11.1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Злука

УНРіЗУНР.

Дисидентський рух її Україні, що неминуче набран національно демократич­ного забарвлення, заявив про себе іце всередині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники»— молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.

Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:

• Українська робітничо-селянська спілка,що утворена в 1958р.на чолі з юристом Л. Лук'яненком.Завдання спілки -— несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними да­ними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько ЗО членів.

У травні 1961 р. у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).

«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасни­ки не Відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстанов­ки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм;

• Об'єднана партія визволення України;

• Український національний фронт.Видавав журнал «Воля й Батьківщи­на»;

• Український національний комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні- вересні 1965 р. були заарештовані літературний критикСвітличний,художник 77. Заливаха,публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванськийта ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренкапозбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» до психіатричної лікарні.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робо­та І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників (у Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін.) відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідніс­тю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними по­рушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.

Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки(слід врахувати, що вони були тісно переплетені та взаємопов'язані. Як правило їх представниками були одні й ті ж діячі):

а) національно-визвольний— боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;

б) правозахисний— вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод лю­дини, викриття злочинів тоталітарної системи;

в) релігійний рух— за відновлення в Україні заборонених релігійних кон­фесій, за свободу віросповідання.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України(1994 р.)дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р.конституційну ко­місію було переформовано, її очолили Л. Кучмаі О. Мороз.

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем дер­жавотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка знайшла своє втілення в проекті закону «Про державну владу і місцеве самов­рядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законо­давчою владами.

Із метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конститу­ційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са­моврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

11 березня 1996р.Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з дооп­рацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутат­ських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота з обговорення доопрацьованого проекту Кон­ституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Уважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум із питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було ство­рено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлене пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.

Україна одержала Основний закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний та економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи ук­раїнських громадян.

Висновок.Конституція України с важливим політико-правовим докумен­том довгострокової дії, що закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. День прийняття Конституції був проголошений національним святом України.

Ш Дата:28 червня 1996 р. — прийняття Верховною Радою України Консти­туції України.

• Поняття, терміни, назви:Конституція, конституційний процес.

• Особистість в історії: Л. Кравчук, Л. Кучма.

' Білет 11 '.■>' '