11. Питання правового регулювання праці в конституції україни

Головне місце серед джерел трудового права приділяється Конституції України, в якій право на працю систематизоване з низкою прав людини, які, з одного боку, будучи безпосередньо пов’язані з трудовою діяльністю, виступають неподільно, а з іншого – являють собою комплекс прав людини, пов’язаний з її трудовою діяльністю шляхом не трудових, а деяких інших галузевих правовідносин.

Основи правового регулювання праці закладені в ст.43 Конституції. Текст статті починається з закріплення вільного характеру праці. Свобода праці означає, насамперед, вільний для громадянина вибір – працювати або не працювати. Юридичний обов'язок трудитися Конституцією не передбачений. Вибір громадянина на користь роботи підкріплюється матеріальними стимулами, оскільки для більшості працездатних громадян трудова діяльність залишається основним джерелом засобів існування.

У ст.45 Конституції закріплене право працюючих на відпочинок, що забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час.

У ст.44 Конституції признається право працюючого на саму гостру форму трудової суперечки – страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Ст 124 Конституції вказує на те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, тобто, це можуть бути трудові або похідні від них правовідносини.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

• пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних безпечних і здорових умов праці;

• соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

• використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

• інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

• забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.