Тема 2. Культура і цивілізація

Поняття цивілізації.

Співвідношення культури і цивілізації.

Типологія цивілізації.

Сучасна цивілізація та її особливості.

Термінологія: цивілізація, культура, природна спільнота, східний тип цивілізації, західний тип цивілізації, сучасний тип цивілізації.

Поняття цивілізації

Одним із перших поняття «цивілізація» у науковий обіг увів шотландський філософ Адам Фергюсон (1723 – 1816), який розумів цей термін як стадію в розвитку людського суспільства, яка характеризується існування суспільних класів, а також міст, писемності й інших подібних явищ. Запропонована шотландським ученим стадіальна періодизація світової історії (дикість – варварство – цивілізація) була підтримана науковими колами наприкінці 18 – початку 19 століття. Однак наприкінці 19 – початку 20 століття, коли стає популярним плюрально-циклічний підхід до історії, загальне поняття «цивілізація» також означало «локальна цивілізація».

Визначити час появи терміна одним із перших намагався французький історик Люсьєн Февр (1878 – 1956), який у своїй роботі «Цивілізація: еволюція слова і групи ідей» дійшов висновку, що уперше термін уживається в опублікованій праці французького інженера, а пізніше – філософа й історика давнини Нікола Антуана Буланже (1722 – 1759) «Прадавнина, викрита у своїх звичаях» (1766). «Античность, освобожденная от покровов, по ее обычаям» (L'Antiquité dévoilée parses usages).Проте ця книга побачила світ уже після смерті автора, і до того ж не в первісному варіанті, а з суттєвою коректурою барона Поля Анрі Тірі Гольбаха (1723 – 1789), відомого на той час автора неологізмів. Авторство Гольбаха видається Февру ще більш вірогідним через те, що Буланже у своїй роботі ужив термін лише один раз, а Гольбах неодноразово використовував поняття «цивілізація», «цивілізувати», «цивілізований» і в своїх працях «Система суспільства» і «Система природи». Відтоді термін поширюється в науковий обіг, а 1798 р. вперше внесений у «Словник Академії».

Швейцарський історик культури Жан Старобінський (нар. 1920 р.) у своєму дослідженні (проблема розуміння культури). Не згадує ні Буланже, ні Гольбаха. На його думку, автор терміна «цивілізація» – Віктор Мірабо (1715 – 1789), що засвідчено у його праці «Друг людства» (1757) «Друг людей» (Ami des hommes).

Проте обидва вчені відзначають, що до набуття терміном соціально-культурного значення (як стадії культури, що протиставляється дикості і варварству) він мав юридичне значення, яке з часом було втрачене, – судове рішення, яке переводить карний процес у розряд процесів цивільних.

Французький лінгвіст Еміль Бенвеніст (19902 – 1976) також вважав, що вперше термін «цивілізація» був ужитий у праці маркіза де Мірабо, і слідом за Февром звернув увагу на те, що іменник civilisation з’явився відносно пізно, тоді як дієслово civiliser («пом’якшувати звичаї, навчати») і прикметник від дієприкметника civilise («вихований, освічений») вживалися на той час вже давно. Таке явище вчений пояснив слабкою (на той час) продуктивністю класу іменників з абстрактним значенням технічного характеру: слова із закінченням –isation були мало поширені (існували тільки слова fertilisation – «удобрення грунту», thésaurisation – «накопичування грошей», temporisation – «вичікування», organisation – «організація»; ці слова позначали «дію», і лише значення слів organisation і civilisation змінилося з «дії» на «стан»).

Е. Бенвеніст залишив нерозв’язаним питання авторства терміна, і говорив про можливе запозичення А. Фергюсоном поняття із французького лексикону чи ранніх праць його колег. Проте саме шотландський учений уперше використав поняття «цивілізація» в теоретичній періодизації світової історії, де протиставив його дикості і варварству. Із того часу доля цього терміна тісно перепліталася із розвитком історіософської думки в Європі.

Цивілізація (від латинського civilis – громадянський, державний) – це:

• соціальна форма руху матерії, що забезпечує її стабільність і здатність до саморозвитку шляхом саморегуляції обміну з навколишнім середовищем (людська цивілізація в масштабі космічного устрою) – загальнофілософське значення;

• єдність історичного процесу і сукупність матеріально-технічних і духовних досягнень людства в ході цього процесу (людська цивілізація в історії Землі) – історико-філософське значення;

• стадія всесвітнього історичного процесу, пов’язана з досягненням певного рівня соціальності (стадія саморегуляції і самовідтворення при відносно незалежній від природи диференційованості громадської свідомості);

• локалізоване у часі і просторі суспільство; локальні цивілізації – це цілісні системи, що являють собою комплекс економічної, політичної, соціальної і духовної підсистем і розвиваються за законами вітальних циклів.

