47. Боротьба населення Поділля проти польських військ восени 1654-взимку1655 рр.

У жовтні-листопаді 1654 р. 30-тисячне польське військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким вторглося на Поділля. Поляки діяли з надзвичайною жорстоко, знищуючи все населення.

На початку грудня 1654 р. в Україну вторглася і приєдналася до польської армії 20-тисячна татарська орда на чолі з ханом Менглі-Гіреєм. Болісно переживаючи спустошення поляками й татарами Поділля, Хмельницький очікував прибуття московських військ. 13 січня 1655 р. до нього приєдналися 10—12 тис. вояків війська воєводи Василя Шереметьєва. Гетьман поспішив із 40—42-тисячною україно-московською армією під Умань.

Вирішальна битва відбулася 19—21 січня неподалік від Охматова. Під час запеклої битви, що відбувалася посеред поля у лютий мороз, з обох сторін загинуло до 30 тис. осіб. Ніхто з противників не здобув переваги, але одночасно не мав сил продовжувати воєнну кампанію. Наступ польсько-татарського війська вглиб України було зупинено.

Намагаючись зруйнувати кримсько-польський союз, гетьман повідомив турецькому султану, що згодний прийняти його протекцію. У відповідь Мехмед IV наказав кримському хану утримуватися від нападів на Гетьманщину. Становище Речі Посполитої ускладнилося. Українські війська наказного гетьмана І. Золотаренка захопили Мінськ, а пізніше разом із московськими полками — Вільно і Ґродно. Із півночі на Польщу рушив шведський король Карл Х Густав, що претендував на польську корону, і швидко здобув Варшаву і Краків.

Хмельницький вирішив використати сприятливу для себе ситуацію і звільнити зпід польської влади західноукраїнські землі, 19 вересня україно-московська армія взяла в облогу Львів. Пізніше вона захопила Ярослав, Люблін, Яворів, Янів та інші міста, вийшовши в окремих місцях до Вісли і за Сян. Однак це не сподобалося шведському королю, який став вимагати від Хмельницького зняти облогу Львова й відступити до Гетьманщини. До того ж гетьман дізнався, що Менглі-Гірей, порушивши заборону турецького султана, разом з ордою вдерся в Україну й просувається до Львова. У цих умовах наприкінці жовтня Б. Хмельницький наказав відступати. Перед цим він зустрівся з послом польського короля й заявив про готовність укласти мир й надати допомогу в боротьбі з ворогами. В обмін на це він пропонував полякам відмовитись від претензій на володіння «усім Руським князівством» та визнання входження до нього західноукраїнських земель. Хоча, на думку гетьмана, польська шляхта на це ніколи не погодиться, а козаки не відступлять від цієї умови.

48.Похід восени 1655 р. В галичину та його наслідки.

Трагічні наслідки кампанії літа 1654 ~ зими 1655 рр. засвідчили неефективність укладеного договору з Росією й змусили Б. Хмельницького переглянути характер відносин із нею у бік проведення самостійнішо¬го курсу, зокрема, активізувати пошук нових союзників. Під час походу в Галичину (літо—осінь 1655 р.) він не приховував невдоволення жор¬стоким ставленням російського воєначальника до населення Поділля й Галичини, а під час облоги Львова відхилив його наполягання штур¬мувати місто й домагатися капітуляції міщан та їх присяги цареві, обмежившись викупом. І це не випадково, бо гетьман розглядав звіль¬нені землі складовою не Російської, а Української держави. У розмо¬ві з посланцями львівського магістрату І. Виговський підкреслив, що Б. Хмельницький тепер став володарем усієї Руської землі, якою ніко¬му не поступиться.

Протягом 1655 р. визначилася ще одна сфера, де визрівало зіткнен¬ня інтересів України й Росії, — Білорусія. Дії українських полків під проводом І. Золотаренка у районах, де проживало багато українців, отримали підтримку не тільки з їхнього боку, а й частини білорусів. Зайняті терени підпорядковувалися українській владі, тоді як росій¬ський уряд прагнув включити їх до своїх володінь. Тому у вересні 1655 р. царські титули набули доповнення «великий князь Литовський і Білої Русі, і Волинський, і Подільський», що означало обмеження те¬риторії Української держави («Малої Русі») лише землями Брацлавщи¬ни, Київщини та Чернігівщини. В 1656 р. Білорусія опинилася в епі¬центрі відкритого воєнного протистояння між Україною та Росією за поширення на неї своїх впливів.

Із кінця 1655 р. окреслилися контури принципових розбіжностей зовнішньополітичних курсів України та Росії. Уряд останньої, стурбо¬ваний успіхами Швеції у Прибалтиці й Литві, вирішив піти на збли¬ження з Річчю Посполитою, тим більше, що плекалася надія на обран¬ня царя польським королем. Шведському посольству було відмовлено у переговорах.