірату (Помпей, Красс, Цезар), диктатури Цезаря й диктатури другого тріумвірату (Антоній, Лепід, Октавіан) у 27 р. до н.е. Октавіан отримує повноваження на управління державою і найменування Август, яке використовувалося при звертанні до богів. Ця дата вважається початком періоду імперії. Республіканські заклади зберігаються. Найменування „імперія” умовне. Титул „імператор” тривалий час був військовим, дещо пізніше главу держави почали називати імператором. До середини ІІІ ст. імператори отримували свій титул як військовий по кілька разів.

Давньоримська модель світу. Римська культура й античність

Культура Рима пов’язана із завершенням історії античного суспільства. Вона продовжувала елліністичну традицію і водночас виступала як самостійне явище, визначене перебігом історичних подій, своєрідністю умов життя, релігії, властивостями характеру римлян та іншими чинниками.

До цього часу поширене уявлення про те, що давньоримська культура не є самобутньою, оскільки римляни намагалися наслідувати недосяжні зразки класичної грецької культури, усе переймаючи й практично нічого не створюючи свого. Однак новітні дослідження демонструють самобутній характер культури Стародавнього Рима, адже вона являє собою певну єдність, що виникла в результаті поєднання оригінального із запозиченими культурними інноваціями. Не слід забувати про той суттєвий момент, що давньоримська і давньогрецька культури формувалися й розвивалися на основі античної громади. Увесь її лад визначав шкалу основних цінностей, якими так чи інакше керувалися всі співгромадяни. До таких цінностей належали: ідея значущості та початкової єдності громади при нерозривному зв’язку блага індивіда з благом усього колективу, ідея верховної влади народу; ідея найтіснішого зв’язку громади з богами і героями, котрі опікуються її благом. Таке сприйняття божества і в Греції, і в Римі відкривало простір для вільного пошуку в галузі філософії, науки, мистецтва і самої релігії, не пов’язаного догмами і канонами. Має значення й відсутність касти жерців. Слід відмітити й те, що політичне життя як грецьких полісів, так і Рима, боротьба лідерів різноманітних напрямів, які прагнули заручитися підтримкою народного зібрання, відкриті судові процеси, що відігравали чималу роль в політиці й приваблювали масу слухачів, стимулювали розвиток ораторського мистецтва, вміння переконувати, сприяли відшліфованості логічної аргументації, визначали методи філософії і науки. Схожість багатьох рис базису створювали сприятливі умови для взаємовпливу культур і насамперед для впливу грецької культури на римську.

Тривимірність, пластика, скульптурність грецького мистецтва була відображенням цілісної й гармонійної моделі світу і відповідного їй цілісного буття греків.

У грецькому світі індивід ідеально вписувався в поліс, а полісна структура в космос. Відповідно, у грецькій моделі світу космос, попри свою величність, був зрозумілим і доступним. Боги в такій моделі світу були хоч і вищими істотами, але цілком доступними для спілкування. Більше того, боги навіть мали зрозумілі для людини слабкості. Людина була впевнена, що схожа на богів, і з цим пов’язувалася ідея вільного володіння простором і часом, що втілилася в грецькому мистецтві.

Замість давньогрецької живої пластики у творах давніх римлян домінує символіка й алегорія.

Пластичні, тривимірні скульптурні образи греків у римлян поступилися місцем живописним, в яких простір позначався ілюзорно-символічною формою – фресками, мозаїкою, рельєфами.

Римляни не втратили здатності захоплюватися класичними еллінськими формами, хоча шедеври, подібні до „Ніки Самофракійської” чи „Афродіти Кнідської” ними вже не могли бути створені.

Римляни гостро усвідомлювали втрату способу цілісного й художнього сприйняття світу, намагаючись довести свою спорідненість із грецьким світом. Це нерідко примушувало їх створювати грандіозні за своїми масштабами споруди, щоб таким чином відновити обмеженість своїх можливостей у галузі пластики тривимірного образу.

Римські храми, форуми, фрески, мозаїки, рельєфи, скульптури (навіть копії з грецьких шедеврів) значно перевищували масштабами давньогрецькі. Однак все це призвело до того, що римські пам’ятники іноді можуть викликати відчуття штучності й неоднозначності.

Римляни вже не могли наблизитися до грецького ідеалу, оскільки була втрачена природна модель світу – основа й таємниця давньогрецької величі.

Проте Рим гідно виконав свою історичну місію: він зберіг для Європи і всього світу грецьку античність, транслюючи й тиражуючи цінності найвеличнішої культури.

Давньоримська модель світу принципово відрізнялася від грецької. У ній не було події особистості, органічно вписаної в події поліса і космосу, як у греків. Модель римлянина спростилася до двох подій: подія індивіда вписувалася в подію держави, або Римської імперії.

Саме тому римляни звернули увагу на індивіда. Їм належать неперевершені скульптурні портрети з феноменально точною передачею унікальних особливостей обличчя, характеру, звичок, а також рельєфи, що достовірно фіксують історичні події життя Рима – так звані історичні рельєфи і портрети.

Римський художник, на відміну від грецького, який бачив дійсність через гармонійну триподійну модель світу в її пластичній єдності, прагнув аналізу, розчленування цілого на частини, детального й достовірного зображення явища у повній відповідності із власною двоподійною моделлю світу. У його описі завжди неначе присутні два погляди на явище. Перший – з позиції індивіда, другий – з позиції держави.

Грек же бачив світ крізь всеосяжну гармонійну модель світу, крізь величну й героїчну міфологічну систему, що надавала моделі світу завершеності. Для римлянина ж світ гранично спростився, міф перестав бути світоглядом і перетворився на казку. Унаслідок цього явища сприймалися більш чітко, пізнавати їх стало значно легше, але було втрачене щось невідновлювальне – зникло відчуття цілісності буття.

Архітектура Рима досягла високого розвитку як в інженерному плані, так і в художній і соціальній функціях. Принципово по-новому розуміли римляни ідею єдності художньої форми і соціального простору.

Так гранично гармонійні, відкриті форми класичного Парфенону складали єдине ціле з ландшафтом навколо Акрополя. Вони наче символізували грецьку модель світу. Природну включеність земних подій у події космосу.

Шедеври ж римської архітектури вражали своїми масштабами і домінуванням відчужених і замкнених форм. Навіть площі Стародавнього Рима огороджувалися високими стінами й влаштовувалися в низинах, в той час як давньогрецькі були відкриті й доступні.

Але особливо цей принцип проявляється в скульптурі. Якщо грецькі атлети відкриті у своїй пластиці і мовби призначені для зовнішнього світу, то образи римлян неначе зосереджені в собі, глибоко індивідуальні й неповторні.

Цілком очевидно, що ставлення римлян до форми, об’єму, простору, до людини й космосу принципово інше, ніж у греків. І важливим моментом, що пояснює цю відмінність, є орієнтація на наступну подію двоподійної римської моделі світу – на подію держави

Ця подія заміняє римлянину подію космосу, здається колосальною відповідно до величезного простору Римської імперії. Територіальна експансія давньоримського впливу, включення у римську сферу вже в V столітті до н. е. етруських, італійських, галльських, єгипетських культур, розширення кордонів від берегів Атлантичного океану до східних кордонів Сирії. Від Британії до Єгипту вразила світогляд римлян. Вони стали орієнтуватися на події імперії, яке, незважаючи на свою значущість, виявилися дрібними, навіть мікроскопічними порівняно з величною подією грецького світу – подією Космосу. Саме тому кінець римської культури був передбаченим падінням Римської імперії.

З тієї ж причини періодизація давньогрецької культури, що позначає роки становлення архаїкою, час розквіту класикою і кризові століття еллінізмом, принципово відрізняється від періодизації римської культури, яка фіксується відповідно до зміни форм політичного правління і змінами імператорських династій.

Періодизація історії культури Стародавнього Рима

І. Царський період – 753-509 рр. до н.е.

ІІ. Період республіки – 509-29 рр. до н.е.

ІІІ. Період імперії – 29 р. н.е. – 476 р. н.е.

