46. Невдачі української дипломатії 1654-1655 рр.

Трагічні наслідки кампанії літа 1654 ~ зими 1655 рр. засвідчили неефективність укладеного договору з Росією й змусили Б. Хмельницького переглянути характер відносин із нею у бік проведення самостійнішо¬го курсу, зокрема, активізувати пошук нових союзників. Під час походу в Галичину (літо—осінь 1655 р.) він не приховував невдоволення жор¬стоким ставленням російського воєначальника до населення Поділля й Галичини, а під час облоги Львова відхилив його наполягання штурмувати місто й домагатися капітуляції міщан та їх присяги цареві, обмежившись викупом.

Протягом 1655 р. визрівало зіткнення інтересів України й Росії, — Білорусія. Дії українських полків під проводом І. Золотаренка у районах, де проживало багато українців, отримали підтримку не тільки з їхнього боку, а й частини білорусів. Зайняті терени підпорядковувалися українській владі, тоді як російський уряд прагнув включити їх до своїх володінь. Тому у вересні 1655 р. царські титули набули доповнення «великий князь Литовський і Білої Русі, і Волинський, і Подільський», що означало обмеження території Української держави («Малої Русі») лише землями Брацлавщини, Київщини та Чернігівщини. В 1656 р. Білорусія опинилася в епіцентрі відкритого воєнного протистояння між Україною та Росією за поширення на неї своїх впливів.

Уряд Росії останньої, стурбований успіхами Швеції у Прибалтиці й Литві, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою, тим більше, що плекалася надія на обрання царя польським королем. Шведському посольству було відмовлено у переговорах. Наприкінці травня 1656 р., не заручившись підтримкою жодного із союзників й не уклавши вигідного договору з Річчю Посполитою, цар оголосив війну Швеції. Довідавшись про зміну напряму російської зовнішньої політики, Б. Хмельницький зрозумів, що російсько-польське замирення може статися лише за рахунок України. Тому в листах до царя намагався переконати його у помилковості нового курсу, радив у випадку, якщо переговори все-таки розпочнуться, домагатися згоди на визначення кордону з Україною вздовж Вісли аж до Угорщини.

Для захисту державних інтересів у польсько-російських переговорах, розпочалися в серпні у Вільно, Б. Хмельницький направив посольство Р. Гапоненка, яке, однак, не було на них допущене російськими дипломатами. Під час дебатів росіяни погодилися на зменшення теренів козацької України (відповідно до Білоцерківського договору). Укладене перемир'я передбачало спільні воєнні дії проти Швеції й Бранденбурга, вибори царя майбутнім сеймом на польський трон із застереженням, що він зможе його зайняти лише після смерті Яна Казимира; згоду Росії, щоб козацька Україна, статус якої мав бути визначений переговорами російських, польських та українських комісарів, залишалася у складі Польщі. Відверте нехтування українськими інтересами обурило Б. Хмельницького й старшину. Гетьман зібрав старшинську раду, на якій порушив питання про розрив договору з Росією й пошук нових союзників. Хоча відповідної ухвали прийнято не було, а роз'яснення російським послом змісту перемир'я дещо пом'якшило напруженість, усе ж із цього часу зовнішня політика України набуває незалежного від Москви характеру.

Укладаючи у 1654 р. договір із Росією, український уряд не міг до кінця усвідомити масштабів його впливу на зміну співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а відтак передбачити всі негативні для геополітичного становища козацької України тенденції. І все ж найголовнішу з них було визначено одразу. Вона полягала у небезпеці створення військово-політичного союзу Речі Посполитої з Кримом. Тому протягом лютого — першої половини березня гетьман направляє до Бахчисарая два посольства, що мали повідомити про прийняття царської протекції козацькою Україною й бажання українського уряду зберегти союз із Кримом. Реакція ногайських та кримських беїв і мурз виявилася неоднозначною. Якщо Іслам-Гірей та частина кримської знаті сприйняли цей факт негативно, то чимало ногайських і окремі кримські мурзи поставилися до нього спокійно й ратували за збереження союзу з Б. Хмельницьким.

