Культосвітні заклади
У 50—80-ті роки відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, кінотеатрів, театрів, музеїв. Уже на початок 1965 p. в Україні працювали понад 29,3 тис. масових бібліотек, 130 музеїв, 26,5 тис. клубних закладів, з них 23,2 тис. — на селі.
Багато уваги приділялося підготовці кадрів для культурно-освітніх закладів. Спеціалістів готували Харківський державний інститут культури з філіалом у Києві та культурно-освітні училища кожної області. Разом вони щороку випускали близько 4 тис. фахівців з вищою та середньою освітою. Водночас велася велика робота над підвищенням кваліфікації працівників культурно-освітніх закладів на курсах, семінарах, шляхом залучення їх до навчання без відриву від виробництва У вузах і технікумах. Здійснено заходи, спрямовані на подальше поліпшення матеріального забезпечення працівників культурно-освітніх закладів.
Для відзначення кращих працівників клубів, бібліотек, музеїв, парків, Будинків народної творчості Президія Верховної Ради України встановила почесне звання “Заслужений працівник культури Української РСР”.
Важливою подією в культурному житті республіки стало відновлення в 1966 p. Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури.
Велику роль у подальшому піднесенні культурно-освітнього рівня широких народних мас відігравали народні університети, діяльність яких грунтувалася на громадських засадах. Ці освітні заклади здобули загальне визнання. У 1964/65 навчальному році в республіці їх працювало 374, де навчалося 650 тис. чол. Вони охоплювали найрізноманітніші профілі знань: технічного прогресу і передових методів праці, сільськогосподарських, природничо-наукових, педагогічних знань, здоров’я, культури та ін.
Активізувала свою роботу художня самодіяльність, що було характерно як для міста, так і для сільської місцевості. Розвивалися не лише колективні, а й індивідуальні форми. Багато самодіяльних композиторів, художників, поетів, письменників зробили свій внесок у розвиток художньої скарбниці народу. У. художній самодіяльності брали участь понад 4 млн трудящих; у республіці діяло понад 120 тис. аматорських гуртків, 105 самодіяльних народних театрів, 48 народних ансамблів і симфонічних оркестрів, колективів, які мали сталий склад виконавців, проводили свою роботу на високому художньому рівні і наближалися до виконавської майстерності професійних колективів.
Плідно працювали самодіяльні митці і в галузі образотворчого мистецтва. В Україні в 1966 p. їх налічувалося понад 10 тис. Широкого визнання дістали твори лауреата Шевченківської премії М. Примаченко, а також Г. Собачко, Г. Леончук, Л. Спаської, С. Чайки, Г. Верес та ін. Діяло 508 студій образотворчого мистецтва, які відвідували понад 5 тис. робітників, колгоспників, службовців.
Однією з яскравих і характерних рис культурного життя українського народу був розквіт народної самодіяльної творчості. Свідченням цього стало не лише збільшення кількості самодіяльних письменників, поетів, композиторів, танцюристів, музикантів, співаків, а й піднесення художнього рівня самодіяльної народної творчості, наближення її до професійного мистецтва.
Всебічне вивчення й аналіз політичних трансформацій у СРСР протягом 1985 – 1991 рр. не можливе без ретельного опрацювання наукових робіт. Переважна їх більшість написана російськими авторами, українська наука поки що пропонує лише ті матеріали, які формуються навколо питання про відновлення української державності, становлення політичних партій, формування лідерства тощо. Але в цілому, є чимало робіт, в яких прямо чи опосередковано висвітлюються окремі факти, події та процеси, що в тій чи іншій мірі характеризують зміст, обставини, причинно-наслідкові зв’язки взятих нами за основу подій.
Історіографію вивчення перебудови у СРСР умовно можна поділити на три напрями за такими критеріями: хронологічним (роботи радянського й пострадянського періоду, останні представлені російськими, українськими та зарубіжними дослідниками), проблемним (біографічні і тематичні праці), науковим (історичні і політологічні дослідження).
У виданнях радянської науки вивчаються ідеологічні питання, теорія політичних трансформацій. Характеристика комуністичного суспільства та соціалістичного вибору була беззаперечним підтвердженням того, що перебудова – етап еволюційного розвитку Союзу РСР. Вона стала продовженням політики попередніх правителів, щоправда, дещо модифікованим під стандарти європейських традицій в дусі демократії та гласності. Радянські дослідники майже одноголосно дотримувалися думки про те, що перебудова у СРСР була вкрай потрібна. Більше того, статистичні дані та висновки соціологічних досліджень підтверджують, що “обраний курс М.Горбачова на реформування радянського суспільства підтримували понад 90% населення” [7, 38]. Втім, такі висновки та переконання в більшій мірі притаманні дослідженням, які публікувалися десь до 1989 р. Далі наукові спостереження й аналіз ситуації, яка все частіше виходила з-під контролю партійного керівництва, викликали неоднозначні оцінки і створювали основу для появи альтернативних думок, критичних суджень. У книзі М.Горшкова аналізується ставлення “мас” до перебудови, визначаються труднощі, протиріччя процесу оновлення масової свідомості [22]. Дослідник вивчає погляди й наводить думки людей, характеризує суспільство з їх точки зору.
Протилежною попередній праці за змістом і сутністю характеристики перетворень у СРСР другої половини 80-х рр. ХХ ст. є монографія Т.Лузана [65]. У ній вивчаються особливості політичного життя суспільства як специфічного виду життєдіяльності людей, його основні компоненти, структура, функції. Наголошується на тому, що актуальність даної проблеми особливо зростає, оскільки політика пронизує усі сфери суспільного життя, виступає її своєрідним інтегратором. Автор виділяє поняття “влада” та характеризує його як надсуспільний організм, стверджуючи, що “державна влада є вищою формою політичної влади, причому – її розвинутою формою”. Відзначає, що “діяльність соціальних суб’єктів по управлінню життям суспільства протікає в рамках інститутів, через які суб’єкти впливають на поведінку і умови життя” [66, 8,10]. Тобто, основним чинником перетворень є влада, інститути, якими вона представлена, та ті засади політичного життя, які вона (влада) пропонує.