Рим багато в чому відрізнявся від грецького, насамперед афінського, полісу. Від початку свого існування рим постійно воював зі своїми сусідами, що значною мірою визначило і його організацію, весь спосіб життя та історію. Якщо греки створювали міфи про богів і напівбогів, то для римлян у центрі їх міфології був самий Рим, його героїчний переможець народ, ті, хто боровся і загинув за його велич. Боги, на переконання римлян, лише допомагали їм перемогти, демонструючи тим самим своє особливе ставлення до римського народу. Залізна військова дисципліна вимагала військових чеснот – мужності, вірності, стійкості, суворої непохитності, гордої гідності. Такі чесноти необхідні були не лише для війни, а й для мирного життя, для виконання обов’язку гарного громадянина. Свої особливості були у стосунках патриціїв і плебеїв: першочергового значення набула боротьба за різні закони, які плебеї виривали у своїх противників, що зумовило особливу роль права в житті суспільства. Обидві сторони використовували у своїх інтересах релігію, первісно дуже близьку до права. Тісний зв’язок релігії з правом , з політичною боротьбою з одного боку, підвищував її значення у житті суспільства, а з іншого, – сприяв її формалізації, деталізації різних способів спілкування з богами, впізнаванню їх волі. Це виключало політ фантазії і власну ініціативу в релігійній сфері, що не стала джерелом поетичної творчості. Згадані відмінності багато в чому визначили шлях освоєння римлянами грецької культури.

Цікавим феноменом є той факт, що якщо грецьке мистецтво і література вдало були „пересаджені” на римський ґрунт, то грецька математика й логіка на ній не прижилися. Логіка перестала бути моментом наукового пошуку, логічні знання античності мовби „всихали” у зв’язку з інтелектуальним рівнем „споживача” римської культури, їх практичності й тверезості. У результаті сталося об’єднання розвинутих логічних традицій. Для ранніх латинських перекладів характерні поверховість і плутанина в термінології. Усе це пояснюється специфікою римської культури: сила, а не витонченість, могутність, а не швидкість, масивність, а не краса, утилітарність, а не гармонія у буденному житті, факт, а не уява домінують у мистецтві, велична скульптура характерні для неї. „Сила, обрамлена величчю”, - ось римський ідеал, що блокував розвиток логіки й математики. Зрозуміло що поступово сформована греко-римська, антична культура у міру збільшення римської держави, яка перетворилася на Римську імперію, не лише поширилася в римських провінціях. А й сама увібрала в себе досягнення культур етрусків, західних і східних народів. Однак, усотуючи інокультурні цінності й зразки, римська культура еволюціонує у своїй соціальній логіці, зберігаючи на різних етапах еволюції свою цілісність і позичаючи лише те, що цій цілісності не суперечить.

Упродовж кількох століть Стародавній Рим здійснив еволюцію від поліса до імперії, а римлянин – від громадянина до підданого з його сильним відчуттям порядку. Для громадянина характерними були безпосередні зв’язки в системі громада – громадянин, тобто зв’язки співучасті. Досить велике значення мала та обставина, що в Римі була рівність громадян у сенсі юридичної відповідальності перед законом, але не було рівності в політичній і соціальній сфері. Визначальну роль тут відіграв ценз – розмір майна і походження, що й визначало місце громадянина в соціальній ієрархії, його права й обов’язки. Так, народне зібрання було найвищим виборчим і законодавчим органом, але прості людин не могли розраховувати обійняти високі посади, це було доступно лише для осіб з високим цензом. Римський громадянин орієнтувався на таку систему цінностей: мужність, хоробрість, витривалість, працелюбність, гідність, непохитна чесність, справедливість, свобода. Характерним і специфічно римським був нерозривний зв’язок свободи та економічної незалежності: „жалування робить людину рабом”. Людина економічно залежна не мала права висловлювати думку, що суперечила думці того, кому він був чимось зобов’язаний.

Становить інтерес римський ідеал республіки, до якого був близьким Рим у період від остаточної перемоги плебсу до середини І ст. до н.е. найбільш повну, хоча й прикрашену, його характеристику дав історик Полібій. Він підкреслював досконалість політичного устрою Рима, його „змішаний устрій”, що поєднував елементи монархії (влада консулів), аристократії (авторитет сенату) і демократії (право народного зібрання приймати закони, вирішувати питання війни і миру, вибирати магістрати, карати й дарувати почесті у нагороду за мужність). Взаємний контроль усіх цих інститутів, узгодженість їх дій, їх залежність одне від одного надають усьому ладу виключної міцності й здатності завойовувати інші народи і правити ними. У результаті виникла світова Римська імперія.

Ця світова держава увібрала численні культурні й технічні досягнення підкорених народів, асимілювала їх, зберегла й надала їм універсальності. Хоча Рим вимагав від індивіда абсолютної соціальної дисципліни в дусі давніх традицій, він не намагався знищити індивідуальну оригінальність, а навпаки стимулював і схвалював будь-яку ініціативу в інтересах імперії. Усі піддані імперії залежали тільки від імператора, який став верховним власником землі, джерелом права і верховною апеляційною інстанцією і замінив у цьому сенсі римський народ. Завдяки службі в армії і бюрократичному апараті були певні можливості просування на вищий соціальний щабель, але вони обмежувалися збереженням станового принципу і багато в чому залежали не стільки від реальних заслуг і здібностей, скільки від прихильності імператора і впливових людей, тобто від уміння лестити, інтригувати, пристосовуватися. Таким чином, на відміну від громадянина, для підданого визначальними стали зв’язки в системі імперія – підданий, тобто зв’язки підпорядкування. Цей перехід від громадянина до підданого обумовив і відповідну еволюцію системи цінностей, в якій відбулося своєрідне змішування питомо римських цінностей з новими цінностями, орієнтованими на психологію підданого.

Релігія Стародавнього Рима

Основу найдавніших римських релігійних вірувань складає анімізм. Для римлянина світ був сповнений добрими й злими духами, богами й богинями, що опікувалися кожним кроком, кожною дією людини. Дім оберігали пенати, двері – дволикий Янус, вогнище – Веста. Кожна людина мала свого генія – бога-охоронця, котрий був утіленням життєвої сили людини. Найвище становище в ієрархії богів займав Юпітер – бог неба і Марс – бог війни. Богів римляни уявляли в безособовій формі, не встановлювали їм ідолів чи скульптур, робили лише вівтарі для жертвоприношення. Головним вважалося детальне виконання всіх культових наказів і розпоряджень, також порядок приношення жертв і вимовляння священних формул. Тому в римлян швидко виник прошарок жерців-понтифіків, які детально знали всі тонкощі культу й стежили за його виконанням. До антропоморфізму – поклоніння богам у людській подобі – римляни перейшли в VІ ст.. до н.е.

Разом із соціальною історією Стародавнього Рима відбувалася еволюція його релігії. Наприкінці VІ 162т.. до н.е. у Римі на зміну царській владі прийшла аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів, вона мала чітко виражений військовий характер, що із часом дозволило їй захопити всі держави Середземномор’я. Внаслідок цього відбулося збагачення римської культури і насамперед релігії грецькими елементами. Досить примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам фактично без розвинутої міфології вже не відповідала інтересам держави і духовним потребам його громадян. Тому поступово утвердився/закріпився пантеон 12 головних божеств – Юпітера – бога неба, дощу, грому й блискавки; Юнони – богині неба й шлюбу; Нептуна – бога морів; Мінерви – богині мудрості й ремесла; Марса – бога війни; Венери – богині плодів і кохання; Аполлона – бога сонця і мистецтв; Діани – богині місяця, полювання, покровительки тварин; Вулкана – покровителя ремесла; Вести – богині домашнього вогнища; Меркурія – бога доріг і торгівлі; Церери – богині землеробства. На форумі були встановлені їхні позолочені скульптури, на їхню честь будувалися за грецькими зразками храми. Разом з богами римляни запозичили й грецькі міфи, латинізувавши їх. Разом з власними історичними легендами, ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення для римської літератури і мистецтва.

Олімпійські боги вважалися покровителями римської громади і шанувалися патриціями. Плебеї ж особливо шанували божественну трійцю: Церберу, Лібору, Прозерпіну – богиню рослинності й пекла. Лібора – бог вина й веселощів.

Римський пантеон ніколи не був замкненим, до його складу приймалися іноземні божества. Вважалося, що прийом нових богів підсилює могутність римлян. Так римляни запозичили майже весь грецький пантеон, а в кінці ІІІ ст.. до н.е. було введене шанування Великої матері богів з Фрігії. Завоювання багатьох іноземних території, особливо елліністичних держав, познайомило римлян з елліністичними і східними богами, які знайшли своїх шанувальників серед римського населення. Прибулі в Італію і Рим раби сповідували свої культи, тим самим поширюючи інші релігійні вірування.

Для того, щоб боги опікувалися людьми й державою, їм треба було приносити жертви, складати молитви-прохання і здійснювати певні ритуальні дії. Особливі колегії знавців – жерці – наглядали за культом окремих богів, за порядком у храмах, готували жертовних тварин, стежили за точністю молитов і ритуальних дій, могли дати пораду, до якого божества слід звернутися з потрібним проханням.