Українська дипломатія (в окремих випадках вона співпрацювала з російською) домагалася збереження дружніх відносин, надання військової допомоги проти Польщі та прагнула утримати Крим від укладення союзу з останньою. Аргументи української сторо¬ни виявилися менш переконливими, ніж польської, які було підкріпле¬но виплатою сотень тисяч злотих упоминок за попередні роки. Крим пішов на укладення у липні «вічного договору» з Річчю Посполитою, що передбачав спільні воєнні дії проти України й Росії. Щоправда, смерть Іслам-Гірея та боротьба за владу дали Б. Хмельницькому мож¬ливість розірвати його, і гетьман зробив усе можливе, щоб реалізува¬ти шанс, але зазнав невдачі. Призначений султаном хан Мегмед-Гірей 22 листопада ратифікував договір.

Однак дипломатичні контакти з окремими представниками крим¬ської еліти усе ж підтримувалися. Саме завдяки їм Б. Хмельницькому вдалося порозумітися з Каммамбет-мурзою, а відтак урятувати армію від катастрофи у боях під Охматовим. Успішні дії українців і росіян у боях із татарами під Заложцями й Озерною, присутність у ставці Б. Хмельницького турецького посла Шагін-аги, котрий привіз згоду султана прийняти Україну під протекцію, й дипломатичний хист україн¬ського посла С. Богдановича-Зарудного сприяли укладенню 22 листопа¬да 1655 р. українсько-кримської Озернянської угоди. Вона передбачала визнання Кримом чинності українсько-російського договору, нейтра¬літет Криму у війні України та Росії з Річчю Посполитою, заборо¬ну татарам нападати на українські й російські зелллі, а українцям і донським козакам — на Крим і Порту, обмін військовополоненими. Впродовж 1656 — першої половини 1657 рр. українські посланці й посли неодноразово засвідчували Криму наміри уряду зберігати з ним дружбу, однак відмовляли йому у вимогах надати допомогу Польщі. Через дії хана щодо підтримки Яна Казимира весною 1656 р. воєнний конфлікт з Україною відновився.

Оскільки польсько-кримські війська наприкінці 1654 — на початку 1655 рр. завдали удару не по Росії, а по козацькій Україні, турецький уряд занепокоївся можливим посиленням Речі Посполитої, тому в лютому 1655 р. направив розпорядження ханові припинити воєнні дії, а сілістрійському паші - порозумітися з гетьманом. У березні до Чигирина вирушило посольство Шагін-аги з пропозицією прийняти протекцію Порти. Б. Хмельницький погодився, але за умови заборони татарам нападати на українські землі. І в другій половині травня султан узяв під протекцію козацьку Україну на умовах, тотожних тим, іцо існували стосовно Молдавії й Валахії. До гетьмана виїхало посольство Ш агін-аги. Б. Хмельницький зустрів його під Львовом, але не поспішав присягати на вірність султанові. В грудні він відіслав посольство Шагін- аги з листом, в якому констатував готовність служити султанові, однак обійшов мовчанкою питання принесення присяги Військом Запорозь¬ким. Така позиція Б. Хмельницького внесла охолодження у відносини, що склалися 1656 р. Однак у другій половині березня 1657 р. гетьман направив Л. Капусту до Стамбула засвідчити «стару приязнь і щиру вірність» козацької України до Порти, повідомити про відмову від участі в антитурецькій коаліції, створюваній Австрією, та згоду зали¬шатися в протекції султана. Посольство прийняли прихильно, й турець¬кий уряд підтвердив намір тримати гетьмана «під опікою».

Провал воєнних кампаній навесні та восени 1654 — взимку 1655 рр., визрівання конфлікту зі Швецією спонукали польський уряд у трав¬ні вдатися до пошуку шляхів відновлення дипломатичних відносин з Україною. Король звернувся з універсалом до Війська Запорозького, в якому обіцяв амністію, надання козакам «шляхетських вольностей й прерогатив», переведення селян і міщан на виплату легкого чиншу. Наприкінці червня сейм уповноважив комісарів розпочати переговори з гетьманом про укладення угоди. Вона мала проголосити амністію, гарантувати права православній церкві й повернення ЇЙ захоплених храмів і майна, визнання чисельності реєстру у 40 тис. осіб, надання шляхетства 6 тис. козаків, дозвіл проживати їм у староствах півдня Київського воєводства тощо. Проте переговори не відбулися. Другу спробу порозумітися з Б. Хмельницьким король зробив у жовтні 1655 р. Посол С. Лубовіцький прохав гетьмана повернутися у підданство Польщі, обіцяючи від імені Яна Казимира нобілітацію козакам, на що той зауважив, що готовий укласти з Річчю Посполитою угоду, але за умови відмови від претензій «до всього Руського князівства» й визнання його за козаками в кордонах по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль.