15.1. Політика «українізації» (коренізації),іїнаслідки. О. Шумський, м. Скрипник.

а також позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами.

Політика коренізації була започаткована рі­шеннями XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923р.),на якому були сформульовані її основні положення:

• підготовка, виховання та висування керів­них кадрів корінної національності;

• урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;

• організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

• вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.

В Україні політика коренізації проходила у формі українізації.Важливим її аспектом були заходи, спрямовані на розвиток національних меншин в Ук­раїні.

Першими реальними кроками на шляху реалізації цієї політики стали де­крети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рів­ність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови.

Українізація поширилася на всі сфери життя, її результати у 1920-х рр. були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 %. Але якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52 %, то у ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У, українці не обиралися. У 1927—1928 рр. українці'становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. удалося перевести діло­водство на українську мову 75 % державних установ і організації!.

Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено ав­тономну Молдавську республіку, протягом 1924—1925 рр. — сім німецьких, чотири болгарські, один польський, один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською.

Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїття літератур­них організацій і об'єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе підне- сення.Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмежен­ням, українська культура досягла світового рівня.

	план відповіді
1.	Причини запровадження
	політики «українізації».
2.	Складові політики.
3.	Результати.
4.	Згортання політики «ук­
	раїнізації».

Процес українізації активізував оформлення автокефальної православної церкви. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом В. Липківського й остаточно оформив Українську автокефальну православну церкву. Релігійна служба справлялася українською мовою, у церковному жит­ті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко почала завойовувати авторитет серед віруючих України та за її межами. Тоді в 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ, який завершився її ліквідацією в 1930 р.

Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр.почалося згортання політики ук­раїнізації і загалом коренізації.

Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національ­ної самосвідомості корінного населення, у майбутньому вона могла стати за­грозою для існування федерації. Поки Й. Сталін вів боротьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках.

Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» окремих відповідальних партійних працівників, які з точки зору центру приділяли подвійну увагу національному питанню. Така доля спіткала наркома освіти О. Шумського,що був одним із основних провід­ників українізації. 1933 р. його було заарештовано й ув'язнено на 10 років.

Наступник Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипникпродовжив лінію свого попередника на розвиток українізації. Як відданий комуніст, він прагнув якомога більше прислужитися своєму народу. Проте його діяльність на цій посаді припала на період, коли сталінське керівництво вже прийняло рішення про згортання українізації. Його дії зустріли жорстку критику. Не витримавши тиску, у 1933 р. він наклав на себе руки. Смерть М. Скрипника стала символом завершення українізації, її згортання.

Також був засуджений молодий економіст М. Волобуєв, який стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компо­нентів, одним із яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати само­стійно, без посередництва російської економіки. Такі думки могли набути по­ширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М. Волобуєва, так звана «волобуївщина», теж було засуджено як «націоналістичний ухил».

За час запровадження політики коренізації в Україні було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках.

На початку 1930-х рр. українізація стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У 1930 р. закрито державні курси української мови і Централь­ні державні курси українознавства; 1932 р. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні ліквідовано національ­ні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання української мовою в середніх спеціальних і вищих щколах, припинено вивчення українсь­кої мови у всіх вищих навчальних закладах, крім філологічних факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери.

Особливо активно відбувалася, ліквідація досягнень українізації з другої половини 1940-х рр., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з української мовою навчання на російську мову з необов'язковим для учнів вивченням української.

Оцінюючи історичне значення процесу українізації, слід визнати, що не­зважаючи на всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадо­вго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її куль­тура й помітно розширилася сфера вживання.

Олександр Якович Шумський(1890—1946 рр.) народився в бідній селян­ській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту.

а також позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами.

Політика коренізації була започаткована рі­шеннями XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923р.),на якому були сформульовані її основні положення:

• підготовка, виховання та висування керів­них кадрів корінної національності;

• урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;

• організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

• вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.

В Україні політика коренізації проходила у формі українізації.Важливим її аспектом були заходи, спрямовані на розвиток національних меншин в Ук­раїні.

Першими реальними кроками на шляху реалізації цієї політики стали де­крети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рів­ність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови.

Українізація поширилася на всі сфери життя, її результати у 1920-х рр. були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 %. Але якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52 %, то у ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927—1928 рр. українці'становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. удалося перевести діло­водство на українську мову 75 % державних установ і організацій.

Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено ав­тономну Молдавську республіку, протягом 1924—1925 рр. — сім німецьких, чотири болгарські, один польський, один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською.

Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїття літератур­них організацій і об'єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе підне- сення.Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмежен­ням, українська культура досягла світового рівня.

	план відповіді
1.	Причини запровадження
	політики «українізації».
2.	Складові політики.
3.	Результати.
4.	Згортання політики «ук­
	раїнізації».

Процес українізації активізував оформлення автокефальної православної церкви. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом В. Липківського й остаточно оформив Українську автокефальну православну церкву. Релігійна служба справлялася українською мовою, у церковному жит­ті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко почала завойовувати авторитет серед віруючих України та за її межами. Тоді в 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ, який завершився її ліквідацією в 1930 р.

Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр.почалося згортання політики ук­раїнізації і загалом коренізації.

Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національ­ної самосвідомості корінного населення, у майбутньому вона могла стати за­грозою для існування федерації. Поки Й. Сталін вів боротьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках.

Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» окремих відповідальних партійних працівників, які з точки зору центру приділяли подвійну увагу національному питанню. Така доля спіткала наркома освіти О. Шумського,що був одним із основних провід­ників українізації. 1933 р. його було заарештовано й ув'язнено на 10 років.

Наступник Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипникпродовжив лінію свого попередника на розвиток українізації. Як відданий комуніст, він прагнув якомога більше прислужитися своєму народу. Проте його діяльність на цій посаді припала на період, коли сталінське керівництво вже прийняло рішення про згортання українізації. Його дії зустріли жорстку критику. Не витримавши тиску, у 1933 р. він наклав на себе руки. Смерть М. Скрипника стала символом завершення українізації, її згортання.

Також був засуджений молодий економіст М. Волобуєв,який стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компо­нентів, одним із яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати само­стійно, без посередництва російської економіки. Такі думки могли набути по­ширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М. Волобуєва, так звана «волобуївщина», теж було засуджено як «націоналістичний ухил».

За час запровадження політики коренізації в Україні було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках.

На початку 1930-х рр. українізація стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У 1930 р. закрито державні курси української мови і Централь­ні державні курси українознавства; 1932 р. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні ліквідовано національ­ні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання української мовою в середніх спеціальних і вищих щколах, припинено вивчення українсь­кої мови у всіх вищих навчальних закладах, крім філологічних факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери.

Особливо активно відбувалася, ліквідація досягнень українізації з другої половини 1940-х рр., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з української мовою навчання на російську мову з необов'язковим для учнів вивченням української.

Оцінюючи історичне значення процесу українізації, слід визнати, що не­зважаючи на всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадо­вго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її куль­тура й помітно розширилася сфера вживання.

Олександр Якович Шумський(1890—1946 рр.) народився в бідній селян­ській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту.

1