Римська релігія мала відтінок формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги у конкретних справах, а тому послідовно виконували встановлені обряди й приносили необхідні жертви. Відносно богів діяв принцип: „Я даю, щоб ти дав”. Римляни приділяли значну увагу зовнішньому вияву релігії, дрібним елементам виконання обрядів, але не духовному з’єднанню з божеством. Римська релігія не збуджувала священного тремтіння, екстазу, характерних для справжніх вірян. Ось чому римська релігія при зовні суворому дотриманні всіх формальностей і обрядів мало торкалася почуттів Вірин, породжувала незадоволеність. Із цим пов’язане проникнення іноземних, особливо східних, культів, які часто відрізнялися містичним і оргіастичним характером, певною таємничістю. Особливо поширився культ Великої матері богів і культ Діоніса – Вакха, зарахованих до офіційного римського пантеону. Римський сенат вживав заходів проти поширення оргіастичних східних культів, вважаючи, що вони руйнують офіційну римську релігію, з якою пов’язувалася могутність Римської держави та її непохитність. Так у 186 р. до н.е. були заборонені вакханалії, пов’язані з культом Вакса – Діоніса.

Широке проникнення грецького впливу в ІІ ст.. до н.е. призвело не лише до серйозного впливу грецької релігії і пристосування до неї римських релігійних поглядів. Одним з важливих наслідків грецького впливу було поширення грецької філософії в римському суспільстві і поглядів грецьких філософів на релігію й богів. Перекладено латинською мовою твір елліністичного письменника Евгемера, котрий вважав, що боги – це обожнені видатні люди, що колись жили. Найвища римська аристократія, знайома з грецькою філософією, починає скептично ставитися до релігійних вірувань, хоча й розглядає релігію як необхідний засіб управління народом. З ІІ ст.. до н.е. в Римі стали поширюватися культи східних божеств. У 204 р. до н.е. був уведений культ малоазійської богині Кібели – Великої матері богів. Окрім культу Кібели, у Римі поступово був уведений єгипетський культ Осиріса – божества природи, що вмирає і воскресає, і культ іранського бога світла Мітри. Поширення містичних східних культів у масах, скептичне ставлення до римської імперії в аристократії руйнували офіційну римську релігію.

Бурхливі події громадянських воєн , часті конфіскації, проскрипції призводили до зміни традиційних вірувань. Підвищенню соціального статусу релігії сприяли й пошуки засобів набуття духовної свободи, які вели давньоримські філософи, протиставляючи тіло душі, матерію – духу, світ – богові. Важливо те, що з частковим розпадом сільських громад і поступовим розчиненням міських громад в імперії, з установленням обов’язкового імператорського культу і поглибленням соціальної нерівності різні суспільні прошарки у пошуках відповідей на важливі для них питання різними шляхами приходять до пошуків єдиного, верховного, спільного для всього людства бога. І цей бог, а не санкція якогось більш або менш вузького колективу стає джерелом моральних норм, гарантом правильного, а значить щасливого життя на землі і блаженства за гробом. Це ще не було монотеїзмом, оскільки між верховним богом і людиною вибудовувалася ціла ієрархія посередників, яких ототожнювали з традиційними богами. Не заперечувалися останні тими, хто шанував більш близьких до людини богів (Сильвана, Геракла, Діоніса). Не було в цих релігіях якоїсь обов’язкової догми і відповідно поняття єресі. Поширюється уявлення про загробне життя, загробне блаженство як своєрідний протест проти невлаштованості й страждань у реальному світі. Набуває розвитку культ сліпої долі – Фортуни, котра дарує щастя й нещастя мимоволі й часто несправедливо. Задавлені гнобленням і долею найнижчі шари населення мріяли про появу месії, богоспасителя, котрий прийде і подарує блаженство тим, хто страждає, й покарає гнобителів. Усе це підготувало перемогу для світової релігії – християнства, що найбільш повно відповідала на потреби різних прошарків населення того часу.

Література Стародавнього Рима

Римська драма і поезія

На становлення і розвиток римської літератури суттєво вплинула грецька література, а не лише народна творчість, народна поезія, поширення писемності.

Перші власне літературні твори були творами –наслідуваннями. Та й складно було першим римським поетам і письменникам створювати оригінальні втори латинською мовою на скромнім фундаментів народної римської поезії, коли поруч існувала багатюща грецька література, прекрасний епос Гомера, розроблена еллінська міфологія. Не дивно, що першими римськими письменниками були греки, а перші твори на латині були перекладами з грецької.

Першим римським поетом був Лівій Андронік, грек із міста Тарента (ІІІ ст.. до н.е.). При взятті Тарента римлянами, він потрапив у полон, був рабом навчав грамоти дітей свого господаря. Згодом його відпустили на волю і він зайнявся літературою. Лівій Андронік переклав латинською мовою „Одіссею” Гомера, грецькі комедії й трагедії. На замовлення колегії понтифіків Лівій Андронік написав гімн на честь богині Юнони. Переклади Лівія Андроніка були досить вільними, це були швидше переробки оригіналу, які допускали включення нових уривків, зміни імен, нові сцени.

Твори Лівія Андроніка, недосконалі й нескладні в літературному плані, проте відіграли чималу роль у становленні римської літератури. Вони познайомили римлян з чудовою грецькою літературою, міфологією, з епосом і театром. Лівій Андронік зробив найважчий перший крок, він поклав початок римській художній літературі, і в цьому його безсмертна заслуга.

Сучасниками Лівія Андроніка були римські поети Невій і Енній. Гней Невій писав трагедії і комедії, запозичуючи сюжети в грецьких авторів, але вплив римського життя в його творах відчутний сильніше, ніж у Лівія Андроніка. Більшою заслугою Невія було написання поеми про першу Пунічну війну з коротким переказом попередньої історії Рима. Енній перший описав у віршах всю історію Рима, розташувавши події по хронології.

Якщо Лівій Андронік і Гней Невій писали свої твори сатур нічним віршем, то Енній перши увів в обіг більш милозвучний віршований розмір – звичний для греків гекзаметр.

Найбільшим римським письменником кінця ІІІ –початку ІІ ст.. до н.е. був Тит Макций Плавт (254 – 184 рр. до н.е.), актор за професією. Йому приписували написання 120 комедій, з яких дійшли до нашого часу 17. На відміну від своїх попередників він працював лише в одному жанрі – комедійному, проте Плавт створив видатні комедії, які довго йшли на римській сцені. Сюжети комедій Плавта найрізноманітніші. Це сцени з сімейного життя, з життя воїнів-найманців, міської богеми. Одними з постійних героїв комедій Плавта були раби, як правило, хитрі, винахідливі, спритні й жадібні.

Герої Плавта мають грецькі імена, а дія переноситься в грецькі міста, що свідчить про наслідування плавтівських комедій. Однак за грецькою зовнішністю плавтівських персонажів ховаються римляни з їхніми звичками й побутом. Плавт, наприклад, подає опис римського форуму, згадує римських посадовців і римські міські порядки, хоча дія розгортається в грецькому місті і передбачаються грецькі звичаї. Комедії Плавта були першими національними римськими комедіями з яскравим римським гумором, соковитою латинською мовою. Музика й співи супроводжували комедії Плавта і робили їх схожими на сучасну оперету. Національний колорит забезпечував плавтівським п’єсам успіх у римської публіки.

Помітне місце в римській літературі першої половини ІІ ст.. до н.е. займав Публій Афер Теренцій (195–159 рр. до н.е.), автор 6 комедій. На відміну від Плавта , Теренцій намагався не включати у свої комедії римські сюжети і обмежувався переказом грецьких авторів, особливо Менандра. Тому Теренція називали Напівменандром. Теренцій прагнув насамперед показати високі , благородні риси людини, його міркування щодо вибору життєвого шляху. На відміну від Плавта, який зображував кохання як затемнення, Теренцій першим в історії римської літератури виступив продовжувачем грецької традиції, зображуючи любов як високе й благородне почуття. У деяких комедіях, як, наприклад, „Свекруха”, у Теренція взагалі немає негативних персонажів, а комізм виникає через непорозуміння, що зрештою вирішується. Поміж сучасників Теренцій виділявся і як вишуканий стиліст, він звертав увагу на довершеність і чистоту мови, його персонажі вже не були незмінними упродовж всієї п’єси типами, а набували психологічного розвитку.

Якщо Плавт і Теренцій були найбільшими творцями комедій, то Пакувій (220 – 130 рр. до н.е.) і Акцій (170 – 85 рр. до н.е.) досягли відомої досконалості в написанні римських трагедій. Основою для цього стали трагедії грецьких письменників, особливо Еврипіда. Римські трагіки познайомили римську публіку з глибоким змістом грецької трагедії, з її багатою міфологією й філософією. Однак, на відміну від комедій Плавта, римська трагедія завжди була наслідувальною, мало пов’язаною з реальною римською дійсністю.

