3.3 Політологія посткомуністичних суспільств

Розглядаючи дане питання, наголосимо, що така політологія лише формується.

Розпад світової держави – Радянського Союзу, утворення незалежних держав стали історичним фактом. Виник постко­муністичний світ. Усе це створило передумови для подолання довготривалої інтелектуальної ізольованості, для деідеологізації мислення, для розширення обріїв політичної думки. Зміни, що відбулися в цей період, реальна практика соціально-політич­них перетворень на пострадянському просторі надали політо­логам небачені можливості для порівняльного аналізу масиву емпіричного матеріалу, що не мають аналогів у XX столітті. Посту­пово заявляє про себе складова частина політичної науки – політологія посткомунізму. Вона вивчає ті явища, тенденції та закономірності, які характерні для політичного життя постко­муністичних суспільств.

Безумовно, ступінь відповідності зібраної інформації й пол­ітичних концепцій реаліям посткомуністичних (особливо постра­дянських) країн поки ще незначна. Щоб досягти інтелектуальної зрілості й набути самостійний, парадигмальний статус, політології посткомунізму потрібно перебороти деякі труднощі чи "фактори стримання". В першу чергу, це фактор, пов'язаний із загальними особливостями становлення політичної науки і її інфраструктури (головна з них – надмірна політизація науки), а також самого політичного товариства. Дослідники зазначають (А.М.Салмін, В. Полохало та ін.), що в сучасний час маємо чотири типи пол­ітологів, а відповідно, чотири типи політичного знання.

По-перше, це університетська політологія; по-друге, – теоре­тична, що пов'язана з академічною політологією (в Росії, Ук­раїні вони різняться за походженням: перша – більш пов'язана з освітньою системою, друга – з академічними структурами – РАН,УАН): по-третє, це політологія радників, по-четверте – політичні технології, або політологія консультантів (від "паблік рилейшиз" до квазітеоретичного аналізу).

Таким чином, у своїх посткомуністичних країнах політологи відрізняються один від одного соціальним статусом, професійним рівнем, стереотипом поведінки тощо. Тому актуальним завдан­ням політології посткомуністичних суспільств є адекватна теоретизація фактичного матеріалу, ураховуючи політико-культурні традиції, конкретно-історичні умови, національний менталітет.

Дискусійною політичною проблемою є перспективи та аль­тернативи політичного розвитку посткомуністичних країн. Більшість політологів вирішує її, формулюючи-таки дилему: або демократичне, відкрите суспільство, або повернення до комун­істичного тоталітаризму. Інші політологи стверджують, що маємо справу з так званим перехідним періодом, невизначеним за змістом і непередбаченим за політичними наслідками. Бага­то уваги приділяється політичним трансформаціям посткому­ністичних суспільств, новій геополітичній ситуації, суперечно­стям геополітичного самовизначення, етнополітиці тощо.

Безумовно, поки що політологія не дає відповідей на бага­то запитань, які ставить життя. Але вона розвивається, і цьому процесу сприяють переклади російською, українською мовами праць відомих у світі політологів, видання політичних журналів ("Поліс", "Соціально-політичний журнал", "Політична думка", "Свободная мысль" та ін.). Активно заявляють про себе нове покоління політологів: К.С.Гаджиєв, Л.Ф.Шевцова, О.С. Панарін, В. Полохало, М.Томенко та багато інших.

Таким чином, якщо раніше для країн соціалістичного вибо­ру марксизм-ленінізм вважається єдиною суспільно-політичною теорією, а в капіталістичних країнах він критикувався, то тепер ця течія є тільки однією з напрямків суспільно-політичної дум­ки, поряд з неолібералізмом, неоконсерватизмом, соціал-демок­ратизмом тощо. Якщо ще десять років тому єдино вірним мето­дом дослідження був діалектичний матеріалізм, то сьогодні ним користуються поряд з такими методами, як біхевіоризм, струк­туралізм, функціоналізм, системний метод тощо.

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Дискусії щодо спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму до демократії точилися і серед українських фахівців всіх напрямів суспільствознавства, і серед політичних лідерів, державних ке­рівників, урядовців.

Представники лівоцентристської ідеології пропонували обрати за основу державної стратегії такі положення, як президентське правління, формування єдиного Євразійського Союзу й зближен­ня з Росією та іншими країнами СНД, збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці, створення "згори" соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації наголошували на необхі­дності відмови від продовження етатистського курсу в дер­жавній політиці. Так, зокрема, відомий український політолог М.Томенко виступив за синтез кращих (національних і світо­вих) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму та утвердження руху "нової демократії", ідеологічна платформа якої має спира­тися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; правові га­рантії діяльності політичної опозиції тощо.

Сьогодні в Україні розвивається національна школа політо­логії, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних університетах (Харківському, Київському, Львівському), науко­вих установах та громадських об'єднаннях (інститут національ­них відносин і політології), Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на утвердження загально­людської політичної культури, формування національної демок­ратичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні.

Таким чином, для розвитку суспільно-політичної думки кінця XX ст. надані можливості для нових ідей і теорій, вільних від стереотипів і догм. А політика сучасного суспільства – до­волі складна справа, отже займатися нею мусять професіонали.