Література

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з’являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об’єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись “автономії” від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від “буржуазного” суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема “На майдані”, “Псалом залізу”, “Сійте”, “Як упав же він” П. Тичини, “Удари молота і серця”, “Червоні зорі” В. Еллана-Блакитного, “Закзик”, “Гартована поезія”, “Червоний заспів” В. Чумака, “Відплата”, “Червона зима” В. Сосюри, “Світло зі Сходу”, “Гудок” М. Терещенка, “Мої коломийки” І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З’явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Яновський, Ю. Смолич. О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скляренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни; П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З’являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 p. вони працювали більш як у 30 клубах. Створюються і професійні літературні та мистецькі об’єднання, зокрема спілка селянських письменників “Плуг”, яка ставила за мету, “грунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей”, а також спілка пролетарських письменників “Гарт”.

Спроби партії об’єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 p. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАГІЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

Існували й інші літературні об’єднання. У січні 1927 p. під знаком об’єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістичного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об’єднання комсомольських письменників “Молодняк”, створене в Києві наприкінці 1926р.

Під постійною партійною критикою була група письменників, що стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літературних організаціях “Аспіс” (1923), “Ланка” (1924-1926) і “Марс” (майстри революційного слова), яка проіснувала до 1934 p.

Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то молоде покоління письменників насамперед було пов’язане із символізмом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної картини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літературного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення. Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія. Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з’являтися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман “Мати”), Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм романом “Смерть” (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Україні. До цього періоду належить роман “Міжгір’я” Івана Ле, “Чорне озеро” В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянської влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський, відомий романами “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, де вишуканою мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які нагадують запорожців.

Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана (“Родина щіткарів” і “Підземна Галичина”), А. Головка (“В червоних шумах”), В. Минка (“Лісові круки”), Д. Бедзика (“Шахтарі”), І. Микитенка, О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток української драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активізується літературне життя. У Львові в 1922 p. створилися дві літературні групи: перша — “Логос”, що об’єднувала поетів католицького напрямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука (об’єднав їх журнал “Поступ”); друга — при журналі “Митува”. До неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об’єднання при журналі “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність у 1922p. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Марко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Лятуринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Радянського Союзу відбувся різкий поворот. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, правляча верхівка на чолі з Й. Сталіним вдалася до методів прямого насильства в побудові нового “соціалістичного” суспільства в СРСР.

Трагічною сторінкою української історії стала суцільна колективізація села, метою якої були ліквідація приватної власності на землю і створення колективних господарств. Людей насильно заганяли в колгоспи, відбирали землю, усуспільнювали худобу. Як наслідок, було підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано економічну самостійність селянства, талановитого і працьовитого господаря визнано головним ворогом соціалістичного будівництва і знищено. Зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян значною мірою сприяла виникненню голоду 1932—1933 pp. в Україні, у результаті якого, за підрахунками спеціалістів, померло близько 5—6 млн чол.

Починаючи з 1929 p. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929— 1931 pp. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), процес у справі Спілки визволення України (СВУ); друга — 1931—1934 pp. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”); третя — 1936-1938 pp. (Великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркуля як класу”. Куркулями оголосили найпрацьовитіших і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не виявили бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків, і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи із зими 1929—1930 pp. сотні тисяч селянських сімей було вивезено до Сибіру і на Північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинуло від голоду, холоду та хвороб.

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише намагалася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей — від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених — поклали свої голови на кон того національного відродження, що слушно назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та інших “ворогів народу”. Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої почалася наприкінці 20-х років, було ув’язнено 45 осіб (26 учених, 2 письменники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літературознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов. Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Але маховик сталінської репресивної машини на цьому не зупинився, він лише почав набирати обертів. Й. Сталін і його сатрапи розглядали Україну як полігон для апробації ефективних методів масових репресій.

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 p. в Україні було викрито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як “націоналістичні” контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період “єжовщини” (1936—1938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб. Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим об’єктом сталінського наступу були школи. Систематичні перевірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націоналізмі й ворожій діяльності — масовими. Лише в 1933—1937 pp. у результаті “чисток” зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах економічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною небезпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово “українізація” 1937 p. остаточно зникло з партійних документів. Русифікаторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов. У 1938 p. в усіх школах було запроваджено обов’язкове вивчення російської мови.

Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено безплатні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів української національності збільшилась у 4 рази.

ОСВІТА

У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього рівня населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового результату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 p. засвідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3 %.

Особливо гостро стояло питання про залучення всіх дітей до навчання. Вже восени 1930 p. розпочалося впровадження всеобучу. Одночасно вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчального року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до навчання.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 p. було запроваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закінчувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прийняття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іспитів, вводилася п’ятибальна система оцінок знань.

Після 1934 p. розширилось будівництво шкільних приміщень, що дало змогу скасувати навчання у третю зміну. Середньою школою в середині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 /о дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис. учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався переважно українською мовою.