Римська трагедія і комедія розвивалися значною мірою під впливом грецьких зразків і вважалися жанрами невласне римськими. Питомо римським літературним жанром був жанр так званої сатури. Словом „сатура” позначалося блюдо, наповнене різними плодами. Пізніше сатурою стали називати суміш різних віршів – коротких і довгих, написаних сатур нічним та іншими розмірами. Поет Енній назвав словом „сатура” свою збірку віршів, напіврозважальних, напівповчальних.

Як літературний жанр сатура набула значного розвитку у творчості Гая Луцилія. За своє довге життя (180 – 102 рр. до н.е.) Луцилій написав багато сатур. У них він викриває вади сучасного йому суспільства: користолюбство, хабарництво, моральну руйнацію, клятвопорушення, жадібність. Поширення й розвиток рабства, розквіт економіки, успішні завоювання Рима призвели до збільшення багатств, накопиченню їх у небагатьох руках, гонитві за ними, до моральної деградації аристократії. Реальне життя давало сюжети для сатур Луцилія, які започаткували реалістичний напрям у римській літературі. Після Луцилія остаточно сформувався жанр сатури як невеликого викривального твору.

Твори всіх названих письменників були поетичними, написаними у віршах. Від поета до поета удосконалювалося латинське поетичне мовлення. Тепер уже у віршах навчилися виражати складні філософські поняття й порухи тонких людських почуттів. Ознайомлення з грецькою літературою, класичною трагедією, новоаттичною комедією, вишуканою олександрійською поезією збагачувало латинську літературу, що розвивалася. Ознайомлення з грецькою релігією і міфологією, вивчення багатої філософії, видатного грецького мистецтва розширювало світогляд римських поетів, державних діячів, ораторів.

Збагачені і власним досвідом, і впливом грецької літератури, римські поети і письменники І ст. до н.е. розглядали твори авторів ІІІ і ІІ ст.. до н.е. як грубі й варварські. Римська поезія І ст.. до н.е. піднялася на вищий рівень. У І ст. до н.е. жили численні поети, захоплення написанням віршів було дуже поширеним, але серед цієї кількості виділяються два гіганти римської поезії Тит Лукрецій Кар (95 – 51 рр. до н.е. і Гай Валерій Катулл (87 – 54 рр. до н.е.). Лукрецію належить чудова поема „про природу речей” у шести книгах. Поема Лукреція – це філософська поема, вона знайомить з ученням елліністичного філософа Епікура (про атомістичну теорію світобудови, про природу богів, про матеріальність душі, про походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот, про розвиток людства і людської культури від первісного стану до часів Лукреція). Основна мета поеми Лукреція – дати матеріалістичне пояснення всьому сущому, звільнити розум і почуття людини від страху, забобонів містики й релігії, показати любов і насолоду життям. Лукрецій викладає найскладніші філософські поняття у цікавій поетичній формі, його описи сповнені звучними епітетами, влучними порівняннями, дивовижними поетичними образами. Поема Лукреція – твір настільки ж суто філософський, наскільки істинно поетичний. „У ній, – справедливо зазначав Цицерон, – багато блиску природного хисту, але разом із тим і мистецтва”.

У поемі Лукреція латинська мова досягла нової вершини; мова землеробів і воїнів, коротка, уривчаста бідна, у майстерних руках Лукреція виявилася місткою, багатою, сповненою відтінків, придатних для передачі найтонших людських почуттів і глибоких філософських категорій.

Найвидатнішим поетом кінця Республіки був Катулл, майстер ліричної поезії, перу котрого належать дрібні вірші, де він описує почуття людини: любов радісну, любов і ревнивість, дружбу, любов до природи, до милих батьківських місць. Низка віршів Катулла спрямована проти диктаторських намірів Цезаря, проти його корисливих клевретів.

На поетичну творчість Катулла вплинула олександрійська поезія з її особливою увагою до міфології, вишуканості мови, до особистих переживань автора. У світовій ліричній поезії вірші Катулла посідають помітне місце.

Видатними представниками римської поезії епохи імперії були Публій Вергілій Марон (70 – 19 рр. до н.е.) і Крат Горацій Флакк (65 – 8 рр. до н.е.).

Римська прозаїчна література

Драма і поезія були головними, але не єдиними різновидами латинської літератури. Паралельно розвивалася й проза. Тривалий час, майже до ІІ ст.. до н.е., твори в прозі були нечисленними і являли собою головним чином короткі записи історичних подій і норм права. Як і рання поезія, рання римська проза була наслідувальною. Перші літературні твори писалися грецькою, хоча в них викладалася римська історія.

У літературі з’явився властивий римлянам практицизм. Першим письменником в історії Рима був Аппій Клавдій, цензор 312 р. до н.е., який побудував дорогу й водогін, що згодом були названі на його честь, у 280 р. до н.е. він виголосив у сенаті промову проти миру з Пірром, царем Епіру, записав її і видав. Він опублікував також збірку висловів.

Ці ранні твори римської літератури не збереглися, але відомо, що один з висловів Аппія Клавдія говорить: „Будь-яка людина – коваль свого щастя”.

Надалі римська література деякий час розвивалася під впливом грецької, з якою римляни познайомилися в ІІІ ст.. до н.е., коли грецькі міста південного узбережжя Італії перейшли під владу Рима.

Першим прозовим твором латинською мовою була праця Катана Старшого „Про сільське господарство”, написана в кінці 90-х - на початку 80-х рр.. ІІ ст.. до н.е. Інші твори Катана також були написані латинською. Катан видав понад 150 своїх творів, написав Римську історію, твори з медицини, ораторського мистецтва. Як Лівій Андронік був римським поетом, так і Катан був першим римським прозаїком, і в цьому велика заслуга перед Римською літературою.

Найвидатніші римські письменники, майстри прозаїчного слова жили й творили в І ст.. до н.е. Це марк теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н.е.) і Марк Туллій Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.) – два корифеї римської літератури і загалом римської культури. Теренцій Варрон – унікальний письменник, він написав близько 74 творів у 620 книгах (жоден із них не зберігся). Головний твір Варрона – „Давності справ божих і людських” у 41 книзі – енциклопедія історична, географічна і релігійна, його перу належать численні граматичні й історико-літературні твори („Про латинську мову”, „Про латинське мовлення”, „Про граматику, „Про комедії Плавта”),, „Портрети” – біографії найвизначніших громадян, філософські твори („Логіко історики” – збірка філософських трактатів на різні теми, наприклад про історію, про щастя про безглуздя тощо). Варрон написав також трактат „Про сільське господарство”, де питання землеробства викладені в хорошій літературній формі. Нарешті Варронові належать знамениті „Меніппові сатури”у 150 книгах – веселий і дотепний поетичний твір. Заслуги Варрона у розвитку римської літератури були настільки великим, що йому єдиному з римських письменників ще за життя поставили пам’ятник.

Не менше, якщо не більше значення і історії латинської культури мала творчість Цицерона. Цицерон був видатним державним діячем, прекрасним оратором, юристом, знавцем філософії, прекрасним письменником. У Цицерона латинська мова набула нового звучання, нової виразності й пластичності. Проза Цицерона довершена в усіх планах, вона барвиста, легка для сприйняття , різноманітна, змістовна, у ній є внутрішній ритм.

Цицерон писав у різних прозаїчних жанрах: філософські твори („Про межі добра і зла”, „Тускуланські бесіди”, „Про природу богів”), юридичні тексти( „Про державу”, „ Про обов’язки”, „Проти Вервеса”. „Проти Катиліни”. „Філіппіки проти Антонія”). Його перу належать твори з теорії ораторського мистецтва („Про оратора”, „Брут”), численні листи – вишукані й невимушені.

Твори Цицерона познайомили римлян з грецькою філософією, збагатили її знанням багатьох питань юриспруденції, історії, політичних учень. Без творів Цицерона неможливо уявити собі наступну римську літературу. Твори Цицерона читалися й перечитувалися в наступні століття. Вони збереглися до нашого часу найбільш повно (порівняно з творами інших авторів).

Видатним римським письменником був Юлій Цезар, автор „Записок про галльську війну” і „Записок про громадянську війну”. Ці твори являють собою звіти про дві війни, які вів сам Цезар. Виступаючи в ролі письменника, Цезар мав на меті виправдати свої завойовницькі і часто віроломні дій в Галлії, перекласти відповідальність за розв’язування громадянської війни на своїх противників.

„Записки” Цезаря – це найвидатніші літературні твори, зразки римської художньої прози. Для них характерні продумана й чітка композиція, проста й невимушена оповідь, точна й правильна мова.

