Український соціологічний інститут у Відні, в 1920—1922 рр. редагував орган українських есерів «Боріте­ся — поборете», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні, Парижі, У березні 1924 р. після довгих переговорів із радянським урядом повернувся до України. 1924 р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. — академіком Академії Наук СРСР. Але вже на по­чатку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.

25 листопада 1934 р. під час лікування в Кисловодську М. Грушевський помер при загадкових обставинах.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951 рр.) народився в с. Гри­горівні Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сім'ї чабана. У 1900 р., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київсь­кого університету. Там він зв'язався з гуртками Революційної української партії (РУП) і у 1902 р. був заарештований. Після виходу із Лук'янівської в'язниці позбавлений права навчатись в університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину, де вів пропаганду серед селян. Будучи призва­ним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в'язниці, але, звільнений за серпневою амністією 1904 р., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на вісім місяців потрапив до в'язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.

Головував на II з'їзді РУП—УСДРП. До 1914 р. жив в Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала Перша світова вій­на. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та лі-' тературну роботу, брав участь у виданні легального журналу «Промінь». Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП «Робітничу газету». Напри­кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 р.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім

УЦР поступово перетворилася на справжній керівний осередок національно- демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, куль­турно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незнач­ну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 особи.

Керівником (головою) УЦР було обрано М. Грушевського.Важливу роль у діяльності УЦР відігравали також відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюкта ін.

На початку своєї діяльності УЦР виконувала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спо­чатку вона закликала український народ добиватися від Тимчасового уряду ♦ всіх прав, які тобі природно належать», проте обмеживши їх публічним ви­користанням української мови в державних, судових та освітніх установах.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М. Грушевський. У його брошурах головною метою проголошувалося здобуття національно-те- риторіальної автономії для України і перебудови Російської держави на феде­ративну, демократичну республіку. Національно-територіальна автономія України, за Груиіевським — це територіальне об'єднання всіх етнічних україн­ських земель, організоване на засадах широкого демократичного громадського самоврядування. Автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федератив­ній) державі кількох національних. Він розумів федералізм не як основне за­перечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч.

Грушевський Михайло Сергійович(1866—1934 рр.).Видатний діяч націо­нально-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший пре­зидент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності. Політичну діяльність М. Грушевський поєднував із великою ти­танічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).

Наукова і політична діяльність висунула М. Грушевського в лідери ук­раїнського національного відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М. Грушевський бере активну участь у діяльності Київської гро­мади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А. Ан­тонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Чубинський та ін.

Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Він обирається го­ловою наукової секції (історико-філософської) Наукового товариства ім. Шев­ченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. 1899 р. він став од­ним із засновників Української національно-демократичної партії (УНДП). У період першої російської революції Грушевський розробив власний консти­туційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М. Грушевського в лідери українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М. Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи держави (золотий три­зуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залиша­ючи «поміщикам» і «багачам» рівні права з усіма іншими верствами населен­ня, М. Грушевский все ж віддає перевагу владі «всього трудящого народу». Запропонована ним модель майбутньої Української держави носила соціал- демократичний характер.

Певний час М. Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не було кінцевою метою.

Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворен­ня на Європейську федерацію.

29 квітня 1918 р. Михайло Грушевський був обраний президентом Ук­раїнської Народної Республіки. Однак після гетьманського перевороту П. Ско­ропадського, що відбувся того ж дня, він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував Український соціологічний інституту Відні, в 1920—1922 рр. редагував орган українських есерів «Боріте­ся — поборете», часописи «Східна Європа» і «Наш стяг». Жив також у Женеві, Берліні, Парижі, У березні 1924 р. після довгих переговорів із радянським урядом повернувся до України. 1924 р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. — академіком Академії Наук СРСР. Але вже на по­чатку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.

