2.2 Політичні вчення античності

Приблизно так само, як і в Стародавньому Сході, розвива­лися погляди на державу у Стародавній Греції. В історії давнь­огрецької політичної думки виділяються три етапи:

I етап – ІХ–V ст. до н. е. – пов'язаний із становленням давнь­огрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Солоном, Гераклітом, Піфагором.

II етап – V–І ст. до н. е. – припадає на час розквіту давньог­рецької філософської та політичної думки. Цей етап представ­лений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Плато на та Аристотеля.

III етап – друга половина IV–II ст. до н.е. – характеризуєть­ся занепадом давньогрецької державності. Погляди цього пері­оду в розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

З правління Солона, знаменитого ефіопського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія – це відпов­ідальність усіх громадян за стан справ у державі. Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку. У результаті проведених ним реформ політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Солон вважав, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше добро для держави.

Певний внесок у розвиток державно-правових учень зро­били Піфагор (580–500 рр. до н.е.) і його послідовники. Виходя­чи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі закону. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі на рівне. Найбільшим злом вони вва­жали анархію.

Значну увагу в з'ясуванні проблем сутності держави при­ділив Геракліт (544–483 рр. до н.е.). Усе в світі, зазначав він, зна­ходиться у вічному русі, боротьбі за оновлення. "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". Ге­ракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою. Геракліт критикував демократію. Демократію він розгля­дав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правлін­ня вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу.

З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філо­софії. На його думку, закони є основою держави і без них не­можлива моральна організація державного життя. Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного ус­трою і правління. Владу, засновану на волі народу і на дер­жавних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі пра­вителя, – тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристок­ратією, якщо ж влада походить від багатства, – плутократією, якщо від волі всіх, – демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в історії європейської пол­ітичної та правової думки сформулював концепцію договір­них відносин між державою та її членами (громадянами). Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відпо­відають вимогам розуму і справедливості.

Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-пра­вових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель. Платон (428 або 427 – 347 рр. до н.е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно його вчень про державу – це діалоги "Держава", "Політика", "Закон".

У творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, в якій кожен член суспільства мав ро­бити "своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян. Аналізую­чи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, кри­тикуючи демократію (плутократію), олігархію, демократію і ти­ранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

У діалозі "Закон" Платон запропонував ще один, конкрет­ніший, проект ідеальної держави. В цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки. Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але людина має душу, тобто принцип само­руху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього. У кожно­му конкретному випадку збудником вчинків людини є її само­любство. Тому, розмірковуючи над проектом ідеальної держа­ви, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтернатив­ною. У першому випадку – це правління людей з надзвичай­ними повноваженнями, у другому – управління здійснюється па підставі закону, якому підпорядковуються і правителі.

Держава і право, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності – Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.).

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політиці".

На відміну від своїх попередників Аристотель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає по­ступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершують­ся елементи політичної природи людини. Аристотель спробу­вав визначити категорію "держава". Він вважав, що за своєю формою держава є організацією певної сукупності громадян. Первинний еле­мент держави - це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособ­лену верховною владою. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні – монархія, аристокра­тія, політея; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Найп­равильнішою формою держави Аристотель вважав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага. Також Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володіє сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю та етикою, що є вступом до політики.

Внаслідок війн македонського царя Філіппа II і походів його сина Олександра (IV ст. до н.е.) грецькі поліси втратили неза­лежність. Через руйнацію їхніх державних інститутів порушив­ся зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні пра­вові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам. Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми, у політичних поглядах запанували аполітичність, без­турботність, спокій духу, задоволеність і свобода.

Одним з прихильників цих поглядів був Епікур (341 — 270 рр. до н.е.) – автор численних праць, головна з яких – "Про при­роду". Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником помірковано­го варіанта античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади – це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповіда­ти уявленням про справедливість.

Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона і Аристотеля правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.

Течія стоїцизму існувала тривалий час – від IV–III ст. до н.е. до І–II ст. н.е. – та була досить впливовою у філософській думці того періоду. Прибічники цієї теорії вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природним законом, що од­ночасно має божественний характер. Стоїки стверджували, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об'єднання. Рабству, на думку стоїків, немає виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. В ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові поряд­ки. Найкращим державним ладом є "поєднання демократії, царської влади і аристократії".

Естафету розвитку політичної думки перейняли мислителі Стародавнього Риму. Безперечно, політична думка Риму чима­ло запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Всю історію Стародавнього Риму прийнято поділяти на три етапи:

І етап – царський (754 – 510 до н.е.);

ІІ етап – республіканський (509 – 28 до н.е.);

ІІІ етап – імператорський (27 до н. е. – 476 н. е.).

У 395 р. н. е. єдина Римська імперія була остаточно розділе­на на Західну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Кон­стантинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проісну­вала до 1453 р.

Особливо ґрунтовними і системними були вчення Марка Тулія Цицерона (106 – 43 роки до н.е.). У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та інших. Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком – сім'я. Держава, на його думку, це узгоджене правове утворення, здобуток народу.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі Цицерон поділив державу на монархію (царську владу), аристок­ратію (владу оптиматів), демократію (народну владу), вказу­ючи, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка б мала елементи трьох названих форм держави.

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжна­родного права. Він сформулював принцип необхідності дотри­мання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Цице­рон характеризував, як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності міжнародних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі і несправедливі.