Видатною подією в літературному житті кінця Республіки був вихід історичних творів Саллюстія Криспа (86 – 35 рр. до н.е.): „Про Югуртинську війну”, „Про заговір Каталіни” та „Історія”. Перші два твори Саллюстія є зразками історичної монографії, написані вони для того, щоб показати повну неспроможність римської знаті керувати державою і необхідність установлення сильної влади.

Давньоримські свята

Із раннього часу різні свята й вистави відігравали важливу роль у суспільному житті Рима. На перших порах громадські вистави були разом із тим і релігійними церемоніями, вони були обов’язковою частиною релігійних свят.

У VI ст.. до н. е. стали організовувати вистави світського (нерелігійного) характеру, а за їх проведення стали відповідати не жерці, а посадові особи. Місцем проведення таки вистав був уже не вівтар того чи того бога, а цирк, розташований в низині між Па латинським і Авентинським пагорбами.

Найпершим римським громадським святом було свято Римських ігор. Упродовж декількох століть це було єдине громадське свято римлян. З ІІІ ст. до н.е. створюються нові вистави. Великого значення набувають Плебейські ігри. Найбільшими релігійними святами були свята, пов’язані з культом землеробських богів, – цереалії на честь Цербери, віналії – свято виноградного збору, консуалії – свято жнив, сатурналії – свята посівів, терміналії – свято граничних каменів, луперкалії – свято пастухів. Як свята найдавніших жителів Рима, землеробів і пастухів, ці свята й надалі були особливо шанованими серед сільського населення.

У кінці ІІІ на початку ІІ ст.. до н.е. були засновані також Аполлонові ігри, ігри на честь Великої матері богів – Мегаленські ігри, а також флоралії – на честь богині Флори. Їх організацією опікувалися курульні едили. Ці ігри були щорічними й регулярними, але, окрім них. Могли організовуватися також екстраординарні ігри залежно від вдалої війни, позбавлення від нашестя, даної обітниці або просто бажання магістрату.

Ігри тривали від 14-15 днів (Римські й Плебейські ігри) до 6-7 днів (флоралії). Загальна тривалість усіх святкових днів цих ігор (ординарних) досягла 76 днів на рік.

Кожне святкування складалося з декількох відділень: 1) урочиста хода на чолі з магістратом-організатором ігор, що називалося помпою; 2) безпосередньо змагання в цирку; змагання колісниць , кінські перегони тощо; 3) сценічні постановки в театрі п’єс грецьких і римських авторів. Закінчувалися вистави зазвичай бенкетом, масовим пригощанням, інколи на декілька тисяч столів. Організація ігор потребувала великих коштів. Наприклад, на проведення Римських ігор було виділено в середині І ст.. до н.е. 760 тис. сестерцій. Плебейських ігор – 600 тис., Аполлонових – 380 тис. Як правило, грошей, виданих зі скарбниці, не вистачало і тоді магістрати. Що відповідали за організацію ігор, вносили власні кошти, кількість яких іноді перевищувала видану суму.

Із 76 святкових днів близько 30 днів відводилися на театральні вистави. Деякі зі святкувань, наприклад флоралії, Аполлонові ігри, майже повністю складалися зі сценічних вистав. Найбільша кількість сценічних днів у системі публічних вистав говорить про значну роль театру в громадському житті Рима ІІ – І ст.. до н.е. Очевидно. Це пояснюється впливом прекрасного грецького театру і грецької літератури, загальним культурним зростом римської публіки, збільшенням міського населення, яке зазвичай відвідувало театральні вистави.

У Стародавньому Римі здійснювалися, якщо вжити сучасну термінологію, програми масового впливу на населення, вони коштували дорого, однак ефект був грандіозним. До них належали гладіаторські бої і „бойові програми”. Іноді арену наповнювали водою, перетворюючи її таким чином у навмахію, у воду напускали риб і різних морських чудовиськ, тут же влаштовували морські битви, наприклад сала мінську, між афінянами й персами або ж битву коринфян із корцирянами. У 46 р. до н. е. була організована битва між сирійським і єгипетським флотами на озері, яке Цезар спеціально наказав викопати на Марсовому полі, у битві взяли участь 2000 веслярів і 1000 матросів.

Подібна битва була організована Августом у 2 р. до н.е. на штучному озері по той бік Тибру. Кількість учасників доходила до 3000. Але всі ці ігри виявилися дріб’язком порівняно з великою морською баталією, організовану за часів царювання Клавдія на Фуцинському озері. Тут один проти одного виступали два флоти – сицилійський і родоський, причому з обох сторін билися 19 000 осіб” (П.Гіро).

Принцип „хліба й видовищ”, характерний для способу життя Стародавнього Рима, мав світоглядне значення і ніс в аудиторію морально-політичну інформацію. Видовища були досить ефективним засобом зміцнення влади чи то в республіканському, чи то в імператорському Римі. Збереглася розповідь про те, як Август дорікав пантоміму Піладу за його суперництво з партнером, на що Пілад відповів: „Це тобі вигідно , Цезарю, що народ зайнятий нами”. Організатори видовищ мали цілком визначену мету – дати міркуванням натовпу чітку направленість на користь чинного режиму. Це досягалося величністю й розкішшю святкувань, видовищ і споруд, що впливали на уяву і фантазію народних мас.

Давньоримське право

Суттєвим у давньоримській культурі було значення права, вивчення, коментування й розробка якого вважалися справою, гідною усілякої поваги. Хороша юридична освіта, яку здобували в спеціальних школах, могла відкрити шлях у вищі прошарки населення тим, хто за походженням до тих не належав. Найкращим прикладом може бути Цицерон. Упродовж багатьох століть римські юристи розробляли й удосконалювали право, пристосовуючи його до реальних потреб життя, римське право стало зразком для наступних законотворців, лягло в основу Кодексу Наполеона і низки інших нормативних документів Нового й Новітнього часу.

Про найдавніше римське право практично нічого нам не відомо. Від „царських законів” до нас дійшли лише окремі уривки, що трактують сакральне право. Основою для подальшого розвитку права визнавалися Закони ХІІ таблиць, укладені в 451 – 451 рр. до н.е. Повага римлян до законів частково обумовлювалася їх загальним консерватизмом, культом „моралі предків”, частково тією обставиною, що деякі основи римської громадської громади, на базі яких вони сформувалися, при всіх модифікаціях продовжували жити до повного розпаду античного світу і його культури. Закони ХІІ таблиць містили й низку елементів звичайного права, властивих іншим народам, які жили в той час.

Разом із тим Закони ХІІ таблиць уже відрізнялися низкою специфічних для римської громади рис, які зберегли своє значення на всіх стадіях еволюції римського права. Насамперед це положення щодо аграрних відносин, за якими громада й надалі залишалася верховним власником землі й контролювала розпорядження нею. Показовим є також право придбання землі в результаті дворічного користування нею; воно продовжувало діяти упродовж усієї римської історії. Володіти землею на території Рима міг тільки римський громадянин, звідси й формула „моє за квіритським правом” і нерозривний зв’язок між громадянством і землеволодіння.

Піклування громади про належну обробку землі відбивалося й на особливому устрої римської фамілії, що, за словами самих римлян, не мала аналогії в жодного іншого народу. Її особливість, як відомо, полягала у виключному праві батька на всі ресурси, що належали фамілії: рухоме й нерухоме майно і людей під його владою – дружину, синів з їх дружинами й дітьми, рабів. Він міг довільно розпоряджатися їхньою робочою силою, міг їх віддати в найм, продати, покарати аж до смерті, хоча звичай вимагав у таких випадках сімейного суду. Зазвичай вважають, що така влада батька над усіма ресурсами родини забезпечувала найбільш ефективну обробку землі в складних для землеробства умовах Стародавнього Рима.

Низка положень Законів ХІІ таблиць стосується прав римських громадян. У першу чергу це стаття, згідно з якою остання постанова народу є обов’язковим законом, потім закон, що забороняв страчувати римського громадянина без санкції найвищої законодавчої й судової інстанції. Суди ж відносили заборону наділяти якимись привілеями окремих осіб. таким чином, стверджувалася рівність громадян перед законом і виключалася така поширена в інших ранніх суспільствах можливість надавати особі, що не належить до числа обраних магістрів, управління певною територією, збирання податків із населення. Контроль над усією територією Рима і його населенням належав тільки колективу громадян. Можливо, з цим і пов’язаний закон, за яким страчували осіб, які придумали й опублікували пісні, що ганьбили кого-небудь.

