Поділ україни та розвиток культури
У XVIст. велика частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) підпала під владу Речі Посполитої. В Україні з’явилися польські магнати, яким король роздарував землі, національна культура і православна церква зазнали жорстоких утисків. Поряд із зміцненням польської адміністрації костели почали боротьбу за перетворення українців на римо-католиків.
Наслідки Берестейської церковної унії 1596 p. були дуже тяжкими для української культури: створення з однієї православної церкви двох —— уніатської (українська католицька церква, з’єднана з Римом) і православної, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від Московського патріархату.
Поглиблюється денаціоналізація української шляхти, цілий ряд знатних родів переходить в унію або католицтво, спольщується. Православні ненавиділи уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали православних повноправними громадянами, принижували їх. Поляки вимагали, аби уніати, з’єднані з Римом, відмовилися від своїх догм, історії, традицій. Але українська католицька церква, за словами історика Д. Дорошенка, не зв’язала себе з польським урядом, а активно боролася проти полонізації.
Отже, територіальний поділ, міжконфесійна боротьба розмежували українську людність і на тривалий час розпалили вогнище протиборства, що не давало можливості для об’єднання і протидії зовнішній експансії.
У XIV— XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.
Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.
Ніби для ілюстрації думок гуманістів, наприкінці XVI — початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств — легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.
Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.
Значні зміни в XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного життя стало співіснування правових систем різного характеру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традиційних правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському ґрунті основи громадянського суспільства.
Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українських земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце «де зіткнуться сокири», тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV—XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.
Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаючи з XVI ст., між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI— XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.
У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.
Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.
Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).
Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню полемічного стилю.
Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. Її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та інших містах.
Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на ґрунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV— XVI ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху); 2) поширення ідей гуманізму та реформації; 3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування); у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри — портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу; зароджується стиль бароко; 4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчості.
Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.
Своєрідність української культури XVI— першої половиниXVIIст. зумовлювалася тим, що український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох держав. Тож умови для культурного поступу українців, що перебували в тих державах, були неоднаковими.
Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидалися, а підтримувалися й відроджувалися разом із православною вірою та руською мовою і правом, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі-України спосіб життя.
Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.
Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських наукових і мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Та хоч які перспективи розгорталися перед українцями, що потрапляли в науку на чужину, вони не могли замінити навчання рідною мовою на батьківщині. Бо досяжними європейські університети були для одиниць. Численні протестантські та єзуїтські школи і колегіуми, що з'являлися в українських землях під впливом реформаційного руху, не могли зарадити справі, бо ж головну мету виховної діяльності такі навчальні заклади вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри або протестантизму.
Розуміння великої небезпеки, пов'язаної з розгортанням мережі єзуїтських і протестантських навчальних закладів, спонукало українців подбати про оновлення власної освіти.
Відродження української школи розпочалося з діяльності Острозької академії. Вона була створена 1576 р. з ініціативи князя КостянтинаII(Василя) Острозького. Головну мету власної діяльності члени осередку вбачали у відродженні української культури на засадах православ'я. Найефективнішим засобом досягнення такої мети, за їхнім переконанням, була школа. Таку школу й було створено не пізніше 1578 р. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбанням тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі ґрунтовно вивчалися мови — слов'янська, грецька й латина. Викладалися в ній і «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.
Шкільна програма, за якою здійснювалося навчання в Острозькій школі, передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Власне, тому сучасники називали Острозьку школу і школою, і колегіумом, і академією. Ця «слов'яно-греко-латинська школа» була фактично першим вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й у Східній Європі.
Освітні й виховні ідеї Острозької академії були підхоплені братствами, зусиллями яких почали створюватися братські школи. Перша така школа з'явилася у Львові 1586 р., а незабаром їх почали закладати скрізь по Україні. На початку XVIIст. братських шкіл налічувалося близько 30. Їхнє головне призначення — надавати добру освіту й виховувати відданість давнім традиціям та батьківській вірі. Братські школи, так само як і Острозька школа, були слов'яно-греко-латинськими. Крім названих мов, учні в них опановували вже згадані «сім вільних наук».
Року 1615-го постала братська школа в Києві. Вона швидко здобула славу найавторитетнішого навчального закладу в Україні. До її заснування доклали зусиль учені, письменники й поети, провідні діячі православної церкви, які гуртувалися навколо архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Першим ректором Київської братської школи був Йов Борецький.
Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Незабаром Лаврську школу було об'єднано з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти у вересні 1632 р. Називалася вона колегією. Київська колегія (незабаром Києво-Могилянська академія) тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного світу.
Потреба національного самозбереження, яка особливо гостро постала після Люблінської унії, спричинила надзвичайне піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні XVI— першої половиниXVIIст. визначають як національно-культурне відродження.
Книгодрукування. Розвиток шкільництва безпосередньо був пов'язаний із книгодрукуванням. Адже без книжок школи не існували б. Ось чому за тих часів разом із навчальними закладами створювалися й друкарні. Так було в Острозі, Львові, Києві.
Одначе перші українські друкарні з'явилися набагато раніше. Їх заклав наприкінці XVст. у Кракові, тодішній столиці Польського королівства, український першодрукар Швайпольд (Святополк) Фіоль. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги кирилицею: «Осьмогласник», «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна». Поява у Кракові кириличних книгодруків для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки, а друкарню зруйновано.
На початку XVIст. з'явилися книгодруки білоруса Георгія (Франциска) Скорини. У 1517 р. в Празі він надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. — «Біблію руську». Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні численні рукописні копії.
Поширенню книгодрукування в Україні сприяла діяльність Івана Федоровича (Федорова). Зазнавши переслідувань у Московії, він на початку 70-х pp.XVIст. прибув до Львова. У створеній коштом львівських міщан друкарні 1574 р. Іван Федорович надрукував «Апостол». Того самого року у Львові, в друкарні Федоровича, вийшов перший український друкований підручник для навчання грамоти — «Буквар». Іван Федорович надрукував іще один «Буквар» — 1578p., під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький. Незабаром в Острозі Федорович видав Новий завіт (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків — Острозьку Біблію (1581p.). Вона була першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов'янською мовою.
У першій половині XVIIст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Лаврська друкарня видала першу книжку 1616p.; протягом другої половиниXVIIст. в ній було видрукувано 120 найменувань книг — насамперед богословська та богослужбова література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу — згаданий «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років. Видані в ній богослужбові книги мали свої особливості. Вони здебільшого містили передмови, післямови, присвяти, віршовані вставки, істотною рисою яких був національний характер, що позначився на мові видань та їхньому оформленні.
З-поміж перших друкованих українських книжок були граматики — підручники для вивчення мов: «Адельфотес» та «Граматика словенська». «Адельфотес» був складений у Львівській братській школі й надрукований 1591 р.
Значну працю здійснив український учений Лаврентій Зизаній. Свою книжку «Граматику словенську» він видрукував у Вільні 1596 р. Зизаній був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою.
Найвизначнішою граматичною працею була «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. в м. Ев'ї (біля Вільна). Протягом двох століть вона була основним підручником граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії. Не поступався популярністю й словник українського вченого Памва Беринди «Лексикон славеноруський», що вперше був видрукований друкарнею Києво-Печерської лаври 1627 р. У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій — витлумачено власні назви та імена людей.
Архітектура та образотворче мистецтво.В українській архітектуріXVI— першої половиниXVIIст. було кілька визначальних особливостей. Яскравої самобутності їй надавали передусім оборонні споруди. За тих часів на українських землях зводили замки й міста-фортеці. Крім того, роль оборонних укріплень виконували численні культові споруди — церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Порівняно з попередньою епохою будівництво фортифікацій зазнало суттєвих змін. Зумовлені вони були як розвитком артилерії, так і утвердженням нових мистецьких принципів, породжених добою Відродження. Поява нових видів вогнепальної зброї змушувала будівничих зміцнювати мури фортифікаційних споруд: вони стали вищими і значно ширшими. Винаходом тих часів були вежі-бастіони. Захисні мури й вежі зробилися більш ошатними: їх почали прикрашати різноманітними арками, парапетами, маківками. Замки уXVIIст. перетворювалися на розкішні палаци, де фортифікаційні споруди, крім основних, почали виконувати й суто декоративні функції.
Так, під час будівельних робіт у XVIст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок, збудований ще князем Любартом Гедиміновичем уXIVст. ПротягомXVIст. зазнавала змін архітектура Кам'янець-Подільської фортеці, заснованої вXIVст. Її вежі прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. НаприкінціXVIст. його прикрасила Кругла, або Нова, вежа, увінчана кам'яною короною.
Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Дубні, Заславі, Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Острозі, Меджибожі та ін.
Нових обрисів набували укріплені культові споруди. Великі монастирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом і Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. До оборони пристосовувались і окремі храми, як, приміром, Покровська церква в с. Сутківцях на Поділлі (за три км від Ярмолинців), Успенський собор Зимненського монастиря під Володимиром, Покровська церква А. Кисіля у Низкіничах, П'ятницька церква у Львові. Оборонного характеру надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.
Вплив ренесансового стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Унікальним зразком ренесансового будівництва став ансамбль львівської площі Ринок — будинок Корнякта і Чорна кам'яниця, а також споруди, пов'язані зі львівським Успенським братством — Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджо Прихильний, Петро Барбон та ін.
Протягом XVIст. відбувалися важливі зрушення в розвитку скульптури. З'явилася монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прикметними у зв'язку з цим є скульптурні різьблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів.
За тих часів набув поширення й скульптурний портрет, що виконував функцію надгробного пам'ятника. Так, 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено надгробок князя К. І. Острозького.
Протягом XVI— першої половиниXVIIст. розвивався іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.
Українським іконам XVI— першої половиниXVIIст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис. Розвиваються своєрідні мистецькі школи іконопису. Одна з них — Волинська. Справжньою перлиною українського мистецтва є іконостас П'ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половиніXVIIст. До шедеврів українського мистецтва належить і іконостас львівської Успенської церкви. Ікони для нього малювали видатні львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович.
Поряд із церковним розвивалися й світські жанри. За тієї доби, зокрема, з'явилися портрет та батальне малярство. Показовими щодо цього є портрети князя Костянтина Острозького та львівського купця Костянтина Корнякта.
Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть служити мініатюри Пересопницького Євангелія. Гравюра набула особливої популярності з появою друкарства. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення львівського «Апостола» (1574 р.) та «Острозької Біблії» (1581 р.) Івана Федоровича. З-поміж тогочасних українських гравюр чимало присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книжки «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».
Мистецька спадщина XVI— першої половиниXVIIст. — надзвичайно яскрава й розмаїта. Особливо вражає в ній те, як у тогочасних замках, церквах, іконах, скульптурах і гравюрних зображеннях поєднано художні традиції та досягнення ренесансної доби: нині шедеври українського мистецтва — не просто пам'ятки минулого, вони є відбитком характеру, світовідчуття українського народу. Саме тому мистецькі надбання наступних поколінь не заперечують їх, а продовжують, витворюючи разом невмируще дерево життя української культури.