Тема 11. Духовна і матеріальна культура українського народу

Особливості духовної культури українського етносу

Українська мова і духовність народу

Традиційна матеріальна культура українського народу

Термінологія: етнос, етногенез, рід, плем'я, народність, нація, етнічна культура, національна культура, духовна культура, духовність, світогляд, національний характер, менталітет, людський ідеал, язичництво, язичницька обрядовість, синкретизм, світоглядний синкретизм, національний характер, ідеал, менталітет, архетип, емоціалізм, кордоцентризм, інтровертність, індивідуалізм, толерантність, екзекутивність, антеїзм, диглосія, матеріальна культура.

Особливості духовної культури українського етносу

Українська культура формувалася у плідному діалозі з багатьма культурами:

• європейськими та азіатськими;

• осілими і кочовими;

• розвиненими і варварськими,

творчо освоюючи і використовуючи їх надбання на власному етнокультурному ґрунті. Цей творчий діалог культур, їх розвиток відбувався за допомогою носіїв цих культур – певної людської спільноти, а саме етносу. Український етнос є носієм своєї самобутньої культури.

Етнос з грецької мови буквально означає народ.

__________________________________________________________________

Етнос – це стійка природна й історично сформована на певній території динамічна людська спільнота, яка має власну назву й усвідомлення своєї єдності, відрізняється від інших утворень стійкими своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами.

Представники етносу характеризуються зовнішнім виглядом і конституцією, психологічними особливостями, світосприйняттям, єдиними традиціями і звичаями, релігією, проживанням на одній території, мовою.

Етнос – історичне явище. Він утворився в результаті етногенезу.

__________________________________________________________________

Етногенез – це сукупність історичних, біологічних, соціальних, культурних процесів, що виявляються при функціонуванні етносів від початку їх виникнення, на основі раніше існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних спільнот та їх зникнення; це процес виникнення і становлення певної групи як етносу.

Історичними формами соціальних спільнот, що передували етносу були:

• рід – колектив кровних родичів, які ведуть походження від загального предка і носять спільне родове ім'я;

• плем'я – тип етнічної спільности і соціальної організації епохи первіснообщинного ладу, якому властиві кровноспоріднені зв'язки між його членами, поділ на роди, спільність території, деяких елементів господарювання, самосвідомість і самоназва, звичаї і культи;

• народність – нестійка історично створена мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації;

• нація – стійка історична спільнота людей, яка складається в процесі формування спільності території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру. Це соціокультурне буття людини.

Зрозуміти, що скріплює народ в єдине ціле, можна тільки розглядаючи його в процесі історичного розвитку. Історичний підхід виявляє необхідність розвести два поняття: народ як етнічну (етногенетичну) спільність і народ як етносоціальну спільноту. Тут етнічна культура – вихідний базис національної культури, джерело народної мови, що в національній культурі стає літературною мовою.

________________________________________________________________

Етнічна культура – це культура людей, пов'язаних між собою спільністю історичного походження і територією проживання.

Від традицій етнічної культури, що формуються століттями, багато в чому залежить своєрідність і неповторність національної культури. Характерні риси етнічної культури – консерватизм, наступність, орієнтація на збереження «коренів».

__________________________________________________________________

Національна культура – синтез культур різних класів, соціальних верств і груп суспільства.

Але національна культура не зводиться до етнічної. Вона розгортається на основі писемності та освіти, втілюється в літературі та мистецтві тощо. Кращі досягнення національної культури – це продукт творчості талановитих представників нації. Проте відношення між етнічною та національною культурою складне і суперечливе. Етнічна культура консервує архаїчні норми життя, що не відповідають сучасним умовам, їй чужі зміни і нововведення, у той час як національна культура сповнена руху і змін, вона живе творчістю нового. Етнічна культура тяжіє до замкнутості, страждає на ксенофобію – неприязна до всього чужого і незнайомого, тоді як національна культура відкрита для контакту з іншими культурами, стає багатшою від того, що вбирає в себе їхні досягнення. Етнічна культура прагне зберегти відмінності між властивими окремим групам особливостями побуту, поведінки, вимови тощо, а в національній культурі ці відмінності нівелюються.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу. Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не акцентувати на проблемах етногенезу українців. У науковій літературі існує кілька презентацій окресленої проблеми:

по-перше, теорія «вічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

по-друге, теорія автохтонності, згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, що проживало на території Україні (Н. Грушевський);

по-третє, теорія «однієї колиски»: зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної давньоруської народності;

по-четверте, теорія «незалежного розвитку окремих слов'янських народів», тобто українців, білорусів, росіян, що широке розповсюджена останнім часом.

Оскільки етнос – це історико-культурний феномен, що формується під впливом культур народів, з якими історично межує територія їх проживання, географічного середовища, що простежується в методах і способах ведення господарства, то про слов'янський народ як про певну етнокультурну цілісність достовірно відомо з другої пол. 1 тис. н.е. У УІ-УІІ ст. н.е. існує Празько-Житомирська культура, що об'єднує схожі слов'янські культури в межах Карпат і Дунайської низовини, півдня Польщі та лісостепу України, правого берега Прип'яті та Десни. Це територія стає вихідною спочатку для «великого розселення» слов'ян у Східну і Південно-східну Європу. Ця територія вважається первісною «Славією». Саме зі Славії починається «велике переселення» слов'янських народів.

На територію сучасної України слов'янське населення збиралося зі Славії і асимілювалося з місцевим неслов'янським народом. Це було «строкате» заселення.

__________________________________________________________________

Асиміляція – процес розчинення самостійного етносу або його частин в середовищі іншого, як правило, більшого етносу.