Вищеперелічені ознаки влади у СРСР були представлені компартією. У роки перебудови визначення пріоритетів і повноважень КПРС на трансформаційні процеси у державі, на наш погляд, дещо знизилися. Ступінь впливу комуністів на політичні зміни протягом 1985 – 1991 рр. помітно послабився у порівнянні з попереднім часом. Це пояснюється тим, що раніше КПРС контролювала усі важелі влади комплексно, а у час перебудови М.Горбачов намагався сконцентрувати ключові посади у своїх руках і діяти відособлено від компартії.
Втім радянські дослідники А.Громов і О.Кузін вважають, що у КПРС ще була чимала ініціатива у проведенні перебудови. Свідченням чого вони називають те, що “перебудова проходила в партії, і у всій країні”. Це означало, говорять автори, що “комуністи були здатні не лише визнавати свої допущені помилки, а й могли виправляти їх” (могли робити такі спроби – О.І.) [23, 258].
До розгляду питань, які є предметом нашого вивчення, зверталися такі радянські вчені, як В.Бритвін і М.Караханян [11]. Їхня робота цінна тим, що аналізуючи зміст терміну “гласність”, вони визначали можливість його застосування на теренах СРСР. У статті характеризуються не лише стан, умови і перспективи розвитку гласності за пропозиціями політичної верхівки, а й здійснене соціологічне опитування людей, що дає можливість порівняти розуміння питання та підхід до його формулювання і розкриття. Дана робота написана науковцями протягом 1991 р., тому ми її все ще відносимо до радянської науки, хоча і в пострадянські часи їх дослідження не припинилися. Тому доцільніше, на наш погляд, праці, опубліковані протягом 1991 і наступних років розділяти не за принципом приналежності до певної “історіографічної доби”, бо він буде не точним, а за проблемно-тематичним підходом, беручи за основу поділу зміст запропонованих матеріалів. Роботи авторів, які по хронології підпадають до радянського часу, у географічному аспекті представлені дослідниками з Росії.
Важливе значення у проведені нашого дослідження займають праці російських авторів: В.Долгова і М.Попова, видані у 1991 р. У роботі “От разбитого корыта к созиданию” їх основною тезою є ствердження, що “перебудова перейшла до руйнування” [27]. Заголовна фраза статті точно відображає не лише зміст поданої інформації, а й тих процесів, які відбувалися у Союзі протягом 1985 – 1991 рр. Сутність концепції статті зводиться до того, щоб показати, що запланована М.С.Горбачовим перебудова у державі на практиці була втілена у перебудову самого СРСР.
Книга “Выбор нового курса”, зазначених вчених, дає відповіді на ряд запитань, зокрема: “Чому перебудова, задумана як політика оновлення всіх сфер суспільного життя країни, стала приймати деструктивний характер”? “У чому першопричини кризових явищ”? На такі питання та ряд інших автори відповідають, концентруючи основну увагу на проблемі пошуку виходів з кризи [26]. Також дослідники вказують на суперечності між початково проголошеними цілями і реальним станом подій у Союзі РСР.
Розгляду трансформаційних процесів у Союзі протягом 1985 – 1991 рр. присвячена праця В.Овчинського [74]. Основну ідею дослідження автор будує на визначенні того, що перебудова перейшла у контрперебудову. Ставлячи перед собою запитання: “Учасниками яких подій ми були у 1991 р.?”, пошуки відповіді окреслює навколо термінів “Оксамитова революція”, “перебудова”, “контрперебудова”. Остання, за ствердженням В.Овчинського, “узаконила розпад великої держави” [74, 121]. Він аналізує чинники цього процесу, називає відомі йому факти й обставини, згідно яких події 1991 р. обернулися проти плану, задуманого М.Горбачовим у 1985 р.
Деякі конкретні питання теми статті знайшли своє відображення у роботах О.Зінов’єва [38-39]. Починаючи з 1985 р. об’єктом творчості письменника стали події у Союзі РСР, а потім і у відокремленій Росії. У повістях* автор висвітлює такі питання: “Чому і як виник у Росії антикомуністичний переворот, до яких наслідків він привів?”. В основу сюжету своїх публіцистичних нарисів він поклав опис ситуації, що “склалася у період перебудови і забезпечила умови для контрперебудови” [39, 5]. О.Зінов’єв вдавався до соціологічних прогнозів, які були виправдані часом.
Різні аспекти обраної проблеми в історичному і політологічному плані порушив Е.Баталов [5]. Характеризуючи перебудову як “революцію згори”, дослідник визначив три постулати, на яких вона трималася і за умов дотримання яких продовжувала би свій ефективний процес. Перший – КПРС залишалася би панівною і спрямовуючою силою радянського суспільства. Другий постулат – СРСР зберігався в якості єдиної, за своєю сутністю унітарною державою. Третій – країна продовжувала дотримуватися “соціалістичного вибору” [5, 26]. Порушення цих принципів, обумовлених і визначених політикою М.Горбачова, послужило розподілу влади, розколу в КПРС, децентралізації цілої країни.
Високим рівнем опрацювання історичних фактів і наукового аналізу праць, а також матеріалів зарубіжної преси, присвячених подіям перебудови, відзначаються роботи Л.Посконіної. У її статтях поданий аналіз іноземних видань: “Естадо де Сан-Пауло”, “Жорнал де тарде”, “Нью-Йорк таймс” тощо [83-84]. Зокрема, дослідниця відзначає, що вже в 1989 р. у зарубіжній пресі з’явилася наступна інформація: “Ні у кого не викликає сумнівів, що 1989 р. ввійде в історію як початок остаточного краху комунізму в СРСР” [83, 78]. Цікавими є висновки, зроблені нею на порівняннях чи протиставленнях. Розглядаючи шляхи розвитку радянської перебудови і співставляючи їх з реаліями політичної боротьби у Бразилії, автор відзначає, що “Бразилія і СРСР переживають не просто процес переходу до демократичної форми правління, а перехід до політичної системи нової якості” [84, 64].
Увагу не лише професійних істориків і політологів, а й широкої громадськості, привернули наукові дослідження В.Загладіна [32; 79]. Цінність його робіт у тому, що він всесторонньо аналізує трансформаційні процеси у СРСР 1985 – 1991 рр., причому займається вивченням цього питання з тих часів і до сьогодення. Роздумуючи над проблемою, який задум ставили перед собою ініціатори перебудови і чим вони його мотивували, дослідник у першу чергу звертає увагу на зовнішній фактор. Він стверджує: “У процесі перебудови ми ліквідовували (швидше намагалися – О.І.) ті фактори, які заважали Заходу раніше вести з нами діалог, сприймати нас як партнерів, і викликали можливість розглядати нас як суперника” [79, 145].