25 листопада 1934 р. під час лікування в Кисловодську М. Грушевський помер при загадкових обставинах.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951 рр.) народився в с. Гри- горівці Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сім'ї чабана. У 1900 р., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київсь­кого університету. Там він зв'язався з гуртками Революційної української партії (РУП) і у 1902 р. був заарештований. Після виходу із Лук'янівської в'язниці позбавлений права навчатись в університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину, де вів пропаганду серед селян. Будучи призва­ним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в'язниці, але, звільнений за серпневою амністією 1904 р., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на вісім місяців потрапив до в'язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.

Головував на II з'їзді РУП—УСДРП. До 1914 р. жив в Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала Перша світова вій­на. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та лі-' тературну роботу, брав участь у виданні легального журналу «Промінь». Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП «Робітничу газету». Напри­кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 р.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім

очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конфе­ренції УСДРП (вересень 1919 р.) вийшов з партії і організував у Відні Закор­донну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету «Нова доба». У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами. Висновок. Українська революція стала визначною подією в житті українсь­кого народу, зумовивши утворення УЦР в 1917 р. Важливу роль у її діяльності відіграли М. Грушевський і В. Винниченко, які очолили національно-визволь­ний рух в Україні.

Ш Дати:27 лютого 1917 р. — початок революції в Росії; 2 березня 1917 р. — зречення царя Миколи II від престолу, перехід влади в Росії до Тимчасового уряду; 3—4 березня 1917 р. — створення Української Центральної Ради.

• Поняття, терміни, назви: УЦР, федерація.

• Особистість в історії:М. Грушевський, В. Винниченко.

4.2. Освіта, наука та культура України в 70-х—80-х рр. XX ст.

Попри бурхливий розвиток культури криза радянської моделі розвитку у 1970-ті — середині 1980-х рр. мала свої прояви і у цій сфері. Її про­явами були: стрімка русифікація, ідеологізація, бюрократизація, формалізм і догматизм.

Вагомим досягненням тих часів став перехід до десятирічної загальної середньої освіти, що відбувався у 1970-х рр. У 1978 р. це було закріплено в Конституції УРСР.

1 червня 1978р.ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подальше вдосконален­ня вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Таким чи­ном розпочався новий наступ на національну школу. На науково-практичній конференції «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР» (1979 р., Ташкент) було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних навчальних закладах, починаючи з п'яти років.

Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) зумовила посилення ідеологі­зації та русифікації навчання в Україні. Уніфікація процесів навчання і вихо­вання обмежувала творчий розвиток особистості. Проте, такі педагоги-новато- ри, як В. Шаталовта М. Щетиніна,продовжували свою плідну діяльність.

Продумане й комплексне витіснення рідної мови з процесу викладання призвело до того, що у великих містах південних та східних регіонів України не залишилося українських шкіл. Уніфікація викладання та ідеологізація на­вчально-виховного процесу певною мірою знецінювали освіту та перешкоджа­ли вільному виявленню здібностей учнів і студентів. Разом з тим загальний рівень навчання залишався високим.

Вища школа була майже цілком русифікована. Ідеологічні, предмети викла­далися у всіх вузах і на всіх факультетах.

	план відповіді
1.	Умови розвитку культу­
	ри.
2.	Розвиток освіти і науки.
3.	Літературний процес.
4.	Мистецтво.

Великого значення у Радянському Союзі, і зокрема в УРСР, приділялося розвиткові наукових досліджень. Проте, основне фінансування отримували ті дослідження, які торкалися воєнної тематики. Так, в Україні активно велися наукові дослідження для потреб ракето-, авіа-, танко-, судно-, приборобуду- вання. Гуманітарні дослідження в Україні були вкрай обмежені і підконтроль­ні. Усупереч цьому з'явилися роботи істориків про походження Русі (М. Брай- чевський), виникнення Києва (Ю. Бадзьо), про походження російського, ук-

раїнеького і білоруського народів. Такі багатотомні фундаментальні видання, як «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, «Історія Української РСР», Радянська енциклопедія історії України та ін., замовчували багато прізвищ і фактів української історії.