Заселення українських земель почалося з півночі з Карпат. Сюди на південні схили гір прийшли дреговичі. Землі на схід від Дніпра, басейни річок Сожу і Десни заселялися радимичами і в’ятичами. На річку Рось прийшли поляни з Польщі та асимілювалися з місцевим іраномовним населенням. На південь від р. Прип'ять слов'яни поселилися з балтами й асимілювали їх. На лівобережжі Дніпра розселилися сівери, які мають коріння іранського походження. Прикарпаття заселяється білими хорватами, які були предками іраноязичницьких степовиків Приазов'я, галами. У басейні Сіверського Дінця селяться алани, у причорноморських степах – печеніги і половці, а південні степи Україні заселяються тиверцями. «Російський літопис» свідчить про те, що племена слов'ян у Х-ХІ століттях мають не тільки чіткі межі свого проживання, а й звичаї, психіку, культуру. Іншими словами, слов'янство – це різні племена, і, зокрема, східнослов'янський етнос не в готовому вигляді прийшов до України, він довго формувався з різних племен, що мали свої культурні традиції, а асиміляція неслов'янських народів надала цьому процесу як культурного збагачення, так і антропоморфних змін.

Тому якщо простежити етапи формування українського етносу, то слід виділити їх декілька:

І етап – до ХІІ ст. Це період заселення слов'янськими племенами території Україні. У ІХ-Х ст. йде процес консолідації їх і утворення єдиного культурного простору, а також формування східнослов'янського етносу, який отримав назву давньоруського народу.

ІІ етап – ХІІ-ХІІІ ст. Це період формування української народності. Територія, на якій відбувався процес зародження українського етносу, – це землі князівств Київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського.

ІІІ етап – ХІУ – середина ХУІІ ст. Це процес розвитку та консолідації української народності. Завойовуються нові території: Наддніпрянщина, Слобожанщина, Запоріжжя. Центром консолідації української народності стає Запорізька Січ в особі українського козацтва.

ІV етап – середина ХУІІ – середина ХІХ ст. Період завершення формування української народності. Завершується процес формування української етнічної території. У ХІХ ст. відбувається об'єднання більшості українських земель, розширення єдиного ринку, що сприяє формуванню передумов виникнення української нації. Український народ об'єднується на основі зміцнення культурно-політичних, соціально-економічних, психологічних зв'язків між людьми.

V етап – ІІ половина ХІХ – ХХ ст. Це період формування та досягнення рівня утворення української нації.

VІ етап – кінець ХХ – ХХІ ст. Провідна тенденція цього періоду – консолідація нації, зростання національної самосвідомості, зближення основних рис культури і побуту різних регіонів на основі національних традицій, згладжування відмінностей між регіональними діалектами, широко використовується літературна українська мова.

Генезис українського етносу – тривалий процес, який тільки в 90-ті рр. ХХ ст. завершився утворенням української нації.

Будь-який етнос, в тому числі й український, у процесі свого буття створює духовну культуру.

Духовна культура – це одна з трьох складових культури: матеріальної, духовної і соціальної. До сфери духовної культури в тій чи іншій мірі належать такі галузі, як релігія, мистецтво, філософія, наука, мораль, право, політика.

Духовну культуру народу утворюють норми, правила, еталони, моделі, норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, мову. Це його мрії і надії, світоглядні орієнтири і вірування, етичні й естетичні погляди, це світ відносин і традицій, який втілюється в релігії, моралі, художній творчості народу, його філософських роздумах і політико-правових відносинах. Вона є результатом діяльності людей, але творіння не їх рук, а розуму. Нематеріальні об'єкти не можна побачити, відчути, почути, вони існують у свідомості і підтримуються людським спілкуванням. Будь-який об'єкт нематеріальної культури має свій матеріальний носій. Знання реалізуються через книги, а звичаї та ритуали – за допомогою невербальних і вербальних засобів спілкування. Ще давні греки сформували класичну тріаду духовної культури людства: істина – добро – краса. Відповідно були виділені три найважливіші ціннісні абсолюти людської духовності:

• теоретизм, з орієнтацією на істину і створенням особливого сутнісного буття, протилежного звичайним явищам життя;

• етизм, що підпорядковує моральному змісту життя всі інші людські устремління;

• естетизм, що досягає максимальної повноти життя з опорою на емоційно-чуттєве переживання.

Проблема духовності – це специфічна якість людини, спільноти, яка характеризує мотивацію й смисл поведінки. Духовність розглядають як певну позицію цілісної свідомості. У соціальному плані – це продукт і фундаментальне підґрунтя культури, це прояв «людського в людині». Поняття «духовність» уживають для позначення світоглядних мотивів поведінки людини.

Духовність – внутрішнє психічне життя людини, її моральний світ. Національна свідомість і національна культура – невід'ємні ознаки духовності народу.

Тому якщо говорити про духовний світ етносу, про його духовну культуру, то, перш за все, необхідно говорити про його складові, які включають світогляд, національний характер, менталітет, людський ідеал.

__________________________________________________________________

Світогляд – система узагальнених знань про світ у цілому, про місце в ньому людини, про її ставлення до світу.

__________________________________________________________________

Світогляд виступає як духовно-практичне явище і являє собою сплав знань, поведінкових установок, цінностей і переконань. Це питання ставлення людини до світу, про його місце і призначення в цьому світі. На основі вирішення цих питань людина виробляє життєву установку, якою керується у практичній діяльності. Світогляд є основоположним елементом будь-якої культурної системи. Світогляд – складна, напружена, суперечлива єдність світобачення (інтелектуальна основа світогляду) і світовідчуття (психоемоційна основа світогляду), знань і цінностей, інтелекту й емоцій, розумного обґрунтування і віри, переконань і сумнівів, суспільно значущого й особистісного, традиційного і творчого мислення.

Світогляд українського народу – це не одномоментний акт, це складна система, яка містить архаїчні (або індоєвропейські), давньослов'янські та християнські уявлення.

Архаїчні світоглядні уявлення українців сягають своїм корінням в індоєвропейську стародавність, індоєвропейську міфологію, бо до приходу слов'ян на територію Україну, в результаті «великого переселення» народів, тут жили племена ірано-язичницького походження.

Унаслідок культурної асиміляції, як і індоєвропейський, так і слов'янський міфологічний простір упорядковують сакральними числами 2, 3, 4, 7, 12. Світ починають ділити за бінарним принципом, бінарною опозицією: гора – низ, праве – ліве, добре – погано, зле – добре – це один із найдавніших засобів упорядкування світобудови. Формується світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні «свого видимого – чужого – невидимого». Головним тут було відокремити «свій» світ від «чужого». «Свій» простір, де людина сама собі господар, – дім – відгороджується від світу «чужого» і кордон, межа, край «свого», освоєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по дому як завгодно, але коли переступаєш поріг, як край, межу, то повинен пам'ятати, що тут проходить межа між «своїм» і «чужим».

