«Явні» субкультури
Приміром, якщо розглядати металістів і нью-металістів - важка «металогітарная» музика, читання Ніцше і журналу «Екстрім» і йому подібних (хоча, на жаль в Україні мало хороших цільових журналів), ходіння на концерти улюблених груп, збирання їхніх дисків і постерів, носіння переважно чорно-темних одягу, ланцюгів і нарукавників, бандан та інше.
Як бачите (і як, в принципі самі можете оцінити), багато елементів можуть бути або пропущені, або змінюватись, але в цілому ці елементи входять в певну множину з дещо розмитими краями, яке і є, по суті, субкультурою.
Наведу ще два приклади. Субкультури скінхедів і «хулзів» - футбольних хуліганів. Дуже часто вони перетинаються у своїх атрибутах. Вкрай короткі стрижки і «мілітаризований» стиль одягу, зовнішня наці-аттрібутіка і жести дуже часто зустрічаються у останніх (як, втім і часті випадки коли ідейний наці-скінхед просто поєднує себе з перебуванні футбольним хуліганом).
Також привертає увагу зростаюча популярність субкультури «емо» та субкультури «готів», що сформувалася в Україну раніше. Готи, як субкультура певного «темного» гламуру і вишуканості; субкультура більш атрибутики і сумного світогляду, ніж реалізації, перетинається з субкультурою «емо». Підведені чорним повіки, чорні зачіски з нависаючими чубчиками, подібна музика, що відрізняється ліризмом, «емо» - жорсткіша, «гот» - м'якша, однак знову ж риси розмиті. Сумне, але кілька гордовите, відсутнє світогляд «готовий» в емо перетворюється на культ «плаче» і дуже емоційного протесту проти недосконалості навколишнього світу.
Але от виникає суттєва проблема - подивіться навколо себе - невже ви не спостерігаєте ще безліч субкультур, які, можливо, не так яскраві, як молодіжні, що виділяються незвичній атрибутикою, але теж по суті несуть всі ознаки субкультури.
«Дивовижні» субкультури
«Старички» -зникає субкультура «старичків» не відноситься до певного віку, проте, в цілому, її характерне представляють люди за 50, але далеко не всі. Їх цінності - в цілому складені на цінностях СРСР, втім, нічого поганого немає в бажанні допомагати іншим, любити онуків і дітей. Проте цікавими є традиції не сприймати багато нових речей, як-то СМС на мобільних телефонах, можливість налаштування каналів на пульті телевізора, можливість користуватися дисконтними програмами в магазинах, і так далі.
Місце "тусовки" у "старичків" - лавки біля парадних, при цьому після заходу сонця, вони, як правило поступаються місцем представників субкультур "гопників". На лавках "старички" обговорюють плітки про життя довколишніх будинків, політику і звичайно-ж серіали. Втім, серіали є аттрібутом жіночої половини "дідів".
Але варто підкреслити, що далеко не всі люди за 50-60 є "дідками". Ось яскраві приклади - покійний Микола Амосов, "помолоділа" на 30 років Богатирьова, не комплексують з приводу віку канцлер Німеччини Ангела Меркель, вічнозелений і гіперактивний екс-мер Києва Олександр Омельченко та багато інших.
До речі, ось ми підійшли і до ще однієї субкультури - субкультура українських політиків. Невід'ємним аттрібутом цієї субкультури є дорожайшіе костюми незалежно від Левосто-правості партій. Любов подарункам - причому невгамовне бажання як "давати подарунки" так їх і "брати". Одним з хобі є ненароком стріляти один в одного або в інших людей, збивати на автомобілях етс. При цьому, за рідкісними винятками, вони зберігають приятельські відносини навіть будучи ворогами на політичній арені. Дуже люблять своїх дітей.
Їхні діти найчастіше відносяться до чергової субкультурі - "мажорів". Цінності цієї субкультури полягають у любові до всього ексклюзивні, дорожайшему та новітньому - будь то: автомобілі, одяг, мобільні телефони, клуби в яких вони люблять бути. Головне для "мажора" - отримувати якесь "задоволення" від буття, не економлячи засобами і не особливо жалуючи яку-небудь зайнятість. Частенько одержувані задоволення настільки сидять у горлі самим мажорів, що вони, заради того, щоб не впасти в декаданс здійснюють неадекватні вчинки: стріляють у клубах, нюхають і ковтають дивовижні речовини, йдуть в політики, а іноді просто виходять на вулиці позайматися розбоєм (від нічого робити).
