Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
istoriya ukrainskoyi kultury.docx
Скачиваний:
56
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
128.06 Кб
Скачать

49. Культурне та духовне життя українців в еміграції.

Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х—на початку 1950-х pоків розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі, Венесуелі — і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразілії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.

З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці й у Західній Європі.

2.Методологічні засади вивчення української культури.

Популяризація надбань української культури, розуміння і бачення визначальних рис, притаманних історичному поступу українців сприяє актуалізації дослідницьких завдань із пошуку філософського підгрунтя вивченню його генези, існування у важких умовах чужоземних держав, у період української державності та її знищення. Відповісти на питання сучасності українство спроможне при критичному використанні досвіду, консолідації сил материкової України та діаспори, пошуку нової парадигми досліджень, підготовки нової генерації дослідників. Зрозуміло, що цей процес не може розвиватися без творчого аналізу надбань як української науки, так зарубіжної.

Як засвідчує аналіз сучасних теоретико-методологічних публікацій, відсутня єдина точка зору на історіософські підстави українознавчої науки. Сучасна методологічна ситуація – складне за змістом і формами вияву явище, яке характеризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді дослідників і осягненні та розумінні ними історичного світу, умовами їх соціального та індивідуального буття, змінами соціально-політичної, культурологічної ситуації в світі. Процес триває і розвивається. Тим паче, що лише окремі розвідки (В. Баранівського, Я. Калакури, П. Кононенка, Л. Токаря,

В. Шевченка) акцентують свою увагу на методологічних питаннях в українознавстві. Зміни на межі ХХ–ХХІ століть знаходять відображення в тенденції переходу від філософських систем позитивізму до постпозитивізму, від кантіанства до неокантіанства, відмодерну до постмодерну. Саме в сучасному філософському постмодерні авторка бачить

методологічне підґрунтя дослідження розвитку українства.

16. Література литовсько-польської доби (XIV - середина XVII ст.). основоположниками українського ренесансного гуманізму були діячі і вчені – Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський, а також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович. Майже всі вони мали вищу західноєвропейську освіту.

Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) закінчив Краківський і Болонський університети. Здобув звання доктора філософії і медицини. Був ректором Болонського університету. Широко відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», та «Проект про сонячне затемнення 1478 року, 20 липня».

Станіслав Орловський (1513-1566), якого сучасники називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном», залишив ряд творів, серед яких: «Про турецьку загрозу слово...» (1543), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом» – все це блискучі зразки української полемічної літератури.

Ідеї гуманізму звучать у творах ректора Київської Братської школи К.Саковича, професора Києво-Могилянської академії І.Гізеля, культурних діячів Д.Наливайка, К.Транквіліона, Лаврентія Зизанія (ідея земного подвигу та спільного добра).

В кінці XVI – до початку XVIII ст. поширилась полемічна література, яка боролась із католицькою церквою. Письменники-полемісти – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський – обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову.

Розгорілася палка релігійна полеміка. На твір єзуїта Пйотра Скарги «На захист Брестської унії» (1597р.) острозький шляхтич Христофор Філалет публікує свій «Апокрисис», а Іп.Потій 1599 р. відповідає останньому в свою чергу «Антиапокрисисом». У Львові виходить трактат «Пересторога», а найяскравіше із своїми полемічними творами виступає чернець Іван Вишенський.

Православні автори (під впливом, до речі, протестантства) відкидають посягання єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви, викривають егоїстичні мотиви цих рішень, безжалісно таврують греко-католиків і єзуїтів, а також і моральну розбещеність сучасного суспільства загалом, Ів.Вишенський оплакує закріпачення селян, викриває їхніх визискувачів. Однак поряд з тим він виступає і проти сучасних культурних віянь, прогресивних реформаторських ідей і освіченості, закликає повернутись до дідівської простоти і стародавньої віри.

Полеміка кінця XVI-поч. XVII ст. мала свої негативні сторони. Вона поставила українців у цілковиту культурну конфронтацію з Польщею і змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою і зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Величезна більшість приймала католицтво й згодом полоні¬зувалася. Так українці втратили свою еліту – шляхту. Далі, поділ українців на дві конфесії поклав початок різким відмінностям в майбутньому між східними та західними українцями.

Але позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]