Космологічні погляди древніх слов'ян ґрунтуються на тому, що ці племена були землеробськими. На відміну від кочових племен, у них переважала потрійна класифікація світу – вертикаль, що розподіляла світ на три рівні: над Землею, на Землі, під Землею, яка доповнювалася домінуванням символу кола, як засобу відокремлення свого, освоєного світу від світу чужого, дикого, небезпечного. Існує гіпотеза, що в праслов'янську епоху поселення будувалися по колу (трипільська культура). У всіх слов'ян зафіксований звичай оборювання поселення магічним колом для боротьби з епідеміями і злом: магічне обгородження чи оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Поділ світу на чотири сторони у слов'ян відбився в спорудженні житла, що також має відтворювати космічний акт організації творення. На території України ранні слов'янські землянки за планом – чотирикутні, орієнтовані по сторонах світу або стінами, або кутами.

У слов'ян, як і у індоєвропейців, світ був упорядкований: він оцінений по чотирьох координатах: землі, двох небесних сфер і підземно-водної частини, що означало повноту сукупності просторових координат, повноту і цілісність Космосу.

Боги стародавніх індоєвропейців також трансформувалися в релігію давніх слов'ян, але не стільки в своїх конкретних іпостасях, скільки в ролях, які грали персонажі сивої давнини (Білобог і Чорнобог).

Давньослов’янські світоглядні уявлення були виключно язичницькими.

__________________________________________________________________

Язичництво – це релігійна форма освоєння світу; традиційне позначення нетеїстичних релігій за їх протилежністю до теїзму – це політеїстична релігія.

_________________________________________________________________

З-поміж характерних рис язичницького світогляду виділяють:

• синкретизм (неподільність) людини і природи;

• пантеїзм (Бог розчинений у природі);

• первісне ставлення людини до навколишнього світу, близьке до психології дитини.

Основою язичницького світогляду були культи. Їх можна простежити за етапами розвитку язичницької культури.

На першому етапі розвитку язичницької культури обожнювали сили природи – культ природи. Природу населяли духи, яких необхідно було умилостивити, щоб вони не шкодили людині, допомагали вижити. Слов'яни поклонялися Матері-Землі, досить розвинені були водяні культи, бо воду вважали стихією, з якої утворився світ. Слов'яни населяли її різними божествами – русалками, водяними, присвячували їм свята. Шанували ліси і гаї: їх уважали оселями богів. Оскільки слов'яни думали, що їхній родовід походить від богів, то вони поклонялися богу сонця – Дажбогу, богу вітру – Стрибогу. Підтвердженням цьому є «Слово про похід Ігорів», де давньоруський народ назвали «Даждьбоговими онуками».

На другому етапі розвитку язичницької культури домінує культ предків і культ землі й родючості, тому шанували Рода – творця Всесвіту і Рожаниць – богинь родючості. Слов'яни вірили в потойбічний світ: смерть сприймали не як зникнення, а як перехід у підземний світ, тому трупи спалювали чи ховали в землі. У першому випадку передбачалося, що після смерті жити залишається одна душа, у другому – допускалося, що вони продовжують жити, але в іншому світі. Душа після спалення зберігала зв'язок із матеріальним світом, набуваючи іншого образу, вселяючись в нове тіло. Слов'яни вважали, що предки продовжували жити з ними і після смерті.

На третьому етапі розвитку язичницької культури з'являється «Бог богів», віддалений від світу. Це вже істота небесна, глава ієрархії богів. У УІ ст. повелителем Всесвіту визнали бога-громовержця Перуна. Перуна сприймали як бога грози. Божества неба, землі і «білого світу» – Стрибог (бог вітру), Макош (богиня землі і родючості), Дажбог (бог сонця). І додаткові божества – Хорс (божество сонячного світила) і Семаргл (божество насіння, паростків, коренів рослин). Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичного уявлення, що підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем.

Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від матері-землі, були дуже популярними у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поруч із Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; їхнє зображення було символом продовження життя: дитина, повний колос, виноград, яблуко.

Язичництво як світоглядна система широко представлена в усній народній творчості й декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, фігури воїнів, стилізовані хвилі. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина в ХІІ ст. відтворені три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід, тому на рівні землі розміщена язичницька фігурка бога рослин Семаргла, а внизу – велика голова ящірки (символ підземного світу). Такою бачили модель світобудови наші предки.

Світогляд слов'ян формувався під впливом язичницької обрядовості.

__________________________________________________________________

Язичницька обрядовість – це організована, упорядкована система магічний дій, практична мета яких в тому, щоб впливати на навколишню природу, примусити її служити людині.

__________________________________________________________________

Поклоніння богам супроводжувалося впливом на психіку. Язичницька обрядовість включала й різні обереги, амулети, що давало владу над природою й оберігало від лиха і небезпек.

Прийняття християнства в Київській Русі вплинуло на світогляд давніх слов'ян. Християнство порушило цілісне сприйняття людини, яку трактувало як дихотомну істоту, розділену на душу і тіло, де тіло тлінне і є темницею для душі, яка виступає домінантою в цій ієрархії. Звідси головна мета людини – звільнити душу від тіла шляхом його умертвіння за допомогою аскетизму. Така роздвоєність порушувала гармонію людини і суперечила пракультурі предків. Уникнути труднощів світосприйняття допоміг компроміс між язичництво і християнством. Це відбулося за допомогою синкретизму.

________________________________________________________________

Синкретизм (із грецької Synkretismos) – це об'єднання незалежних елементів, що приводить до появи якісно нового утворення.

Світоглядний синкретизм, як православно-язичницький – це об'єднання двох різних типів світогляду – язичницького і християнського, – на якому сформувалася унікальна українська етнокультурна: світоглядний синкретизм ґрунтувався на християнській догматиці, а культ був збережений язичницький.

_______________________________________________________________

Навіть в обрядах християнство зуміло замінити тільки назви давніх богів на нові, що простежується в колядках, щедрівках, веснянках, Петрівка, обжинкових піснях та ін. Тому православно-язичницький синкретизм лежить в основі світосприйняття, менталітету, ціннісних орієнтацій, етичної й естетичної свідомості українського етносу. Саме народні свята, обряди, поезія творять сьогодні світогляд українського народу.

