Тема 14. Українська культура епохи відродження та нового часу

Історичні умови розвитку української культури ХІV – I половини ХVІІ ст.

Культура «українського бароко».

Українська культура епохи Просвітництва.

Термінологія: братство, колегіум, деїзм, пантеїзм, натурфілософія, бароко, рококо, церковна унія, теоцентризм, картуш.

Історичні умови розвитку української культури ХІV – I половини ХVІІ ст.

Розвиток української культури I половини ХІV – І половини ХVІІ ст. відбувався в дуже складних умовах. Після розпаду Київської Русі, встановлення залежності від монголо-татарських ханів, численних набігів татар на руські землі культурне життя зазнало значного занепаду.

На деякий час центр культурного, політичного і релігійного життя перемістився в Галицько-Волинські землі, що стали в І половині ХІV ст. об'єктом експансії найближчих сусідів України – Литви і Польщі. Землі Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Поділля і значної частини Волині увійшли до складу об'єднаної литовсько-українсько-білоруської держави – Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійского (Жмойського). Цей період у розвитку української культури був більш сприятливим, ніж у роки монголо-татарської навали і феодальної роздробленості. Литовці першими порушили питання про об'єднання в єдину державу всіх колишніх земель Київської Русі, що сприяло б подальшому формуванню української народності, становленню національних традицій, звичаїв, створення національної системи освіти. Староукраїнська мова стала офіційною мовою уряду і використовувалася при складанні грамот, законів. Значний внесок у розвиток культури українського народу зробила литовська культура. Це передусім Литовські статути (1529 – 1566 рр.), що дали поштовх розвитку правової системи в Україні.

У ІІ половині ХІV ст. почалася польська експансія. Підпорядкування українських земель для поляків означало стабільну орієнтацію на схід, а для українців – заміну своїх правителів чужими, підкорення чужій нації з іншою релігією і культурою. Усе це спричинило гострий релігійний, політичний та етнічний конфлікт, який тривав майже 600 років.

Усвідомивши неможливість протистояти сильнішому сусідові, Литва в 1385 р. підписала Кревську унію, що поклала початок формуванню об'єднаного польсько-литовської держави. А в 1569 р. Литва та Польщі підписали Люблінську унію і було створено нову державу Річ Посполита. Вплив Люблінської унії на українську культуру було двояким: з одного боку, існування української народності і культури опинилося під загрозою існування, а з іншого ж боку, через Польщу українські землі були втягнуті в ареал європейської культури. Через Річ Посполиту в Україну приходять найбільш прогресивні досягнення європейської культури, такі, як книгодрукування, система світської освіти, ідеї епохи Відродження, гуманізм, реформаційні ідеї. В українських землях починають зароджуватися елементи буржуазних відносин, що призвело до радикальних змін у розвитку культури. У середині ХVІ ст. в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої, була здійснена спроба злиття західної і східної цивілізацій.

Діалог і взаємодія національних культур у Речі Посполитої визначала специфіка етноконфесійної ситуації: прості литовці, які відходили від язичництва, освоювали католицизм, значна частина литовських магнатів, сповідували кальвінізм, у містах разом із католицизмом поширювалося лютеранство, українці і білоруси зберігали канонічне православ'я. Така поліконфесійність формувала, відповідно, і різні типи культур і менталітету. Загострення релігійної ситуації в країні, викликане підписанням Берестейської церковної унії в 1596 р., не виключало взаємовпливу і взаємодії цих культур, у результаті чого виникли перехресні культурні явища: розвиток законодавства, виникнення друкарства, формування національних мов, затвердження нових архітектурних стилів і літературних жанрів. Таким чином, до кінця ХVІ ст. в етнічних культурах Речі Посполитої діяли інтеграційні процеси, які протистояли конфесійній конфронтації, а величезна багатонаціональна країна стала полем взаємодії української, польської, литовської і білоруської культур.

На українську культуру того часу вплинули ідеї західноєвропейської епохи Відродження. Характерними її рисами було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, який утверджував велич і винятковість земної людини і пробуджував інтерес до людських цінностей.

Українська культура цього періоду зберігала традиційну православну орієнтацію, але в умовах Реформації набувала просвітницької спрямованості і використовувала стиль гуманістичного діалогу.

Суспільству були потрібні освічені люди як для господарської, так і для культурно-просвітницької діяльності. За розв’язання цього питання взялося не духовенство, а світські кола – окремі магнати, шляхта, особливо українські міщани. У цей час виникає новий тип школи – греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з прогресивними досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Першим навчальним закладом такого типу в Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 видатним діячем української культури і меценатом князем Костянтином Острозьким (1526 – 1608 рр.). Сучасники називали цю школу «Греко-слов'янською академією». В Острозькій школі викладали курс «семи вільних мистецтв», що складався з предметів тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

У культурному житті Україні в цей час велику роль відігравали православні братства. Братства – релігійно-просвітницькі організації українських міщан і ремісників, які були організовані при церквах із метою підтримки порядку в храмах, забезпечення їхніх матеріальних потреб, опіки над хворими парафіянами, допомоги вдовам і сиротам. Братства виступали на захист православ'я, вели активну полеміку з єзуїтами, організовували братські школи, відкривали при церкви перших шпиталі (прообраз лікарні, сирітського притулку), боролися проти національної і релігійної дискримінації українців. Найстаршим було Львівське Успенське братство (братства називали за назвами храмів, при яких вони були створені), засноване у 1439 р. Братські школи стали першими світськими навчальними закладами в Україні. Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янської граматикою, прищеплення навичок читання і письма, вивчення грецької мови. Крім того, програми братських шкіл передбачали вивчення латини (знання якої давало можливість учням ознайомитися з досягненнями західноєвропейської науки і літератури), поетики, риторики, музики. Найбільш відомими і популярними були школа Львівського Успенського братства (заснована в 1586 р.), Київська братська школа (заснована в 1615 р.), школа Києво-Печерської Лаври тощо. У 1632 р. у результаті злиття Київської та Лаврської братських шкіл з ініціативи митрополита Петра Могили була створена Київський колегіум. Колегіум мав 7 класів: підготовчий (елементарний), три молодші і три старші. У підготовчому класі і молодших класах вивчали мови: церковнослов'янську, книжну українську, польську, латинську і грецьку, а також західноєвропейські мови. У старших класах вивчали поетику, риторику, філософію і богослов'я. За рівнем викладання і глибиною наукових знань Київський колегіум був близьким до західноєвропейських університетів. У 1701 р. Київський колегіум був перетворений на Києво-Могилянську академію, і з ініціативи гетьмана Івана Мазепи і його коштом для неї були побудовані нові навчальні корпуси на Подолі в Києві. Києво-Могилянська академія перетворилася на найбільший навчальний заклад Східної Європи. Корпуси Академії збереглися до наших днів, в них і сьогодні діє відроджена в 90-ті роки ХХ ст. Києво-Могилянська академія.

