Українська музика доби барокко
Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.
Українське бароко в Росії
Наприкінці XVII — на початку XVIII столітть у звязку із реформами Петра I в Росії на вищих церковних посадах опинилась значна кількість церковних ієрархів — вихідців з тогочасної України. Вони внесли деякий вклад і в архітектурні смаки тогочасної Росії. На багатьох спорудах означились впливи Україна|українського мистецтва, а деякі збудовані безпосередньо в стилі козацького (українського) бароко. До найкращих зразків українського мистецтва на теренах Росії належать комплекс Троїцького монастиря в Тюмені та Воскресенський собор в Старочеркасськой.
Висновки
Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.
Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.
Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.
Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.
Особливості розвитку культури
Розвиток української культури в другій половині XVII—XVIII ст. відбувався за досить складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.
Прагнення встановити контроль над культурним життям українців — характерна риса колоніальної політики будь-якої з держав, що володіли землями України. Так, приміром, наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культури.
Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. Зокрема, з 20-х pp. XVIII ст. впроваджувався суворий цензурний контроль Синоду над Київською та Чернігівською друкарнями. У такий спосіб теж заборонялося друкувати книги українською мовою.
Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєначальників, були недостатньо відданими цареві. Наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було здійснено загальнодержавну реформу освіти. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл — головні й малі народні училища. Чотирирічні головні народні училища, що відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові, Катеринославі, мали навчати дворянських дітей. У повітових містах було створено дворічні малі училища. Отож, царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, вона набула станового характеру. Крім того, нові школи використовувалися царським урядом як потужний засіб русифікації: навчання в них провадилося російською мовою.
На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів. Львівському колегіуму польський король 1661 р. надав прав університету (польський сейм, щоправда, не затвердив цього рішення). Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.