Важливою складовою духовного світу етносу є його національний характер.

__________________________________________________________________

Національний характер – це специфічний склад душевного ладу нації, що проявляється в тому чи тому рівні емоційного прояву, в громадських манерах, звичках, складі розуму; це зовнішній прояв особливостей духовних основ нації, її ставлення до себе, до інших народів, природи, держави, влади.

__________________________________________________________________

Національний характер відображається у традиціях, поведінці, культивуванні деяких якостей, праві, культурі, політиці. Особливості національного характеру українців полягають у превалюванні особистісної волі, непокорі, доброті, негативному реагуванні на утиски, в гарячій любові до своєї нації і вітчизни, в гостинності, привітності, у внутрішній релігійності, в мрійливості, в схильності до творчості. Реалізується національний характер у відношенні до свободи, у ставленні до історичного минулого, в національній гідності, самоповазі, творчості, витриманості.

Важливим елементом духовного світу етносу вважають і людський ідеал.

_____________________________________________________________

Людський ідеал – це зразок, щось досконале, це вища мета прагнень; це формування певного типу людини на основі історії і цінностей етнокультури.

_________________________________________________________________

Ідеал української людини виражається в гостинності, ввічливості, релігійності, мужності, чесності, шанобливому ставленні до жінки і старших. Цей ідеал створювався упродовж усього історичного розвитку українського народу й обумовлений тими обставинами, які були пов'язані з відкриттям самоцінного, очевидного й необхідного сенсу власного існування народу. Це також найвищий спосіб особистого існування, пов'язаного зі звільненням від тиску повсякденного життя, від спокуси потягів; це любов до досконалості усіх сфер життєдіяльності.

Крім того, важливим елементом духовного світу етносу є його менталітет.

__________________________________________________________________

Менталітет (від латинського mens – розум, спосіб мислення, душевний склад) – глибинний рівень самосвідомості спільноти, на якому формуються характерні тільки їй способи сприйняття світу, особливі форми мислення і поведінки; це також внутрішній код людини, спільноти, який обумовлює спосіб мислення, алгоритм світосприйняття та поведінки.

__________________________________________________________________

Менталітет як соціальний феномен має дуальну природу. З одного боку, – це психічне, несвідоме, природне, біологічне, а з іншого, – це соціальне, прищеплене вихованням і традицією. Це ті настанови, які визначають специфіку взаємодії народу, нації, окремих її членів з природним і соціальним оточенням. Зміст колективного несвідомого відображається в архетипах.

__________________________________________________________________

Архетип (із грецької аrche – початок і tуpos – тип) – універсальний образ або символ, який міститься в колективному несвідомому і визначає певні почуття чи певний типу мислення.

________________________________________________________________

Архетип – несвідомі колективні уявлення, які успадковуються біологічно і конкретизуються в образах і символах. Архетипи, відображені в міфологічних уявленнях, в етнічній картині світу, в усіх сферах духовного життя, відіграють в історії етносів конструктивну роль: оскільки вони забезпечують зв'язок між епохами, то завдяки їм зберігається цілісність етнічної культури.

Ментальність українців характеризується наявністю таких архетипів:

• архетип Матері – для українця є втіленням Землі, України, Жінки, Богородиці і тому виступає основою шанобливого ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і в сім'ї;

• архетип рівності синів і дочок своєї Матері-Батьківщини зумовив відсутність пріоритету старшинства;

• архетип особистої свободи – відкидання нав’язаних авторитетів, посилення прагнення індивіда відмежуватися від суспільства, орієнтація на власні сили, на власну ініціативу;

• архетип едукативності – здатність вчитися життєвому покликанню, що орієнтує українців на пошук того, що допоможе їм реалізувати високі потенції, знайти нішу, яка забезпечить їм досягнення найвищих результатів;

• архетип домінування минулого над майбутнім – звернення до минулого як до зразка;

• архетип долі – забезпечення впевненості в тому, що в світі буде відбуватися все так, як має бути;

• архетип обрядовості – орієнтація на традиції, які забезпечують комфорт, не вимагають творчості.

Архетипи проявляються через стереотипи поведінки, через реакції на навколишній світ.

Крім того, менталітет формується за допомогою природного і соціального оточення. Так, природа півдня Україні сприяла формуванню в українців почуття обережності, підозри, терплячості, формувала орієнтацію на боротьбу за життєвий простір. Лісостепова природна зона сприяла мрійливості, чуттєвості, пасивності, безтурботності, а також прагнення до свободи і анархії. А степ орієнтував на рух у нескінченність або відмову від руху взагалі. Усе разом це створювало основу для розвитку імпульсивності, непередбачуваності, запальності – що притаманне більшості українців.

Домінування землеробства в господарській діяльності українців було обумовлене природою. Саме землеробство найбільше вплинуло на формування ментальних характеристик народу: обожнювання землі, ставлення до неї як до матері, як до святині. Це, в свою чергу, породило сентиментальність, почуття власної гідності.

З-поміж соціальних чинників, які вплинули на формування ментальних рис українського народу, виділяють такі, як індивідуалізм, пріоритет сімейного життя, визначальну роль жінки.