Важливе значення для становлення єдиного культурного простору на території Речі Посполитої мало поширення друкарства. Українські землі досить рано ознайомилися з чудовим винаходом німецького майстра Й. Гутенберга, який у 40-х роках ХV ст. розробив технологію друкарства. Першим видавцем книг слов'янським кириличним алфавітом був краківський міщанин Швайпольт Фіоль, який у 1491 р. видав «Октоїх» і «Часослов». На замовлення православної церкви книги слов'янською мовою друкували на Балканах: із 1483 р. – глаголицею, а з 1494 р. – кирилицею. Важливу роль у поширенні друкарства відіграв білорусько-чеський просвітник Георгій Франциск Скорина. Свою видавничу діяльність Скорина почав у Празі в 1517 р. і за три роки випустив 23 книги. Кожне видання (а це були маленькі зручні книжечки) супроводжувалося коментарями в просвітницькому дусі. Просвіту Скорина пов'язував з ідеями гуманізму й об'єднання східних і західних слов'ян.

Засновником книгодрукування в Литовсько-Руській державі вважають Івана Федорова (1510 – 1583 рр.) – людину освічену й талановиту. Свою діяльність першодрукаря І. Федоров розпочав у Москві, де в 1553 р., біля Кремля, за указом царя Івана ІV Грозного був створений «Друкарський двір». У 1564 р. І. Федоров і його сподвижник Петро Мстиславець випустили першу друковану книгу – «Апостол», в 1566 р. – «Часослов» – збірку молитов, за яким діти навчалися грамоти. Незважаючи на те, що цар Іван Грозний був покровителем друкарства, московській знаті ця справа не сподобалося, народ уважав книгодрукування нечестивою справою, кредитори відібрали у Федорова друкарню за борги. За іншою версією книговидавці вирушили за наказом царя в Литву з місіонерською метою. У 1566 р. І. Федоров і П. Мстиславец почали свою діяльність в маєтку литовсько-українського магната Г. Ходкевича в Заблудові, де надрукували «Учительне Євангеліє» і «Псалтир» із «Часословом». Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова, де з допомогою львівських міщан організував друкарню і в 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Абетку»). Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров розмістив герб Львова і свій власний герб, що став своєрідним екслібрисом першодрукаря. У 1578 р. в Острозі, в маєтку князя Костянтина Острозького І. Федоров також організував друкарню, в якій для учнів Острозької школи перевидав «Абетку». Там же, в Острозі, І. Федоров надрукував Біблію, що стала першим повним слов'янським виданням. Різнобічно обдарована і високо освічена людина, Іван Федоров, безумовно, був людиною ренесансної епохи.

З-поміж стародруків ХVІ ст. з'явилися численні твори українською мовою, а також переклади творів із південно-слов'янських мов. Видатною пам'яткою перекладної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», яке Михайло Вагилевич із Сянока (1556 – 1561 рр.) переклав із болгарської мови слов'яно-руською. Ця книга є найкращим зразком української мови того часу, яка також прославилася своїм винятковим художнім оформленням.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків світської літератури відносять збірник «Ізмарагд», в різних списках якого вміщено від 100 до 150 «слів» на морально-побутові теми: прo благодійництво та гріхи, про повагу до вчителів. У XV ст. з'явилися нові розширені версії перекладних повістей про Александра Македонського («Александрія»), розповідь про Трою, Бове-королевича, в XVI ст. – повість про Тристана та Ізольду, «про сімох мудреців».

Розвиток давньоруської культури в епоху Відродження продовжило літописання.

Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин із Кросна (1470 – 1517) – учитель і вихователь видатних слов'янських латиномовних поетів Яна Вислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним із найбільш видатних східнослов'янських латиномовних поетів був Георгій Тичинський-Рутенець, який друкував свої поеми в 1534 – 1548 рр. у Кракові і служив королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-просвітницькими діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробинський-Рутенець.

Популярним був і Себастьян Кленович (1550 – 1602), який говорив про палку любов до батьківщини в одній із кращих поем – «Роксоланії» (1584). Україна-Роксоланія здавалася йому найкращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів.

Українські культурні діячі в цей період активно розвивали молоду польську літературу, збагачували польську мову українською лексикою, українським світосприйняттям, українським духом. Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польської літератури середини XVI ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном». Які його попередники і сучасники епохи Відродження, він був добре знався на досягненнях античної, середньовічної і гуманістичної культури, в тому числі поезії вагантів, трубадурів, шпільманів, адже і сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі.

У цей час культура України, в тому числі і православна, зазнала значного впливу наслідків реформаційних процесів, що відбувалося в Європі й дійшли до українських земель. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами-лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одним із результатів протестантського впливу на культуру була спроба наблизити літературну мову до народної, щоб вона була більш доступною для населення.

Найвидатнішим зразком такої української літератури є Пересопницьке Євангеліє, мова якого наближена до народної. У цьому творі були відображені процеси формування української мови: розширення значення слова «України» (це слово використовують як синонім слів «земля» і «країна», так що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет – Єгипетською Україною).

Сходження живої української мови до такого «високого» жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін у світогляді народу.

Українська культура кінця XVI – І половини XVII ст. намагалася пов'язати європейський гуманізм із середньовічними традиціями, але, враховуючи національні особливості, шукала для цього свої, властиві саме їй шляхи. Так в українській літературі ІІ половини XVI ст. з'явилися нові поетичні жанри геральдичної, чи гербової, поезії та епіграми, жанри декламації та діалогів.

