4.2 Політична думка України в XVI-XVII століттях

Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає об’єднувачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличен­ню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Приєднання частини українських земель до Польського королівства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

Станіслав Оріховський-Роксолан.

Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566).

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово пере­видавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європей­ських держав для стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпе­чують могутність держави і її правителів.Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим — розсудливість, що дарується природою.

Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє про­блемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомогою їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час.

У другій книзі «Напучення...» автор дає Сигизмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про власний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в тому, кого він обирає собі в порадники. Серед основних завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Христофор Філалет.

Однією з перших у полемічній літе­ратурі була книга «Апокрисис» (близько 1598), автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет.

Його праця «Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії.

На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від ста­новища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти того­часних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я.

За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина — це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимо­гах «права і Божого і прирожонного».

Іван Вишенський.

Одним із найвідоміших письменників-полемістів був Іван Вишенський (між 1545/1550–1620). Іван Вишенський різко виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.

Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямо­ваних проти унії. Найвідомішим серед них є «Писання до єпископів, які втекли від православної віри», написане у відповідь на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості Івана Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла скла­даються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію исім ровни суть». У зв'язку з цим він різко осуджував різні форми феодального гніту, винуватцями соціального зла вважав світських і духовних панів. «Антихристовим законом» називав освячену церквою залежність селянина від пана.

Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної боротьби.

Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності.

Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського папи і захищав незалежність православної віри.

Пилип Орлик.

Пилип Орлик (1672–1742) був генераль­ним писарем гетьмана України Івана Мазепи – другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалеж­ності України. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяль­ністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим політико-правовим документом часів і гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмель­ницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму пра­вителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдик­цію константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини роз­глядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від геть­манського й передається в управління генерального підскар­бія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспіль­ним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона зали­шилася лише проектом політико-правового документа.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управлін­ня, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціально незахищених верств населення тощо. Та найбіль­ше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування».

Ще одним документом, в якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею. Для обгрунтування цієї тези автор наводить низку історич­них аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним доказом суверенності України є сам факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є порушенням безперечного права її станів на незалежність. Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив силу, і «козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх старо­давніх прав, коли матиме на це слушний час».