За Законами ХІІ таблиць каралися на смерть і інші злочини: нічна крадіжка чужого врожаю, за що винного розпинали на дереві й прирікали Цербері; підпал будівлі або ж зерна біля дому, зібраного й обробленого, за що винного заковували, били й спалювали. Сюди ж відносять і дозвіл безкарно вбити злодія, спійманого вночі на місці злочину, а вдень злодія, який захищався зброєю. Із Тарпейської скелі скидали лжесвідків , покаранню піддавався суддя або арбітр, якого викрили під час підкупу, а також особа, яка підняла проти Рима ворогів або видала ворогам громадянина. За свідченням Августина, Закони ХІІ таблиць передбачали, окрім покарання й штрафів, також кайдани, биття, таліон, безчестя, вигнання й рабство.

У міру поглиблення класових протиріч усе більш суворими ставали покарання для римських громадян, причому їх рівність перед законом зникала у зв’язку із соціальною диференціацією, про що свідчать жорсткі покарання за виданими Августом і його послідовниками законами. Суд перестав бути публічним видовищем, процеси за єдиновладдя втратили політичну значущість, відповідно зменшилася роль емоцій і виросло в ціні тонке й всебічне знання права, уміння його витлумачити й застосувати в конкретному випадку. Між тим право все більше ускладнювалося, що призвело до його систематизації, яку представляють Інституції Гая. Слід відмітити й відому подвійність юриспруденції часів Імперії щодо давнього права: з одного боку, воно визнавалося непорушною основою, з іншого, – нові течії прокладали собі шляхи. У цей же період остаточно формується й знаменитий принцип „презумпції невинності”, за яким, якщо з тієї чи тієї причини питання про статус людини чи право раба на волю доходить до суду і справа виявлялася сумнівною, її необхідно було вирішу ат на користь свободи. У результаті тривалої еволюції римське право сталу гнучким, що дозволило йому бути адекватним стосовно мінливої соціальної дійсності.

Найбільшого значення в теоретичному плані набуло вчення про природну рівність людей, звичаєве право, загальне для всіх племен і народів, і цивільне право, що діє виключно для римських громадян і не збігається зі звичаєвим правом. Наприклад, із питання рабства: людина від природи і за природним правом повинна бути вільною, рабом її робить лише закон. Рабство, таким чином, визнавалося як результат насилля, лише санкціонованого законом. Це було значним кроком уперед порівняно з попередніми теоріями природженого рабства. Повністю кодифікованим римське право стало лише при візантійському імператорі Юстиніані в VI ст.. Укладений тоді групою візантійських юристів „Корпус громадянського права” римських громадян ліг в основу як середньовічного, так і буржуазного права Європи.

Давньоримська наука

Своєрідна й римська наука, що брала витоки в уявленні про вічний, живий, неподільний і досконалий космос, у ній не було антиномії природа – людина. Насильницькі методи оволодіння природою, прагнення за будь-яку ціну виправити або ж удосконалити сформовані спочатку взаємовідношення частина – ціле (що є характерним для сучасної технічної цивілізації) виключалися самою структурою римської світобудови. Римська наука не була панівною в суспільстві у зв’язку з особливостями тодішньої культури, не було й соціального інституту науковців і груп вузьких спеціалістів, на кшталт сучасних.

У Римській імперії розрізняли умовивідні (теоретичні) й емпіричні (практичні) науки; сюди ж відносили й мистецтва (науки), що задовольняли потреби розкоші. Практичні ж науки були ближчими до дійсності і диктувалися необхідністю: це медицина, землеробство, будівельна й військова справа, мистецтво мореплавства, право й інші життєво важливі галузі знання. Заняття цими науками традиційно вважалися гідними „благородної” людини і включали знання риторики, діалектики, арифметики, астрономії, геометрії та музики. Предмети ці входили в коло грецької освіти й виховання, а також були основою будь-якого практичного знання протягом усієї античної історії.

Умовивідні (теоретичні) науки безпосередньо з практикою не пов’язані (ще Аристотель ставив їх вище за інші). Найголовніша з них – філософія, яка поділяється на фізику, етику й логіку і становить метод філософського викладу. Фізика займається питаннями будови універсуму й законами природи; етика досліджує зв’язки людини із суспільством та її місце в космічному цілому, її становище у світовому й соціальному устрої. У римській філософії були всі філософські школи античності – платонізм, стоїцизм, піфагореїзм, скептицизм, епікуреїзм тощо, які дозволяли давнім римлянам осмислювати своє становище у світі.

Своєрідність римської науки зумовлена характером світосприйняття, у якому перепліталися грецька, елліністична й суто римська культурні традиції. Уже в епоху Республіки римська культура стає двомовною – найвищі римські роди говорять і читають по-грецьки, що вважалося ознакою обдарованості й хорошим тоном. Водночас завдяки діяльності науковців-філологів латинська мова виробляє категоріальний апарат, який може передати всі нюанси елліністичної культурної й наукової традиції. Тому й наука в римській імперії стає різномовною (наприклад. Апулей писав латинською, а Марк Аврелій та Еліан – грецькою). До того ж ) римська наука була різнонаправленою: теоретичний спадок був прерогативою іноземців, у той час як представники практичних знань, на кшталт Вітрувія, Цельса, Фронтина, прагнули використати досягнення греків , щоб прославити Рим. А накопичений запас практичних знань і досвіду – римське громадське будівництво, римська санітарія й гігієна – складали гордість Рима. Якщо враховувати, що жодна культура з багатовіковими традиціями не може існувати на запозичених знаннях, не пристосувавши їх до власної системи цінностей, то стає зрозумілою своєрідність римської науки.

Давньоримське мистецтво

Власне обличчя має й римське мистецтво, що виникло зі змішаних місцевих (в основному етруських) традицій мистецтва з грецьким впливом. На римське мистецтво вплинули й інші народи – германці, галли, кельти та інші, що входили до складу багатонаціональної Римської імперії, але цей вплив не змінив головних особливостей римського мистецтва. Його художня форма є результатом специфічних для Рима ідеологічних передумов.

Для римлянина більшою мірою, ніж для грека мистецтво було одним зі способів розумної організації життя, тому в Римі провідне місце займали архітектура, скульптура й живопис.

Римське мистецтво – продовження грецького, тому завдяки поклонінню громадян грецькому мистецтву в римських копіях збереглася більша частина творінь грецької класики. Від етрусків римське мистецтво отримало свою основну спадщину. У своїх спорудах римляни прагнули підкреслити могутність, велич, що пригнічувало людину. Римські архітектори розробили нові конструктивні принципи будівництва, широко використовували арки. Римська архітектура багато чого запозичила в етруській – круглу форму плану й арки, що була характерною для воріт етруських міст. Арку римляни перетворили на тріумфальний портал, через який проходив переможець. Така форма, як конструкція склепіння, збереглася і в новій європейській архітектурі.

Римляни створили величезні архітектурні споруди й будівлі. Будувалися форуми, тріумфальні арки, терми, базиліки, амфітеатри, палаци, вілли, фортечні стіни тощо, які й сьогодні приваблюють своєю монументальністю, продуманістю й красою архітектурних форм. Удосконалення техніки арочного будівництва сприяло спорудженню акведуків і мостів.

Характерною особливістю римської архітектури періоду Республіки була натуралістична точність. Практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

Центром ділового й суспільного життя Стародавнього Рима в період республіки був Форум (Форум Романум). Форум – це площа з розміщеними на ній храмами й громадськими спорудами. Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітектури типовим був храм Вести, що мав округлу форму з колонами. Своєрідними були й поховальні споруди – мавзолеї, колумбарії, що мали різноманітні архітектурні форми – у вигляді вежі, хлібної корзини, піраміди тощо.

За часів республіки римляни будували головним чином споруди практичного призначення – міські стіни, дороги, мости, акведуки, базиліки, комори, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога, побудована в 312 р. до н.е., водогін Аква Апіа довжиною 16 км 617 м – критий канал, місцями прорубаний у стіні або ж складений з кам’яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки – великі прямокутні споруди з великим залом, поділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися й залишки базиліків Емілієв.

Для архітектури періоду імперії характерна пишність і розкіш. Створюються архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форму Августа – площа, огороджена стіною, з храмом Марса на високому подіумі, форму Віспасіана і форум Нерви. Але найбільш визначною спорудою імператорського Рима став збудований у 80 –х рр.. Колізей. Колізей – амфітеатр на 50 тис. глядачів, призначений для різноманітних видовищ – цькування тварин, гладіаторських боїв. Зовні Колізей мав три яруси з арками, колонами тосканського, іонічного й коринфського ордерів, скульптурами, розміщеними в арках.

Однією з величних споруд давнього світу був Пантеон – храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і донині вражає ідеальними, досконалими пропорціями.