Декламації (від латинського Declamatio – вправляння в красномовстві) призначали для урочистого відзначення церковних, шкільних та інших свят, а також виголошували з нагоди важливих подій того часу. Виконували їх переважно учні. Серед декламацій, що дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська «Просфоніма» (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита.

Під час декламації учні на сцені змінювали один одного по черзі, а в діалогах персонажі вели між собою розмови, в яких розвивалася сюжетна лінія. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630 р.) і Іоаникія Волковича (1631 р.).

Ha стику літературної художньої творчості і теоретичної філософської думки І половини XVII ст. з'являються трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зерцало богослов'я» (1618 р.), перший вітчизняний підручник із філософії «Аристотелеві проблеми» (Київ, 1620) і «Трактат про душу» (Київ, 1624) K. Саковича, а також морально-етичний трактат опального Ісаї Копинського (1640 р.) «Алфавіт духовний ...».

Нова об'єднана православно-католицька церква очолила реформаційні процеси в українських землях. У 1596 р. була підписана Берестейська церковна унія, що дала початок існуванню в Україні Греко-католицької церкви.

Розвиток полемічної літератури у ІІ половині ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. було пов'язаний із наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей період було створено близько 140 великих полемічних творів.

Важливою подією для соціально-політичного і культурного життя України став перехід на новий календарний стиль. У 1582 році папа римський Григорій ХІІІ ст. на підставі рішення Нікейського собору наказав виправити старий юліанський календар, в якому утворилася різниця обчислення між календарним та астрономічним часом, додавши 10 днів.

Спроби змінити календар в Україні, як і в інших землях, люди і представники культурної еліти сприймали дуже болісно, в результаті чого відбувся поділ населення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, православні – залишили колишній.

У цей період виходять полемічні книги Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», в яких автор засудив примусовий характер нововведення.

Полеміка між православними і католиками загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об'єднання православної і католицької церкви захищав оратор Петро Скарга.

У 1598 в Острозі вийшов відомий полемічний твір – «Апокрисис» Христофора Філалета, який виступив проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі.

Книга Мелетія Смотрицького «Тренос», опублікована в 1610 р., справила сильне враження на сучасників. Автор висловлює сум через смерть князя Костянтина Острозького, засуджує Берестейську унію і католицьке духовенство. Польський король Сигізмунд ІІІ наказав знищити увесь наклад книги, а автора у в'язнити.

Захарія Копистенський – відомий письменник-полеміст, який брав активну участь у діяльності Київського братства і Лаврської друкарні. Його творчість була спрямована на стрімке відродження національної культури і подальший її розквіт. У трактатах «Книга про віру ...», «Палінодія, або Книга оборони ...» (в 4 томах) автор заперечує першість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх епіскопів грецької і римської церкви, прославляє запорозьке козацтво.

Іван Вишенський (1550 – 1620) – кращий полеміст свого часу, який виступав не лише проти національно-релігійних і соціальних утисків українців. На сьогоднішній день відомі 17 трактатів і листів-посилань, написані автором між 1588 – 1615 рр., які він надсилав з Афона в Україну. Десять із них він об'єднав у рукописну «Книгу», яку планував видати в Острозі. За життя І. Вишенського була надрукована тільки скорочена редакція «Писания к утекшим от православной веры эпископам» (1598р.), в якій він виступав проти вищої ієрархії, що спричинила утворення унії, католицької і західної культури.

Період національно-культурного піднесення переживає ораторсько-проповідницька проза кінця ХVІ ст. – І половини ХVІІ ст., представлена старим жанром церковної проповіді, яка в нових умовах набуває нового змісту і форми. Так звані «сказання» друкували і поширювали в народі. Друкували великі збірники зразкових, або типових, сказань на весь богослужбовий рік – Євангелія повчальні, які допомагали священикам готуватися до проповідей.

Особливе місце в національно-культурній боротьбі православної української еліти займала ідея культурного центру, яким мав бути Київ. Із поширенням барокової культури в Україні виникла концепція: Київ як Другий Єрусалим (Й. Борецький, П. Могила), який повинен стати надійним оплотом національної й усієї православної культури в світі.

Вплив європейського Ренесансу позначився на розвитку архітектури і мистецтва в українських землях. Архітектура базувалася переважно на традиціях давньоруської доби. У цей період з'явилися церковні і світські будівлі з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков із традиційним чітким поділом на три частини: вівтар, власне церква і «бабинець», вікна шестикутної форми.

Православні монастирі будували у вигляді фортець: Дерманський, Унівський, Межіричанський та ін.

Готичний стиль поширюється в Галичині в XIV ст., прикладами цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець XIV ст.) і Перемишлі (XV ст.).

Вірменська церква у Львові (1363г.) – найдавніша пам'ятка готичного стилю. Впровадження Магдебурзького права в деяких містах значно вплинуло на розвиток архітектури. Замки почали будувати тільки з каменю, з'явилися елементи ренесансного стилю в Галичині й на Волині.

У Житомирі, Брацлаві, Умані, Черкасах укріплення були дерев'яними, посилені земляними насипами, оскільки військово-політична ситуація того часу була нестабільною: війни, напади феодалів один на одного, численні набіги татар.

На південних землях України поширилося кам'яне будівництво. Була побудована міцна фортеця в Судаку та інших містах Криму.

B архітектурі ІІ половини XVI – початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.

Наприкінці XVI ст. – початку XVII ст. завдяки діяльності братств розпочався великий будівельний рух: були створені православні братські церкви в Замості (1589 р.), Любліні (1607 р.), Луцьку (1617 р.), а також на сході – в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському.

У перші десятиліття XVII ст. визначився відхід від ренесансної пропорційності форм до стилю бароко. В архітектурному оформленні активно використовували різьблення по каменю, металу і дереву, різьбленням прикрашали не лише церкви, костели, а й замки, і житлові будинки.

У першій половині XVII ст. з'являється різблений український іконостас, який став яскравим проявом національної культури.

