9.2. Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр

Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Ди- сидентство— рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних по­ложень та очевидних порушень соціальної спра­ведливості та прав людини. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистСько- ленінських ідей, порушення законів, прав лю­дини, свободи слова, совісті (віросповідання),

друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок іс­нуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхід­ності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Однією з форм (течій) дисидентства став правозахисний рух.Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС.

план відповіді

1. Зародження дисидент­ського руху.

2. Дисидентські організації та групи 1960-х рр.

3. Дисидентський рух у 1970—1980-ті рр. Українська Гельсінська група.

4. Історичне значення ди­сидентського руху.

На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.)Перший секретар ЦК КПРСМ. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хру- щовська відлига»— суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, ре­абілітація репресованих.

Дисидентський рух її Україні, що неминуче набрап націонал міо демократич­ного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники»— молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.

Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:

• Українська робітничо-селянська спілка,що утворена в 1958 р.на чолі з юристом Л. Лук'яненком.Завдання спілки —- несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними да­ними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько ЗО членів.

У травні 1961 р. у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).

«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасни­ки не Відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстанов­ки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм;

• Об'єднана партія визволення України;

• Український національний фронт.Видавав журнал «Воля й Батьківщи­на»;

• Український національний комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні- вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І. Світличний,художникП. Заливаха,публіцист та історик В. Мороз,поет-перекладач С. Караванськийта ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренкапозбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» до психіатричної лікарні.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робо­та І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників (у Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін.) відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідніс­тю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними по­рушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.

Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки(слід врахувати, що вони були тісно переплетені та взаємопов'язані. Як правило їх представниками були одні й ті ж діячі):

а) національно-визвольний— боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;

б) правозахисний— вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод лю­дини, викриття злочинів тоталітарної системи;

в) релігійний рух— за відновлення в Україні заборонених релігійних кон­фесій, за свободу віросповідання.

Позачергові вибори народних депутатів І Президенти України(1994 р.)дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р.конституційну ко­місію було переформовано, її очолили Л. Кучмаі О. Мороз.

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем дер­жавотворення. У результаті виникла ідея «Малої Конституції України», яка знайшла своє втілення в проекті закону «Про державну владу і місцеве самов­рядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законо­давчою владами.

Із метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конститу­ційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са­моврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».

11 березня 1996 р.Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з дооп­рацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутат­ських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота з обговорення доопрацьованого проекту Кон­ституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Уважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум із питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було ство­рено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлене пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято.

Україна одержала Основний закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний та економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи ук­раїнських громадян.

Висновок.Конституція України с важливим політико-правовим докумен­том довгострокової дії, що закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. День прийняття Конституції був проголошений національним святом України.

Я Дата:28 червня 1996 р. — прийняття Верховною Радою України Консти­туції України.

• Поняття, терміни, назви:Конституція, конституційний процес.

• Особистість в історії: Л. Кравчук, Л. Кучма.

Білет 11