1.Питання.5с

1.Українське суспільство “довгого” ХІХ ст.: між традицією і модерном.

У багатьох країнах Центральної і Східної Європи, в Україні, яка знаходилась у складі Російської імперії, етнічні відмінності були посилені соціальними. Основними категоріями російського населення були чиновники, професори, студенти, військові, купці і ремісники – в основному життелі міст. Російське селянство в Україні було малочисельним і до середини 19 ст. було представлене головним чином старообрядцями, які з кінця 18 ст. переселилися у північну частину Лівобережжя.

Основним змістом політичного життя на українських землях у кінці 18 – пер. пол. 19 ст. була їх інтеґрація у державну систему Російської й Австрійської імперій. Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави Гетьманщини, вже протягом 18 ст. поступово втрачала свій напівавтономний статус. Але найвирішальніші зміни сталися починаючи з 1780-х рр. – 1781 р., коли була скасована полково-адміністративна система.

Ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії довгий час був дуже низьким, а сама її територія залишалася під впливом польських політичних і культурних осередків. Ці впливи охопили навіть Київ, в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років 19 cт. була польська. Інтеграція Правобережжя в Російську імперію почала проходити швидкими темпами лише після розправи з польським повстанням 1830–1831 рр. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм і підпорядкувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця 19 ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.

У порівнянні зі статусом 15 українських земель у складі Російської імперії, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії: 1. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялася з Будапешту. 2. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. 3. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р.

У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статусу окремої провінції. Українські землі у складі Російської імперії, з їх великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин були ідеальною територією для швидкого економічного розвитку. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.