Образотворче мистецтво в цей період досягло значних вершин. Польські королі XIV – XV ст. доручали «руським» майстрам розписувати фресками головні храми в Польщі. Фрескові розписи сповнені народними і світськими мотиви, пов'язаними з раннім Ренесансом, проте в цілому монументальний фресковий живопис XIV – середини XVI ст. присвячений виключно релігійній тематиці. До кращих зразків фрескового живопису відносять сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (XIV–XV ст.).

Традиційне іконописання також включає певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами й іноземними впливами. Уже на початку XIV ст. високого рівня досягає творчість художника-іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенского з Волині. Йому приписують написання ікони «Богородиця» у Володимир-Волинському соборі, а також Петровської ікони в Успенському соборі в Москві. Митрополита Петра вважають засновником московської школи іконопису. На середину XVI ст. стає відомою велика кільіксть українських іконописців, переважно вихідців із галицьких міст і містечок. Фігури святих на іконах звільняються від візантійської стилістики, нерухомості, урочистості і стають більш земними, обличчя дедалі частіше набувають індивідуального портретного виразу. Найпопулярніші сюжети того часу – зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця, і сцен «Страшного суду». Останній сюжет під впливом замовників – заможних селян і міщан – набув сатиричного характеру. Композиції доповнюють новими сюжетними елементами, деталізацією атмосфери реальних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю малюнка, з підкресленням лінійного ритму.

На початку XVII ст. розвивається нова для України форма іконописного живопису, одним із найяскравіших її зразків стала ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася в П'ятницькій церкві Львова.

Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. Старші майстри не лише давали учням різноманітні завдання, а й самі постійно експериментували в пошуках кращих варіантів. Іконописці XVII ст. використовували олійну фарбу, іноді розбавляли її темперою, а завдяки світлотіньовому моделюванню наближали іконопис до портретного живопису. У ІІ половині XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Найбільш популярними були портрети К. Корнякта, дружини турецького султана «Роксолани». Київські портрети на полотні І половини XVII ст. до нашого часу не дійшли, збереглися лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 p. із Кирилівської церкви і Петра Могили, зображеного на фресці в церкві Спаса на Берестові.

Про розвиток іконопису і живопису в інших українських землях наприкінці XVI – І половини XVII ст. свідчень залишилося дуже мало, тому що тривали постійні війни і повстання.

У ІІ половині XVI ст. у зв'язку з поширенням друкарства виникло гравірування на дереві – дереворит, який змінив графічні мініатюри і розпис манускрипта (давніх рукописів).

Основними центрами розвитку гравірування були Львів і Острог. Перші друковані видання І. Федорова були прикрашені багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого гравірування – дереворити «Ісус Христос» в Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації запровадив Памва Беринда. На початку XVII ст. виникає новий жанр гравірування – народна гравюра, розрахована на поширення в народі і покликана замінити цінні ікони.

Ці гравюри тиражували як листівки-плакати.

Із занепадом Києва поступово зникають давньоруські типи ювелірних прикрас і техніка їх виготовлення. У цей період українське ювелірне мистецтво зазнало західноєвропейського (переважно німецької) і східного (в основному грецько-турецького) впливів. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки-католики. Це спричиняло певне гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміни матеріалів: ювелірні речі виробляли не з золота, а зі срібла, бронзи і міді. У литті з міді та олова були досягнуті високі результати: відливали гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.

Скульптура в основному розвивалася в західноукраїнських землях: як елемент архітектурного оздоблення ззовні і всередині будівель, a тaкож на надгробках заможних шляхтичів, не лише католиків і православних. Цікавими зразками похоронної скульптури є надгробні пам'ятники з розкішним плоским різьбленням кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві й інших містах.

Поховальна скульптура цікава тим, що її не виліплювали, a вирізували з м'яких порід каменю. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об'ємність зображених на повний зріст фігур із портретними подробицями їхньої зовнішності, переважно одягнених у лицарських обладунках. Більш поетичними й ліричними були композиції надгробків жінок і рано померлих дітей.

Розвивається ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михайла, що перемагає диявола, виконана у драматичних, характерних для пізньої готики традиціях. Сам архістратиг являє собою зразок ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові. Ліпними скульптури оздоблювали не тільки численні львівські костьоли, а й вулиці міста.

Досягнення духовної і матеріальної культури українського народу початку ХІV – І половини ХVІІ ст. засвідчують її самобутні риси, тісний зв'язок із гуманістичними ідеями. Усе це сприяло прогресу української і світової культури, роблячи її доступною для народу.

Культура «українського бароко»

Культуру ХVІІ ст. часто називають культурою бароко. Ця епоха була періодом розквіту мистецтва України і культури в цілому. Бароко, крім мистецтва, охоплює світогляд, особливості філософствування, особливі зовнішні форми повсякденного буття, приносить нове розуміння світу як суперечливого, трагічного, динамічного явища. З'являється нове трактування людини, її місця в світі. Людська особистість – складне, постійно змінюване явище, залежне від соціального і природного середовища. І природа, і людські відносини, і духовний світ людини виступають як багатопланові, динамічні, суперечливі феномени. На перший план, замість спокою і гармонії Відродження, виходять хаотичність, ірраціоналізм, емоційність і драматизм.

В епоху бароко в Україні співіснують протилежні поняття, які прагнуть синтезуватися. З одного боку, природа залишається одним із найважливіших понять барокового світогляду, з іншого, – найважливішим напрямом бароко виступає теоцентризм. Одночасно розвивалися природничі науки і богослов'я.

Людина бароко вірила у можливість подолання суперечностей, закладених у гріховній людській природі, за допомогою дива, духовного переродження. Але проголошення духовності як основи життя не означало відмови від інших людських потреб і бажань. Тому бароко повертається до ієрархічної системи життєвих цінностей, відходячи і від аскетизму Середньовіччя, і від приземленості Відродження. Це стає можливим тому, що барокко бачить у красі матеріального світу відображення краси і досконалості світу ідеального.