Отже, ментально-психологічні риси українського етносу виражаються в таких ознаках:

• емоціалізм – домінування почуттів у структурі розум – воля – почуття й усвідомлення його як способу пізнання; саме емоційність є основою для відносин у соціальних спільнотах, що дає можливість створювати їх на основі щедрості, прихильності, добропорядності або ж навпаки – сухості, безсердечності;

• кордоцентризм – серце є основою емоційного переживання буття, що є своєрідним світосприйняттям українців, їх презентацією власного життя: жити і діяти за покликом серця, інтуїтивно відчувати добро і зло; це визначило вектор руху українця: втеча від реального життя в життя душі; перевага серця над розумом, над раціональними розрахунками, що визначає всі сфери людського буття;

• інтровертність – проекція власної активності на себе самого, що забезпечує меншу залежність людини від навколишнього середовища, орієнтує і спрямовує на зміни власного внутрішнього світу;

• індивідуалізм обумовлений обмеженістю, самозамкнутістю, локальністю, хутірським світоглядом більшості українців, що призвело до ізольованості від суспільства, мінімізації зв'язків із навколишнім світом;

• толерантність – це терпиме ставлення до чужого способу життя, поведінки, вірувань, традицій, цінностей, здатність до діалогу, шанобливе ставлення до оточуючих, своєрідна м'якість і поступливість характеру, що свідчить про гармонійність відносин Людина-Природа;

• екзекутивність – орієнтація людини на репродуктивно-відтворювальну, імітатівную діяльність, що заперечує креативність, нестандартність;

• демократизм – домінування ідеї рівності у соціально-політичному і сімейному житті;

• волелюбність і прагнення до свободи – сутнісна риса українського народу, яка забезпечує боротьбу українців за незалежність, за особистісне «Я»;

• антеїзм, селянськість обумовлює орієтантацію на ідеал хлібороба, традиційність, консерватизм, злиття з природою, але й працьовитість і впертість;

• гуманізм та оптимізм – виражають любов до людей, віру в те, що в світі панує позитивне начало, добро; це впевненість у завтрашньому дні.

Осмислене, когнітивне ставлення до своєї держави, народу, його історії, культури, мови, самого себе – це вияв національної свідомості.

__________________________________________________________________

Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності; по відношенню до окремої людини – усвідомлення нею належності до певного народу, його культури, мови, усвідомлення свого місця і ролі у світовій цивілізації.

__________________________________________________________________

Ментальність українців формувалася протягом століть у боротьбі за виживання, оскільки їх постійно оточувало агресивне середовище, яке вабили багатства української землі. Українці займали на планеті дуже складну еколого-соціальну нішу. У цьому складному агресивному середовищі формувалася ментальність українця, яка акумулювала як елементи героїчного, так і елементи пристосуванства.

Таким чином, духовний світ українського етносу розмаїтий і багатоликий: він формувався історично, на основі архаїчних, давньослов'янських і християнських уявлень, світоглядного синкретизму, що свідчить про нерозривність і наступність у ланцюжку становлення духовної культури українців.

Українська мова і духовність народу

Мова є душею нації. Науковими дослідженнями встановлено, що українська мова є однією з найдавніших і наймелодійніших (посідає третє місце після італійської та грузинського). З великою впевненістю можна сказати, що цивілізація на Землі зародилася на українських родючих землях, оскільки на території України були сприятливі екологічні умови для її розвитку. Тому і мова тут шліфувалася тисячоліттями у процесі безперервної боротьби наших предків за виживання і постійного перемішування різномовних народів.

Українська мова – одна зі слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної системи. Свій базовий лексичний фонд вона успадкувала від праслов'янської мови, який датується ХУІІ ст. до н. е. З кінця І тис. до н.е. і майже до ІІІ-ІУ ст. н. е. відбуваються зміни в праслов'янській мовній системі: еволюціонує граматична будова, змінюється фонетична система, йде диференціація на діалекти, а з У ст. н.е. починається новий етап в розвитку праслов'янської мови у зв'язку з «великим переселенням» слов'янських народів.

З утворенням Київської Русі і десь до середини ХІІІ ст. відбувається формування української мови як окремої системи в її архаїчному варіанті. Мовна ситуація у Київській Русі була дуже складною. Це було обумовлено наявністю великої кількості етнічних діалектів і феномена диглосії.

__________________________________________________________________

Диглосія – це явище, коли кожна мова вживається тільки в певній ролі і виконує певну функцію.

________________________________________________________________

Так, у Київській Русі існувало два типи мови, з одного боку, була нормована, культурна мова (церковнослов'янська), книжна і сакральна, і з іншого, – побутова мова (це мова племінних та етнічних діалектів). Така ситуація існувала аж до ХУІ ст.

У ХУІ ст. йде масований наступ на українську мову, освіту, культуру з боку католицької церкви. Для того щоб зберегти мову й освіту, а з ними і культуру, утворюються центри з їх збереження. В основному при монастирях (Почаївському, Пересопницькому, Загаєцькому тощо) з ініціативи української еліти (княгиня А. Чарторийська-Горностай, княгиня Г. Гайська, княгиня Р. Ярмолинецька) відкриваються українські школи. У цей же час захисну систему національної віри, мови і культури створює Запорізька Січ. У самій Січі відкриваються школи при полкових козацьких канцеляріях з вивченням української мови, також відкриваються школи при братствах з обов'язковим вивченням слов'яно-російської мови нарівні з грецькою та латиною. У цей період слов'яно-руською мовою пишуть наукові праці та підручники з арифметики, поетики, граматики, фізики, астрономії: «Граматика» Л. Зизанія, «Граматика» М. Смотрицького, «Лексис» Л. Зизанія та ін. Починається книгодрукування українською мовою. Друкарні почали працювати у Віленську, Острозі, Львові, Києво-Печерській лаврі. Інтенсивний випуск книг свідчив про їх потрібність: із 1574 по 1612 р. було видано 84 книги.

Наступним захисним кроком української мови стала Гетьманщина (ХУІІ ст.). У цей час інтереси українського народу обстоювали П. Сагайдачний, митрополит В. Рутський, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, К. Розумовський. Особливу роль відіграв П. Могила, який у 1632 р. заснував славнозвісну Києво-Могилянську академію і забезпечив її фінансами, літературою й кадрами.

У ХУІІІ ст. розпочалася масована колоніальна політика Російської імперії щодо України: зліквідовано Гетьманщину, в 1775 р. припиняє існування Запорізька Січ, у 1780 р. ліквідують залишки автономного управління, у 1781 – 1783 рр. – Козацькі полки, а з 1786 р. втратила автономію українська церква. У цей період йде цілковита дискредитація української мови й української культури. Указами Російської імперії створюється система заборон, що стосується української мови та навчання нею:

• указ Петра І 1720 р. про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення текстів написаних українською мовою;

• указ Катерини ІІ в 1753 р. про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

• указ Святійшого Синоду в 1769 р. про вилучення в населення українських букварів;

• указ 1775 р. про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;

• указ 1783 р. про заборону викладання в освітніх установах українською мовою і повний перехід на російську мову.

І за таких умов українську мову не знищили: нею пише деякі твори Г. Сковорода, створює безсмертну «Енеїду» І. Котляревський.

ХІХ ст. поставило проблему мови українців у центр проблем прогресивної інтелігенції; це період національного відродження; час, коли в українській літературі з’являються П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич, А. Духнович. Особливе місце в національному відродженні займає Т. Шевченко, який став символом українського національного руху. Практичним кроком у відродженні української мови було створення П. Кулішем в 1857 р. «Граматики» – нормованого правопису української літературної мови. Це викликало занепокоєння царського уряду і в з’являються нові циркуляри щодо заборони української мови:

• 1852 р. – закриття недільних шкіл, де безкоштовно навчалися дорослі;

• 1863 р. – Валуєвський циркуляр про заборону видання книг українською мовою;

• 1875 р. – Емський указ про заборону видання текстів українських пісень, ввезення українських книг з-за кордону, про заборону українського театру;

• 1895 р. – заборона українських книг для дітей.

Після Жовтневої революції 1917 р. українська мова отримує статус державної, стає мовою освіти, науки, літератури. Однак 1926 – 1953 роки – це роки сталінського терору проти української культури і проти мови зокрема. І тільки події 1991 р. в Україну допомогли вирішити всі проблеми щодо української мови. У 1996 р. Конституція України узаконює статус української мови як державної в ст. 10.

Мова – не тільки засіб спілкування й ознака незалежної держави. Це впливовий чинник зростання національної самосвідомості. Чим давніша мова, тим вона впливовіша. Мова українського народу одна з найдавніших.

Усі національні меншини на території України повинні усвідомлювати об'єктивну необхідність збереження мови корінного народу. Агресивна мовна політика, як і інші методи поневолення народів, безперспективна, оскільки стримує економічний і соціальний розвиток не тільки жертв агресії, а й самих агресорів. Разом із тим треба усвідомлювати, що мова є душею нації: вона, як і сама нація, має розвиватися й удосконалюватися.

Традиційна матеріальна культура українського народу

Крім духовної культури кожен етнос є носієм матеріальної культури.

__________________________________________________________________

Матеріальна культура – це фізичні об'єкти (артефакти), створені руками людини.

__________________________________________________________________

Для них характерним є те, що вони мають відповідне символічне значення, виконують певну функцію і цінні для суспільства. Матеріальна культура поділяється на:

• виробничо-технологічну культуру, що являє собою речові результати матеріального виробництва, а також способи технологічної діяльності людини;

• відтворення людського роду.

Під матеріальною культурою розуміють не стільки створення предметів матеріального світу людей, скільки діяльність з формування умов людського існування. Сутністю матеріальної культури є втілення різних людських потреб, що дозволяють людям адаптуватися до біологічних і соціальних умов життя. А найголовніше – матеріальна культура характеризує діяльність з погляду її впливу на розвиток людини.

Українці проживають у трьох геокультурних смугах – лісовій, лісостеповій і степовій, – що вплинуло на методи і способи життя, особливості ведення господарства й зумовило характерну особливість української культури: її надзвичайну схожість в різних областях України, крім Карпат і Полісся.

Український народ – це етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів, світогляд, духовні цінності. Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат і Полісся) рільництво стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. З українським землеробством було пов'язане і тваринництво. Крім основного господарства, були допоміжні заняття – рибальство, мисливство, бджільництво.

Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами харчування. Більшість предметів побуту також виготовлялися в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворювалися на професійні заняття (наприклад, гончарство).

У суспільному житті українського села зберігалося і зберігається багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська громада. Характерною її особливістю була традиційна колективна форма роботи – «толока». Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Найчастіше учасниками «толоки» були сусіди, родичі, куми. Так виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди; заготовляли продукти харчування).

У процесі розвитку сільської громади виник інститут самоврядування. Це насамперед «загальний сход» – загальні збори представників від усіх господарств. Загальні збори обирали старосту села, соцьких, десяцьких. Якщо вони не виконували своїх обов'язків, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існування сільська громада здійснювала функції збереження і передачі традицій: контролювала всі вияви життя селян, слідкувала за збереженням морально-етичних і загальноприйнятих правових норм.

В Україні, залежно від природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов сформувалося три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Для північної зони (Полісся, Волинь) було характерне поселення вуличного типу з багатьма дворами. У центральній зоні української Лісостепу до 18 ст. були поширені вільні і нерегулярні поселення. Із розвитком капіталістичних відносин тут виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних поселень, створених за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину Слобожанщини, Таврії, узбережжя Чорного та Азовського морів, забудова велася в основному за проектами поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування. Крім багатодвірних поселень, повсюдно були поширені й однодвірні – хутори: на території Запорізької Січі – так звані зимівники.

Будинок у селян був глинобитним або зрубним, побілений зсередини і ззовні, і складався з двох або трьох приміщень. Бідняцький будинок був однокамерним. Підлогу робили з глини, дах крили соломою, очеретом. Сам процес будівництва хати був цілим ритуалом, покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця для будинку: його не можна було будувати на перехресті доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачуване місце будівництва трохи зерна. Якщо на наступний ранок купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було тільки у вівторок або четвер.

Інтер'єр українського житла, за наявності місцевих особливостей у різних історико-етнографічних районах, був однотипним і зовсім не випадковим. Багатовіковий досвід обумовив раціональність і естетичність внутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своє призначення і відповідну обстановку. При вході в будинок, як правило, зліва до фасадної сторони будинку розташовувалася піч – основний елемент планування. Її зазвичай білили і розписували візерунками (особливо, якщо в домі була донька на виданні). У Східній Україні найчастіше в розписах був «вазон» – стилізоване дерево життя, або зображення трьох гілок – образ світового дерева. Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була найбільш потаємним і найбільш загадковим місцем у будинку, язичницьким центром християнського будинку. З нею пов'язано безліч звичаїв і повір'їв. В образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли засватана дівчина «колупала» пальцем піч, немов просячи захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою кілька вуглинок з материнської печі. Шматочок пічної обмазки клали в сорочку, в яку загортали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після похорону родичі трималися за піч, щоб не нудьгувати за небіжчиком (або не боятися). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із звичайного світу в таємничий. При переході в новий будинок господиня на помелі або хлібопічній лопаті «переносила» домовика, який жив під піччю. А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з дому. Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі вони готують чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо паски, заборонялося розмовляти, інакше відьма викраде дитину. Для захисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно рогами до печі.