Періодизацію, запропоновану А. Фергюсоном, активно використовували не лише в останній третині 18 ст., але й протягом майже усього 19 ст. До неї зверталися Льюїс Морган («Стародавнє суспільство», 1877) і Фрідріх Енгельс («Походження родини, приватної власності і держави», 1884).

Для цивілізації як стадії суспільного поступу є характерним виділення соціуму із природи і виникнення суперечностей між природними і штучними чинниками розвитку суспільства. На даному етапі превалюють соціальні фактори життєдіяльності людини, прогресує раціоналізація мислення, штучні продуктивні сили переважають природні.

Ознаки цивілізованості також включають розвиток землеробства і ремесел, класове суспільство, наявність держави, міст, торгівлі, приватної власності і грошей, монументальне будівництво, «достатньо» розвинену релігію, писемність. Академік Борис Єрасов (1932 – 2001) виділив такі критерії, які відрізняють цивілізацію від стадії варварства:

• система економічних відносин, що ґрунтується на розподілі праці – горизонтальному (професійна й укладна спеціалізація) і вертикальному (соціальна стратифікація);

• засоби виробництва (у тому числі й живу працю) контролює панівний клас, який здійснює централізацію і перерозподіл додаткового продукту, який вилучають у первинних виробників через оброк чи податки, а також через використання робочої сили для проведення громадських робіт;

• наявність мережі обміну, яку контролюють професійні купці або держава, яка витісняє прямий обмін продуктів і послуг;

• політична структура, в якій домінує прошарок суспільства, що концентрує в своїх руках виконавчі й адміністративні функції;

• племінна організація, що ґрунтується на походженні і родинних зв’язках, замінюється владою панівного класу, який спирається на примус;

• держава, що забезпечує систему соціально-класових відносин і єдність території, складає основу цивілізаційної політичної системи.

Вивчення локальних цивілізацій

У ХІХ ст. європейські історики, отримавши інформацію про східні суспільства, дійшли висновку, що суспільствами, які перебувають на стадії цивілізації, можуть якісно різнитися. Це дозволило ученим говорити не про одну цивілізацію, а про кілька цивілізацій. Проте уявлення про відмінності європейської і неєвропейської культури з’явилися ще раніше: наприклад, російський дослідник Ігор Іонов трактує заяви італійського філософа Дж. Віко про те, що «імператору китайському властивий найвищий рівень культурності», як зародок уявлень про існування особливої китайської цивілізації, а отже, і про імовірну велику кількість цивілізацій. Однак ні в його роботах, ні у творах Вольтера (1694 – 1778) і Й. Гердера, що висловлювали ідеї, близькі ідеям Дж. Віко, поняття «цивілізація» не було домінуючим, а поняття «локальна цивілізація» взагалі не вживалося.

Уперше слово «цивілізація» було використано у двох значеннях у книзі французького письменника й історика П’єра Сімона Балланша (1776—1847) «Старий і юнак» (1820). Пізніше таке саме слововживання було виявлене у праці сходознавців Ежена Бюрнуфа (1801-1852) і Кристіана Лассена (1800-1876) «Нарис про палі» (1826), в роботах відомого мандрівника і дослідника Олександра фон Гумбольта (1769-1859) й інших мислителів. Використанню слова «цивілізація» у другому значенні сприяв французький історик Франсуа Гізо (1787-1874), який неодноразово вживав термін у формі множини, але при цьому залишався на позиціях лінійно-стадіальної схеми історичного розвитку.

Термін «локальна цивілізація» уперше з’явився в дослідженні французького філософа Шарля Ренув’є (1815-1903) «Рекомендації щодо стародавньої філософії» (1844). Через кілька років була видана книга французького письменника й історика Жозефа Гобіно (1816-1882) «Дослідження нерівності людських рас» (1853 – 1855), в якій автор виділив 10 цивілізацій, кожна з яких проходить власний шлях розвитку. Виникнувши, кожна з них рано чи пізно гине, і західна цивілізація не є винятком. Проте мислителя зовсім не цікавили культурні, соціальні, економічні відмінності між цивілізаціями: його увагу привертало лише те, що взагалі було в історії цивілізацій, – піднесення й падіння аристократії. Тому його історіософська концепція має опосередковане відношення до теорії локальних цивілізацій і безпосереднє – до ідеології консерватизму.

Ідеї, співзвучні працям Гобіно, висловлював і німецький історик Генріх Рюккерт (1823-1875), який дійшов висновку про те, що історія людства – це не єдиний процес, а сума процесів культурно-історичних організмів, які протікають паралельно, які неможливо розмістити на одній лінії. Німецький дослідник уперше звернув увагу на проблему меж цивілізації, їхнього взаємовпливу і внутрішньоструктурних відношень. Рюккерт продовжував розглядати увесь світ як об’єкт впливу Європи, що зумовило наявність в його концепції реліктів ієрархічного підходу до цивілізацій, заперечення їхньої рівноцінності і самодостатності.