Тим часом починається активний розвиток української літератури. Пись­менники й пости протистояли процесу русифікації. Найбільш відомими лі­тераторами цієї доби були І. Білик, І. Драч, II. Загребельний, ІО. Муіикетик, Б. Олійник, Д. ІІавличко,М. Стельмахта ін. Стали відомими імена нових по­етів, зокрема В. Стуса,твори якого не видавалися в Україні за його життя.

Однак початок 1970-х рр. характеризується посиленням тиску на україн­ських літераторів. Так, О. Гончараза роман «Собор»було усунено від керів­ництва Спілкою письменників УРСР. Ідеологічних переслідувань в Україні зазнали твори Р.Андріяшка, М. Вінграновського, В. Дрозда, І. Чендея. В. Шев­чука, Ю. Щербаката ін. їхні твори відображали реалії сучасного життя.

Ідеологічний пресінг негативно впливав на розвиток творчості українських митців. Ті, хто не корився системі, рано чи пізно втрачали можливість займа­тися своєю професією.

Найбільш масовим мистецтвом залишалося кіно. Одночасно воно й стало найбільшим поширювачем російської мови. На початку 1970-х рр. було фак­тично знищено школу українського «поетичного кіно». Із 1976 по 1986 р. на українських кіностудіях було створено близько 200 художніх фільмів, 126 із яких були продубльовані або зняті українською мовою. Кінофільми І. Ми- колайчука, Л. Викова. Ю. Іллєнка, К. Муратової, А. Буковського. Л. Осика вважаються гордістю українського кінематографа.

Позитивні зміни мав й розвиток українського театрального мистецтва. Ака­демічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Хар­кові, ім. М. Заньковецької у Львові були відомі далеко за межами України. Найяскравіші зірки театрального мистецтва того часу: Н. Ужвій.Д. Гнатюк, А. Роговцева. Б. Ступка. А. Солов'яненко, В.Дольськийта багато інших. Кіль­кість театрів в середині 1980-х рр. наближалася до 90, але їх репертуар пере­бував під пильним контролем партійних ідеологів.

Історико-революційні, патріотичні та «виробничі» мотиви стали провід­ними в образотворчому мистецтві. В Україні працювали видатні художники Т. Яблонська, О. Заливаха.А. Горська,скульптор І. Гончар,художниця-самоукК. Білокур.

Однак майже всі діячі культури підкорилися партійним вимогам і одержу­вали за це великі гонорари, лауреатські звання, державні премії тощо.

За допомогою таких громадських організацій, як союзи письменників, ху­дожників, композиторів, партійні органи впливали на незговірливих митців. Так, було визначено, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської лю­дини за побудову соціалізму й комунізму.

Висновок. Процеси 1970—1980-х рр. культурного й духовного життя Ук­раїни відзначалися неоднозначністю. Так, з одного боку, декларується гас­ло «мистецтво належить народу», поширюються кращі зразки світового класичного мистецтва, а з іншого боку, зростає ідеологізація та русифіка­ція освіти, відбувається майже повний занепад суспільних дисциплін, панує відірваність від світового мистецького процесу. ■ Поняття, терміни, назви: русифікація, ідеологізація.

очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конфе­ренції УСДРП (вересень 1919 р.) вийшов з партії і організував у Відні Закор­донну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету «Нова доба». У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами.

Висновок. Українська революція стала визначною подією в житті українсь­кого народу, зумовивши утворення УЦР в 1917 р. Важливу роль у її діяльності відіграли М. Грушевський і В. Винниченко, які очолили національно-визволь­ний рух в Україні.

Ш Дати:27 лютого 1917 р. — початок революції в Росії; 2 березня 1917 р. — зречення царя Миколи II від престолу, перехід влади в Росії до Тимчасового уряду; 3—4 березня 1917 р. — створення Української Центральної Ради.

• Поняття, терміни, назви: УЦР, федерація.

• Особистість в історії:М. Грушевський, В. Винниченко.