Культосвітні заклади
Великого значення держава надавала роботі культосвітніх закладів, на які покладалися завдання з формування загального високого культурного рівня всіх соціальних груп.
У кожному населеному пункті, визволеному від фашистів, силами трудящих відбудовувалися і ремонтувалися будинки культури, клуби, бібліотеки, музеї, а також радіо— і кіномережа. Якщо на 1 січня 1944 p. у визволених областях України працювало лише 3800 культосвітніх закладів, то на кінець 1945p. їх кількість збільшилась до 19 тис., причому 90 % з них — у сільській місцевості, близько 4000 було відкрито в західних областях. У будинках культури, клубах створювалися гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, працювали радіовузли, надходили газети, журнали, книги; тут читались лекції, доповіді. Відбудовані силами трудящих клубні заклади ставали справжніми осередками культури.
Велику роботу проводили бібліотеки, які у визволених районах потрібно було створювати заново. Відновлення відбувалося з великими труднощами: на кінець 1945 p. у республіці налічувалось усього 4844 бібліотеки (з книжковим фондом 8,6 млн книг), тобто 20 % довоєнної кількості.
Важливу роль у здійсненні культурно-виховної роботи відігравало кіно — найбільш масовий вид мистецтва. На початок 1945 p. в Україні було відновлено лише 1770 кіноустановок (із них 880 сільських), тобто ЗО /о довоєнної кіномережі. Не вистачало кваліфікованих кадрів, приміщень для кінотеатрів, обладнання. З часом кількість їх збільшувалась. Так, в 1945p. їх налічувалось 1769, а в 1950p. — уже 7199, зокрема в сільській місцевості — відповідно 884 і 5419. Всі німі кіноустановки було замінено на звукові.
Станом на 1949 p. в Україні працювало 137 музеїв, кількість експонатів досягла довоєнного рівня — 3 млн одиниць. Було створено багато нових музеїв: “Молода гвардія” у Краснодоні, “Оборона Одеси”, Корсунь-Шевченківський історичний, Ольги Кобилянської в Чернівцях, Т. Шевченка в Києві, образотворчого мистецтва в Ужгороді та ін.
На початку 1946 p. у клубних закладах працювало 23 тис. гуртків самодіяльного мистецтва, у яких брали участь 316 тис. чол., а в 1958p. лише при клубних закладах Міністерства культури України працювало вже 87,9 тис. гуртків (драматичних, музичних, хорових, образотворчого мистецтва та ін.), у роботі яких брали участь 1299,3 тис. чол.
Неухильному піднесенню самодіяльної художньої творчості сприяло систематичне проведення оглядів та олімпіад художньої самодіяльності. Вже в 1957p. у них взяли участь понад 1,5 млн чол., які за своєю виконавською та художньою майстерністю стають урівень із професійними митцями. Твори самодіяльних авторів, зокрема пісня “У трембітоньку заграю”, яку написав керівник хору Должанського деревообробного комбінату А. Машкін, пісні “Ти, донецький краю” шахтаря П. Дмитрієва-Клебанова, “Співають дівчата” службовця Ф. Литвиненка стали надбанням професійних колективів.
За роки післявоєнної відбудови народного господарства в республіці відновлено діяльність зруйнованих клубів, бібліотек, музеїв, а також створено нові культурно-освітні заклади. В Україні в 1950 p. працювало вже 34,9 тис. масових бібліотек, 28,7 тис. клубів, що набагато перевищувало кількість культурно-освітніх установ довоєнних років.
Творчий доробок самодіяльних літераторів та митців сприяв подальшому піднесенню художньої творчості українського народу.
Проблема дозвілля населення в період сталінізму становить частину більш загального напрямку в сучасній історіографії - історії повсякденності. Тим паче, що в період індустріалізації, розвитку комунікацій та урбанізації змінюється стиль життя людини у великому місці його ритм та форма
Історична реконструкція побуту міських жителів в період сталінізму має особливе значення для історіографії, оскільки саме тоталітарна держава намагається встановити повний контроль над усіма сферами людської життєдіяльності - розподілом, вихованням, працею та звичайно, дозвіллям. Таким чином, предметом дослідження запропонованої теми є двохвекторний процес: насадження нового стилю дозвілля людини, нормування відпочинку та розваг міського мешканця з боку влади та адаптація громадян до нових умов, витворення нових методів рекреації.