Російський соціолог Микола Якович Данилевський у своїй книзі «Росія і Європа» (1869) протиставив європейській цивілізації, що старіє, молоду слов’янську. Російський ідеолог панславізму говорив про те, що жоден культурно-історичний тип не може претендувати на те, щоб його вважали більш розвиненим, більш високим, ніж інші. Західна Європа в цьому відношенні не є винятком. Цього погляду думку філософ дотримується не завжди: подеколи дослідник наголошував на вищість слов’янських народів і їх перевагу над своїми західними сусідами.

Значною подією у становленні теорії локальних цивілізацій стала праця німецького філософа й культуролога Освальда Шпенглера «Присмерк Європи» (1918). Достеменно не відомо, чи ознайомлювався О. Шпенглер із дослідженням російського мислителя, але основні концептуальні положення цих учених збігаються в усіх найбільш важливих пунктах. Як і М. Данилевський, рішуче заперечуючи загальноприйняту умовну періодизацію історії на «Стародавній світ – Середні віки – Новий час», О. Шпенглер виступив прихильником іншого погляду на світову історію: як на ряд незалежних одна від одної культур, що проживають, подібно до живих організмів, періоди зародження, становлення і помирання. Як і М. Данилевський, німецький філософ виступає з критикою європоцентризму, беручи за основу не потреби історичного дослідження, а необхідність знайти відповідь на питання, які цікавлять сучасне суспільство: в теорії локальних культур німецький мислитель знаходить пояснення кризі західного суспільства, яке переживає такий самий занепад, якого зазнали єгипетська, антична й інші стародавні культури. Книга О. Шпенглера, порівняно з опублікованими раніше дослідженнями Рюккерта і Данилевського, не містила великої кількості теоретичних новацій, проте мала успіх, оскільки вирізнялася яскравою мовою, багатством фактів і міркувань. Крім того, праця була видана після завершення Першої світової війни, яка викликала повне розчарування в західній цивілізації і посилила кризу європоцентризму.

Вагомий внесок у вивчення локальних цивілізацій зробив англійський історик Арнольд Тойнбі, який у своїй дванадцятитомній праці «Осягнення історії» (1934 – 1961) поділив історію людства на ряд локальних цивілізацій, які мають однакову внутрішню схему розвитку. Поява, становлення і занепад цивілізацій були схарактеризовані такими чинниками, як зовнішній Божий поштовх і енергія, виклик і відповідь, і відхід, і повернення. У поглядах А. Тойнбі є багато спільного з думками О. Шпенглера. Головна відмінність між ними полягає в тому, що у Шпенглера культури зовсім відокремлені одна від одної, а у Тойнбі ці відношення хоч і мають зовнішній характер, проте складають частину життя самих цивілізацій. Для нього надзвичайно важливо, що деякі суспільства, приєднуючись до інших, тим самим забезпечують безперервність історичного процесу.

Російський дослідник Юрій Яковець, спираючись на роботи Деніела Белла (1919 – 2011) і Елвіна Тоффлера (нар. 1928), сформулював концепцію світових цивілізацій як певної сходинки «в історичному ритмі динаміки і генетики суспільства як цілісної системи, в якій взаємно переплетені, доповнюючи один одного, матеріальне і духовне відтворення, економіка і політика, соціальні відносини і культура». Історія людства в його потрактуванні представлена як ритмічна зміна цивілізаційних циклів, тривалість яких невпинно скорочується.

Концепції М. Данилевського, О. Шпенглера і А. Тойнбі були неоднозначно сприйняті представниками наукового світу. Хоча їхні праці і вважалися фундаментальними дослідженнями в галузі вивчення історії цивілізацій, їхні теоретичні розробки зазнали серйозної критики. Одним із найбільш послідовних критиків цивілізаційної теорії був російсько-американський соціолог Пітирим Сорокін, який наголошував, що «найсерйозніша помилка цих теорій полягає у змішуванні культурних систем із соціальними системами (групами), в тому, що назва «цивілізація» дається суттєво відмінним соціальним групам і їхнім спільним культурам – то етнічним, то релігійним, то державним, то територіальним, то різним багатофакторним групам, а то навіть конгломерату різних суспільств із притаманними їм сукупними культурами», внаслідок чого ні Тойнбі, ні його попередники не змогли окреслити головні критерії виокремлення цивілізацій та визначення їх точної кількості.

Російський історик Микола Крадін (нар. 1962 р.) так писав про кризу теорії цивілізації на Заході і її популярність на території пострадянських країн: «Якщо в останній чверті ХХ ст. більшість учених розраховувала, що запровадження цивілізаційної методології виведе вітчизняних теоретиків на передові рубежі світової науки, то зараз подібні ілюзії слід відкинути. Цивілізаційна теорія була популярна у світовій науці півстоліття тому, нині вона перебуває у кризовому стані. Закордонні вчені віддають перевагу дослідженню локальних суспільств, проблематиці історичної антропології, історії повсякденності. Теорія цивілізацій найбільш активно розробляється в останні десятиліття (як альтернатива європоцентризму) в постсоціалістичних країнах і країнах, що розвиваються. За цей період кількість виділених цивілізацій різко збільшилася – аж до надання цивілізаційного статусу ледь не кожній етнічній групі. У зв’язку з цим складно не погодитися з поглядами Іммануїла Валлерстайна (нар. 1930 р.), який схарактеризував цивілізаційний підхід як «ідеологію слабких», як форму протесту етнічного націоналізму проти розвинутих країн «ядра» сучасної світової системи».