У духовному житті українського бароко відбилися не лише досягнення й успіхи того часу, а й численні випробування: провадили збройну боротьбу з татарсько-турецькими завойовниками, Річчю Посполитою, між самими українцями за гетьманську владу, спровокованими найближчими сусідами України. Унаслідок бойових дій протягом ХVІІ ст. людські втрати України становили майже 70% від усього населення, що відповідно породжувало настрої песимізму і занепадництва, які відбилися в бароковому світогляді.

Українська культура ХVІІ ст. позначена духом лицарства. У відомому ідеологічному документі того часу «Протестації» 1621 р., підписаній Йовом Борецьким та іншими ієрархами православної церкви, висловлювалася думка, що стародавнє лицарство не зникло з розпадом Київської Русі, а трансформувалося в козацтво. Автори документа писали про запорожців як про членів старовинного рицарського ордена, що мав свою суверенну територію, свій адміністративний лад і навіть власну дипломатію. Про лицарство запорожців свідчить також поєднання в їхньому світогляді військових і чернечих рис. Вони цінували досконале володіння зброєю і зневажали розкоші і комфорт, культ дружби і побратимства поєднувався в їхній свідомості з християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Запорожці були професійними військовими, але головне своє призначення бачили в боротьбі з ворогами церкви і православної віри. Тому запорозьке козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духовенства, частини української шляхти проти політики національно-релігійного гноблення. У 1620 р. двадцятитисячне Військо Запорозьке на чолі з кошовим отаманом Петром Конашевичем-Сагайдачним вступило в члени Київського Богоявленського братства. Ця подія мала важливе значення для відновлення авторитету української православної церкви. Запорізька Січ, ставши колективним членом Київського братства, взяла активну участь в житті і діяльності київської братської школи, опікуном якої став П. Сагайдачний. Таким чином, запорозькі козаки поставили зброю на захист культури та освіти.

Запорозька старшина на чолі з кошовим отаманом постійно дбала про створення розгалуженої системи освіти. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. на Січі функціонували церковно-парафіяльна школа співу і три вищі школи, викладачами яких були випускники Києво-Могилянської академії.

У 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа писарів військових канцелярій, що проіснувала майже 15 років. У Запорізькій Січі існувала найкраща у Східній Європі школа вокальної музики і церковного співу. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу, також у школі готували читців і співців для православних церков всієї Східної Європи (партесний спів – стиль багатоголосого хорового співу без інструментального супроводу; кількість голосів від 3 до 12, (іноді 24 і навіть 28)).

Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в січових школах провадилося українською мовою й обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність цих шкіл – важливий етап у становленні національної системи освіти.

У мистецькому житті Запорізької Січі важливе місце займала музика, спів і танці. Високого рівня досягла військова музика, в якій особливо виділяли духові та ударні інструменти: труби, сурми, барабани, бубни. Духова музика мала важливе значення в походах Війська Запорозького, а також під час урочистостей і свят, урочистих зустрічей послів і гостей Січі. Загони запорозьких козаків, що вирушали в похід, обов'язково брали із собою трубачів і сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували в основному для зв'язку. Вони різнилися розмірами, у деякі з них били відразу 8 осіб. Великі литаври називали набатами і тримали їх тільки в Січі.

У духовній культурі козацтва високого рівня досягло хорове мистецтво. Протягом багатовікової національно-визвольної боротьби український народ, крім пісень, створював думи – героїчну, драматизовану, сповнену глибоким ліризмом поезію. Думи мали своєрідну художню форму, їх створювали кобзарі і виконували під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри, типово козацького музичного інструмента.

Кобзарство – своєрідне явище української народної культури, видатне досягнення мистецтва запорозького козацтва. Микола Гоголь називав кобзарів захисниками бойової слави українського народу, поетами і літописцями України.

Особливо популярними в козацькому середовищі були танці. Найулюбленішим із них був гопак, який виконували тільки чоловіками. В основі танцю лежала імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували всі свої вміння та фізичну підготовку. Танці виконували в супроводі бандури та інших музичних інструментів.

Образ козака – ідеал людини, в якому відбилася вся складна українська історія: прагнення до миру, людяності і нескінченні війни в ім'я віри і свободи. Козацтво – неповторний людський світ, властивий тільки українській культурі.

Одним із головних дослідників козацтва в ХІХ ст. був Дмитро Яворницький, який уважав, що романтична складність козацької душі пояснюється самим способом життя запорозького козацтва: живучи в Січі без сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак дивився на все безтурботно, прагнучи отримувати всі можливі радості життя. З іншого боку, туга за далекою батьківщиною, думки про майбутню безпорадну старість не раз змушували козака серйозно розмірковувати про життя.

Іноді художники бароко свідомо поетизували козаків, тому на портретах того часу козаки не схожі на відважних вояків, якими вони були насправді. Зображені красиві, сильні, мужні, але чимось засмучені люди нагадують швидше філософів і поетів, ніж гетьманів і полковників.

Образ лицаря-філософа, створений українською культурою ХVІІ ст., не був тільки поетичним перебільшенням: козацтво являло собою значну культурну силу. М. С. Грушевський, видатний український історик і політичний діяч, уважав, що це був безпрецедентний в історії факт напруженого духовного життя величезного військового з'єднання, що дав могутній імпульс розвитку національної української культури.

Українське бароко ХVІІ ст. не випадково називають «козацьким». Будучи провідною суспільно-політичною силою, козацтво виступило творцем самобутніх художніх цінностей.

З'явилися церкви незвичайної краси. В архітектурі українського барокового стилю виділяють три етапи: ранній (ІІ половина ХVІІ – початок ХVІІІ ст.), зрілий (1720 – 1750 рр.), завершальний (ІІ половина ХVІІІ ст.). Особливістю раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характеризується посиленням експресії, мальовничості, декоративної узорчастості. Третьому етапу у розвитку українського барокко властива елегантність архітектурних форм, стриманість декору, рафінована архітектурна композиція, щедре використання монументально-декоративної скульптури (статуй, ваз).

Типовий собор «козацького» бароко – п'ятикупольний храм у формі хреста. Такий тип храму був характерним для дерев'яного народного будівництва. Козаки будували храми з каменю й оздоблювали великою кількістю пластичних прикрас. Перша відома барокова споруда в Україні – собор козацького полку в м. Ніжині Чернігівської області, побудований у 1668 р.

