5.Розвиток української фольклористики

Фольклористика - наука про усну народну поетичну творчість.Фольклористика  -  наука,  що вивчає соціальну природу, ідейно-художню сутність,    тематику    і   специфіку   усної   народнопоетичної   та музично-пісенної творчості. У  науковій  літературі  існують  різні  припущення  стосовно періодів українського  фольклору.  Як  правило,  виділяють  доісторичний період (міфологічну   епоху   -  час,  коли  первісні  уявлення  і  вірування формувалися   у   певну  систему  культів:  культу  померлих  предків,домашнього  вогнища,  води,  сонця, місяця, землі, хліба, а також коли

   зароджуються   календарні,   родинні   обряди  тощо),  історичний  (що характеризується  розвитком  героїчного  епосу, весільної обрядовості, легенд   і   переказів,   ліричних  пісень  тощо).   Часом    бурхливого    розвитку    української   культури,   „періодом національного  ренесансу" стали 20-ті роки ХХ ст. На хвилі відродження при  Всеукраїнській Академії наук було засновано Етнографічну комісію,видавався  „Етнографічний  вісник",  „Бюлетень  Етнографічної  комісії ВУАН",  організовувались  фольклорно-етнографічні  експедиції  в різні регіони  України,  інші  республіки.  Однак ненадовго. В кінці 20-х на  початку   30-х   років   ХХ   ст.   зібраний   численними  активістами дослідниками-аматорами   народознавчий   матеріал   був  знищений  або

   трансформований  у  комсомольський  фольклор,  пісні  про партію тощо,етнографічні  заклади  розформовані,  науковці - передані до слідства,  закатовано. Закінчив життя самогубством етнограф Д.Щербаківський, було арештовано  членів  Етнографічної  комісії  В.Щепотьєва, C.Терещенкову

   [10].   Науковий   злет   і   трагічна  доля  судилась  К.Грушевській, етносоціологу,  фольклористу, етнографу, культурологу, перекладачеві з європейських мов. Науковця було звинувачено в участі в „антирадянській  українській  організації",  а  фактично  -  за  вивчення народних дум,

   історії   українців

   Після  погрому  української фольклористики у 30-х роках ХХ ст. до 60-х років належного вивчення фольклору в загальноосвітній і вищій школі не  відбувалося. Довгий час ознайомлення із культурою українського народу,  його   традиціями   здійснювалося  спрощено,  схематизовано. 

   О.Бріцина описує ті часи таким: "Значна ідеологізація науки, що почала виявлятися  вже  на  той  час,  поступово  викликала  зміну домінант у фольклористичній   роботі.   Органічна   єдність  традиційно-побутової культури,  в  якій  сучасне  й  архаїчне,  естетичне  й  позаестетичне

   співіснують  і  можуть  бути  окремо  відокремленими  лише  в  процесі наукового  аналізу,  дедалі  частіше стала трактуватися фольклористами передусім   крізь   призму   художності;  фольклор  став  розглядатися переважно  як мистецьке явище, покликане виховувати естетичні почуття,викликати  певні  соціальні  емоції, виховувати та формувати естетичні принципи...фольклорний   комплекс   ...   штучно   розчленовувався   і досліджувався лише вибірково"[2].Лише  через  багато років фольклорна робота відновлюється. У 1950 році

   розпочинає  діяльність  Інститут українського фольклору АН УРСР (Тепер Інститут  мистецтвознавства,   фольклористики   та   етнології  імені М.Т.Рильського).  За редакцією М. Рильського і до сьогодні було видано понад  30  томів  серії  „Українська  народна  творчість", підручник з української народної поетичної творчості.

   Значну роботу з фольклорного краєзнавства проводять інститути Академії

   наук  України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, зокрема викладачі

   і  студенти  університетів  України: це і щорічні навчальні практики в

   селах,  звітні  науково-практичні конференції, концерти за зібраними в

   селах  автентичними  мелодіями,  створення  і впорядкування елекронних

   каталогів,  мультимедійних  посібників  з регіонального фольклору тощо