Від ІІІ ст. до н.е. архітектурна діяльність реалізовувалася головним чином у провінціях, де створювалися нові форми, будувалися гігантські храмові комплекси. Одним із найвідоміших був будівельний ансамбль Геліополя в Сирії (нині Баальбека в Лівані).

Римські імператори, завойовуючи популярність у народу, стали споруджувати грандіозні будівлі. Так у Римі збудований комплекс терм – терми імператора Каракали для купання, фізичних вправ, відпочинку, розваг. Терми вміщували водночас 1600 осіб. терми були розкішно прикрашені скульптурами й розмальовані.

За часів домінанту (ІІІ – V ст..) змінюються архітектурні смаки, починають будувати споруди як замки-фортеці. Палац імператора Діоклетіана в Спліті (приблизно 300 р.) являв собою палац-фортецю. Діоклетіан побудував у Римі найбільші терми, що вміщували 3000 осіб. одним з монументальних творінь Римської архітектури була базиліка Максенція (приблизно 315 р.). Ця базиліка стала прототипом християнських храмів.

У галузі скульптури римляни – також послідовники етрусків і греків. Після пограбування грецьких міст до Рима перевезли скульптурні роботи й вівтарі видатних грецьких скульпторів Скопаса, Праксителя, Лісиппа та інших майстрів. Незважаючи на значну кількість оригінальних грецьких пам’яток, з’явився великий попит на копіювання скульптур, що загальмувало розвиток власне римської скульптури. Римляни запозичили звичай створювати надгробні маски й портрети на саркофагах померлих, а з тих надгробних масок розвинувся римський портрет на основі реалістичного відображення дійсності. Однак, використовуючи етруські й грецькі традиції, римляни зробили свій внесок у розвиток портретних скульптур і погрудь.

Римський скульптор не створював ідеалізоване зображення в портреті, а відтворював конкретні особистості з підкресленням портретної подібності. Римська скульптура не створювала узагальнених образів атлетів, як було прийнято в греків. Взагалі оголене тіло рідко зустрічається в римлян, а якщо й зустрічається, то завжди неначе з якимось „виправдовуванням”. Римська монументальна скульптура створює статуї, одягнені в тогу, зайняті серйозно своєю працею.

Видатними пам’ятками римської скульптури є бронзова статуя так званого „Оратора”, погруддя Брута, Цицерона й Помпея, які давали виразне уявлення про особисті якості історичних діячів. Прекрасні зразки портретної скульптури збереглися в Помпеях, Геркуланумі й Стабії, засипаних попелом під час виверження вулкана Везувія в 79 р. н.е. Прикладом офіційного портрета є статуя Августа з Пріама Порта, датована приблизно І ст. н.е. Фігура Августа, зображеного полководцем, проста й велична. Цей портрет – яскравий приклад офіційної скульптури епохи принципату.

За часів кризи римської імперії скульптура погіршується, нижчає рівень технічної майстерності.

У живописі римське мистецтво також має значні успіхи. Створюється оригінальна, відмінна від грецької манера живопису. Римський живописець насамперед прагне відобразити навколишню природу й розташувати фігури в просторі. Він не досягає реалістичного відображення дійсності, але створює певні її ілюзії, підкреслює внутрішній простір лінеарно, хоча й без досягнення перспективи (що з’являється значно пізніше). Усе це дає римському живопису певну перевагу стосовно грецької.

Живописними зображеннями прикрашали римляни стіни храмів. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширюється декоративне розписування будинків, що імітує кольоровий мармур, а у 80-ті рр.. до н.е. з’являється новий стиль розпису. На стінах зображувалися пейзажі, сцени з міфів.

Слід підкреслити прагматичний характер усього римського мистецтва, завданням якого було зміцнення чинного порядку.

Музичне мистецтво Стародавнього Рима

Про розвиток музичного мистецтва у Стародавньому Римі говорити ще складніше, ніж про характер музики в Стародавній Греції. З одного боку, збереглися відомості про надзвичайно інтенсивне і навіть розкішне музичне життя Рима в період розквіту. З іншого, – немає жодної пам’ятки, що дозволить відчути напрям творчого процесу.

Це положення ще більше ускладнюється тим, що художня культура Рима наслідує певні історичні традиції Стародавньої Греції у процесі своєї еволюції, а в останні століття античного світу безпосередньо переплітається з новими явищами, внесеними поширенням християнства. Стародавній Рим по-своєму продовжує те, чого вже досягли в Греції, переосмислює цей спадок, створює нове обличчя художньої культури, переживає свій занепад і, зрештою, передає, наскільки це можливо, естетичну спадщину античності новій культурі середньовіччя.

В історії Рима склалися особливі, місцеві музично-поетичні форми, поєднані з побутом і громадським життям: весільні, поховальні й тріумфальні пісні. Великого значення набула також військова музика (роги, труби). Давньогрецький авлос був замінений тут тибією (різновид того самого інструмента).

Починаючи з V, особливо з ІV ст.. до н.е., грецькі зразки частково закрили перед римлянами цінність їх місцевого мистецтва. Ті ж тенденції в грецькому мистецтві, що були характерні для епохи еллінізму, були не лише сприйняті в Римі, а й набули тут інтенсивного розвитку. Поступово виникає не лише спадковість, а й суттєві відмінності між Грецією й Римом. Як у Греції, так і в Римі зв’язок поезії й музики був значним: поетичні твори співалися у супроводі кіфари або ж авлоса (тибії). Однак це вже не було справою самого поета. Урочистість і професійний вишкіл торжествували у виконанні віршів. Еклоги Вергілія й поеми Овідія співалися з танцями в театрі. Змінився й характер музики в драмі. Хор у грецькому розумінні зник з неї. Самі вистави мали не стільки етично-виховний, скільки святково-розважальний сенс. Сольний спів у супроводі тибії, пластична пантоміма під інструментальну музику (ансамбль), іноді хорові епізоди – такою була музика в римському театрі. До періоду правління Нерона там захоплювалися віртуозністю: співаки (як і танцівниці), по суті, витісняли драматичних акторів зі сцени. Перебільшена зарозумілість і примхи співаків-трагіків неодноразово висміювали в літературі. Організація клаки, високі гонорари виконавцям, нездорове їх суперництво – усе це було дуже далеко від громадянського пафосу грецького трагічного театру, від почесного обов’язку в організації хору, від славетних перемог Есхіла і Софокла на змаганнях.

Кардинально змінюється сама суспільна атмосфера, що оточує мистецтво, у далеке минуле відходить етос у розумінні Платона і Аристотеля. Змінюється весь суспільний лад Римської імперії – порівняно з афінською демократією, а це безпосередньо відбивається і на характері великих державних свят у Римі. Масштабні циркові змагання. Виступи гладіаторів, величезні концерти розраховані на дуже сильний і часто надто зовнішній зоровий і слуховий ефект. Народ більше не бере участі сам у святкуваннях, його лише розважають ними, відволікають від обурення й гніву. Величні римські видовища зовсім не були демократичними. Великі й гучні ансамблі, колосальні хори, віртуози співаки, кіфареди, авлети виступають у Римі при Нероні (імператор у 54-68 рр.). У виконанні пантомім бере участь інструментальний ансамбль, який поєднував грецьких і східних музикантів. Орган, поцінований за силу звуку, має великий успіх. Бій гладіаторів відбувається під звуки труби, рогів і гідравлічного органа. Імператор Доміціан засновує так звані капітолійські змагання на Марсовому полі, куди збираються співаки й інструменталісти з усього світу.

У Римі взагалі із часом стає звичною справою існування музикантів, які представляють різні художні культури: тут і грецькі кіфареди, і сирійські віртуози, і вавилонські віртуози, і олександрійські співаки, і андалузькі танцівниці з кастаньєтами. У Римі звучать і тибля, і кіфара, і величезна ліра, і арфа, і вавилонська волинка, і орган, і труба, і ситр, і всілякі ударні інструменти. Поширюючи свою владу все більше в Європі і за її межами, Рим втягує в художнє життя різноманітні музичні сили, ось чому воно й стає більш строкатим. Із музикантів, зібраних звідусіль, формуються великі ансамблі – для концертів, святкувань, бенкетів, пантомім. Кадри професіоналів безперервно збільшуються, поповнюючись полоненими іноземцями. Заможні патриції утримують цілі хори й оркестри в себе вдома. Учителями співів споруджують пам’ятники. Віртуози співаки і кіфареди все більше уславлюються. Кіфаред Анаксенор, співак Тигеллій при Цезарі й Августі, кіфаред Менекрат при Нероні, Мезомед при Адріані, кіфареди Терпній і Діодом при Віспасіані здобули і гучну славу, і багатство, і загальне визнання. Захоплення музикою в гедоністичному її розумінні викликає в Римі і розквіт любительства. Сам Нерон наважується виступати як співак і кіфаред. Музикою залюбки займаються відомі римлянки. Співів та гри на кіфарі навчають дітей у заможних сім’ях.