Повсякденне життя в умовах тоталітаризму є тема мало представлена у вітчизняній історіографії. Однак, оскільки традиційно в радянській науці досить сильні позиції мала соціально-економічна історія то маємо достатньо загальних робіт в яких висвітлюється матеріальне становище пролетаріату, зміни робочого дня, становлення різних форм дозвілля - спорту, кінофікації, самодіяльності тощо. Організація нових форм дозвілля через впровадження радянської обрядовості висвітлена також у працях В.Келембетової, Т.Гірник, Ю.Гошко та інш. Як і у більшості творів радянського періоду в наведених працях, великий масив використаних джерел часто губиться під тиском ідеологічної фразеології.
Сучасні дослідження українських та зарубіжних авторів базуються на нових досягненнях гуманітарних наук й позбавленні догматичності у судженнях. Варто згадати цікаву загальну монографію з повсякденної історії України київського центру культурних досліджень та праці зарубіжних авторів.
Від самого початку панування більшовиків питання перебудови побуту та відповідно формування нових форм людського дозвілля стало надзвичайно гостро. Й хоча в царській Росії вже існував певний досвід організації дозвілля робітників на основі благодійних організацій більшовики повністю від нього відмовилися. Для дизайнерів культури 1920-х років дозвілля стало лише рекреаційною сходинкою в революції побутових практик. Оскільки згідно культурних уявлень більшовиків людина позбавлялася індивідуальних рис то вся життєдіяльність індивідуума мала бути підкорена єдиній меті.
Власне найбільш яскравою аналогією є людина як частина, гвинтик загального механізму - маси. Відповідно дозвілля міських жителів, насамперед пролетаріату, студентської молоді, та службовців мало носити виключно ідеологічний характер й направлене на досягнення конкретних політичних задач. Вільний час для людини є можливість для власного фізичного інтелектуального та духовного зростання, відтворення внутрішньої рівноваги. Згідно радикальних концепцій більшовиків 1920-х років людина мала використовувати період рекреації лише як зміну власної професійної діяльності, але направлену на досягнення конкретного результату.
Так, наприклад робітникам, що направлялися під час відпустки на село, адже багато робітників були тісно пов’язані з життям сільської округи, рекомендували проводити політичну агітацію, допомагати у створення колгоспів, артілей, створювати осередки комсомолу та комітетів незаможників. Оскільки для селян природно літня пора була досить гаряча, рекомендували здійснювати агітацію під час заготівель сіна, або жнив прямо у полі. Подібні рекомендації надавалися також і студентам які від’їжджали на село на літні канікули .
Загалом організація дозвілля мас було прерогативою низових партійних та комсомольських організацій. В утопічних прожектах 1920-х років, робітник як найбільш свідомий представник «нового суспільства» майже не потребував якогось зовнішнього керування своїм дозвіллям. Рекреаційна діяльність людини регламентувалася здавна виробленою системою традиційної культури в якій розумно поєднувалися періоди духовного та фізичного відпочинку, нормувалися сімейні стосунки тощо. Насправді вільний час мешканців міста, був наповнений інформаційними ударами, засобів масової інформації, пропагандистськими масовими дійствами, котрі завдяки радикальними методами більшовицької пропаганди мали зруйнувати роками створену традицію дозвілля людини.
В період НЕПу промисловість України було переведено на 5 денний робочий тиждень та 7 годинний робочий день, що по-суті було замаскованою реакцією на поширення безробіття в країні. Однак вільний час громадян був заповнений різноманітними політичними кампаніями - «Тиждень допомоги інвалідам», «місячник допомоги Червоного флоту», «День Всеобучу», «місячник ремонту казарм» тощо. Під час цих акцій відбувалися різноманітні масові дійства - паради, вистави, читалися лекції, випускалися стінні газети.
В одеській окрузі під час проведення кампанії «Місячник ремонту казарм» заборонялося влаштовувати будь-які інші свята та гуляння крім тих, що проходили в руслі цієї акції. Студентська та робітнича молодь зобов’язувалися у вільний час брати участь у підготовці та проведенні цих кампаній .
Загалом в 1920-х роках проблема організації дозвілля перебувала на рівні утопічного прожектерства. Більшовицьке керівництво намагалося використати вільний час міського мешканця в першу чергу для виконання певних політичних або господарських завдань - збір коштів на армію, або комунальні потреби, боротьбу з старими святами та обрядами, вдаючися до широко розрекламованих масових кампаній. Осередками організації такого політизованого дозвілля мали стати трудові колективи та добровільні об’єднання співмешканців в домах-комунах, житлових кооперативах тощо.