Учені неодноразово намагалися ввести критерії для виділення цивілізацій. Так, російський історик Е. Д. Фролов (нар. 1933 р.) в одній із своїх праць навів найбільш поширений набір: спільність геополітичних умов, споконвічна мовна спорідненість, єдність або близькість економічного й політичного устрою, культури (включаючи релігію) і менталітету. Слідом за О. Шпенглером і А. Тойнбі учений визнавав, що «оригінальна риса цивілізації обумовлюється оригінальною властивістю кожного зі структуроутворюючих елементів та їх єдністю».

На сучасному етапі учені виділяють такі цикли цивілізаційного розвитку, як: зародження, розвиток, розквіт, згасання. Проте не всі локальні цивілізації проходять всі стадії життєвого циклу, у повному масштабі розгортаючись у часі. Цикл деяких із них переривається через природні катастрофи (так сталося, наприклад, із мінойською цивілізацією) або через зіткнення з іншими культурами (доколумбові цивілізації Центральної і Південної Америки, скіфська протоцивілізація).

На етапі зародження виникає соціальна філософія нової цивілізації, що з’являється на маргінальному рівні у період завершення передцивілізаційної стадії (або розквіту кризи попередньої цивілізаційної системи). до її складових відносять поведінкові стереотипи, форми економічної активності, критерії соціальної стратифікації, методи і цілі політичної боротьби. Оскільки більшість суспільств так і не змогли подолати цивілізаційний поріг і залишилися на стадії дикості і варварства, вчені тривалий час намагалися знайти відповідь на питання «Якщо припустити, що в первісному суспільстві в усіх людей був відносно однаковий спосіб життя, якому відповідало єдине духовне і матеріальне середовище, чому не всі ці суспільства розвинулись у цивілізації?». На думку А. Тойнбі, цивілізації народжуються, еволюціонують й адаптуються у відповідь на різні «виклики» географічного середовища. Відповідно, ті суспільства, які опинилися у стабільних природних умовах, намагалися пристосуватися до них, нічого не змінюючи, і навпаки, – соціум, який потерпав від регулярних чи раптових змін навколишнього середовища, мусив усвідомити свою залежність від природного середовища і для послаблення цієї залежності протиставити їй динамічний перетворювальний процес.

На етапі розвитку складається і розвивається цілісний соціальний лад, який відбиває базисні орієнтири цивілізаційної системи. Цивілізація формується як певна модель соціальної поведінки індивіда і відповідної структури суспільних інститутів.

Розквіт цивілізаційної системи пов’язаний із якісною завершеністю в її розвитку, остаточним утворенням основних системних інститутів. Розквіт супроводжується уніфікацією цивілізаційного простору й активізацією імперської політики, що відповідно символізує зупинення якісного саморозвитку суспільної системи в результаті відносно повної реалізації базових принципів і переходу від динамічного до статичного, охоронного. Це складає основу цивілізаційної кризи – якісної зміни динаміки, рушійних сил, основних форм розвитку.

На етапі згасання цивілізація входить у стадію кризового розвитку, крайнього загострення соціальних, економічних, політичних конфліктів, духовного розламу. Ослаблення внутрішніх інститутів робить суспільство уразливим щодо зовнішньої агресії. Як наслідок – цивілізація гине або під час внутрішніх заворушень, або в результаті завоювання.

Таким чином, становлення цивілізації пов’язане з достатньо високим рівнем розподілу праці, формуванням класової структури суспільства, утворенням держави й інших політичних і правових інститутів влади, розвитком писемних форм культури, системи мір і ваги, розвинутою загальною релігією і т. д.

На основі аналізу всіх підходів складається узагальнена характеристика цивілізації.

_____________________________________________________________

Цивілізація – це великі цілісні соціокультурні системи зі своїми закономірностями, які не зводяться до закономірностей функціонування держав, націй, соціальних груп.