Радянським партійним керівництвом була сформована доктрина, яка представляла зміну курсу міжнародної політики СРСР і визначала шляхи реалізації дипломатичних відносин. Вивченню цього питання приділив увагу І.Малашенко. Він відзначає: “Нове мислення – це ідеологія ліберальної зовнішньополітичної активності СРСР. Думаю, що все почалося з нового мислення не випадково. Ми жили у досить заідеологізованому суспільстві і могли почати якось змінювати свою поведінку, свою зовнішню політику, лише змінюючи свою ідеологію. Тому була здійснена спроба апелювати не стільки до практичних міркувань, скільки до ідеологічних норм” [79, с.146].
Дослідження взятої нами теми, нерозривно пов’язане з вивченням ідеологічної доктрини. Традиційно у радянській політиці підґрунтям формування та втілення ідеології була комуністична партія. Вважаємо, що першочергову значимість при розгляді даного питання мають книги із серії “Иного не дано”, що публікуються з 1989 р. Ми використали дві праці з цієї серії, які є своєрідним доповненням одна одної: “Погружение в трясину” і “Постижение” [81; 85]. У першій – пояснення сутності та необхідності перебудови у СРСР автор виводить ще з часів “застою”. Причому чи не вперше в науці вказується, що дана епоха (1964 – 1985 рр.) характеризується не лише кризовими явищами, а й створила умови для появи “сил відродження суспільства”, його виходу із “застою” [81, 4]. Тема іншої праці – “показати потребу корінних перетворень суспільних відносин, необхідність проведення глибокої комплексної реформи” [85, 4].
Найбільше зусиль для підтвердження висновків про те, що ідеологія мала визначальний вплив на зміст перетворень у СРСР, детермінувала зміни внутрішньої і зовнішньої політики, доклали у своїх дослідженнях Ю.Відунас [17], Л.Селєзньова [29], В.Лопатін [65], М.Цвік [113]. Дана тема детально вивчається у роботах, присвячених аналізу діяльності КПРС [77; 89; 99; 105-106]. Загалом, з усіх аспектів історії перебудови, питання формування та поширення ідеологічної доктрини можна вважати найбільш опрацьованим і вивченим у радянській, російській історичній і політичній науках.
Деякі конкретні питання теми знайшли своє відображення у працях В.Согріна [97-98]. Процес перебудови дослідник називає “великою перехідною епохою”, а її підсумки характеризує за чотирма ним же визначеними періодами*. У статті “Реалии и утопии новой России (1985 – 1995)” розглянуті питання падіння комуністичного режиму і КПРС, розпаду СРСР, утворення на його місці нових незалежних держав, у тому числі й Росії, становлення ідеологічного і політичного плюралізму, градація соціальних станів тощо. Витоки цих подій він вбачає у процесах, що розпочалися у березні-квітні 1985 р. і пов’язані з ім’ям М.Горбачова. Вчений у роботі “Перестройка: Итоги и уроки” стверджує, що події серпня 1991 р. підвели риску під епохою, задуманою її творцями як перебудова суспільства на основі “розкриття потенціалу соціалізму”. З середини 1991 р. вона уступила місце процесу радикальних перетворень і заміні старих суспільних структур новими відносинами власності, державними і політичними інститутами. Сутність цього процесу він називає “модернізацією на основі ліберально-демократичної моделі” [97, 133].
Чимало монографій і статей присвячено саме подіям 1991 р., який вчені майже в один голос називають завершальною датою перехідного етапу розвитку СРСР, яким були трансформаційні процеси 1985 – 1991 рр. Дослідник А.Ківа наголошує, що перехідний період в Росії мав характер інверсійного (поворотного) розвитку. Однак не повного повернення, чого просто не може бути, а відновлення у правах приватної власності, зміну соціальних орієнтирів, духовних та моральних цінностей тощо [50, 25].
Ще одним науковим доробком у вивченні даного питання є праці А.Сідорова [94]. Він відзначає, що 1991 р. чітко визначив кардинальні зміни всієї геополітичної карти світу: біполярна система залишилась у минулому. Союз РСР, як важливий чинник світової політики, припинив своє існування. Аналізуючи міжнародне становище пострадянських республік, А.Сідоров говорить, що п'ятнадцять незалежних держав, що виникли на руїнах СРСР, не могли навіть приблизно претендувати на альтернативу геополітичній державі США. Російська держава, яка була основою Союзу, виявилась нездатною проводити незалежну політичну лінію. В підсумку, він слушно, на нашу думку, робить висновок, що всі означені ним у роботі події перебудови, а також висновки інших авторів про досліджуваний період, не можна вмістити у рамки одного лише 1991 р. Процеси, які привели до розпаду Союзу, відбувалися роками чи десятиліттями. Погоджуючись з цією думкою, вважаємо, що необхідність наукового пізнання потребує поставити точку відліку у вивченні історії Росії. Стати нею більш за все має право 1991 р.
Найбільше зусиль для визначення причин й обставин розпаду СРСР, підтвердження фактів і висновків радянських політиків та дослідників, на наш погляд, доклали: О.Козлов, М.Шафір [53], В.Стельмах [103]. Їхні наукові спостереження містять чимало корисної інформації про проблеми державного суверенітету, суверенні права і компетенції, принципи суверенізації, відносини на міждержавному рівні у співвідношенні Росія і союзні республіки, зовнішньополітичну незалежність. Р.Сімонян виділяє окремо питання про обставини розпаду СРСР і створення СНД [95].
Низку цікавих оцінок щодо обставин створення і функціонування СНД, формування і ведення самостійної політики державами колишнього СРСР подає Т.Батенко [6]. Автор аналізує становлення політичних режимів у пострадянських республіках, виділяє фактор авторитаризму як стійкий “діагноз” СНД, простежує його тенденції і закономірності.
До вивчення питання про причини та обставини розпаду Союзу РСР долучився О.Платонов [80]. Особливої значимості у розкритті зазначених питань автор надає зовнішньополітичному чиннику. Він пов’язує зміст тих подій, які відбувалися у країні наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст., з “державною зрадою”. “Велика держава, відзначає вчений, стала жертвою зради її правлячих угруповань, які обміняли національні інтереси країни на власні вигоди і перейшли на службу ворогів СРСР. Ця зрада стала детонатором подій, які спричинили розпад Радянського Союзу” [80, 4].
