Улітку 1989 р. країну охопив робітничий рух, що вилився в серію могутніх страйків. Тим часом у СРСР відбуваються періодичні кризи в постачанні де­яких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза», «тю­тюнова криза» і т. д. Не допомагали навіть екстрені заходи. А оприлюднена програма переходу до ринку викликала ажіотажний попит: населення почало скуповувати все підряд.

На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію 6 ст. Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді рад у березні 1990р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М. Горбачова.

Вибори 1990 р. стали переломними в житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. У результаті радикально змінився депутат­ський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

Кардинальні зміни в СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У мину­лому монолітна КПРС була розколота на різні течії. У 1990 р. організаційно оформився також розкол у республіканських компартіях. Відбувалося швидке формування нових політичних партій.

Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які в 1991 р. переходять до рішучих дій.

Тим часом на порядок денний постала проблема забезпечення реального дер­жавного суверенітету союзних республік. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Лит­ви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської дер­жави.У цей час З'їзд народних депутатів СРСР ухвалив закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реак­цію в Москві. М. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне ска­сування прийнятого документа. Але реакція Литви була негативною, і змінити цю позицію не змогли ані політичний тиск, ані економічна блокада. Своїми діями Литва поклала початок «революції суверенітетів». Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про держав­ний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної й нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. Одночасно з «парадом суверенітетів» за­гострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їх ініціа­торами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають ма­сову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни й великих людських жертв. Відбулися зміни і в найближ­чому оточенні М. Горбачова. Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу дер­жавного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпо­чало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво було змушене відступити.

Схожі події розгортались і в Латвії. У березні 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загострилась. Референдум 17 березня 1991 р. теж не виріїпив майбутню долю СРСР.

У цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, знач­ну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу,

УНР, національно-комуністична меншість Компартії України.Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.

Українська революція показала, що ідея незалежності України близька різним соціальним верствам суспільства. Більшість її прихильників станови­ли українці. Близькою вона була також для представників інших національ­ностей в Україні. Чимало політичних лідерів змінили погляди на державний устрій України. Підсумком їхніх пошуків стала переконаність у необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демокра­тичними державами.

Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала роз­виток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці та більшовики. їм протистояла українська інтелігенція і селяни, меншою мірою — робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити в 1920-х рр. конкретні кроки на шляху українізації. Політичний та економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія по суті не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення визвольних змагань 1917—1920 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти, зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську де­ржаву і знадобились наприкінці XX ст.

Висновок.Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх полі­тичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національ­ні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовніш­ніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні суперечки, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції.

• Дати:1917—1920 рр. — «Визвольні змагання».

Ш Поняття, терміни, назви:Українська революція, незалежність.

• Особистість в історії:М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.

13.2. Пожвавлення літературно-мистецького життя України в умовах

десталінізації. «Шістдесятники».

	план відповіді
1.	«Відлига» та її вплив на
	літературно-мистецьке
	житТя.
2.	Піднесення української
	культури, її творці.
3.	«Шістдесятники».
4.	Суперечливості періоду
	«відлиги».

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільно­му житті народів СРСР відбуваються якісні змі­ни. Розпочинається процес десталінізації.Біля керма партії, а отже, і держави стає М. Хрущов. Роки його перебування при владі дістали назву«відлиги».Послаблення тоталітарного режиму далося взнаки як у політичній і соціально-еконо­мічній, так і в культурній та ідеологічній сферах.

Улітку 1989 р. країну охопив робітничий рух, що вилився в серію могутніх страйків. Тим часом у СРСР відбуваються періодичні кризи в постачанні де­яких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза», «тю­тюнова криза» і т. д. Не допомагали навіть екстрені заходи. А оприлюднена програма переходу до ринку викликала ажіотажний попит: населення почало скуповувати все підряд.

На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію 6 ст. Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді рад у березні 1990р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М. Горбачова.

Вибори 1990 р. стали переломними в житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. У результаті радикально змінився депутат­ський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

Кардинальні зміни в СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У мину­лому монолітна КПРС була розколота на різні течії. У 1990 р. організаційно оформився також розкол у республіканських компартіях. Відбувалося швидке формування нових політичних партій.

Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які в 1991 р. переходять до рішучих дій.

Тим часом на порядок денний постала проблема забезпечення реального дер­жавного суверенітету союзних республік. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Лит­ви оголосила про відновлення повного державного суверенітеті/ Литовської дер­жави.У цей час З'їзд народних депутатів СРСР ухвалив закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реак­цію в Москві. М. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне ска­сування прийнятого документа. Але реакція Литви була негативною, і змінити цю позицію не змогли ані політичний тиск, ані економічна блокада. Своїми діями Литва поклала початок «революції суверенітетів». Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про держав­ний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної й нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. Одночасно з «парадом суверенітетів» за­гострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їх ініціа­торами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають ма­сову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни й великих людських жертв. Відбулися зміни і в найближ­чому оточенні М. Горбачова. Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу дер­жавного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпо­чало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво було змушене відступити.

Схожі події розгортались і в Латвії. У березні 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загострилась. Референдум 17 березня 1991 р. теж не виріїпив майбутню долю СРСР.

У цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, знач­ну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу,

УНР, національно-комуністична меншість Компартії України.Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.

Українська революція показала, що ідея незалежності України близька різним соціальним верствам суспільства. Більшість її прихильників станови­ли українці. Близькою вона була також для представників інших національ­ностей в Україні. Чимало політичних лідерів змінили погляди на державний устрій України. Підсумком їхніх пошуків стала переконаність у необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демокра­тичними державами.

Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала роз­виток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці та більшовики. їм протистояла українська інтелігенція і селяни, меншою мірою — робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити в 1920-х рр. конкретні кроки на шляху українізації. Політичний та економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія по суті не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення визвольних змагань 1917—1920 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову нагадали про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти, зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за Українську де­ржаву і знадобились наприкінці XX ст.

Висновок.Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх полі­тичних сил,якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національ­ні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовніш­ніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні суперечки, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції.

• Дати:1917—1920 рр. — «Визвольні змагання».

• Поняття, терміни, назви:Українська революція, незалежність.

• Особистість в історії:М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.