По діагоналі від печі був червоний кут – християнський центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, прикрашені рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні книги, свячена вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди ставили ритуальну їжу. Червоний кут уважали почесним місцем у будинку, куди саджали дорогого гостя, виявляючи до нього повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж ставили «дідуха» – обрядовий сніп, прикрашений стрічками, символ благополуччя і достатку, пам'ять про предків. В куті сходилися лави, які стояли вздовж стін, і тут же під іконами стояв стіл – символ єдності, сімейної міцності і благополуччя, – за яким збиралася вся родина. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накривали скатертиною. Не дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір'ях і обрядах. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. За столом святкували весілля. І сюди ж, на кут, ставили труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил (піл), який був спальним місцем (в більш заможних сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався "жіночим" – тут розміщували шафу для посуду і все необхідне начиння. Скляні вікна в сільських будинках були рідко, частіше їх робили з риб'ячих міхурів або прозорого тоненько шліфованого кварцу. На селянському дворі залежно від заможності господаря була одна або кілька господарських будівель: хлів, комора, сарай. Двір в Україні обов'язково був обгороджений.

Житло українських міщан було більш пишним, ніж сільське. Арабська церковний діяч, мандрівник і письменник Павло Алеппський (1627 – 1669), який відвідав Україну в 1654, 1656 рр., так описував Київ: «Будинки величні, високі, побудовані з балок, виструганих і всередині і зверху», а от в Умані: «Будинки високі і гарні, з численними вікнами з різнокольорового скла».

Будинок української еліти ставили, як правило, на високому місці і схожий він був на маленький замок, укріплений з усіх боків валами, частоколом з дерев'яними баштами (одно-або двоповерховими). На башті вночі перебувала сторожа. Будинок робили дерев'яним, вкривали гонтою (спеціальний покрівельний матеріал із тонких дощечок). Починався дім ганком, далі – просторі сіни. За сіньми – панські покої і приміщення для прислуги. Кімнат було багато – їдальня, світлиця, спальні, різні комірки. Поряд із панським будинком облаштовували з господарський двір з будівлями, влаштовували квітники, садили сад, ставили пасіку, іноді – звіринець.

Український народний одяг – яскраве і самобутнє культурне явище, що розвивалося й удосконалювалося протягом сторіч. У народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Костюм, що зберігає ознаки різних епох, є джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів.

Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (тунікоподібна або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плахти. Із 19 ст. почали носити зшиті «спідниці». У прохолодну погоду носили безрукавки (корсетки, киптарі). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах – місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Отож, орнамент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господарку одягу від злих духів і хвороб. Жіноча сорочка взагалі вважалася таємничим елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. Повитухи приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою частиною сорочки нареченої після ритуального вмивання по черзі втиралися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або свитка з білого сукна.

Дівчата заплітали волосся в коси, вкладали їх навколо голови і прикрашали стрічками, квітами, живими або з воскованого паперу. Жінки обов'язково носили очіпки, намітки, пізніше – хустки. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалася непристойністю.

Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Звичай прикрашати шию існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста давала навколишня природа – використовували зерна, кісточки ягід, овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з різнокольорового скла, бурштину, перлів, найбільшою цінністю вважали корали, особливо червоні. Кількість разків намиста і розмір намистин були показником достатку сім'ї, а також свідчили про добре ставлення чоловіка до дружини. Найбільш престижним вважалося мати 24-25 разків, із великими намистинами, прикрашеними сріблом. Коралам приписували магічні властивості: вони оберігали від застуди, а розрив нитки віщував господині нещастя. Особливе місце серед шийних прикрас належить дукатам – різноманітним ювелірним виробам на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило, використовували австрійські дукати або російські срібні рублі. Дукат із металевим бантом, прикрашеним каменями або емаллю, займав центральне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Хрещений батько дарував дукат своїй маленькій похресниці, коли їй випонювався 1 рік, і та дбайливо зберігала подарунок, одягаючи його переважно у свята. Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різні сережки і каблучки. Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу погоду були туфлі, а повсякденно носили взуття личаки та з сиром'ятної шкіри – постоли. Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки і пояса. Пояс був обов'язковим елементом одягу і виконував найрізноманітніші функції (закріплення одягу, захист м'язів живота при важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони прикрашали одяг і вказували на достаток. Але пояс сприймали і як оберіг. Тільки маленькі діти могли не носити пояса, для дорослої людини вийти на вулицю, не підперезавшись, означало скомпроментувати себе. Пояс фігурував у багатьох магічних обрядах. Недарма дівчина повинна була підперезати свого нареченого вишитим поясом – це мало збільшувати чоловічу силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу заводили на подвір'я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору.

Чоловіки стригли волосся на голові «під горщик». Молоді і середніх років чоловіки голилися, залишаючи лише вуса. У ХУ-ХУІІ ст. голили і голову, залишаючи оселедець. Бороди носили тільки старі люди. Головним убором влітку були солом'яні капелюхи (брилі), в інший час – повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з плоским або сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли, багаті носили чоботи.

Козацький одяг складався з жупана, черкески, яскравих шароварів, шалевого пояса-кушака, балахона (плащ), суконного кунтуша з відкидними рукавами, білого шовкового жупана з оксамитовим шликом, шовкового пояса з золотими китицями, сап'янових чобіт, шапки-кабардинки з річкового звіра кабарги або видри, оздобленої навхрест позументом, кожуха з овечої шкури, кошлатою вовняної бурки для негоди.

Восени і взимку і чоловіки, і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг з капюшоном, прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща з цупкого грубого сукна, який носили поверх одягу), кожухи, які часто вкривали сукном.

Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність: багата вишивка, аплікації, дорогі прикраси. У цьому відбивалися особливості регіонів України. За зовнішнім виглядом одягу можна було зробити висновок про те, з якого регіону його власник, який його достаток і соціальне становище.

Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови й напрями господарської діяльності.