Незважаючи на поодинокість тих тверджень та висновків, які наводить у своїй монографії О.Платонов щодо причин і обставин розпаду СРСР, вони повинні бути проаналізовані та враховані дослідниками при розгляді низки проблем періоду перебудови. Зрештою, зовнішній фактор, як аргумент впливу на причинно-наслідковий характер подій 1991 р., є одним з найменш вивчених питань у сучасній науці.
Ціла низка праць російських вчених присвячена окремим проблемам перебудови. Знаковою подією 1991 р. був державний заколот. До розгляду цього питання зверталися В.Степанков і Е.Лисов [104], В.Буковський [12], Л.Радзиховський [88], Н.Іванова [43]. У вказаних дослідженнях досить чітко визначений ступінь впливу політичного протистояння, яке панувало у СРСР на початку 90-х рр. ХХ ст. і визначалося боротьбою за владу, на спричинену кризу ідеології, системи, і як наслідок, розпад держави. Праця Н.Іванової закінчується словами: “Йде розпад імперії. Республіканські структури знаходяться на стадії формування” [43, 219].
Свої роздуми стосовно серпневих подій 1991 р. висловив у публіцистичній статті російський дослідник С.Золотцев. Автор вдається до порівнянь: хронологічної ретроспективи подій, географічних співставлень. Впадає у вічі, що до подій 1991 р., окрім звичних термінів “змова”, “путч”, “переворот”, він вживає відоме в історії Росії слово “смута” [40, 196, 199]. У публіцистичному стилі написана ще одна стаття, присвячена путчу, дослідника А.Багірова [3]. Характеристика і аналіз подій серпня 1991 р. у цій роботі здійснені на основі листів читачів журналу “Молодая гвардия”. Помітна нечіткість у сприйняті та розумінні людьми того, що відбувалося у радянському (російському) суспільстві на початку 90-х рр. ХХ ст. Адже були ще не підведені підсумки перебудови, не з’ясовані до кінця причини й обставини розпаду СРСР, не було звичної для радянської ментальності панівної ідеології і окреслених теоретичних схем подальшого розвитку держави.
Чимало аргументів, коментарів стосовно подій літа 1991 р. містяться у роботах російського дослідника З.Станкєвіча [102]. Увагу автор приділив висвітленню політико-правових аспектів питання. У ракурсі з’ясування причинно-наслідкових моментів державного заколоту написана колективна монографія під керівництвом І.Осадченко [76]. Вказана тема розкривається у роботі С.Андреєва [2] і статтях, написаних колективом авторів [45; 49].
Шукаючи відповіді на ряд нез’ясованих і дискусійних питань стосовно подій путчу та розпаду Союзу РСР, російські вчені все частіше звертають свій погляд на минуле Росії. А.Салмін відзначає, що причини занепаду могутніх держав ніколи не бувають зрозумілими до кінця – ні для сучасників, ні для наступників [92, 34]. Натомість, їх наслідки (тобто причин) завжди лежать на поверхні. Однозначно, вони пов’язані зі зміною форми великої держави. У даній статті вчений продовжує розпочату спільно з А.Зубовим практику вивчення ґенези Російської держави та її перетворення у Російську імперію, і зупиняється на детальному огляді радянського періоду історії. Слід також зауважити, що концепцію викладу матеріалу автор будує за принципом визначення двох постійно діючих, щоправда різних у різні періоди, імперативів радянської історії: ідеологічному і геополітичному [92, 34-35].
Згадана спільна авторська робота А.Зубова і А.Салміна присвячена розкриттю спроб М.С.Горбачовим виробити та підписати новий союзний договір з радянськими республіками і на цій підставі сформувати новий “національно-державний устрій СРСР” [42]. У контексті з’ясування цих проблем, визначаються обставини та чинники розпаду радянської держави.
Дискутуючи щодо причин розпаду Союзу, А.Зубов вважає, що моноліт СРСР тримався сімдесят років не на важкій, суперечливій і аморфній ієрархії національних і республіканських суверенітетів, а на залізному каркасі компартії, сформованому “демократичним централізмом”, подібно тому, як на абсолютній владі всеросійських самодержців і на особистій відданості царю всіх підданих трималася імперська російська державність [41, 67].
Окремий акцент при вивченні подій перебудови дослідники роблять на з’ясування причин появи багатопартійності, розкриття змісту цього явища та визначення його впливу на розкол у КПРС, посилення відцентрових тенденцій у суспільстві, процес розпаду держави. Так, політолог Д.Видрін відзначає, що довгий час у СРСР було накладене табу на вивчення проблеми багатопартійності [16, 73-74]. Лише на початку 90-х рр. ХХ ст., коли значимість цієї теми зросла в силу дії об’єктивних і суб’єктивних факторів, спричинених політикою перебудови, наукові обговорення, дискусії пожвавилися. Результатом чого є ряд монографічних видань, статей, проектів представлених нами у даній роботі.
Певний інтерес при розгляді питання про багатопартійність становить праця В.Голубєва [21]. У його статті визначені нові політичні сили і тенденції їх розвитку на межі 80 – 90-х рр. ХХ ст. Причиною появи плюралізму, а відтак багатопартійності, він вважає “корінні зміни у самому суспільстві, які склалися історично, є еволюційним фактором і послужили чинником для подальших причинно-наслідкових умов розколу КПРС, появи партій, рухів, неформальних організацій” [21, 33-34].
До цієї ж теми у своїх роботах також звертався О.Шабров [116]. Аналізуючи проблему появи партій, організацій і неформальних рухів у час перебудови, він стверджує, що “розвиток таких політичних утворень супроводжувався кризою офіційно визнаних структур, зокрема компартії” [116, 63]. Поглиблюють й розширюють зміст попередньо означених проблемних питань В.Барсамов [4] і Б.Славін [73; 96]. Їхні наукові дослідження присвячені розгляду питань про створення та розвиток СДПРФ (Соціал-демократична партія Російської Федерації) і ДПР (Демократична партія Росії), а також появі анархістських рухів. До матеріалів додаються програмні документи даних політичних партій [4, 87-91; 96, 71-77]. В.Барсамов присвятив свою статтю аналізу анархістських рухів, здійснив акцент на діяльності “Конфедерації анархо-синдикалістів” (КАС) й “Асоціації рухів анархістів” (АДА). Дослідник звертає увагу на те, що “анархісти негативно оцінювали цілі й результати перебудови, як прагнення вийти з кризи шляхом збереження старих методів роботи і своїх політичних позицій” [4, 86].