_____________________________________________________________

Цивілізація як цілісна система включає різні елементи (релігію, економічну, політичну, соціальну організацію, систему освіти і виховання і т. д.), узгоджені один з одним і тісно взаємопов’язані. Кожний елемент цієї системи засвідчує своєрідність тієї чи тієї цивілізації. Ця своєрідність вирізняється достатньою стійкістю. І хоча під впливом деяких зовнішніх і внутрішніх впливів в цивілізації відбуваються відповідні зміни, їх певна основа – внутрішнє ядро – залишається незмінним. Отже, кожна цивілізація самобутня, живе своїм життям, має свою історичну долю, свої інститути і цінності. У процесі функціонування цивілізації відбувається реалізація єдності духовного життя великої соціальної спільноти в історичній спадковості на певній території і диференціація культурного життя у тих самих межах місця і часу. Визначеності цивілізації надає духовний чинник – своєрідний устрій психічного життя, який втілюється в особливостях культури: цінностях, нормах, звичаях, традиціях, культурних зразках та ін. Взаємодіючи між собою, цивілізації не втрачають власної унікальності, можливі запозичення якихось елементів з інших цивілізацій можуть лише прискорити або уповільнити їхній розвиток, збагатити чи збіднити їх.

Співвідношення понять культура і цивілізація

Культура – це особлива сфера суспільного життя, в якій найбільш повно реалізується творча природа людини: передусім мистецтво, освіта, наука. Але таке обмеження визначення культури збіднювало б її зміст. Найбільш повним є таке розуміння культури, яке розкриває сутність людського буття як реалізацію творчості й свободи.

Ставлення людини до світу визначається смислом, в свою чергу смисл співвідносить будь-яке явище, будь-який предмет із людиною. Якщо щось не має смислу, воно, як правило, перестає існувати для людини. смисл виступає посередником між світом і людиною. Людина не завжди усвідомлює смисл, і не кожен смисл може бути виражений раціонально. У переважній більшості смисли приховані у людському несвідомому. Але смисл може стати і значущим для багатьох людей, і це їх об’єднує. Саме такі смисли й утворюють культуру.

_____________________________________________________________

Таким чином, культура – це спосіб творчої самореалізації людини через смисл. Культура постає перед людиною як світ смислів, який надихає й об’єднує людей в націю. Культура є універсальним способом, яким людина робить увесь світ «своїм», тобто перетворює на «дім людського буття», на носія людських смислів.

_____________________________________________________________

Цивілізація не збігається з формацією, оскільки реалізує як власну спадковість у часі і просторі. Так і зв'язок з іншими цивілізаціями. На відміну від формаційного поділу суспільства, пов’язаного з виробничо-економічними відносинами, відношеннями власності, цивілізаційний поділ пов’язується з особливостями культури. Тому, щоб зрозуміти особливості цивілізації, необхідно розглянути співвідношення понять «культура» і «цивілізація».

В культурології існує доволі потужна течія, прихильники якої протиставляють культуру цивілізації. Започаткували таке протиставлення російські слов’янофіли, утверджуючи тезу про духовність культури і бездуховність цивілізації як суто західного явища. Продовжуючи ці традиції, М. Бердяєв писав про цивілізацію як «смерть культури». У межах його концепції культура символічна, але не реалістична, проте динамічний рух всередині культури з її кристалізованими формами зумовлює вихід за межі культури, «до життя, до практики, до сили». На цьому шляху «відбувається перехід культури до цивілізації, «цивілізація намагається здійснити життя», реалізуючи «культ життя поза його смислом, підмінюючи мету життя засобами життя».

У західній культурології послідовно протиставляв культуру і цивілізацію О. Шпенглер. У своїй книзі «Присмерк Європи» (1918) дослідник описав цивілізацію як кінцевий момент розвитку культури, що означає її «присмерк» або занепад. Шпенглер вважав головними рисами цивілізації «гостру холодну безпристрасність», інтелектуальний голод, практичний раціоналізм, зміну душевного буття розумовим, поклоніння грошам, розвиток науки, безрелігійність і подібні прояви.

Однак в культурології є й протилежне бачення, прихильники якого по суті ототожнюють культуру і цивілізацію. У концепції К. Ясперса цивілізація потрактована як цінність культур. Культура складає стрижень цивілізації, але за таких умов залишається нерозв’язаним питання специфіки культури і цивілізації.

Проблема відношення понять «культура» і «цивілізація» може бути розв’язана, якщо розуміти цивілізацію як певний продукт культури, її специфічну властивість і складову: цивілізація – це створювана суспільством у ході культурного процесу система засобів його функціонування й удосконалювання. Поняття цивілізації при такій інтерпретації вказує на функціональність, технологічність, інституціональність. Поняття культури – не лише на технології, але й на цінності і смисли, вона пов’язана з визначенням і реалізацією людських цілей. Цивілізація передбачає освоєність зразків поведінки, цінностей, норм і т. д., культура ж – спосіб освоєння досягнень. Цивілізація – це реалізація певного типу суспільства за конкретних історичних обставин, культура ж – ставлення до цього типу суспільства на основі різних духовно-моральних і світоглядних критеріїв.

Таким чином, відмінності культури і цивілізації, які обумовлюють їх суперечливість у певних соціальних системах, мають не абсолютний. А відносний характер. Історія показує. Що гуманістичні цінності культури можуть втілитися в життя лише за допомогою розвинутої цивілізації. У свою чергу, висока цивілізація може бути побудована на основі культурної творчості й надихаючих культурних смислів.