Декоративність української архітектури більш виразно проявилася в так званому «килимовому стилі» ХVІІ – ХVІІІ ст., його типовим зразком є дзвіниця Софійського собору, стіни якої повністю вкриті орнаментами і символічними зображеннями.

Скульптуру використовують для декоративного оформлення архітектури: фігури, рельєфи, складні композиції, орнаменти пишно прикрашали церкви «козацького» бароко.

У живописі вплив бароко відчувається пізніше і поєднується з досягненнями реалістичного європейського мистецтва, передусім нідерландського. Надзвичайної пишноти досягають розписи церковних іконостасів, на іконах часто зображують український побут, видатних політичних і громадських діячів. Популярним в Україні стає типовий для бароко парадний портрет, який поєднав елементи реалізму з барокової пишнотою й урочистістю. Справжній герой українського барокового живопису – не гордий переможець чи улюбленець долі, а людина, що зуміла перемогти в собі людські вади і вивищитися над ними. В українському живописі ХVІІ – ХVІІІ ст., створеному на замовлення української шляхти, що похпдить з козацької старшини, передана туга за недосяжною ідеальною гармонією на землі. Подібні відчуття викликають й українські барокові ікони, які втілюють радість повноти земного життя, але за життєствердними барвами ікони прихована розгубленість перед складністю тих духовних проблем, які доводилося людині розв’язувати на її життєвому шляху.

Українська барокова література теж значною мірою відрізняється від західноєвропейської. Улітератури цього періоду релігійні, духовні елементи переважають світські, причому не стільки за формою, скільки за змістом; у ній немає типових для бароко природознавчих трактатів; вона характеризується анонімністю й, на відміну від західноєвропейської літератури, обмеженістю жанрів.

Початок бароко в літературі пов'язаний з ім'ям Мелетія Смотрицького (бл. 1578 – 1633 рр.) і створенням Київської школи.

Українська поезія епохи бароко представлена різноманітними жанрами, має стійку «силабічну» (від слова sillabe – «стиль») форму. Найбільш розмаїтими були релігійні, духовні вірші – від урочистого гімну або оди до гротескної напівпародійний пісні. Світська поезія зверталася до тем любовної лірики, політичних подій, прославляла національних героїв – гетьманів і кошових отаманів. Особливо улюбленим був жанр «емблематичного» вірша, який являв собою невеликі віршовані пояснення до малюнків символічного значення. Типовими для бароко були так звані віршовані іграшки, однією з найбільш поширених форм був «акростих», в якому перші літери кожного рядка складали ім'я автора. Іноді вірші писали у вигляді якоїсь фігури: хреста, півмісяця і под. З-поміж поетів бароко називають Кирила Ставровецького, Стефана Яворського, Івана Величковського.

У бароковій літературі розвивалися і прозові жанри, зокрема, повісті і «житіями» святих. Монументальну збірку житія святих у 12 томах склав Дмитро Туптало, також відомий великий збірник Іоаникія Галятовського. Українські барокові повісті значно простіші за вірші, вони написані тільки на релігійні сюжети, головна їхня мета – повчання.

Український театр ХVІІ – ХVІІІ ст. традиційно називають театром «козацького» бароко. Центром розвитку театрального життя в Україні в цей час була Києво-Могилянська академія, вистави грали студенти, а п'єси писали професори Академії, що дали початок новому театральному жанру – трагікомедії, який теоретично обґрунтував Феофан Прокопович, що став реформатором українського барокового театру.

Досягнення культури українського бароко обумовлені історичним буттям українського народу в період Нового часу. Вивчення культурних здобутківукраїнського народу дає уявлення про національну філософії життя, яка виявляє прихований вплив і на сучасну людину. Традиції, пройняті духом лицарства запорозьких козаків, виступають животворящими джерелами формування свідомості, психіки і ментальності особистості майбутнього українського інтелігента.

Українська культура епохи Просвітництва

Епоха Просвітництва в Україні – це час активного засвоєння й осмислення багатовікових досягнень західноєвропейської культури. Цей процес відбувається на тлі складного соціально-економічного і політичного життя України.

На межі ХVІІ – ХVІІІ ст. українські землі були поділені між найближчими сусідами України – Польщею, Росією, Молдовою, – що негативно відбилося на розвитку української культури. Центр політичного і культурного життя українського народу перемістився на Лівобережжя, яке протягом майже всього ХVІІІ ст. зберігало автономію. На Лівобережжі тоді існувало три політичні утворення: Гетьманщина, або Малоросія, Слобідська Україна і Запорізька Січ.

На культурне життя України значно вплинула мала колонізація нових земель. Особливо активно йшла колонізація Поділля. У середині ХVІІІ ст. посилилася колонізація степового Півдня (Новоросія), освоювали нові землі, будували нові міста і села. Уже в І половині ХVІІІ ст. в Україні з'являються капіталістичні відносини. Усе це сприяє формуванню нової картини світу, розвитку нового світогляду українського народу. Культура Просвітництва в Україні співзвучна з багатьма процесами духовного і культурного життя в Західній Європі. Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, ідея цінності людської особистості, прагнення сформувати її самосвідомість і виховати в особистості почуття власної гідності, концепція освіченого абсолютизму чітко свідчить про зв'язок українського і західноєвропейського Просвітництва. Але якщо наука в Західній Європі була спрямована на критику релігії і церкви, то в Україні наука орієнтована на словесне мистецтво – диспути, складання промов і панегіриків. Центром розвитку науки і культури ХVІІІ ст. була Києво-Могилянська академія, що залишалася до кінця століття світським університетом гуманітарного профілю з латинською мовою навчання. В Україні були створені і діяли колегіуми – Чернігівський, Переяславський, Харківський, які також стали місцевими центрами розвитку культури і науки.

Протягом ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія зазнала значних змін: з'явилися нові предмети – алгебра, вища математика, фізика, почали ширше вивчати іноземні мови: у програму ввели німецьку, староєврейську (з 1738 р.), французьку (з 1753 р.) мови.

