46) Образ Маргарити. Специфіка її трагедійності

Важлива сюжетна лінія безсмертної трагедії Гете “Фауст” – відносини Фауста і Маргарити.

Як підступно задумав Мефістофель, Маргарита мала стати тією жінкою, яка пробудить у Фауста хтиву пристрасть. Проте стосунки між юнаком та дівчиною розгортаються несподівано: Фауст і Гретхен широ покохали один одного. Гете зображує споріднені душі. В основі їх кохання – не ница чуттєвість, а високі духовні переживання. Це почуття продиктоване неначе самою Природою. Ось чому Маргарита не противиться своєму коханню. Мефістофель тут не при чому.

Маргарита, ще зовсім молода дівчина, єдина опора у матері, опікується більшістю справ по господарству. Відвідання церкви в неділю та невинні розмови з подругами – оце й усе її життя. Дівчина не забуває, що живе на очах у всіх. Змалку звикла дотримуватись суворих життєвих правил, старається чинити так, як велить звичай.

В цьому вузькому колі рутинних сімейних обов’язків та простих радощів не залишалося місця для любові. Ось чому палке кохання до Фауста вона сприйняла спочатку як якесь відхилення від налагодженого і розмірного поступу її життя.

Складна життєва ситуація, в якій зрештою опинилась Маргарита, - народження позашлюбної дитини, смерть матері і брата, розлука з коханим, осуд з боку сусідів, - все це виявилося понад її душевні сили, призвело до злочину (вбивста своєї дитини) і божевілля. Вона сама стала жертвою того світу, до якого належала. Але і Фауст розділяє провину за її загибель. Він тяжко переживає, через свій невірний крок. Тепер він розуміє, якою великою є відповідальність кожною людини перед іншою.

Фауст і Маргарита опинились в безвихіній ситуації з точки зору моралі. Але, як ми бачимо, причина цього – зовсім не інтриги Мефістофеля, а безтямне палке кохання обох. Воно поламало весь “сценарій” Мефістофеля. Любовні переживання Фауста і Маргарити показані з надзвичайною психологічною глибиною.

47. Англійська література XVII ст. Загальна характеристика.

В Англії важко встановити помітні межі між трьома стильовими напрямками, що існували в XVII столітті в країнах Західної Європи. У творчості окремих письменників іноді вигадливо сполучалися риси класицизму і бароко, класицизму і ренесансного реалізму. Класицизм у його, так би мовити, класичній формі, яку він прийняв у Франції, не міг знайти собі твердого ґрунту в Англії. Тому були дві причини: політичний стан країни й авторитет театру Шекспіра. Реалізм епохи Шекспіра, ренесансний реалізм, ще живий в XVII столітті, зберіг, хоча й у послабленому вигляді, свої риси у творчості Бена Джонсона, що привніс у свій театр елементи класицизму, за що його хвалив класи цист Драйден, а також у творчості двох друзів – Бомонта і Флетчера.

Англійська буржуазна революція. XVII століття в Англії – вік революції. Вона наклала свою печатку на все духовне життя країни. Культурна спадщина, що залишилася від тієї епохи, так чи інакше забарвлена у кольори революції.

48) Роль Мефістофеля в шуканнях Фауста

Поема “Фауст” – найвище досягнення поетичного генія Гете. Поет ще в юності, в добу "штюрмерства”, захопився старовинною легендою про Фауста, яка була тоді широковідомою. Добре знав Гете і трагедію про Фауста Крістофера Марло, англійського драматурга, сучасника Шекспіра. Гете з’єднав сюжет про вченого-мага з іншим, досить поширеним у творчості “штюрмерів”: палко закоханий юнак спокушає молоду недосвідчену дівчину, а коли дізнається, що вона чекає від нього дитину, малодушно залишає її напризволяще. Гете знайшов простий спосіб, як з’єднати ці два сюжети: Мефістофель омолоджує вченого і перетворює його на юнака. Але старовинний сюжет був для Гете лише приводом для того, щоб втілити свої роздуми над пекучими проблемами сучасності.

Напевно, найцікавішим і одним із найбільш значущих є образ Мефістофеля. Ім’я Мефістофеля складається з двох довньоєврейських слів: “Мефіз” – руйнівник і “Тофель” – обманщик. Це одне з численних імен диявола.

Мефістофель, з’явившись перед господом, знущається над людиною, вважаючи її жалкою і ницою. Навіть прагнення до істини такої людини, як Фауст, здається йому марним.

Завдання Мефістофеля – спокусити Фауста, зіштовхнути його з морально бездоганної позиції. На його думку, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та розваг. Але для Фауста таке «солодке життя», свого роду ідеал обивательського добробуту, немає ніякої цінності.

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

Є в тебе їжа – в ній нема поживи.

Є в тебе злото, та воно рухливе,

Даси коханку, а вона зрадлива,

З моїх обіймів іншому морга…

Мефістофель переконаний в нерозбірливості чоловіка у коханні. Саме він звертає увагу Фауста на юну Маргариту – пересічну дівчину із звичайними життєвими запитами. Він з усіх сил намагається розбестити Фауста. Проте любовна колізія Фауста і Маргарити йде своїм шляхом, і Князь пітьми залишається часто лише пасивним спостерігачем.

Поступово перед нами розкривається ще одна грань образу Мефістофеля. Це філософський образ-символ. “Я – тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого”, - говорить він сам про себе. Сам Гете пояснював цей образ як “дух заперечення”. Справді, Мефістофель втілює в собі дух діалектичного заперечення. Це означає, що він не тільки знищує щось недосконале в житті, а й тим самим звільняє шлях для досконалішого. Так, Мефістофель, намагаючись висміяти і знеславити дії та вчинки Фауста, цим самим спонукає його до більшого духовного самовдосконалення та активного життя. “Характер формується лише в боротьбі” – така філософська основа цього образу.

Новаторство Гете виявляється в тому, що він наділив образ чорта масою життєвих рис. Мефістофель має психологію живої людини. Цікавим видається зізнання Гете, що в нього самого дві душі – і Фауста, і Мефістофеля. І в цьому немає нічого дивного. Адже Мефістофель з самого початку був задуманий як філософський образ. Тепер нам зрозуміло, чому автор вкладає в уста Князя пітьми багато глибоких і правдивих думок: “Цінуйте час, він не стоїть на місці, зумійте з нього взять якмога більш користі” або “Мистецтво вічне, вік короткий” і т.д.

У “Фаусті” Гете відтворює свою пристрасну віру у людину, в силу і велич її розуму.