Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2_семестр_2_курс_зачет_помазан.doc
Скачиваний:
53
Добавлен:
27.02.2016
Размер:
435.2 Кб
Скачать

8. Західноєвропейська література 17 ст.

В історії більшості західноєвропейських літератур 17 століття є самостійною, особливою епохою, що за своїм змістом відрізняється від попередньої доби Відродження і від наступної доби Просвітництва.

Література 17 століття, доби різкого перелому суспільного устрою, значних історичних катаклізмів (Тридцятилітня війна, Англійська революція), втрачає характерну для Відродження гармонічність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривну єдність суспільного і особистого начал. З'являється усвідомлення антагонізму між особистістю та суспільством, між піднесеним життєвим ідеалом та реальною дійсністю, зображаються внутрішні протиріччя людини. Письменники 17 століття розвивають трагічні мотиви, що намітились у творах представників Пізнього Відродження.

Гострі протиріччя історичного процесу 17 століття стають джерелом художніх пошуків. Для творчості таких письменників, як Вондел у Голандії, Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін і Мольєр у Франції, Гріммельсгаузен у Німеччині, показові пошуки позаособових закономірностей, що керують людською долею. Іноді, найчастіше у творах так званих «низьких жанрів», у комедії або романі, ці пошуки переростають у зображення соціального середовища або матеріальних умов, що впливають на формування особистості. Звідси випливають особливості нового типу реалізму 18-19 століття. Новими є також спроби таких поетів, як Мільтон, знайти у суспільних зіткненнях джерело піднесеної, героїчної романтики. Історичне значення цих нових життєвих явищ осмислено поетом за допомогою біблійних образів.

Література бароко намагається широко використовувати поширені у художній культурі середньовіччя символи, емблеми та алегорії, і черпає натхнення від ідеалів лицарських романів. Це повернення до середньовічної традиції часто поєднується з актуальністю проблематики, з осмисленням життєвих колізій нового віку та їхніх відгуків у свідомості сучасників. Основні представники: Андреас Гріфіус, Йост ван ден Вондел, Педро Кальдерон (драми), Торквато Тассо, Джон Мільтон (поеми), Ганс Гріммельсгаузен, Франсіско Кеведо, Анрі Лесаж (романи), Джон Донн, Луїс Гонгора, Маріно Джамбаттіста, Георг Векерлін, Пауль Флемінг (лірика).

Класицизм як художній метод поєднує у собі орієнтацію на античну культуру та її естетичні ідеали з глибоким проникненням у душевне життя героя, що покликаний вирішувати гострі проблеми сучасності. Окремими дослідниками (Б. Б. Шалагінов) розглядається як стильове відгалуження літератури бароко. Найбільшого розквіту досяг у Франції. Основні представники: П'єр Корнель, Жан Расін, Мольєр, Марія-Мадлена де Лафайєт.

Таким чином у літературі 17 століття новаторські риси тісно переплітаються з розробкою художніх традицій, що вкорінені у глибині минулих віків.

Західноєвропейські літератури 18 ст.

У західноєвропейській літературі просвітницькі тенденції спочатку зародилися в Англії на початку 1700-х років, досягли своєї вершини у середині століття у Франції і перейшли в нову якість наприкінці століття в Німеччині. У літературі виділяється три основні ідейно-стильові напрями:

Література просвітницького раціоналізму, що найбільшою мірою відбила просвітницькі ідеї.

Література сентименталізму, до якого також відносять літературу штюрмерства в Німеччині.

Література веймарських класиків у Німеччині (Шиллер, Гете).

У західноєвропейській літературі цього періоду виділяють такі етапи:

Література просвітницького раціоналізму в Англії: Даніель Дефо (1661-1731), Джонатан Свіфт (1667-1745);

Література просвітницького раціоналізму у Франції: Монтеск’є (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Бомарше (1732-1799);

Література сентименталізму в Англії: Семюел Річардсон (1689-1761), Генрі Філдінг (1707-1757), Лоренс Стерн (1713-1768), Едуард Юнг (1683-1765), Роберт Бернс (1759-1796);

Література сентименталізму у Франції: Жан-Жак Руссо (1712-1778), Луї-Себастьян Мерсьє (1740-1814), Жан-Анрі Бернарден де Сен-П’єр (1737-1814), Ніколя Ретіф де ля Бретон (1734-1806), Маркіз де Сад (1740-1814);

Веймарська классика: Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1781) (предтеча), Штюрмерство (предтеча), Фрідріх Шиллер (1759-1805), Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832).