Серед вчених, які також зверталися у своїх наукових пошуках до з’ясування причин появи багатопартійності, визначення спільних і відмінних рис між різними політичними партіями, організаціями й рухами, детально опрацьовували їхні програмні документи, потрібно згадати Д.Ольшанського [75] і А.Когтєва [51]. При використанні різних підходів до висвітлення причинно-наслідкових зв’язків появи багатопартійності, автори одностайні у тому, що розкол у КПРС і процес утворення партій взаємопов’язані й розглядають ці явища, як прецедент розпаду СРСР.
Низка монографій російських науковців присвячена вивченню біографій політичних діячів, зокрема М.Горбачова і Б.Єльцина. Дослідник Б.Кучмаєв подає історію життя та діяльності М.С.Горбачова, акцентуючи основну увагу на доперебудовному періоді [59]. Схожу працю про життя М.С.Горбачова “до Кремля” написав російський публіцист М.Зєньковіч [37]. Долю першого і останнього президента СРСР досліджує у своїй книзі О.Давидов [24]. Зміст робіт – з’ясування причин підняття М.Горбачова на вершину влади, трагічного краху його кар’єри президента.
Політичний портрет Б.Єльцина у своїй книзі подають російські вчені В.Соловйов і Є.Клєпікова [100], А.Янов [120]. І.Лаптєв свою монографію присвятив фактам і персоналіям доби перебудови [60]. У книзі А.Данцева розповідається про тих, хто у минулому столітті визначав хід історичних подій [25]. Аналогічні праці діячам російської політики присвятили Д.Волкогонов [19], І.Земцов [35-36], М.Геллєр [20].
Наукові розвідки радянських і сучасних російських дослідників дають змогу стверджувати, що особливістю курсу М.С.Горбачова було наповнення суспільно-політичного життя тими теоретичними речами, які апріорі не вписувалися у потреби й можливості тоталітарної системи. Мова ведеться про оголошення демократизації та гласності. Очевидно не до кінця розумів, як ці складові можна пристосувати й використовувати на радянському ґрунті сам М.Горбачов. Для більш детального розкриття та розуміння певних схем і напрацювань радянських політиків у цьому напрямі, варто використовувати відповідні політологічні праці.
Намагаючись розкрити зміст процесу демократизації, російські вчені М.Фарукшин і А.Юртаєв відзначають, що “історія суперечностей у розвитку радянського суспільства значно коротша за історію самого Союзу”. Обумовлюється це тим фактором, що тривалий час на такі терміни, як “суперечність”, “конфлікт”, “криза” було накладене табу по відношенню до аналізу радянської дійсності, а проблеми суперечностей суспільного розвитку фактично закриті для серйозного наукового аналізу [109, 3]. Тому їх статтю можна вважати чи не першою спробою публічного пера даної теми. Прагнучи подати об’єктивну картину становища, автори базують своє дослідження на з’ясуванні витоків, змісту і динаміки суперечностей. Далі намагаються зрозуміти й пояснити дію механізмів функціонування і зміни як суспільної системи в цілому, так і окремих її частин, підсистем, компонентів.
Називаючи період перебудови “перехідним етапом” [28, 43; 46], вчені все ж таки визнають, що сам перехід по завершенню горбачовської перебудови не відбувся. Була здійснена лише зміна зовнішньої форми, а не методів. Політичні атрибути внутрішньої характеристики режимів щойно відновлених держав тільки формувалися. Дослідники роблять висновок, що перехід до демократії можливий лише за умов подолання авторитарного режиму. Але висновок не є остаточним, і на сьогоднішній день це питання залишається предметом постійних наукових дискусій, коментарів. Вивченню закономірностей переходу від авторитаризму до демократії присвятив свою працю Д.Фадеєв [108]. Порівнює ці “дві моделі розвитку суспільства” у своїй роботі Г.Мирський [69]. Акцент на Росії здійснює Р.Латипов [61].
Впродовж двадцяти років тривають дослідження історії перебудови у СРСР. Підсумковими на даний момент можна вважати праці, присвячені двадцятій річниці від початку оголошення М.Горбачовим свого курсу, спрямованого на політичні перетворення у Союзі. Такими є наукові статті Ю.Левади [62], а також опубліковані матеріали міжнародної конференції “Перебудова: двадцять років потому” [55; 30-31; 87]. У роботах висвітлюються вже відомі факти, визначаються нові підходи до їх вивчення та трактування, пригадуються й переосмислюються висновки і коментарі. Такі розвідки в черговий раз наголошують на тому, що питання внутрішньої і зовнішньої політики СРСР у 1985 – 1991 рр. залишаються актуальними досі, містять чимало спірних моментів і потребують всебічного розгляду. Чимало статей сучасних російських і зарубіжних вчених присвячених аналізу революцій 1989 р. у країнах Центрально-Східної Європи. Зокрема, 20-21 квітня 1999 р. у Інституті слов’янознавства РАН відбулась міжнародна конференція, на якій розглядалися проблеми вивчення антитоталітарних революцій 1989 р. у країнах Центрально-Східної Європи [90].
Низка цікавих оцінок щодо вказаної теми подана у дослідженні Е.Задорожнюк [33]. Стаття написана на матеріалах “Горбачов-Фонду”, які в значній мірі вперше були введені у науковий обіг та дають можливість прослідкувати вироблення стратегії і тактики прийняття на рубежі 1989 – 1990 рр. важливих політичних рішень, які здійснили й продовжують здійснювати ключову дію на долі народів Центрально-Східної Європи, європейського континенту і світу в цілому. У документах помітний інтерес радянського керівництва до ідеї конфедерації західноєвропейських держав, також визначені власні ініціативи у цьому напрямку радянських політиків, у першу чергу М.С.Горбачова. У статті опубліковані дані низки зустрічей генсека ЦК КПРС у період перебудови з європейськими політиками, серед яких імена Р.Брейтвейта (посол Великобританії), Дж.Буша (президент США), К.Акіно (президент Філіпін), Т.Мазовецького (прем’єр-міністр Польщі), Г.-Д.Геншера (Міністр закордонних справ ФРН) й ін. [33, 3-9]. Дипломатичні переговори зосереджувалися навколо питання про побудову “нової Європи”. Побудувати “нову Європу” за їхнім задумом не вдалося, було лише вирішене поставлене питання про об’єднання Німеччини. Вивчення цієї актуальної проблеми тогочасної міжнародної політики подається у статті російського вченого А.Філітова [110].
