65. «Історія Малой Росії» м. А. Маркевича.

М.А.Маркевич. Одним з представників дворянської історіографії другої чверті XIX ст. був Микола Андрійович Маркевич (1804-1860). Маркевич народився в с.Дунайцях Глухівського повіту на Чернігівщині в старовинній і багатій поміщицькій родині. Він був далеким родичем відомих уже нам Якова і Олександра Марковичів. Початкове навчання і виховання він здобув у Прилуцькому пансіоні, заснованому етнографом і письменником першої половини XIX ст. П.П.Білецьким-Носенком. У юнака рано прокинувся інтерес до української народної поезії та історії.

У 1817 р. Маркевич вступив до пансіону новозаснованого Петербурзького педагогічного інституту. Першим з викладачів інституту, який звернув увагу на певну літературну обдарованість Маркевича, був майбутній декабрист В.К.Кюхельбекер. Він сприяв розвитку літератур­них і музичних здібностей свого учня, залучив його в літературний гурток, до якого належав і сам. Тут Маркевич познайомився з Пушкіним, Жуковським, Барятинським, Дельвігом, а незабаром з К.Ф.Рилєєвим. Таким чином, Маркевич опинився в тісному колі передової російської інтелігенції, частина якої належала до декабристів «Північного товариства».

Через деякий час Маркевич почав навчатися музиці в Москві. У цьому напрямкові він досяг великих успіхів і став відомим митцем по класу фортепіано. До цього ж періоду відноситься і літературна діяльність Маркевича. Він перекладає на російську мову Шекспіра і Байрона. Найбільше його захоплює українська поезія. Маркевич пише російською мовою свої «Українські мелодії», а згодом кладе на ноти багато українських пісень.

У 1830 р. Маркевич переселився на постійне проживання в маєток, успадкований від батька в с.Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. Ще в ранні роки він перебував під впливом патріотичної літератури петербурзького гуртка літераторів. Під впливом «Дум» у нього пробуджується почуття гордості за героїчне минуле України, а під впливом «Історії Русів» цей патріотизм набуває певної системи поглядів на літературу, етнографію і особливо на історію.

М.А.Маркевич був істориком-самоучкою. Він не мав спеціальної підготовки, як і багато інших його попередників, бо історія як наука, подібно до філософії, тоді ще не визначилась в окрему галузь. Тут Маркевич, як і в етнографії, був скоріше аматор, збирач і фіксатор минулого без належного філософського його осмислення. В галузі теорії, якою тоді служила історикам філософія Гегеля, Маркевич був не підготовлений, на що звернув увагу в рецензії на «Історію Малоросії» В.Г.Бєлінський.

Незважаючи на великі запозичення Маркевича з «Історії Русів» і Д.М.Бантиш-Каменського, все ж його творчість носить дещо інший характер, властивий історичним вивченням 40-х років XIX ст. В 30-40-х роках розгорнулась з новою силою полеміка між норманістами і анти-норманістами. Маркевич, так само, як його попередники, вважав слов'ян автохтонними племенами. Що жторкається походження терміну «Русь» і держави, то він робив поступку норманістам, тобто вважав, що руське життя веде свій початок із Скандинавії. На відміну від вірнопідданських поглядів Бантиш-Каменського, у Маркевича чітко виступає його власна концепція в поглядах на історію України. Так, наприклад, найдавніша історія України у нього подана не як спільний період для всієї Русі, а як самостійний процес. Український народ, відповідно до поглядів Маркевича, розвинувся безпосередньо з найдавнішої племінної основи і незалежно від Північно-Східної Русі. Цей процес триває, на погляд Маркевича, від незапам'ятних часів аж до кінця XVIII ст., до ліквідації автономності, коли Україна «зливається з Росією без боротьби і нарікання».

У викладі давньої історії України Маркевич лише між іншим згадує про південних і північних русів. Останніх він називає «молодшими братами». Свій погляд на великоросів як молодших братів українців Маркевич розвинув у досить струнку концепцію. Великоросів він вважає племенами, що утворилися відносно пізно, десь, приблизно, в Х-ХІ ст., і переселилися з півдня, із Наддніпров'я, на північ у межиріччя Оки і Волги. Таким чином, вони становлять молодше відгалуження південних русів. Південні руси разом з північними русами несли татарське ярмо. Незабаром Південна Русь, пише він, «відокремилась від жителів півночі, визволилась від татарського гніту, назвалася Малою Росією, приєдналась до Литви, а з нею і до Польщі, але керувалася своїми удільними князями, нащадками Рюрика і воєводами, визнаними Литвою і польським королем».

Поділ Русі, на погляд Маркевича, відбувається з часів Володимира Святославовича, коли після його смерті почалися міжусобиці й половецькі спустошення. Тим часом володіння Русі ширилися дедалі на схід і північ. «Суздаль і Владимир, Москва і Тверь та інші міста, які потім стали знаменними, підносились одно за другим. Але, не визнаючи їх Руссю, народ цим іменем величав лише стародавні володіння Олега і Святослава, серцем яких був Київ, де перебував глава церкви і глава князів».

Дальший історичний процес Маркевич розглядає всупереч тодішній російській дворянській історіографії, для якої історія України була лише часткою загальноросійської історії. В творах російських істориків Татіщева, Щербатова, в незакінченій праці Карамзіна «Історія держави Російської», у Погодіна та ін. вона подана лише як епізод боротьби козацтва з Польщею в ХУІ-ХУІІ ст. і зникає під скіпетром російської монархії з другої половини XVII ст. Тим часом в українській дворянській історіографії, а найвиразніше у Маркевича, вся історія України від давніх часів, потім у складі Литви і Польщі, а пізніше, з середини XVII ст., у межах Російської держави становить окрему схему самостійного безперервного історичного розвитку українського народу.

У поглядах на козацтво Маркевич також створив дещо відмінну від своїх попередників власну концепцію. Він засудив погляди тих істориків, які не хотіли бачити в козацтві нічого, крім гультяйства і розбоїв, тих, що в угоду монархічним концепціям народні рухи, в тому числі козацькі, розглядали як руїнницькі бунти черні. У своїй спеціальній статті, присвяченій історії козацтва, Маркевич знову повертається до його оцінки в історії України й виступає проти невірних поглядів на нього. Тут він не лише спростував погляди монархістів на козацтво, а реабілітував його перед читачем, захищав від незаслуженого плямування такими істориками, як Бантиш-Каменський, а пізніше Скальковський та ін. З наукової точки зору роль і значення козацтва в творі «Історія Малоросії» подані Маркевичем з передових, прогресивних позицій.

У цілому ж «Історія Малоросії» Маркевича зробила певний крок вперед у справі дальшого дослідження історії України.