Типологія цивілізацій

Тип цивілізації – методологічне поняття, що використовується для найбільш крупного членування культурно-історичного розвитку людства, що дозволяє окреслити специфічні особливості, характерні для багатьох суспільств.

Підґрунтя типології складають чотири основні критерії:

• загальні фундаментальні риси духовного життя;

• спільність і взаємозалежність історико-політичної долі й економічного розвитку;

• взаємопереплетення культур;

• наявність спільних інтересів і спільних завдань із погляду перспективи розвитку.

На основі цих критеріїв виокремлюються чотири основні типи цивілізації:

• природні спільноти (непрогресивні форми існування);

• східний тип цивілізації;

• західний тип цивілізації;

• сучасний тип цивілізації.

_____________________________________________________________

Природні спільноти – це тип непрогресивної форми існування, до якого належать історичні суспільства, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності і гармонії з природою. Народи, що належать до цього типу цивілізації, існують поза історичним часом. В суспільній свідомості цих народів немає понять майбутнього і минулого. Для них існує лише час теперішній і час міфічний, в якому живуть боги і душі померлих предків. Ці народи адаптувалися до навколишнього середовища до такого рівня, який є необхідним для підтримання і відтворення життя. мету і смисл свого існування вони бачать у збереженні слабої рівноваги між людиною і природою, у збереженні усталених звичаїв, традицій, прийомів праці, які не порушують їхньої єдності з природою.

Усе життя суспільства підпорядковується природному циклу. Суспільство провадить кочовий спосіб життя. духовна культура, вірування пов’язані з обожнюванням сил природи, Води, Землі, Вогню, Сонця і т. д. Функції зв’язку між обожненими силами природи і суспільствами виконують зверхники громад – родів, племен, а також жерці (шамани, ворожбити). Засобом інтелектуального й емоційного освоєння світу виступає міфологія. Міф сприймається через образ – цілісну наочну структуру.

Для цих суспільств є характерним крайній традиціоналізм. Зміни відбуваються по замкненому колу, немає висхідного розвитку. Незмінюваність визначеного ладу підтримується системою заборон – табу. Найстрашніше табу – заборона на будь-які зміни. У соціальній організації панує колективізм: громада, рід, клан, плем’я. владні відносини встановлюються на основі авторитету. Влада спирається або на традицію (виборні очільники), або на генеалогічне древо (спадкування).

_____________________________________________________________

Східний тип цивілізації (східна цивілізація) – історично перший тип цивілізації, що сформувався до третього тисячоліття до н. е. на Стародавньому Сході: у Стародавній Індії, Китаї, Вавилоні, Стародавньому Єгипті. Характерними рисами східної цивілізації є:

• традиціоналізм –орієнтація на відтворення усталених форм способу життя і соціальних структур;

• низька рухливість і слабка різноманітність усіх форм людської життєдіяльності;

• у світоглядному плані – уявлення про повну несвободу людини, визначення усіх дій і вчинків незалежними від людини силами природи, соціуму, богів і т. д.;

• моральна рольова установка не на пізнання і перетворення світу, а споглядальність, безтурботність, містичне єднання з природою, зосередженість на внутрішньому духовному житті;

• особистісне начало не розвинене; суспільне життя ґрунтується на принципах колективізму;

• політична організація життя у східних цивілізаціях відбувається у формі деспотій, в яких втілюється абсолютне переважання держави над суспільством;

• економічну основу життя у східних цивілізаціях складають корпоративна і державна форма власності, а основним методом управління є примус.

________________________________________________________

Західний тип цивілізації (західна цивілізація) – систематична характеристика особливого типу цивілізаційного розвитку, що включає певні етапи історико-культурного поступу Європи і Північної Америки. Основними цінностями західного типу цивілізації, на думку Макса Вебера (1864 – 1920), є:

• динамізм, орієнтація на новизну;

• утвердження гідності й поваги до людської особистості;

• індивідуалізм, установка на автономію особистості;

• раціональність;

• ідеали свободи, рівності, терпимості;

• повага до приватної власності;

• перевага демократії над іншими формами державного управління.

Західна цивілізація на певному етапі розвитку набуває характеру техногенної цивілізації.

_____________________________________________________________

Техногенна цивілізація – історичний тип в розвитку західної цивілізації, особливий тип цивілізованого розвитку, що сформувався в Європі у ХV – ХVІІ ст. і поширився по всій земній кулі, аж до кінця ХХ століття.

_____________________________________________________________

Основну роль у культурі цього типу цивілізації відіграє наукова раціональність, підкреслюється особлива цінність розуму й прогресу науки і техніки, основу яких він складає.

Характерні риси:

• швидка зміна техніки і технології завдяки систематичному застосуванню у виробництві наукових знань;

• як результат злиття науки і виробництва сталася науково-технічна революція, що суттєво змінила взаємовідносини людини і природи, місце людини у системі виробництва;

• дедалі більше прискорюване оновлення того штучно створеного людиною предметного середовища, в якому безпосередньо проходить його життєдіяльність.