Тут ми підходимо до великої в Україну субкультурі "гопників", яка і замкне наш невеликий список дивовижних субкультур, про які читач якщо і чув, то не в контексті роздумів на субкультурну тематику.
Субкультура "гопників і гопнічек"("биків і Бичок", "пацанчік і теличок" - досить розмита. За сумісництвом в ній можуть складатися представники і "мажорів" і "наці-скінхедів" і навіть "металістів" і "панків") Основний цінністю для них є так само як і для мажорів отримання задоволення. Ось тільки в коштах для цього основними "фішками" є алкоголь, гучна, бесвкусная музика, і пошук проблем на свою голову - така собі сублімація якихось енергій в агресивний русло.
У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором: розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник молодшого покоління партійної номенклатури М. Горбачов. Було розпочато реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті. Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення, демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Планувалося побудувати “гуманний, демократичний соціалізм”, в якому поєднати ринок з централізованим плануванням, політичну толерантність з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.
Однак практика перебудови радянського суспільства показала, що ця система важко піддається реформуванню, перебудова, що здійснювалася керівництвом країни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона зумовила революційний процес знизу, який і призвів до розвалу держави. “Нове мислення”, проголошене М. Горбачовим, мало визначити перевагу загальнолюдських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, було підписано перші договори про роззброєння та скорочення стратегічних озброєнь, виведено радянські війська з Афганістану та країн Східної Європи, завдяки цьому впали комуністичні режими та “Берлінська стіна”, що роз’єднувала німецький народ. Розпочався розпад блоку країн — учасниць Варшавського договору і РЕВ. Світова соціалістична система перестала існувати.
Складовою перебудовчого процесу стало національно-державне відродження в республіках СРСР, зокрема в Україні. Щоправда, коли гласність завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Україна внаслідок консервативності мислення першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького залишалася заповідником застою. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції розбурхала інтелігенцію, яка була невдоволена повільними темпами змін. Почали створюватися “неформальні” об’єднання і групи. У 1989 p. утвердилася перша масова політична організація, опозиційна до КПУ, — Народний рух України за перебудову. Почала оприлюднюватися інформація про маловідомі сторінки української історії XX ст. — про Українську Народну Республіку, Центральну Раду, голодомор 1933 p., сталінські репресії, ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної символіки. Почався масовий вихід з КПРС.
Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 p. Вперше за роки радянської влади на одне місце претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на перешкоди, народними депутатами СРСР було обрано багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменники Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні 1990 p. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, де з 442 обраних депутатів 111 було обрано від демократичного блоку. Вибори засвідчили, що монополія компартії на владу похитнулася, а Україна одержала демократично обраний парламент.
Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних партій, опозиційних до КПРС. У 1990—1991 pp. на грунті різних “неформальних” об’єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій, серед яких найвпливовішими були Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Партія демократичного відродження України, Партія зелених України та ін. Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і матеріально. Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще контролювала реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна позиція завдали відчутного удару по монополії КПРС в утриманні владних структур.
Під натиском опозиції 16 липня 1990 p. Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня — Закон “Про економічну самостійність Української РСР”. Такі самі процеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзного керівництва 19 серпня 1991 p. зчинили заколот і запровадили надзвичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували компартію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 p. прийняла “Акт незалежності України”, який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з 30 серпня Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7—8 грудня 1991 p. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заявлено про створення Співдружності незалежних держав.
Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і суверенітет, почався процес утвердження державності. Цьому значною мірою сприяло визнання України світовим співтовариством. Лише за грудень 1991 p. Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 p. ще 64. У день прийняття Акта незалежності України парламент подбав про оборону держави, прийнявши постанову “Про військові формування в Україні”, якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді, було створено Міністерство оборони України. 4 листопада 1991 p. було прийнято закони “Про державний кордон України”, “Про Збройні сили України”, “Про Національну гвардію України”. Восени цього ж року було утворено Службу безпеки України, прийнято важливі закони “Про прокуратуру”, “Про громадянство України” та ін.
На початку 1992 p. було затверджено національну символіку держави: Гімн на музику М. Вербицького “Ще не вмерла Україна”, малий Герб — тризуб князя Володимира та Прапор — синьо-жовте знамено. Одночасно йшла реорганізація органів влади, створювалася дипломатична служба України.
Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 p. Конституції України. Цей день святкується як національне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.