Оптимізм і песимізм

У країнах Європи, де просвітницькі ідеї склались у цілісну систему, для літератури 18 століття був характерний історичний оптимізм, нездоланна віра у перемогу розуму над глупотою і упередженнями, свободи над тиранією.

Життєрадісні мотиви неважко знайти і в письменників Сходу, але тут була зовсім інша природа оптимізму та песимізму. Ці поняття в їхньому європейському смислі неможливо примінити для оцінки конфуціанських чи буддійських стереотипів 18 століття.

Роль традиції

І на Заході і на Сході література 18 століття опиралась на багатовікову традицію. Але характер цих традицій і їхня роль на Сходу зовсім не схожі на роль античної культури в європейських літературах 18 століття. Міфологія, яка була ґрунтом давньогрецької літератури, у 18 столітті сприймалась лише як система художніх образів — релігійні уявлення давніх греків зникли разом з загибеллю античного світу. Давня та середньовічна культура країн Сходу була органічно пов’язана з філософськими та релігійними концепціями Конфуція, Лао-цзи, буддизму та ісламу, які настільки пронизували свідомість людей, що навіть критика віджилих феодальних інституцій була можлива лише в категоріях традиційних етичних і релігійних учень.

Реалістичність

У той же час можна знайти певні загальні тенденції, що проявляються в окремих літературах різних кінців світу. Очевидно, наприклад, що, на відміну від країн Ближнього Сходу та Південно-Східної Азії, у літературах Східної Азії (Далекого Сходу) існують явища, що дозволяють здійснювати порівняння з європейськими літературами. Причому в літературах цього регіону мова йде не лише про зміну жанрових форм, — наприклад, у прозі виникали широкі можливості для подолання умовності, символіки та фантастики середньовічної культури, для зближення літератури з життям. Прозаїчні твори стають складнішими, багатшими, поступово знімається "плоскість", характерна для середньовічних творів. Проте у прозі країн Східної Азії відбувається лише накопичення прийомів реалістичного відображення дійсності. Вони ще не складаються у цілісну естетичну систему. Прикладом може бути роман Цао Сюе-циня "Сону червоному теремі" (вид. 1791), в якому критичні моменти, незадоволення героєм оточуючою дійсністю вписуються у складну систему даоських та буддійських символів. Символічна сама назва роману, і багатозначні імена героїв, що відроджують міфологічні уявлення далекої давнини.

Нові форми естетичного освоєння життя, що проявлялися у прозі, у свою чергу, впливали на зміст і форму поезії. У поезії проникають будні життя, поети частіше звертають до долі звичайної людини. Таким чином долається прірва, що існувала у минулому між прозаїчними і поетичними жанрами. Прагнення до зображення буденного життя зближало, у найбільш загальних рисах, літератури Європи та Далекого Сходу.

9. «Тартюф» — перша комедія Мольєра, у якій виявляються певні риси реалізму. У цілому нині вона, як і ранні його п'єси, підпорядковується ключовим правилами і композиційним прийомів класичного твори, проте, часто Мольєр від нього відходить (це у «Тартюфі» недостатньо дотримано правило єдності часу — в сюжет включена передісторія про знайомство Оргона і святенники). У комедії спостерігається органічне переплетення різних художественно-комедийных коштів: онаона поєднує у собі елементи фарсу (наприклад, у його сценах, де Оргон ховається під стіл, стає разом із Тартюфом навколішки чи збирається дати Доріну ляпас), комедії інтриги (історія скриньки з важливими паперами), комедії моралі, комедії характерів (Оргон, Тартюф).В цьому переплетенні полягає жанрове новаторство п'єси, це також ознака те, що . Саме у цьому полягає жанрове новаторство произведения.

