45. Іспанська та італійська література XVII ст. Загальна характеристика.

Італійська література

Відкриття водного шляху до Індії виявилося фатальним для Італії. Наприкінці XV століття битий шлях світової торгівлі вже пролягав далеко осторонь від неї, і це підірвало її внутрішні сили.

Припинилося надходження вовни з Англії й Іспанії, і сукняне виробництво італійських міст майже цілком зупинилося. Європейські держави, що розвинули своє власне виробництво, вже не потребували італійських товарів.

Правда, в Італію, як і раніше, їдуть художники всієї Західної Європи по науку. Як і раніше, Італія вважається центром і осередком культурного життя Європи, своєрідним університетом мистецтв. Багаті люди Англії, Франції, Німеччини, Іспанії звертаються з замовленнями до італійських майстрів, не помічаючи іноді того, що власні, національні культурні сили вже виросли. Проте вже безповоротно Італія поступилася іншим країнам своєю першістю в економічній могутності, змінилися світові торгові шляхи. Активніше завирувало життя в Англії, Франції. Осторонь залишилася Італія. Колись галасливі міста пустіли, робочий люд, не знаходячи попиту на свої руки, йшов у села. Провінційні володарі знову відчули силу на своїй стороні і потягли країну до феодальної старовини.

А потім почалися війни. Іспанія і Франція билися за італійські багатства, билися на території Італії. Іноземні війська грабували і тероризували населення.

У другій половині XVI століття Іспанія підпорядкувала собі майже всю Італію. Втратили свою незалежність Сіцілія, Сардінія і Південна Італія, Тоскань, Монферрат, Генуя, Міланське герцогство, Парма, Реджо, П’яченца, герцогство Феррара, Модена й ін. А разом із втратою незалежності почалася економічна експлуатація італійських земель іспанськими загарбниками у формі контрибуцій, податки. Так продовжувалося й у XVII столітті.

Національну трагедію італійського народу довершила католицька реакція.

Італієць епохи Відродження гордо дивився вперед, він вірив у себе, вірив у розум, вірив у людські сили. Його хвилювали великі проблемі життя Всесвіту, Землі, людського суспільства і самої людини. Він сміливо йшов на штурм усього, що заважало зрозуміти і розв’язати ці серйозні проблеми, і він був сміливий, веселий і талановитий.

Італієць XVII століття перестав вірити у всемогутність розуму, тому що сумні картини придушення розуму грубою силою вогню і меча показувала йому сучасна дійсність. Він став похмурий і підозрілий, він утратив сміливість, він утратив талант. (Спалення на вогнищі Джордано Бруно; примусили Галилея відмовитися від свого вчення). Найбільш легковажні зберегли веселість духу і з легкістю в думках і почуттях звернулися до поетичних дрібничок.

Джамбатіст Марино (1569-1625) – охрестив цілу течію в літературі.

Поет Габріелло Кьябрера (1552-1638)

Фульвіо Тесті (1593-1646) – послідовник Маріно та Кьябрера

Вінченцо Філікайя (1642-1707) – «Італія! Італія!»

Сумна сучасність не могла не хвилювати письменників Італії XVII століття. Окремі голоси закликають італійців до єднання проти іноземних поневолювачів. Видатним поетом-патріотом був, безперечно, Алессандро Тассоні (1565-1635) – «Філіппіках проти іспанців»; поема «Викрадене цебро» (1622) висміює роз’єднаність Італії, закликає до національної єдності.

В італійській літературі XVII століття можна побачити складне переплетення різноманітних стильових напрямків, їхню боротьбу і взаємовпливи. Кьябрера і «пастуші» поети кінця століття борються проти Марино і маринізму за «спрощення» літератури, проте і вони культивують своєрідний «аристократизм духу» і однаково належать до літературі бароко, представляючи у своїй творчості лише різноманітні його аспекти.

Іспанська література.Величезна роль церкви позначилася не тільки на політичному житті країни, але й в економіці: церква володіла однією чвертю всієї іспанської землі. У середині XVII століття в Іспанії буквально кожний п’ятий-шостий іспанець носив одяг священика або ченці. При населенні в 6 мільйонів чоловік у країні нараховувалося 200 тисяч священиків, 700 тисяч ченців, 300 тисяч черниць, усього – 1 мільйон 200 тисяч.

Усе має свої причини, і настільки широка діяльність іспанської церкви та релігії, що сильно підпорядкувала собі свідомість народу і так аж до нових часів, аж до наших днів, має своє пояснення. У свій час католицька церква очолила боротьбу з маврами і тим самим здобула величезний моральний капітал в очах народу.

Абсолютизм у Франції й в Англії в період свого становлення і боротьби з феодальною анархією, значно сприяв формуванню нації, економічному, політичного і культурному об’єднанню сил народу. В Іспанії цього не відбулося. Абсолютизм тут лише дуже обмеженою мірою виконав свою історичну місію. Королівська влада домоглася деякого обмеження феодалів, підпорядкувала собі лицарські духовні ордени, конфіскувавши їх величезні земельні володіння. (Лопе де Вега «Фуете Овехуна». В цій п’эсі зображено одне з повстань, причиною якого послужив соціальний і національний гніт.)

У XVII столітті Іспанія – другорядна країна Західної Європи. Її колишня могутність відійшла в царину легенд. Королі лише змогли підтримати декоративний престиж королівської влади, зберігаючи в непорушності холодний церемоніал палацового життя. Реальної влади іспанські королі не мають. Не випадково поет-аристократ Вільямедьяна (1580-1622) так відверто знущався з іспанського короля у свої сатирах.

В іспанській літературі XVII століття можна простежити дуже чітко три художні напрямки: ренесансний реалізм, очолюваний могутнім генієм Лопе де Вега, класицизм, представлений кількома вченими-поетами і підтримуваний університетами, і бароко, вищим вираженням якого була творчість Кальдерона.