Набір продуктів харчування пов'язаний із традиційною господарською діяльністю: орне землеробство, тваринництво, городництво, бджільництво. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, локшина, кисіль). Значне місце в раціоні харчування займала риба (особливо осетрина і тарань). З м'ясних страв уживали сало, ковбасу, печеню з курей, гусей, качок тощо. Худобу кололи раз або два рази на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. Із борошна з додаванням маку і меду випікали численні маківник, коржі, бублики, кренделі, пиріжки, млинці і под. Крім того, дуже цінували молоко, сири, сметана, кисляк, інші молочні продукти, повидло, горіхи, варення, напої. Хліб в Україні мав символічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Виготовляли пиво, горілку, медовуху, спотикач.

Повсякденна їжа різних верств населення дуже різнилася. Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно читав коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися: з усього комплексу матеріальної культури саме харчування є найбільш консервативним. Це стосується і системи, і режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв.

Протягом року віруючі зобов'язані були дотримуватися постів – періодів, коли обмежували або забороняли вживання м'ясних і молочних продуктів, риби, яєць. Це пов'язано з вимогами християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними святами – Різдвом, Великоднем, Спасом та ін.), однак це мало більш глибоке коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости збігалися з часом найменшого фізичного навантаження в осінньо-зимовий період. Улітку, під час польових робіт, пости були короткими і не такими суворими. Крім того, існували послаблення для дітей, хворих, вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для вживання, був досить різноманітний, і можна було готувати велику кількість пісних страв.

І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Практично кожному святу – і релігійному, і тому, що залишилося з язичницьких часів, – відповідав свій набір страв. На різдвяному столі обов'язковими були дванадцять страв, головними з яких були узвар і кутя, млинці або вареники на масляну, яйця і паски на Великдень, мед і яблука на Спаса, маківники – на Маковія. Існувала велика кількість обрядів і повір'їв, пов'язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу у горщику. Потім розігрували сценку продажу горщика, і той, хто вносив найбільшу кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості вважали за честь покуштувати обрядову їжу і взяти напам'ять черепок. Це робили для того, щоб дитина росла здоровою і щасливою.

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої національної бездержавності була збережена спадкоємність української культурної традиції. Більшість народних звичаїв та обрядів, в яких соціальна пам'ять народу, українці зберегли до нашого часу.

Персоналії: М. Смотрицький, Л. Зизаній, П. Сагайдачний, В. Рутський, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, К. Розумовський, П. Могила, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич, А. Духнович, Т. Шевченко, П. Куліш, Г. Сковорода, І. Котляревський.

Запитання для самоконтролю

1. Поняття духовної культури та її особливості.

2. Співвідношення етнічної та національної культур.

3. Світогляд українського народу і його первинні основи.

4. Феномен православно-язичницького синкретизму: поняття, сутність.

5. Український національний характер: поняття, особливості, форми прояву та реалізації.

6. Менталітет як феномен і його особливості прояву в українському етносі.

7. Витоки української мови, її становлення.

8. Етапи еволюції української мови та їх характеристика.

9. Особливості розвитку традиційної матеріальної культури.

10. Традиційний одяг і система харчування українців.

Тести

1. Укажіть правильне визначення поняття «етнос»:

А тип етнічної спільноти і соціальної організації епохи первіснообщинного ладу: кровного зв'язку між його членами, поділ на роди, спільність території, деяких елементів господарювання, самосвідомість і самоназва, звичаї і культи;

Б стійка природна й історично сформована на певній території динамічна людська спільнота, яка має власну назву й усвідомлення своєї єдності, відрізняється від інших утворень стійкими своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами;

В нестійка історично створена мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації

2. Укажіть ознаку, не притаманну етнічній культурі:

А консерватизм;

Б ксенофобія;

В творчість.

3. Позначте риси людської духовності:

А естетизм;

Б оптимізм;

В етизм.

4. Укажіть правильне визначення поняття «світогляд»:

А духовно-практичне явище, яке являє собою сплав знань, поведінкових установок, цінностей і переконань;

Б специфічна риса людини, спільноти, яке характеризує мотивацію й сенс поведінки;

В продукт і фундаментальна основа культури; прояв «людського в людині».

5. Позначте правильне визначення поняття «язичництво»:

А нероздільність людини з природою;

Б релігійна форма освоєння світу; традиційне позначення нетеїстичних релігій в їх протилежності до теїзму;

В первісне ставлення людини до навколишнього світу, близьке до психології дитини;

6. Укажіть бога, якому не поклонялися язичники:

А Макош;

Б Рожаниця;

В Ісус.

7. Позначте правильне визначення поняття «національний характер»:

А специфічний склад душевного устрою нації, що проявляється в тому чи тому рівні емоційного прояву, в громадських манерах, звичках, складі розуму;

Б зразок, щось досконале, вища мета прагнень; формування певного типу людини на основі історії й цінностей етнокультури;

В універсальний образ або символ, який міститься в колективному несвідомому, що приводить до певних почуттів або до певного типу мислення.

8. Укажіть правильне визначення поняття «менталітет»:

А глибинний рівень самосвідомості спільноти, на якому формуються характерні тільки їй способи сприйняття світу, особливі форми мислення і поведінки;

Б внутрішній код людини, спільноти, який обумовлює спосіб мислення, алгоритм світосприйняття та поведінки;

В об'єднання незалежних елементів, що приводить до появи якісно нового утворення.

9. Укажіть правильне визначення поняття «диглосія»:

А унормована, культурна мова;

Б побутова мова і мова племінних та етнічних діалектів;

В явище, коли кожна мова вживається тільки в певній ролі і виконує певну функцію.

10. Згрупуйте явища традиційної матеріальної культури за ознакою жіночого та чоловічого одягу:

дерги, шалевий пояс-кушак, суконний кунтуш з відкидними рукавами, запаска, черкеска, плахта, спідниця, корсетка, киптар, каптан, шаровари, балахон, намисто, шовковий пояс із золотими китицями, хустка, сап'янові чоботи, шапка-кабардинка, дукачі, кудлата вовняна бурка, сорочка, шаровари, опанча, кобеняк, кожух.

Жіночий одяг	Чоловічий одяг