Оригінальністю думок відзначаються роботи сучасного російського історика О.Шубіна [118-119], який з-поміж інших висновків, відзначає, що “радянське суспільство досі існує і може існувати ще не одне століття, не зважаючи на те, що розпалась його державна оболонка” [118, с.2]. Нелегко позбутися нашарувань (ментальних, ідейних, стереотипних), прив’язаних до радянської доби. Їх у багатьох відношеннях дублює сьогоднішнє суспільство: держава, люди, різних рівнів влада, представники закону і ін.
Поруч із дослідженням окремих питань трансформаційних процесів доби перебудови, відмітимо праці узагальнюючого характеру, зокрема І.Берхіна [8], В.Вагуріна [14], Б.Ананьича [18], В.Кузнєцова і Л.Нерушевої [56], Л.Млечіна [71], Дж.Хоскінга [111], В.Хуторського [112]. Не вдаючись до деталізації змісту кожної з книг, звернемо увагу на ті, в яких міститься інформація, яка до цього часу не коментувалася при розгляді наукових праць. Оригінальною за своєю побудовою і цікавою згідно зроблених висновків, на наш погляд, є робота В.Хуторського.
Аналізуючи зміст суспільно-політичних перетворень у СРСР у роки перебудови, автор відзначає: “Події 90-х рр. ХХ ст. привели М.Горбачова до висновку, що для збереження Союзу РСР необхідно поділитися владою. На урядовій дачі у Ново-Огарьово під Москвою президент СРСР і керівники дев’яти союзних республік провели переговори щодо розпреділення повноважень. Інші шість республік – Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Азербайджан, Грузія – вирішили стати незалежними. Датою підписання договору було призначено 20 серпня. Однак до створення нової держави М.Горбачов доклав менше зусиль, ніж до розвалу старої” [112, 150].
Помітно виділяється з-поміж інших робота російського письменника Л.Млєчіна. Його книга – це своєрідна енциклопедія політичного життя Росії з часів перебудови до наших днів. Л.Млєчін розглядає важливі події часів перебудови і постперебудовного періоду, наводить чимало цитат, подає їх коментарі. Він розкриває проблему політичного протистояння у вищих ешелонах влади, зачіпає маловідомі факти з життя політиків. Його праця – це не лише цікава розповідь про події 1980 – 1990-х рр. у СРСР, а потім Росії, це ще один погляд на новітню історію однієї держави.
Значний внесок у вивчення подій перебудови зробили зарубіжні вчені. Огляд їх праць здійснив С.Величко. Він відзначає, що перші роботи, в яких були зроблені спроби оцінити процес змін, що проходили у Союзі, з’явились наприкінці 1980-х рр. В Англії вийшла книга С.Уайта “Горбачев у власти”, у США – М.Урбана – “Вся власть Советам! Демократическая революция у СССР”. У перших працях переважає схвалення перебудови і захоплення від тих масштабів перетворень, які вона мала осягнути. У 1991 р. побачила світ книга Н.Робінзона “Партия приносится в жертву мне: Горбачев и место партии в советских реформах, 1985 – 1990 гг.”, в якій автор проаналізував зміст перетворень і наголосив на тому, що “М.Горбачов своїми реформами знищив опору СРСР – партію” [15, 162]. У статті С.Уайта, яка вийшла у 1992 р., вже констатується факт краху комунізму в Союзі. Серед зарубіжних дослідників подій перебудови відомі роботи А.Мейер, Т.Рігбі, Х.Тиквін, П.Швейцер, М.Вейгл, А.Браун, Р.Даніельс, Р.Пок де Філіу, А.Халід, Й.Сміз, Д.Марплес, А.Браді, Дж.Ф.Метлок, Р.Брейтвейт [15; 82; 86-87].
Ґрунтовний аналіз праці британського дослідника А.Брауна провів російський вчений С.Перєгудов [78]. Автор відзначає, що російська і зарубіжна історіографія налічує вже не один десяток монографічних видань, та все ж таки книгу відомого британського дослідника Арчі Брауна можна віднести до найбільш фундаментальних з них. Безперечною її перевагою над усіма іншими виданнями, стверджує С.Перєгудов, є не тільки залучення великої кількості джерел та літератури, а й вдала спроба об’єднати жанр політичної біографії і політичного дослідження “ери Горбачова” [78, 129]. Помітною особливістю праці є постійна дискусія автора з тими зарубіжними й російськими вченими, точка зору і оцінки подій яких принципово різняться з його власними. Слід сказати, що в силу ряду об’єктивних і суб’єктивних чинників, дискусію цю ще довго не можна буде вважати завершеною. Очевидно, зважаючи на ті ж причини, не може бути звільнений від дискусії і даний коментар. Метою британського вченого було “зрозуміти й оцінити внесок М.Горбачова у ті події, які відбувалися у Союзі наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст., коли біполярний світ трансформувався, а з комуністичним режимом у Східній Європі було покінчено” [78, 135]. С.Перєгудов подає головну ідею монографії, робить акцент на найбільш незвичних авторських висновках, доповнюючи їх власними роздумами та не менш цінними думками.
Чимало актуальних питань з історії перебудови вивчали закордонні журналісти. Дослідники “без кордонів” чи представники “четвертої влади” оцінювали процес політичних перетворень у СРСР і ззовні, і з середини. Американський журналіст і письменник Девід Саттер працював у Москві кореспондентом англійської газети “Фанейшел таймс” з 1976 до 1982 рр. Його книга “Век безумия” про те, що передувало розпаду Союзу. Автор описує часи Л.Брежнєва, Ю.Андропова, К.Черненко, М.Горбачова [93].