Найважливішою ознакою такого дозвілля стає його масовість та примусовість. Так, студентів які не хотіли брати участь у масових зборах, культпоходах тощо пропонували навіть виключити з інституту. Усі форми дозвілля, що відволікали людину від ідеологічного виховання піддавалися переслідуванням. Заборонялися або не рекомендувалися для робітників пригодницькі авантюрні романи, фільми та вистави, закривалися шантан-кафе та театри, критикувалася легка танцювальна музика тощо. А у спорті культивувалися лише ті види які можна було використати у підготовці солдат - крос, стрільба, важка атлетика, лижні змагання тощо.
В період форсованої модернізації економіки країни використання ентузіазму та ініціативи населення в трудовому змаганні було поставлено на загальнодержавні рейки. Першим заходом стало ліквідація усіх релігійних та традиційних святкових днів які в народі вважалися вихідними. В 1930 р. Було запроваджено 5 денний пересувний робочий тиждень за яким субота та неділя перестали бути вихідними днями. Святковим а отже й неробочими оголошувалося лише 5 революційних дат - 1 травня, 22 січня, 7–8 листопада.
Після відомої постанови Про перебудову побуту від 1930 р. Організація дозвілля зазнає певних змін. Тепер дозвілля міських мешканців виноситься за рамки заводських фабричних або домових комітетів й концентрується в спеціально створених рекреаційних зонах. З 1930-х років поширюється практика укрупнення та концентрація зон відпочинку. Тепер під час планування нових поселень або реконструкції старих міст чи не найголовніше значення надається парковим зонам в яких зосереджено спортивні та культурні заклади, ресторани тощо. Наприклад, в двох-трьох поверховій забудові міста Нова Каховка виділявся великий парк, що стає по-суті місто формуючим елементом в якому зосереджено будинок культури театру та стадіону.
Виходячи з концепції про месіанську роль пролетаріату більшовицька політика звертається до цивілізаторського підходу у вихованні населення, що проявляється у продукуванні героїв маскульту. Тепер робітник ударник має не тільки працювати ударно але й культурно відпочивати. В побут робітників повертаються такі призабуті форми дозвілля як танці, походи до ресторану, спортивні змагання з тенісу або перегони вітрильних яхт.
Таким чином організація дозвілля демонструє не тільки зміни в побутових практиках міського населення але й трансформацію культурної парадигми в тоталітарному суспільстві. Ми бачимо переорієнтацію культурної політики держави між 1920-1930-ми роками. Якщо на початку свого існування тоталітарний режим у формах організації «нової людини» орієнтувався на робітничий ентузіазм маси, то з певною стабілізацією режиму помітно ухил до більш «буржуазної» політики впливу на населення через «окультурення», або «цивілізації» дозвілля міського жителя.
ОСВІТА
На початку 60-х років намітилося значне скорочення темпів розвитку народного господарства СРСР. Так, у промисловості за семирічку (1958—1965 pp.) вони становили лише 9 %, тоді як протягом 50-х років дорівнювали 12 %. Стало очевидним, що радянська соціально-економічна і політична система стала вичерпувати можливості свого розвитку.
Реформування суспільства, що відбулося після XX з’їзду КПРС, позначилося й на стані освіти. Цю сферу, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи, періодично намагалися реформувати. Наприкінці 1958 p. було опубліковано закон “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”, який був продубльований Верховною Радою України у квітні 1959 p. Згідно із цим законом семи— і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні (обов’язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20 % кращих учнів, зобов’язані були попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузу. У зв’язку з цим увага приділялась розширенню середньої освіти, будівництву нових шкіл, зміцненню матеріально-технічної бази. У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34,6 тис. загальноосвітніх шкіл.
Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. Проте цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи.
З 1966 p. почалося впровадження загальнообов’язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 p. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР. суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.
Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів. Так, у 1964/65 навчальному році школами з продовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 545 школах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. Щоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 p. без відриву від виробництва здобували освіту майже 1262 тис. чол. Зокрема, учням, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання.
До 1976 p. в Україні було здійснено перехід до загальнообов’язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів, дитячі залізниці, флотилії, музичні школи, екскурсійно-туристські станції та ін. Багато уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків — у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піонерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.
Хоча кількісні показники у 60—80-ті роки засвідчували прогрес, проте рівень освіченості випускників, зокрема учнів сільських шкіл, почав знижуватись.
Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників починають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді, що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави.
Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 p. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.