Курс філософії, який викладали в Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: 1) логіки, або розумної філософії, що розглядала загальні закони і форми людського мислення; 2) фізики, або природної філософії; 3) метафізики. Філософію вивчали протягом двох після фундаментальної гуманітарної підготовки (4 роки), вивчення поетики (1 рік) і риторики (1 рік). Наступним після філософії був курс теології, який вивчали 4 роки. Курси філософії викладали видатні діячі української культури, зокрема Йосип Кононович-Горбацький, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Іларіон Левицький, Стефан Калиновський, Георгій Щербацький, Георгій Кониський. Філософська школа Києво-Могилянської академії представляє нову морально-етичну концепцію людської особистості. У сферу філософії Феофан Прокопович ввів поняття «критерій розуму», що сприяє збільшенню інтересу до наук про природу (натурфілософії). Для розвитку філософської думки України цього періоду характерний деїзм і пантеїзм. Разом із тим у цей час спостерігається розмежування науки і теології. Ф. Прокопович, теоретик реформ Петра І, наголошував, що для їх успішної реалізації необхідна така теоретична інтерпретація православ'я, яка б допускала можливість розвитку науки, і обґрунтовувала пріоритет світського начала над церковним у громадському і політичному житті. Така система і була створена.

Навколо Києво-Могилянської академії об'єдналися видатні вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Феодосій Сафанович, Араней Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони сприяли розвитку духовної культури українського народу. Деякі сучасні дослідники вважають, що видатний твір «Синопсис» (1674 р.) – короткий нарис історії України та Росії від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст., що став популярним і використовувався тривалий час як офіційний підручник, – створив Інокентій Гізель. «Синопсис» був перекладений латинською і грецькою мовами і набув значного поширення за кордоном.

Академія підтримувала тісні зв'язки з багатьма університетами Європи, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами багатьох духовних навчальних закладів у Росії: у Москві, Архангельську, В'ятці, Костромі, Рязані, Суздалі. У ІІ половині ХVІІ – ХVІІІ ст. відчувався потужний вплив української думки, літератури і культури на процес європеїзації російської культури.

Видатним випускником Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.), що заснував етико-гуманістичний напрям у просвітницькій філософії. У центрі філософії Сковороди була людина, її внутрішній духовний світ, етико-гуманістичні проблеми. Для філософії Сковороди характерний пантеїзм, кардоцентризм, тому філософію Сковороди називають «філософією серця».

Проявом гуманізму і широти філософських поглядів діячів Просвітництва є релігійна толерантність, яка найбільш яскраво відбилася в діяльності єпископів Л. Барановича, В. Ясинського, П. Заборовского.

В західно-українських землях важливим центром освіти і науки був Львівський університет, відкритий у 1661 р. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося на латині. Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті був створений Український інститут, діяльність якого влада суворо регламентувала. У 1787 р. ввели викладання української мови, але всі дисципліни викладали тільки німецькою чи польською мовами, що значно ускладнювало навчання в університеті українців.

ХVІІІ ст. – час становлення і початку розвитку наук в Україні. Найбільш активно розвивається історична наука, з'являється новий вид літописів – козацький літопис: «Літопис Самовидця», Г. Грабянки і С. Величка. Крім історії, українські вчені досліджували проблеми астрономії, математики, географії, медицини.

У ХVІІІ ст. поширилися медичні знання, з'явилися лікарі-українці, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, М. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Данилевський. У 1707 р. у Лубнах відкрилася перша в Україні польова аптека, а в 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, що поєднувала лікування в госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки способів і методів боротьби з епідеміологічними захворюваннями. Наприклад, Є. Мухін увів щеплення від віспи і різні попереджувальні засоби боротьби з холерою. Відомий епідеміолог Д. Самойлович не тільки описав епідемію чуми, що спалахнула в 1784 р. в Херсоні та Кременчуці, а й розробив методи її попередження, які були визнані в європейському медичному співтоваристві.

У поширенні знань і досягнень культури в Україні важливу роль продовжувало відіграти книгодрукування. У ІІ половині ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, провідною з-поміє них була друкарня Києво-Печерської Лаври. Важливою подією в історії видавничої справи стало введення гражданського шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних документів і світських видань. Перша в Україні друкарня із цивільним шрифтом була відкрита в 1764 р. в Єлисаветграді, а потім – у Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві. Уведення гражданського шрифту в книгодрукування різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилицею друкували тільки церковні книги, а «гражданкою» – світські. Такий поділ звільнило світську літературу від впливу церкви і сприяв розвитку народної літератури й мови.

Характерними рисами літератури епохи Просвітництва були: зв'язок із релігійним світоглядом; поступове її перетворення на самостійну галузь творчості; виразний прояв світських і естетичних функцій; інтерес до реальної дійсності; поява нових форм і способів художньо-словесного зображення; зосередження уваги на людині; утвердження нових жанрів (байка, сатиричні вірші та ін.)

Українське архітектурне мистецтво ХVІІІ ст., як і раніше, перебувало під впливом бароко. Дослідники виділяють два типи храмів ХVІІІ ст.: 1) типово бароковий, 2) хрестовий. Типово барокові споруди будують архітектори західного походження: Бернард Меретин, Готфрід Борман. З українських архітекторів барокової архітектури найбільш відомі Іван Григорович-Барський (1713 – 1785 рр.) і Степан Ковнір (1695 – 1786 рр.).

Споруди І. Григоровича-Барського, зберігаючи європейську барокову стилістику, набували простоти і демократичності, органічно поєднуючись із загальним стилем міського й сільського ландшафту. Йому належить павільйон-фонтан «Самсон» і весь водогін у Києві на Подолі, Покровська церква, надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, церква Миколи Набережного біля Дніпра, старий гостинний двір у Києві та ін. Учень І. Григоровича-Барського і кріпак Печерської Лаври Степан Ковнір побудували Ковнірський корпус і дзвіниці у Лаврі, Кловський палац. С. Ковніру властиве простонародне трактування європейського бароко, що стилістично відрізняється від «козацького» бароко.