Окреме дослідження розвитку СРСР напередодні перебудовних часів здійснив західний політолог І.Зємцов. Уривки з його книги “Черненко: Советский Союз в канун перестройки” вміщені у журналі “Огонек” [35]. Цінність і особливість його роботи в тому, що він подає факти періоду правління К.Черненка (1984 – 1985 рр.) та пропонує варіант розвитку СРСР, за умов присутності останнього у політиці протягом 1985 – 1991 рр. За таких обставин автор заперечує наявність будь-яких змін. Тому прихильниками праці І.Зємцова були ті люди, які в роки перебудови відстоювали потребу у збереженні старого, і противниками – хто прагнув до значних перетворень у радянському суспільстві. Книга характеризує сторінки не лише партійного життя “останнього політика доперебудовних часів”, а й загальні моменти з його повсякденного життя.
Радикальні зміни, які “струснули” Радянський Союз у серпні 1991 р. є предметом колективного вивчення американських дослідників. Книга “Сім днів, які потрясли світ” написана групою кореспондентів СІ-ЕН-ЕН (“Кейбл ньюс нетуорк”) на чолі з її віце-президентом С.Лурі уривчасто представлена у журналі “Международная жизнь” [67]. Співставляючи події перебудови з фактами попередніх епох радянської історії, автори приходять до висновку, що процеси, які спричинили крах СРСР є об’єктивно зумовленими, вони знаменували “другу російську революцію” (перша відбулася у 1917 р.). Люди, які намагалися припинити процес розпаду Союзу, за переконанням кореспондентів, “вели боротьбу з радянською історією” [67, 100]. Відзначимо, що нерідко схожі ідеї щодо подій перебудовного періоду зустрічаються у закордонних виданнях. Один американський радянолог, ім’я якого нам не відоме, висловив таку думку щодо перетворень у СРСР в 1985 – 1991 рр.: “Їхня історія виявиться сильнішою за їхню перебудову” [1, 271].
Доволі частими у зарубіжних дослідженнях є пояснення перебудови як революційного процесу. Такої думки дотримується американський фінансист Дж.Сорос [101]. На тому, що революція була консервативною наголошують вчений університету Хоенхайм (ФРН) Рормозер Гунтер і російський дослідник А.Френкін [91]. Діалог двох науковців ведеться навколо питань про заколот і його розгром, про вплив цих подій на історію Росії і світу, про роль консерваторів у радянській політиці. Спільний висновок діалогу – “путч був консервативною революцією” [91, 202].
Особливо актуальними у сьогоднішній політичній практиці є проблеми розпаду великих держав, утворених колись на різних етнічних і національних основах. Тому все частіше політична наука поповнюється працями, у яких аналізуються причини створення, функціонування і розпаду таких держав. Причому нині до таких конфліктів прикута увага практично усіх суб’єктів міжнародної політики, тому в певній мірі вони втручаються своєю позицією у розвиток подій у регіоні, де проходить конфлікт. Водночас, пожвавлюється інтерес до аналогічних тем західними вченими, які намагаються прив’язати теперішні обставини розпаду великих держав до тієї практики, яка була у недалекому минулому і пов’язана з крахом СРСР.
Показовими у цьому відношенні є роботи С.Коена [52; 87, 24-45]. Розмірковуючи над проблемою: “Чому не стало Радянського Союзу?”, він зачіпає ряд актуальних питань і вказує на чинники, які були на поверхні подій, але не враховувались радянськими політиками. Учений виділяє три основні фактори, які вирішили долю Союзу: 1) економічні і політичні реформи М.Горбачова у формі серйозної демократизації комуністичної системи: 2) поява Б.Єльцина, що привело до політичної боротьби двох сильних політиків: М.Горбачова, який хотів реформ і Б.Єльцина, якому потрібна була влада; 3) посилення впливу “нової еліти”, яка була зацікавлена у матеріальному збагаченні на фоні владних протиріч. Інші, зокрема національний і етнічний чинники, вважає допоміжними, які у сукупності сприяли краху держави. С.Коен вказує на ще дві складові цього процесу: “нестачу альтернатив” і “партію”, також вживає термін “розпуск держави”.
Свій погляд на проблему розпаду СРСР, протилежний попередньому за первинністю чинників, подає китайський вчений Чанцін Чжао [114]. У Китаї вважають, що національна складова, серед ряду факторів, є найважливішою [114, 86]. Головна увага у статті зосереджена на критиці помилок у вирішенні національного питання на різних етапах існування Союзу РСР. Національний і етнічний фактори визначальними називає німецький учений А.Каппелер. Період перебудови дослідник характеризує з точки зору процесів, які в історичній ретроспективі були притаманні Російській імперії. Важливішим чинником, який можна назвати кістяком імперської могутності Росії і Радянського Союзу, автор вважає “поліетнічність утворення” [47, 292]. Навколо цієї проблеми він групує аргументи, пов’язані з обставинами, закономірностями і особливостями створення, розвитку, розпаду СРСР.
Цілу низку досліджень зарубіжні вчені присвятили аналізу ідеології. Робота політолога Ульріха Матца започаткувала серію статей про актуальне значення ідеологій [68]. Вона присвячена “феномену політичної ідеології і ідеологічної політики”. Автор систематично, поступово розкриває специфіку політичної ідеології у її нерозривному зв’язку з політичною епохою модерну, характеризує її ідеальний тип, створює архетип [68, 130].
Окремих аспектів політичної історії СРСР торкається монографія відомого французького соціолога, політолога і філософа Е.Морена [72]. Вона присвячена проблемі тоталітарної сутності Радянського Союзу, головному, як він вважає, питанню історії. Опираючись на власний науковий метод дослідження, автор аналізує соціальне становище у Союзі напередодні перебудови. Глибоке проникнення в суть радянського суспільного устрою у поєднанні з філософсько-публіцистичним стилем робить цю книгу цікавою для широкого кола читачів та надає їй підґрунтя науковості. Цінними, на наш погляд, у дослідженні Е.Морена є висновки про те, що “природа СРСР – це комуністичний тоталітаризм, а СРСР – це необмежена імперія, але у всіх її куточках у національностях панують центробіжні сили, які прагнуть до автономії, а точніше до незалежності” [72, 8-9]. Французький вчений запропонованими концепціями підтвердив попередньо висловлену нами думку про те, що якої б сфери вивчення радянської історії у різні її періоди не торкався зарубіжний дослідник, причинно-наслідкові зв’язки відомих йому подій та явищ він буде шукати у змісті національної проблеми, етнічного фактору тощо.