Усе це супроводжується збільшуваною динамікою соціальних зв’язків, їх відносно швидкою трансформацією. Іноді протягом одного-двох поколінь відбувається зміна способу життя і формування нового типу особистості. На основі техногенної цивілізації сформувалося два типи суспільств – індустріальне і постіндустріальне.

Для окреслення історичних особливостей того чи того типу цивілізації використовують поділ усіх типів цивілізацій на два основні: первинні цивілізації і вторинні цивілізації. Первинними цивілізаціями називають стародавні цивілізації, які виросли безпосередньо із первісного ладу і не спиралися на попередню цивілізаційну традицію. Вторинні цивілізації виникли відносно пізніше й освоювали культурно-історичний досвід стародавніх суспільств.

Сучасний стан цивілізаційного розвитку зумовив формування глобальної цивілізації.

_____________________________________________________________

Глобальна цивілізація – сучасний етап цивілізаційного розвитку, що характеризується збільшуваною цілісністю світового суспільства, становленням єдиної загальнопланетарної цивілізації.

_____________________________________________________________

Глобалізація пов’язана передусім з інтернаціоналізацією всього суспільного життя на Землі. Ця інтернаціоналізація означає, що в сучасну епоху усе людство належить до єдиної системи соціально-економічних, політичних, культурних й інших зв’язків і відносин.

Збільшувана інтенсивність глобальних взаємозв’язків сприяє поширенню по всій планеті тих форм соціального, економічного і культурного життя, які сприймаються як оптимальні і найбільш ефективні для задоволення особистих і суспільних потреб. Отже, відбувається уніфікація соціокультурного життя різних країн і регіонів земної кулі. Основою цієї уніфікації є створення загальнопланетарної системи суспільного розподілу праці, політичних інститутів, інформації, зв’язку, транспорту і т. д. конкретним інструментом соціокультурної взаємодії є міжцивілізаційний діалог.

Загальні принципи міжцивілізаційного діалогу:

• засвоєння прогресивного досвіду зазвичай відбувається при збереженні міжцивілізаційних особливостей кожного суспільства, культури і менталітету народу;

• кожне суспільство бере із досвіду інших цивілізацій лише ті форми, які воно може освоїти в межах своїх культурних можливостей;

• елементи іншої цивілізації, перенесені на інший ґрунт, набувають нових якостей і рис;

• у результаті діалогу сучасна глобальна цивілізація набуває не лише форми цілісної системи, але й внутрішнього розмаїтого характеру; у цій цивілізації посилювана однорідність соціальних, економічних і політичних форм поєднується із культурною різноманітністю.

Звідси випливає, що в такому діалозі на сучасному етапі переважає західний вплив і, як наслідок, основу діалогу складають цінності західної техногенної цивілізації. Проте в останні десятиліття дедалі більш значущими стають результати соціально-економічного і культурного розвитку східних і традиційних суспільств.

Сучасна цивілізація та її особливості

Цивілізаційні цінності, відкриті на початку Нового часу, і головна з-поміж них – цінність людської особистості, залишаються значущими для суспільств, які склали цивілізацію Нового часу ХV – ХVІІ ст., донині. Сучасна (постіндустріальна, інформаційна, постмодерністська) цивілізація по суті є складником цивілізації, започаткованою в ХV – ХVІІ ст.

Сучасна цивілізація розпочала принципово нову стадію розвитку – інформаційну. Інформатизацію суспільства прийнято пов’язувати з трьома основними аспектами розвитку: прискорене накопичення інформації; створення нових технологій; розвиток засобів інформації й обчислювальної техніки; інновації на рівні суспільства й особистості.

Аналіз цих складників інформатизації доводить, що держава, що ефективно розвивається, вкладає кошти в освіту, прагне максимального розвитку людського потенціалу і його використання.

Класові відмінності будуть викликані передусім відмінностями в освіті. Сучасному суспільству потрібна підготовлена до життя людина, яка має відповідні знання, яка орієнтується в соціокультурному просторі і здатна зрозуміти і визначити своє місце у світі. Антропологічне підґрунтя освіти в сучасному світі полягає в тому, що акцент зміщується з «людини, що знає» на «людину, підготовлену до життя».

Сучасна провідна Європейська цивілізація розпочала свій розвиток 1 ХІІІ ст. і в процесі свого розвитку досягла значного технічного прогресу.

Пік розвитку цивілізації припав на ХІХ – ХХ ст. завдяки прийнятим цивілізацією етнічним цінностям людство досягло неймовірних висот у вивченні навколишнього світу, почала активно розвиватися техніка, суспільні інститути з управління державою, повага до людини як особистості стала нормою.

Але головний акцент цивілізація робила не на розвитку людини як інтелектуальної істоти, а на розвитку людини як високорозвиненої тварини.

