54.Зростання застійних явищу політичному і суспільно-економічному розвитку срср і урср.

У період «хрущовської відлиги» в процесі реформу­вання тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час ви­ведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її зни­щення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе­ральних хрущовських проривів. В січні 1966 р розпочалася економічна реформа суть якої полягала в розширенні самостійності підпри­ємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підп­риємствами; встановленні економічно обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залеж­но від результатів їхньої праці. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%. Але ця реформа швидше розладнала старий господарсь­кий механізм, ніж створила новий, так як показники економ розвитку почали стрімко падати. Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збе­реження авторитаризму в політиці, поява нового культу— «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному гос­подарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але го­ворити про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Знизилася ефективність гос­подарювання. Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгостро­кових тенденцій: 1. Несприятлива демографічна ситуація — а) знижен­ня приросту населення; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста; в) динаміка вікового скла­ду розвивалась по лінії постаріння населення України. 2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті пра­ці. 3. Криза організації праці. 4. Катастрофічна екологічна ситуація. 5. Значна зношеність основних виробничих фондів. Основні виробничі фонди України зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підпри­ємств була вищою. А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала 1986 р. останнє, 15 місце у Радянському Союзі. Водночас у соціальній сфері України пог­либилися негативні тенденції:1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%

55 Дисидентський рух на Україні.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» де­сятиріччя підштовхнуло визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був нас­тільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опо­зиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернати­ву наростаючим кризовим явищам у духовному житті. Дисидентський рух мав три основні течії: 1. Правозахисне дисидентство, реп­резентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українсь­кою Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листо­паді 1976 р. в Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахис­никами А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлюва­ти українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, , домагатися безпосереднього контакту України з інши­ми країнами, акредитації в республіці представників за­кордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисник організацій, яка не розпалася. Проте до 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. 2.Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної право­славної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішу­че засуджувало шовінізм, імперську політику центру, фор­совану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови жит­тя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму нале­жать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського на­роду. На початку брежнєвського періоду з метою при­душення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Жер­твами репресій стали діячі української культури, студен­ти, робітники. Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літера­тури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків українсь­кої культури. Значною мірою завдяки громадським про­тестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.