Другий тип споруд – хрестовий. Це хрестоподібні храми, між кінцями хреста яких вбудовуються квадратні виступи. Вони компактні за обсягом, ефективно спрямовані вгору. Перший зразок хрестового храму – Миколаївський собор (1668 – 1670 рр.) в Ніжині.

Придворний царський архітектор Варфоломій Растреллі-молодший поєднав піздньобароковий стиль із принципами українського хрестового храму. Прикладом такого синтезу стала спроектована Растреллі в 1744 р. і побудована в 1747 – 1753 рр. Андріївська церква в Києві. Цю споруду вважають першим в Україні архітектурною спорудою в стилі рококо.

Прагнення до естетичної виразності, мальовничості і декоративності поширюється і на світське будівництво. Більшість тодішніх житлових і господарських будівель споруджували з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених у ІІ половині ХVІІІ ст. на Лівобережжі, належать палаци гетьмана К. Розумовського у Батурині, П. Завадського в Ляличах, а на Правобережжі – паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині й Умані.

Активно розвивалося театральне мистецтво, яке продовжувало традиції європейського Просвітництва. Поряд із вертепом і шкільною драмою з'явилися інтермедії (короткі одноактні вистави), виконувані між частинами шкільної драми. Вони зображували сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів насичена прислів'ями і приказками, орієнтована на глядача з народу. У ІІ половині ХVІІІ ст. інтермедії перетворюються на самостійні одноактні комедійні п'єси, які поступово витіснили шкільну драму.

У ІІ половині ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивається ляльковий театр-вертеп. Вертепна драма ділиться на дві частини: перша частина – це традиційна різдвяна драма (легенда про народження Христа), а друга – світського характеру – побутові сцени гумористичного змісту.

Подальший розвиток сценічного мистецтва сприяв виникненню нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносили в приміщення-балаган. Театр балагану поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру.

У ХVІІІ ст. українські магнати створювали театри, акторами в яких були кріпаки. Кріпосні трупи ставили вистави російською й українською мовами, їхній репертуар складався з оперних і балетних вистав.

Зародження професійного театру припадає на кінець ХVІІІ ст. Першим таким театром став Харківський театр, створений у 1798 р.

Під впливом театрального мистецтва розвивається музика. Музична культура України ХVІІІ ст., з одного боку, продовжувала традиції сакральної, церковної музики, а з іншого, – розвивала світську музику. У Києво-Могилянській академії діяв студентський хор, великий інструментальний оркестр, який виконував духовні і світські твори, італійську вокальну музику.

Для підготовки освічених професійних музикантів у 1783 р. у місті Глухові була створена спеціальна музична школа, яка підготувала велику кількість музикантів, серед яких і всесвітньо відомий композитор Д. С. Бортнянський (1751 – 1825 рр.). Із його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку професійної класичної музики: він розвинув традиції партесного і народного виконавського стилів, заснував жанр камерної концертної симфонії.

В українській культурі ІІ половинни ХVІІ – ХVІІІ ст. були відображені найкращі риси українського національного характеру, прагнення до свободи й соціальної справедливості, розвитку в людині її кращих рис. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення до формування й поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Особливо яскраво ці тенденції виявилися в період українського національно-культурного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Персоналії: К. Острозький, П.Могила, І.Федоров, П.Русин, С.Кленович, З. Копистенський, Д. Яворницький, Й. Кононович-Горбацький, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, С. Кулябка, І. Левицький, С.Калиновський, Г. Щербацький, Г. Кониський, І. Григоровича-Барського.

Запитання для самоконтролю

1. Коли почалася литовсько-польська експансія на українській землі? Назвіть її наслідки для розвитку культури українського народу.

2. Визначте роль козацтва в національно-культурному розвитку?

3. З’ясуйте роль православної церкви в культурному житті українського народу в ХVІІ – ХVІІІ ст.?

4. Схарактеризуйте роль братств і братських шкіл у загальнокультурному процесі Україні.

5. Перший вищий навчальний заклад в Україні: роль і місце створення, його творці.

6. Початок книгодрукування в Україні: його роль у розвитку української культури.

7. Схарактеризуйте види і жанри літератури, популярні в Україні в епоху Відродження й Нового часу.

8. Визначте роль Києво-Могилянської академії у розвитку культури українського народу.

9. Що таке «козацьке» барокко? Чим воно відрізняється від європейського бароко?

10. Схарактеризуйте форми українського театрального і музичного мистецтва, представлені в епоху Відродження і Нового часу в Україні?

Тести

1. Укажіть правильне визначення явища «бароко»:

А стиль у мистецтві, що вирізняється граціозністю, легкістю, інтимністю;

Б напрям у мистецтві, близький до реальності;

В напрям у мистецтві, що характеризується неприродністю, перебільшенням;

2. Художній стиль класицизму показував (закресліть невідповідне):

А врівноважене, об'єднуюче, героїчно піднесене начало;

Б спрямованість на усвідомлення інобуття;

В відображення ідеалів миру, спокою;

3. Укажіть визначальну рису духовного життя епохи українського бароко:

А пригнічення аскетизмом гедонізму;

Б гедонізм;

В пригнічення гедонізмом аскетизму.

4. За давньою українською традицією козаком називали:

А військового;

Б лицаря, готового служити високим ідеалам, суспільству;

В мужнього, освіченого, з почуттям власної гідності чоловіка.

5. Позначте рису, яку втілював бароковий портрет:

А гармонію людини і навколишнього світу;

Б внутрішній особистісний конфлікт;

В конфлікт між особистістю і суспільством.

6. Укажіть тип простору, який козацький храм моделює образ світу:

А ірраціональний;

Б космологічний;

В раціональний.

7. Художня мова українського бароко була естетичним кодом:

А елітарності культури доби;

Б поліфонічності світосприйняття;

В ірраціональності світосприйняття.

8. Позначте рису, притаманну українському бароко:

А раціоналізм;

Б ірраціоналізм;

В естетизм.

9. Укажіть характер «українського мілітаризму» ІІ половини ХVІІ ст.:

А агресивний;

Б оборонний;

В сповнений співчуття до народу.

10. Позначте особливість українського Просвітництва:

А наука не виходить за межі університетів;

Б розмежування науки і теології;

В наука не спрямована на критику.