17) Гуманістичний зміст філософії Відродження.

В епоху Відродження зароджується світська гуманітарна, тобто людська наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в середньовічних університетах. Термін гуманізм спочатку означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження – Франческо Петрарка (1304-1372), Еразм Роттердамський (1466/69-1536) – були гуманістами саме в цьому значенні слова. В цей період набула поширення концепція двох істин – релігійної та філософської. Релігійна вважалась даною Богом через Біблію я одкровення. Філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи, - Божого творіння.

18)Натурфілософія Відродження. Революційне значення теорії геліоцентризму Всесвіту.

Одним із найцікавіших представників став Микола Кузанський (1401-1464). Філософ, теолог, учений, зокрема в галузі математики, астрономії та географії, церковно-політичний діяч нвлежав до ордену августинців, висував ідею про шлях пізнання Бога та Всесвіту. Він буквально здійснив революцію в астрономії, зруйнувавши космологічну систему Платона, Арістотеля та Птоломея і обґрунтувавши систему геліоцентризму. Кузанський розвинув ідею взаємозв’язку всіх природних явищ, ідеї діалектного збігу протилежностей, протиріччя, учення про безкінечність Всесвіту та про людину як мікрокосмос. Він стверджував силу людського пізнання; людина через творчу діяльність власного розуму немов уподібнювання до Бога.

Позиції Джордано Бруно (1548-1600), який був філософом і поетом, характеризується як пантеїзм – філософське вчення, що ототожнює Бога і світ. Поділяючи космологічну теорію Н. Коперника, що справила на нього великий вплив, Дж. Бруно висунув ідею безкінечності природи та множинності світів у Всесвіті. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і одночасно є піщинкою в безмежному просторі. Він розглядав ідеї про внутрішню спорідненість і збіг протилежностей. У безкінечності, за словами Бруно, ототожнюються, зливаються пряма і коло, центр і периферія, форма і матерія. Основною одиницею сущого є монада, у результаті діяльності якої зливаються тілесне і духовне, об’єкт і суб’єкт. Етнічні погляди Бруно покладені в основну твердження «героїчного ентузіазму», безмежної любові до безкінечного. Епоха Відродження підготувала умови для нового етапу розвитку філософії в Новий час.

19) Проблеми методології наукового пізнання у філософії Нового часу .Емпіризм та раціоналізм.

В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм — філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм ХVІІ — ХVІІІ ст. — матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід обєктивно відображує навколишній світ. Пізніше зявляється обєктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю субєктивний досвід.

Раціоналізм — філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму інтуїтивізм так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили — голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон

За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих привидів ідолів. Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає — індукція.

Індукція — це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв плодоносне та світоглядне знання.

Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь.

Світоглядне — це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.

20) Проблеми людини та суспільного життя у філософії французького просвітництва.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це, насамперед, непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, – це «попередня» історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, «продовженням» якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві. В епоху Просвітництва увага філософів до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм (основа пізнання – чуттєвий досвід) і раціоналізм (центральна роль розуму, мислення). Це час протистояння ідеалізму та матеріалізму, який з часом призводить до виникнення атеїстичних ідей. Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск’є. Характеризуючи психологічні особливості людської природи він починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо. Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні «тілесні» потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює «штучні» потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається «здаватися», а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Одним з визначних представників матеріалістичного напрямку був Жюльєн Офре де Ламетрі. Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід’ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву «Людина-машина», однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. В цей час концепцію атеїстичної філософії просвітництва розробляє Вольтер Франсуа Марі Аруе. Вольтер розглядає людську душу як здатність мислити та відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяльності органів чуття, нервів та мозку. Він стверджує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Наостанок зазначимо, що Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. А це є досить активним рушієм для розвитку суспільства.