Суперечності нової інтелектуально-гуманістичної цивілізації і західної, яка доживає відведений їй час, – це суперечності між тим, що первинно для людини: задоволення її інтелектуальних і духовних потреб чи задоволення природних біологічних потреб людини як ссавця.

У межах історико-стадіального підходу залежно від вибору тих чи тих аксіоматичних критеріїв виділяють різні типи цивілізацій. У сучасній літературі розглядають такі типи цивілізацій:

• усна;

• писемна;

• книжна;

• екранна;

• космогенна;

• техногенна;

• антропогенна;

• традиційна;

• сучасна;

• еволюційна;

• інноваційна.

Проте у більшості випадків в історико-стадіальних дослідженнях застосовується технократичний підхід, на базі якого виділяють аграрну (доіндустріальну), промислову (індустріальну) й інформаційну (постіндустріальну) цивілізації (В. Ростоу, Д. Белл. Е. Тоффлер).

Культура не є стійкою структурою, вона постійно змінюється відповідно до розвитку усього суспільства і суспільних відносин. Зміни в культурі можуть бути пов’язані як зі змінами соціальної структури, цінностей і норм, так і з впливом на культурну сферу політичних, економічних та інших чинників, інших культур.

Персоналії: Адам Фергюсон, Люсьєн Февр, Нікола Антуан Буланже, Поля Анрі Тірі Гольбаха, Жан Старобінський, Жан Старобінський, Віктор Мірабо, Еміль Бенвеніст, Льюїс Генрі Морган, Фрідріх Енгельс, Борис Єрасов, Ігор Іонов, Джамбаттіста Віко, Вольтер, Йоган Готфрід Гердер, П’єра Сімона Балланш, Ежен Бюрнуфа, Кристіан Лассен, Олександр фон Гумбольт, Франсуа Гізо, Шарль Ренув’є, Жозеф Гобіно, Генріх Рюккерт, Микола Якович Данилевський, Освальд Шпенглер, Арнольд Тойнбі, Юрій Яковець, Деніел Белл, Елвін Тоффлер, Пітирим Сорокін, Микола Крадін, Іммануїп Валлерстайна, Е. Д. Фролов, Микола Бердяєв, Карл Ясперс, Макс Вебер, Волт Ростоу, Деніел Белл, Елвін Тоффлер, Арнольд Тойнбі, Фрідріх Ніцше, Альфред Вебер.

Запитання для самоконтролю

1. Наведіть визначення терміна «культура» в сучасній науці.

2. Поясніть сутність поняття «цивілізація».

3. Поясніть особливості співвідношення культури і цивілізації.

4. Наведіть приклади міркувань М. Бердяєва про культуру і цивілізацію.

5. Схарактеризуйте ознаки культурно-історичних типів за М. Данилевським.

6. Назвіть типи цивілізацій.

7. Схарактеризуйте особливості розвитку сучасної цивілізації.

Тести

1. Укажіть поняття, яким визначали етап розвитку всесвітньої історії, що настав після дикості й варварства:

А культура;

Б суспільство;

В цивілізація.

2. Укажіть значення слова «культура» в перекладі з латини:

А обробка землі;

Б поклоніння духам предків;

В культ сонця.

3. Позначте типи культур, які виділяють відповідно до традиційної типології:

А матеріальна і духовна;

Б масова і елітарна;

В світська і релігійна.

4. Укажіть визначення теорії локальних цивілізацій:

А концепція, засновники якої (О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Данилевський) стверджують, що немає єдиної світової цивілізації, а є мозаїка локальних (місцевих, національних, регіональних), не пов’язаних між собою культур-цивілізацій;

Б концепція, згідно з якою локальні цивілізації не впливають на формування світової цивілізації;

В теорія, відповідно до якої з кожної локальної цивілізації виростає світова.

5. Позначте ім’я засновника теорії «культурно-історичних типів» суспільства, схарактеризованої у книзі «Росія і Європа»:

Б П. Флоренський;

В О. Лосєв;

Г М. Данилевський.

6. Укажіть проблему, що є зайвою з-поміж глобальних проблем сучасності:

А екологічна;

Б расово-етнічні конфлікти;

В конфлікт «батьків і дітей».

7. Природні спільноти – це…:

А тип прогресивної форми існування, до якого належать історичні суспільства, що живуть у межах природного річного циклу, в єдності і в гармонії з природою;

Б взаємосплетення культур;

В раціональність.

8. Для позначення історичних особливостей того чи того типу цивілізації використовують поділ усіх типів цивілізацій на два основні типи:

А традиційні і нетрадиційні;

Б перші і другі;

В первинні і вторинні.

9. Позначте причини виродження культури і цивілізації, за М. Бердяєвим:

А народ виявляє жагу до життя, насолоду життям;

Б цивілізація – закономірний етап розвитку культури;

В у культурі проявляється прагнення розкласти символи, «десакралізація».

10. Техногенна цивілізація – це історичний етап у розвитку:

А природного суспільства;

Б східного типу цивілізації;

В західного типу цивілізації.