Свій внесок у вивчення доби перебудови у СРСР зробили українські вчені. У 1991 р. побачила світ стаття Л.Сумарокової і А.Уйомова [107]. Вчені розглядають “нове мислення” як “зміст перебудови внутрішньої політики та форму ведення міжнародних відносин” [107, 20]. Вказують на закономірності процесу перебудови, її історико-спадковий характер. Події 1985 – 1991 рр. вони називають “демократичною революцією”.
Першою і вдалою, як нам видається, спробою вивчення суспільно-політичних перетворень на українському ґрунті є праці О.Бойка [9-10]. Ці дослідження охоплюють цілий спектр питань історії перебудови, яку автор називає “процесом суспільно-політичної трансформації”. Мета його робіт – з’ясувати основні тенденції політичного розвитку доби перебудови, відтворити цілісну, комплексну, системну та науково обґрунтовану картину перебудовних змін, зрушень в Україні.
Здобутком української науки є дослідження вченого С.Кульчицького [57-58] й українських політиків В.Литвина [64], Л.Кравчука [54], Р.Зварича [34] та В.Чорновола [115]. Їхні наукові спостереження торкаються тих питань, які розкривають зміст процесів, пов’язаних з відновленням української державності. Дослідники зазначають, що факт існування самостійної України є природнім і закономірним явищем її розвитку, а також незаперечним моментом нашої історії.
Роботи Л.Кравчука відзначаються особливою значимістю, адже їх писав учасник перебудовних подій, а в окремих випадках і їх ініціатор, перший президент “пострадянської України”. Він описує процес узаконення розпаду СРСР, розповідає про події серпня-грудня 1991 р. Доповненням авторських робіт Л.Кравчука про останні дні існування СРСР і перші роки незалежної України є книга вчених Н.Михальченка і В.Андрущенка [70].
Політичний портрет України 80 – 90-х рр. ХХ ст. подає у своєму дослідженні В.Литвин. Аналіз фактів і подій він здійснює на основі ряду архівних документів, досі не відомих. Тому в значній мірі його праця “Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.)” є спробою поєднання наукових концепцій з практикою політичного життя. Науковим здобутком його досліджень є дисертаційна робота [63].
Низку цікавих думок щодо виникнення, розвитку і розпаду Союзу наводить С.Кульчицький. Ґрунтовне вивчення історії однієї держави імперського типу дає йому можливість констатувати, що “69 років проіснував СРСР. З них мешканці західного регіону прожили у ньому на 17 років, а закарпатці на 23 роки менше” [57, 140]. Дослідник приділяє увагу вивченню питання про зміну суспільного устрою в Україні, переходу від тоталітаризму до демократії. Цей процес він називає еволюційним.
Окремих питань проблеми здійснення перебудовних процесів в Україні торкався у своїй книзі О.Івченко [44]. У його монографії “Україна в системі міжнародних відносин” знайшли відображення синтетичні явища сучасності, які прямо або посередньо зачіпають інтереси України. Автор робить спробу накреслення перспектив розвитку України в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. [44, 2]. Доповненням української науки є праці діаспорних дослідників, зокрема: А.Камінського [46] і Р.Шпорлюка [117].
Спектр питань періоду перебудови, які є предметом вивчення вчених, охоплює економіку, політику та ідеологію. Вони містять не претендуючі на закінченість висновків і оцінок результати досліджень таких проблем, як джерела та причини кризи; протиріччя, в яких опинилася країна; шляхи й засоби, форми й методи подолання негативних і посилення позитивних тенденцій [26, 6-7]. Проводячи вивчення процесу перебудови у СРСР і його впливу на події в Україні (УРСР), більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників відзначають, що ініціатори проведення системи реформ в Україні та Росії не були готові об’єктивно оцінити майбутні наслідки впроваджуваних ними реформаторських проектів і моделей [13, 33].
Сьогодні ми можемо констатувати, що у вивченні питань періоду перебудови у СРСР є чимало наукових здобутків, до яких слід віднести:
вихід дослідників на якісно новий рівень вивчення та осмислення суспільно-політичних процесів періоду перебудови, чому посприяли широка популяризація у радянський період джерел та розширений доступ до архівних матеріалів у пострадянський період;
розширення спектру вивчення проблематики, дослідження різних аспектів теми із залученням концепцій таких дисциплін як історія, політологія, соціологія, статистика, економіка, культурологія, філологія, філософія тощо;
формування аналітичних висновків та спостережень на основі часового фактору, який дає можливість прослідкувати події минулого, співставити певні явища та концепції з теперішнім і зробити висновки щодо майбутнього розвитку держави, суспільства (футурологічний прогноз).
Втім сучасні українські дослідники відмічають, що незважаючи на значущість і актуальність вивчення проблеми суспільно-політичних перетворень другої половини 80-х рр. ХХ ст. для перспектив сучасного вітчизняного державотворення, її наукове дослідження залишаються незадовільними. Думку про існування чималого розриву між ступенем вивченості та суспільною значимістю й актуальністю вивчення історії перебудови у СРСР і участі у цьому процесі України, акцентує академік І.Курас, вказуючи, що велика тема про роль і місце України у розпаді СРСР і творенні на його руїнах нового політичного простору ще чекає на своїх дослідників. Зі свого боку відзначимо, що така проблема постає не лише перед українськими вченими. Кожна пострадянська республіка внесла свій внесок у розпад Союзу і на їх теренах знаходиться чимало рідкісних і цінних матеріалів, наукового та суспільного значення.
Загалом, при всій значущості вироблених підходів до висвітлення різних аспектів проблем перебудови у Союзі РСР, питання вивчення політичних трансформацій поки що залишається поза увагою істориків і політологів. Воно носить фрагментарний характер і вимагає активізації наукових розвідок. Підкреслимо, що праці радянського періоду в основному визначають позитивно проведення курсу перебудови, характеризують його так би мовити “по свіжих слідах”. Після 1991 р., коли спроба реформувати радянське суспільство була завершена, можна говорити про інший етап формування проблеми, а відтак і її вивчення. Досліджується завершений період розвитку Союзу, визначаються його причини, наслідки, специфіка і повторюваність. Приємно відзначити, що сьогодні спостерігається стійка тенденція зростання інтересу науковців у російській, українській і зарубіжній історичній і політологічній науці до питань перебудови. Дана стаття виступає закономірним продовженням наукових пошуків і розвідок, є авторською концепцією вивчення історіографії політичних трансформацій у СРСР протягом 1985 – 1991 рр.