Создавая п'єсу, Мольєр передусім прагнув показати лицемірство, втілене в релігійні одягу та маскирующее свою низинну і мерзенну діяльність принципами християнської моралі. На думку драматурга, це з найживучіших і найнебезпечніших пороків його часу, бо як «театр має величезні можливостями для виправлення моралі», Мольєр вирішив використовувати гостру сатиру і піддати порок осміянню, цим завдавши йому нищівного удару [12:25]. Він високо цінував правдивість відносин між людьми і ненавидів лицемірство. «Він вважає своїм художнім і громадянським боргом розчавити гадину лицемірства і ханжества. Ця ідея надихала його, коли він створював " Тартюфа " і що його мужньо відстоював» [9:158]. Мольєр побудував сюжет у своїх спостереженнях за вищеописаної сектою релігійників, прозваних «кабалою святош» («Суспільство святих дарів»), а образ центрального персонажа був складено із типових чорт, властивих сектантам.

И все-таки художня сила комедії не Разом із цим у ній дотримуються основні правил і композиційні прийоми класичного твори, яких, втім, Мольєр іноді відходить (це у «Тартюфі» не цілком дотримується правило єдності часу — в сюжет включена передісторія про знайомстві Оргона і святоши)столько в життєвої достовірності сюжету, набагато важливіше, що Мольєр зумів підняти образ Тартюфа рівня такий широкої і об'ємної типовості, що остання вийшов далеко за межі свого історичного часу й придбав неминуще світове загальне значение.

В «Тартюфі» Мольєр бичує обман, уособлений головним героєм, і навіть дурість і моральне невігластво, представлене від імені Оргона і пані Пернель. Шляхом обману Тартюф объегоривает Оргона, а останній впадає в вудку по своєї дурниці кажуть і наївною натурі. Саме протиріччя між явним і гаданим, між маскою особою, саме це протиставлення, у якому так наполягав Мольєр, є є основним джерелом комізму в п'єсі, оскільки завдяки йому ошуканець і бевзю змушують глядача сміятися донесхочу. Перший — оскільки починав невдалі спроби видати себе за зовсім інше, діаметрально протилежну особистість, ще й вибрав цілком специфічне, далеке йому якість — може бути важче для жуїра і розпусника зайняти позицію аскета, ревного і цноти прочанина. Другий сміховинний оскільки він абсолютно вбачає речей, які будь-якій людині кинулися б правді в очі, його захоплює і приводить у крайній захоплення те, що мала б викликати а то й гомеричний регіт, то, у разі, негодование.

В Оргоне Мольєр висвітлив колись інших сторін характеру убогість, недалекість розуму, обмеженість людини, прельщенного блиском ригористической містики, одурманеного екстремістської мораллю і філософією, головною ідеєю яких є повне відмова у світі і цілковиту зневагу всіх земних удовольствий.

Ношение маски — властивість душі Тартюфа. Лицемірство перестав бути його єдиним пороком, але це виводиться першому плані, інші негативні риси це властивість посилюють і підкреслюють. Мольеру вдалося синтезувати найсправжнісінький, сильно згущений майже абсолюту концентрат лицемірства. Реально було б невозможно.

«Тартюф» викриває як, або, скоріше, непросто дурниці і обман — бо всі головні комедії Мольєра викривають ці моральні категорії загалом. Однак у кожної п'єсі беруть різноманітні форми, варіюються докладно і виявляється у різні сфери життя. Брехня Тартюфа, набрала форми удаваної праведності, і дурість Оргона, недієздатного розгадати грубу гру пройдисвіта, виявили себе у релігійної області, особливо вразливою XVII столітті. Можна довго сперечатися у тому, спрямована чи п'єса побічно проти самої релігії (сам Мольєр категорично це заперечував), проте єдине, що не можна заперечити і у яких сходяться думки усіх сторін — те, що п'єса прямо спрямована проти ригоризму й не хочуть, що сьогодні називають интегризмом .