Разом із тим з ІІ ст.. до н.е., а особливо в ІІІ і ІV ст. мовби на противагу панівній художній культурі Рима розвивається зовсім інша ідейна течія, представлена раннім християнством спочатку як релігія знедолених і пригноблених мас, а потім як державна релігія. Занепад античної культури за часів розпаду рабовласницького ладу саме й сприяє успішному розвиткові християнського мистецтва, що багато в чому протистоїть естетиці й музичній практиці Рима попередніх століть.

Антична культура була колискою європейської культури. Європейські філософи, художники, науковці постійно зверталися до античного духовного спадку як джерела творчості.

В європейській історії були періоди, коли „повернення” до античності проявлялося особливо виразно, ставало провідним у розвитку культури. Це насамперед стосується епохи Відродження, коли була здійснена спроба утвердити гуманістичний світогляд, цінність земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини, а також період класицизму ХVІІ – ХVІІІ ст. із його прагненням до перебудови суспільства на раціональних засадах, шануванні античних естетичних канонів.

Європейська культура успадкувала від античності не лише форму (художні прийоми, спосіб філософствування, принципи поетики, літературні жанри тощо), але передусім духовні основи. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури була й залишається людина в усій складності її матеріального й духовного буття. Особливо важливу роль у розвитку культури відіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Це насамперед раціонально-філософське ставлення до світу, прагнення пізнати глибинні основи буття.

Європа постійно зверталася до античності в пошуках гармонійного буття, ідеального й досконалого. Антична культура трансформувала в художні форми й образи високий гуманізм, гармонію між природою, вільною людиною й державою. Саме поєднання гуманізму, раціональності з художнім удосконаленням робить культуру античності одним із головних досягнень людства.

Персоналії: Карл Ясперс, Ехнатон, Тутанхамон, Поліклет, Сафо, Демокрит, Есхіл, Софокл, Еберс, Мирон, Фідей, Пракситель, Скопас, Лісипп, Гомер, Есхіл, Еврипід, Аристофан, Аристотель, Платон, Анакреонт, Піндар, Симонід Кеосський, Вакхілід, Гесіод, Езоп, А.Еванс, Ексекій, Архілох, Полібій, Лівій Андронік, Невій, Енній, Тит Макций Плавт, Публій Афер, Теренцій, Пакувій, Акций, Гай Луцилій, Тит Лукреций Кар, Гай Валерій Катулл, Публій Вергілій Марон, Крит Гораций Флакк, Катан Старший, Марк Теренций Варрон, Цицерон, Юлій Цезарь, Саллюстій Криспа.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте місце Стародавнього Єгипту і Стародавньої Месопотамії в історії світової культури?

2. Назвіть найвидатніші архітектурні й живописні пам’ятники Стародавнього Сходу.

3. Схарактеризуйте особливості культури Стародавнього Сходу, визначені специфікою природно-географічних умов і соціально-політичного устрою Давнього Єгипту і Месопотамії.

4. Назвіть форми релігійного мислення народів Стародавнього Сходу. Визначте їх роль у формуванні духовної культури цих цивілізацій.

5. Назвіть літературні пам’ятки народів Стародавнього Сходу, що збереглися до наших днів. Які проблеми в них порушувалися?

6. Визначте особливості й характерні риси міфології Стародавнього Сходу. Назвіть спільне й відмінне в міфології Стародавньої Месопотамії і Стародавнього Єгипту?

7. Про які наукові досягнення цивілізацій Стародавнього Сходу вам відомо?

8. Яку роль відіграло мистецтво в житті давніх народів?

9. Які особливості сприйняття часу виявилися в месопотамській культурі? У чому його культурно-історичне значення?

10. Якими були засади моралі й поняття про доброчесність у давніх месопотамців?

11. Що таке «античний світ»?

12. Визначте характерні риси античної культури?

13. Чим культура Стародавньої Греції відрізняється від культури Стародавнього Рима?

14. У чому полягає феномен «грецького чуда»?

15. Які особливості світогляду й світосприйняття давніх греків і римлян?

16. Які пам’ятки античної культури входять у поняття „сім чудес світу”?

17. Визначте особливості античної міфології.

18. У чому полягає специфіка релігійних уявлень давніх греків і римлян?

19. Чому саме в таких видах мистецтва, як скульптура і театр найбільш яскраво втілилося уявлення еллінів про призначення мистецтва як про катарсис? У чому сенс ідеї „катарсису”, автором якої був Аристотель?

20. Поясніть значення таких висловів: «авгієві стайні», «дамоклів меч», «сизіфів труд», «прокрустове ложе», «Ахіллесова п’ята», «яблуко розбрату», «перейти Рубікон»? Які крилаті вислови античних часів ви знаєте?

Тести

Культура Стародавньої Греції і Рима

1. Укажіть правильне визначення терміна «античность»:

А греко-римська стародавність (істория і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Рима);

Б «стародавність»;

В термін «античность» уживають в обоих наведених значеннях.

2. «Секрет» феноменального розвитку античних держав, мистецтв, науки в:

А особливих природно-кліматичних умовах;

Б системі рабства, яке звільнило час для розваг;

В тривалому спокої без воєн і навал, тісних культурних в’язках із Єгиптом і Азією.

3. Оберіть правильне висловлювання:

А Катарсис – очищення через страждання і страх;

Б Катарсис – система норм, правил, що домінують у художньому напрямі античності;

В Катарсис – гармонія зовнішнього і внутрішнього стану людини.

4. Куроси і кори – це:

А античний одяг чоловіків і жінок;

Б місцеві божества давніх греків;

В скульптурні зображення юнаків і дівчат.

5. Як називається одне із центральних понять античної культури, що означає гармонію зовнішнього і внутрішнього:

А калокагатія;

Б мімесис;

В катарсис.

6.Основоположником давньогрецької комедії вважають:

А Софокла;

Б Аристофана;

В Еврипіда.

7. Давньогрецький поліс, що був еталоном давньогрецької демократії:

А Спарта;

Б Афіни;

В Коринф.

8. Найважливішим видом мистецства республіканського Рима вважають:

А архітектура;

Б скульптура;

В театр.

9. Установіть відповідність імен і сфери діяльності:

1 Птоломей; 2 Тацит; 3 Цицерон; 4 Катулл; 5 Гален; 6 Марк Аврелій; 7 Вітрувій; 8 Катон Старший.

А ораторське мистецтво; Б поезія; В медицина; Г архітектура; Д історія;Е) астрономія; Ж література; І філософія.

10. «Золотий вік римської культури» припадає на:

А республіканський період римської історії;

Б час правління Юлія Цезаря;

В період правління Октавіана Августа.

Культура Стародавньої Месопотамії і Стародавнього Єгипту

1. Для виникнення і розвитку цивілізацій Єгипту і Межиріччя особливе значення мало:

А винайдення іригаційної системи землеробства;

Б винайдення гончарства;

В завоювання заморських територій.

2. Укажіть назву одного з найбільш давніх зведень законів, що збереглося до нашого часу:

А закони Ману;

Б закони Хаммурапі;

В закони Дракона.

3. Укажіть ім’я головного героя шумерського епосу?

А Гільгамеш;

Б Зороастр;

В Кетцалькоатль.

4. Тексти, що увійшли в єгипетську «Книгу мертвих», написали:

А мудреці у вигляді філософських афоризмів;

Б жерці як систему моральних заборон;

В як практичні рекомендації для мертвих, в яких нагадували про поведінку в потойбічному світі.

5. Назвіть того, хто у Стародавньому Єгипті мав подвійну природу: будучи одночасно людиною і сином бога сонця Ра?

А верховний жрець;

Б фараон;

В Осирис.

6. Установіть відповідність найменувань богів та їх зооморфного втілення:

1 Себек; 2 Бастет; 3 Тот; 4 Ісида; 5 Анубіс; 6 Гор; 7 Апіс.

А корова; Б кішка; В шакал; Г сокол; Д ібіс; Е крокодил;

Ж бик.

7. Укажіть уявлення, внаслідок якого виявився зооморфізм давньоєгипетської міфології:

А тотемізм;

Б анімізм;

В фетишизм.

8. Позначте пам’ятки культури Стародавньої Месопотамії:

А піраміди;

Б зикурати;

В акрополі.

9. Укажіть характерну рису культур Стародавнього Сходу:

А космоцентризм;

Б теоцентризм;

В антропоцентризм.

10. Календарь винайшли у:

А Стародавній Месопотамії;

Б Стародавньому Єгипті;

В Стародавній Греції та Римі.